Возз'єднання
Континент перебував у стані війни, розділений між Союзними силами на чолі з королівством Юпендена та Коаліційними силами, зосередженими навколо королівства Райзен.
Минуло два роки з того часу, як полум’я війни охопило всю землю. Безпрецедентне руйнування, завдане обом сторонам, почало схилятися на користь Коаліції приблизно три місяці тому, коли несподівана атака Райзена на півдні виявилася успішною.
У центрі цієї переломної операції стояв Ґранд-герцог Джуд Карлайл з Юпендени — Верховний командувач Союзних сил.
Скориставшись перевагою, він рішуче рушив до столиці Райзена, вирішивши перемістити штаб ближче до передової.
Чутки ширилися — одним із можливих місць нового штабу називали округ Саерен, де нині розташовувався польовий шпиталь, у якому служила Ашилі.
«Із усіх місць…»
Вона думала, що змогла уникнути його — поки він курсував полями бою як командувач. І от, на завершальному етапі війни, їхні шляхи мали перетнутися саме тут.
Навіть якщо вони опиняться на одній базі — які шанси, що звичайна військова лікарка зустрінеться віч-на-віч із Верховним командувачем? Напевно, мізерні.
І все ж сама лише можливість цього стискала їй груди тривожним передчуттям.
Її не повинні помітити.
Та в ту ж мить, як вона побачила, як він виходить із машини — вона завмерла.
— Ого, мої очі тільки-но отримали справжнє благословення.
І справді, навіть серед групи людей в однакових військових одностроях він вирізнявся безпомилково.
Можливо, справа була в його високому зрості та статурі — навіть чорна уніформа здавалася зшитою спеціально для нього.
Коли він повернув голову, відповідаючи старшому офіцеру, його обличчя чітко промайнуло перед очима Ашилі, мов відбиток, що вкарбувався в пам’ять.
Несвідомо вона почала шукати відмінності між цим чоловіком і тим, кого пам’ятала.
Його платинове волосся було бездоганно зачесане назад, риси залишилися такими ж чіткими й виразними, але тепер — загостреними, холодними.
— Ласкаво просимо, Ваша Високосте.
— Усе готово?
— Часу було обмаль, тому деякі недоліки можливі, але в цілому вам має бути зручно.
Він ішов легко, невимушено, повз шеренгу салютуючих солдатів, за ним слідували ад’ютант та кілька високопоставлених офіцерів.
На відстані за сценою спостерігали медики та персонал підтримки — серед них були й Ашилі з Дженні.
— Ух ти, не віриться, що я побачила Ґранд-герцога Джуда на власні очі! Він же набагато краще виглядає, ніж на фото, правда?
— …
— Що, мову відняло? Та невже так вражена?
Дженні весело підштовхнула Ашилі ліктем.
Зважаючи на те, як та завжди шукала новини про Джуда в щотижневій газеті, Дженні не могла не подумати, що Ашилі ним захоплюється.
Хоча її інтерес мав зовсім інше коріння, Ашилі не бачила сенсу виправляти це хибне враження.
Вона не мала права говорити про їхнє спільне минуле.
І тепер — теж не мала.
Попри жарти Дженні, Ашилі мовчала, просто дивлячись на нього.
Його постать накладалася на образ із далеких спогадів.
Ставніший, владніший, ніж колись — ідеальне втілення королівської величі й верховного командування.
Якби вона тоді, в тій віддаленій гірській місцині, не порушила їхньої обіцянки, якби не залишила його — можливо, їй би ніколи не судилося побачити його таким.
Чоловіком, що загартував себе сам, виніс війну на своїх плечах, здобув повагу Союзних сил і наблизив перемогу.
Її втеча не була помилкою.
Навпаки — це було правильне рішення.
Та чому ж тоді серце так боляче стискалося, немов під вагою чогось незмірно важкого?
— Раз уже Ваша Високосте тут, ти збираєшся відкликати свою заявку на польовий шпиталь? Можеш тепер бачити його на власні очі, а не тільки на фото!
— Я йду, Дженні.
— Що? Куди? Ми ж мали разом піти й відкликати заявку!
Не звертаючи уваги на її вигуки, Ашилі різко розвернулася й поспішила геть — мов тікаючи.
— Докторко! Та що ж таке... Докторко Ашилі!
Гострий голос Дженні пролунав надто гучно — і саме в ту мить Джуд обернув голову.
Крізь офіцерів, що його оточували, він помітив лише мить — як зник за рогом темний пасмо довгого волосся.
Але замість того, щоб зосередитись на тінях минулого, він підняв погляд до неба.
Його більше тривожив сірий дим, що застилав повітря, ніж якась втікаюча лікарка чи медсестра.
— Ваша Високосте?
— Ходімо.
Без жодних вагань він знову рушив уперед — його кроки були впевненими й чіткими.
Промовивши кілька коротких наказів по дорозі до штабу, Джуд увійшов до кабінету наодинці.
— …Ха.
До запланованої наради залишалося приблизно тридцять хвилин.
Він мав намір перепочити й зібрати думки, але високий стос документів на столі миттєво знищив цю наївну надію.
— Гм.
Війна наближалася до завершення. Коли високопосадовці з різних країн почали мирні переговори, Джуд був змушений ще активніше керувати польовими операціями.
Він уже й не пам’ятав, коли востаннє спав. Навіть під час переїзду сюди він продовжував переглядати зведення та віддавати накази.
