Авіаудар
Чоловік, тепер зрілий і ще привабливіший, ніж пам’ятала Ашилі, здавався нереальним під холодним сяйвом місячного світла.
Оскільки їх розмістили на одній базі, їй мимоволі спадало на думку: хоча б раз побачити його як слід, перш ніж вирушити в польовий шпиталь.
Хоч здалеку. А краще — зблизька. Не через ті невиразні газетні світлини, а на власні очі.
І от він стояв перед нею. Наче уві сні.
«Чи… впізнає він мене?»
Ашилі навіть зголосилася на передову лише для того, аби уникнути ймовірної зустрічі з ним. Та тепер, коли доля все ж звела їх, у ній прокинулось невідворотне бажання.
Якби тільки можна було… побачити його обличчя. Не спину, що віддаляється. Побачити і — хай навіть не слід — аби він згадав її.
Ця думка збентежила її.
«І що далі?»
Вони ж не могли просто обійнятися після всього. Вона мала б вважати себе щасливою, якщо він принаймні не зненавидів її.
Крихітна надія миттєво обернулася на докори сумління. Ашилі тихо відвернулась, намагаючись не привертати до себе уваги.
Вона ступала обережно, та не помітила камінця в тіні напівзруйнованої стіни — і спіткнулась.
— Стій. —
Почувся його голос, і майже одночасно Джуд витягнув пістолет та навів його на неї.
— Руки вгору. Повільно, обличчям до мене.
Ось уже точно найгірший спосіб зустрітися з колишнім коханим.
Знехотя вона підняла руки й повільно обернулась.
— Військовий лікар?
Під тьмяним місячним сяйвом, що освітлювало її знервоване обличчя, палець Джуда на курку завмер.
Він не був певен, чи існує доля — але якщо й існує, то вона жорстока.
Після стількох років, без жодної випадкової зустрічі, саме тут, на полі бою, він знову побачив її. Після того, як випадково натрапив на її ім’я в списках військових.
— Хіба не пора вже згасити світло? —
Його голос залишався холодним, навіть попри бурю всередині. Він опустив зброю.
Він достатньо подорослішав, щоб не піддаватися емоціям. І навчився економити на виразах обличчя.
Вона здригнулась, опустила погляд і затинаючись прошепотіла:
— Я… я медичний персонал, тому…
— А, розумію.
Погляд Джуда впав на білий лікарський халат Ашилі.
Вона завжди мріяла піти слідами свого діда й стати лікарем. Схоже, їй це таки вдалося.
Що ж, мала б досягти цього. Інакше — було б несправедливо.
— Твоя зона обслуговування — тільки шпиталь і прилеглі казарми, так?
— Пробач…
— Негайно повертайся. Цього разу я зроблю вигляд, що нічого не бачив.
Він не чекав відповіді. Просто розвернувся і пішов геть.
Коли Джуд наближався, серце Ашилі шалено калатало.
Навіть під час артобстрілів їй не було так страшно, як зараз.
Але коли він пройшов повз, вона забула, як дихати.
Затиснула повіки — не могла зібратись із силами, щоб глянути йому в очі.
І тільки коли зважилась обернутися, намагаючись встигнути за його силуетом, нічну тишу пронизав вибух, небо спалахнуло сліпучо-червоним.
— Що…?!
Вона не встигла нічого зрозуміти — Джуд схопив її й кинув на землю.
Вони притиснулись до залишків зруйнованої стіни, поки він швидко озирався довкола.
Одне за одним здіймались вибухи, всюди спалахували язики полум’я.
— Чорт забирай. Повітряний наліт.
Прокльон зірвався з губ Джуда, ледь чутно — просто над головою Ашилі.
І майже одночасно на весь тимчасовий командний центр завили сирени.
Світ зовні вибухнув хаосом: замерехтіли аварійні вогні, пролунали постріли у відповідь.
«Я маю повернутись до шпиталю.»
Вже понад рік вона служила військовим лікарем. І давно минув той час, коли вона панікувала під час нальотів.
Ашилі зібралася з думками. Аварійний протокол, напевно, вже запущено. Її обов’язок — бути на посту.
Вона хотіла різко підвестися, та Джуд рвучко смикнув її назад.
— Не зараз.
Тільки тоді вона усвідомила: він тримав її в обіймах.
Раніше вона цього не помітила. Але тепер, коли збагнула — усе тіло напружилося.
Було майже абсурдно: у момент, коли життя висить на волосині, найбільшу тривогу в ній викликала не загроза згори — а те, що вона в його обіймах.
Застрягши між знайомістю та відстороненістю, Ашилі стиснулася в нерішучості.
— …
Коли гуркіт вибухів трохи стих, Джуд обережно виглянув, щоби оцінити ситуацію.
Потім схопив Ашилі за зап’ястя і підвів на ноги.
— Іди за мною.
— Т-так.
Коли вони вибралися з руїн і дісталися до військового шпиталю, їх зустріла жахлива картина.
Небо мовчало — біплан уже скинув свій вантаж.
Але на землі панувало пекло.
Обвалені будівлі, язики полум’я, і густий чорний дим малювали перед ними страшну сцену.
— А…
Ашилі схопилася за рот, приголомшено зітхнувши.
Крізь густий дим вона побачила казарми — більше половини їх завалилось.
Солдати всередині, що спали, не маючи шансу евакуюватися, загинули жахливою смертю.
Їхні обвуглені тіла лежали просто неба, у вогняному зареві.
— Прокляття… —
тихо вилаявся Джуд.
Сам по собі повітряний наліт уже був лихом, але те, що ворожі літаки прорвали повітряний простір Юпендеї — означало ще більшу загрозу.
— Усередину.
— Ваша світлість?
— Зараз почнуть надходити поранені. Будь готова.
— Т-так.
Ашилі поспішила за ним, але зненацька зупинилась — побачила пораненого солдата, що лежав нерухомо.
Вона підбігла й швидко перевірила його стан.
На щастя, він ще дихав. Але кровотеча була сильною.
— Гей, ти мене чуєш?
— У-ух…
— Тримайся. Ще трохи.
Не вагаючись, вона розірвала край своєї блузки і щільно притиснула до рани. Залишити його просто тут — означало дозволити йому стекти кров’ю.
Коли туго перев’язала рану тканиною, спробувала підняти його собі на плече.
Та непритомний солдат виявився надто важким.
Ашилі хитнулась — мало не втратила рівновагу.
І в ту мить вага різко зникла.
— Ваша світлість?
— Відпусти.
В нерішучості вона відпустила солдата.
Джуд вже підняв його собі на спину.
Медальйон із жетоном солдата дзенькнув, звиснувши з форми.
— Веди.
— Т-так!
Ашилі рвучко побігла в бік шпиталю.
Позаду неї Джуд ніс солдата на спині.
— Сюди!
Ашилі швидко підкотила ноші до входу в шпиталь.
Поклавши пораненого, одразу ж перевірила рану і почала зупиняти кровотечу.
Джуд зробив крок назад, спостерігаючи.
У її погляді не було страху — лише рішучість урятувати життя.
Ці очі… були точнісінько такі, як у її діда.
Того самого чоловіка, що колись урятував життя Джуду.
— Дякую. Вибачте.
Коротко вклонившись, Ашилі зафіксувала замок нош і повезла їх усередину.
Джуд стежив, як вона зникає за дверима шпиталю, і скривився, клацнувши язиком.
Йому зовсім не подобалось це несподіване повернення в минуле.
Та він розвернувся й рушив назад на вулицю.
Часу для спогадів не було.
***
Нарешті у тимчасовому штабі стихло сум’яття.
Хоч повітря все ще було густе від ядучого диму, а картина спустошення залишалась незмінною, евакуація поранених майже завершилася.
У розпал цієї метушні Джуд увійшов до військового шпиталю. Його ад’ютант Фелікс, а разом із ним кілька солдатів, поспішно слідували за ним.
— Ваша світлість, зачекайте! Медична бригада впорається й без вас. Вам зовсім не обов’язково з’являтися особисто!
— …
— Ви мене взагалі чуєте? Гей?!
Фелікс не відставав, настирливо намагаючись його зупинити.
Ще зовсім недавно вони зібрали розрізнені дані розвідки й підтвердили — в штаб проник шпигун. Загроза була надзвичайно серйозною.
Мало того, що ворог порушив повітряний простір — тепер ще й серед них був зрадник. Для Джуда, це був удар по честі.
Але як командир він знав: іноді доводиться діяти обережно. І зараз був саме такий момент.
Адже він — не лише генерал, а й член королівської родини. Високовартісна ціль. І навіть звичайне вбивство могло спричинити хаос у командуванні.
— То що, у вас після вибуху слух пропав? Ваша світлість?
Фелікс буркнув це з удаваним роздратуванням, але досить тихо, щоб почув лише Джуд.
З дитинства знаючи Джуда, Фелікс дослужився до майора й давно став його фактичним помічником — навіть на полі бою не залишав його самого.
На щастя, Джуд раптово зупинився.
— Ваша світлість?
У будь-який інший день він би вже кинув на Фелікса нищівний погляд.
Але цього разу — мовчав.
Здивований, Фелікс простежив за його поглядом — і так само занімів.
//Коментар перекладачки (з келихом перев’язувальної настоянки):
Знаєте, коли відкриваєш нову історію — завжди є невеличкий страх: а раптом автор знову візьме у заручники сюжет на 15 глав прологу?
Але ні. Тут усе ідеально: сюжет не чекає, поки ви заварите чай.//