Але, судячи з обсягу паперової роботи, зволікати вже було не можна.
Провівши рукою по втомлених очах, він узяв перший документ і почав підписувати.
Один за одним він затверджував накази, не зупиняючись, аж поки не зупинився над певним ім’ям у списку розподілу медперсоналу.
『Ашилі Роза』
Ім’я, про яке він не думав роками, раптом постало перед ним із дивовижною чіткістю.
Він вперше почув про неї ще під час своєї першої служби. Після авіаудару, отримавши поранення й залишившись без підтримки, його врятував Бенжамін Роза — дідусь Ашилі.
Вони тоді мешкали в глухому гірському селі, настільки віддаленому, що навіть газети приходили із запізненням.
Тоді Джуд приховував свою приналежність до королівської родини й поводився з ними відсторонено.
Але навіть так… вони ставилися до нього з теплом.
І саме під час страху й хаосу його першого бою — це Ашилі допомогла йому вистояти.
— Ти знала? Ти тепер частіше усміхаєшся.
Вона, ймовірно, тоді й не здогадувалась: він майже ніколи не усміхався.
Але тоді — це була саме вона.
Ашилі була тим світлом, що освітлювало найяскравіші миті його життя.
І водночас — джерелом його найглибшого болю.
Навіть після всіх цих років спогади були надто болючими, щоб повертатись до них.
— …
Гірка усмішка торкнулася вуст Джуда, поки він дивився на ім’я в документі.
Таких жінок могло бути багато.
Це ім’я не було дуже поширеним — але й не унікальним.
Він знову підняв ручку, щоб підписати.
Але з якоїсь причини рука не слухалась.
— Тьху.
З різким клацанням він відклав ручку.
Відкинувшись на спинку крісла, він заплющив очі.
— Ідіот.
Це слово вирвалося в нього напівшепотом, із гірким самоосудом.
Його покинули — а він досі здригається від одного лиш імені.
— Ха…
З довгим зітханням він силоміць загнав минуле назад — туди, де йому було місце.
Попереду чекали справи важливіші: гори документів і рішення, від яких залежало надто багато.
І все ж, із якоїсь причини, рапорт на переведення до польового шпиталю так і залишився без підпису.
***
— Ах, як холодно…
Вийшовши надвір, Ашилі подихала в долоні й почала терти їх одна об одну, намагаючись зігрітися.
Сильний антисептик роз’їв шкіру, залишивши неприємне печіння, та попри це, запобігти зараженню було важливіше, ніж власний комфорт.
Вона бездумно вдивлялася в нічне небо.
Дим трохи розвіявся, і крізь нього проглядав повний місяць.
— Хаа…
Її подих злетів у повітря білим серпанком.
На неї ще чекали невпорядковані записи, але в голові панував безлад. Трохи свіжого повітря здалося найкращими ліками. І, як виявилося, нічна прохолода й справді трохи прояснила думки.
— Ех… потягнутися б.
Тихо зітхнувши, Ашилі потягнулась і рушила.
У військовому таборі, де навіть час був чітко регламентований, нічні прогулянки після комендантської години були заборонені. Та як чергова польова лікарка, вона мала рідкісну свободу пересування.
Тож ніхто її не зупинив, коли вона попрямувала до невеликої будівлі позаду шпиталю.
Це була майже руїна — стеля обвалилася після бомбардування, і тепер усе виглядало, як суцільне зруйноване місце.
Та для Ашилі це було — таємне і дороге серцю місце.
Коли місячне світло лилося крізь пробиту стелю, ставати в його промінь було майже як опинитися в чиїхось обіймах, мов саме світло дарувало розраду.
Вона часто приходила сюди в важкі хвилини — після виснажливих операцій, після втрати пацієнтів. Коли вага війни ставала нестерпною.
Але цього разу все було інакше.
Вона прийшла сюди не тому, що не витримувала труднощів.
Насправді — тому, що минуле, яке вона так довго тримала під замком, саме виринало на поверхню, стискаючи груди болем.
Болем, від якого хотілося втекти. Хоча б на мить.
— А…
Але хтось уже був там.
//Коментар перекладача: Давайте одразу чесно: я вже знаю, хто там буде стояти в її секретному куточку під місячним сяйвом.
Читання будь-чого — це як запуск машини.
Спочатку думаєш: “та просто на хвилинку заведу”. А потім — двигун заревів, історія пішла, сюжет розігнався, ти вже мчиш сто тридцять по шосе емоцій, де кожен поворот — флешбек, а гальма давно десь випали разом із здоровим глуздом.
Ось і цей роман — я, значить, побачила опис, думаю: “О, фронт! Лікарка! Напевно, буде щось цікаве й трохи драма”. І… так, ніби й цікаве. Але знаєте, що там ще? Романтика. Знову романтика. Я ніби не спеціалізуюся, але здається, романтичні історії самі знаходять мене й такі:
— Привіт, переклади мене.
— Ти хто?
— Я — роман. З болем, трояндами і післяопераційними швами. І ще в мене герой з синіми очима та минулим, яке краще не чіпати.
І я така: ну добре, йдемо в обійми контексту.
До речі, текст і справді йде напрочуд легко.
Дякую, що читаєте. Пам’ятайте: перекладач тут не тільки "клацає букви" — ми з вами разом заводимо цей сюжетний двигун і мчимо… просто хтось із кермом, а хтось із словником.
