Перемир'я
— Що тут відбувається?
— Просто закрий рота й іди за мною, докторко Дженні.
Стівен штовхнув Дженні до кутка шпиталю.
Подалі від Ашилі, поза полем зору інших, він озирнувся, переконавшись, що поруч нікого немає.
— Уфф, чесно, що з тобою сьогодні?
— Докторко Дженні. Мені здається, з Ашилі щось не так.
— Що? Мені здається, це з тобою щось не так. Що, з’їв щось підозріле? Погані сни?
— Та годі. Ти ж бачила, як учора командир мчав, наче навіжений, через неї. Саме з цього почалися чутки. А тепер усі перешіптуються й кидають на неї дивні погляди. Подивися, це ж досі триває.
Дженні озирнулася — й справді, вона теж це побачила.
Люди робили вигляд, що не дивляться. Перешіптувалися. Кидали швидкі погляди. Все склалося в єдину картину.
— Навіть така недовірлива, як вона, вже починає щось підозрювати. Вона запитала мене, чи щось сталося. І що я мав їй сказати?
Стівен з досадою почухав потилицю.
— Може, вже час усе їй сказати? Бо ж завжди в таких історіях страждає жінка. Хоч би попередити її, щоб була обережна... Докторко Дженні?
— …
— Чого мовчиш?
Зазвичай Дженні першою спалахувала б від люті в такій ситуації.
Вона ж завжди казала, що Ашилі їй рідніша за рідню.
Стівен кинув на неї здивований погляд, але Дженні мовчала, задумливо дивлячись у порожнечу. І раптом серйозно запитала:
— Докторе Стівене, я можу тобі довіряти?
— Що це за питання таке?
— Ти надто балакучий, необережний на язик, і жартуєш невпопад… але я можу тобі довіряти?
— Здається, я щойно отримав емоційну травму в реальному часі.
— Учора… я щось підслухала.
— Що саме?
Стівен починав дратуватись через загадкові натяки Дженні.
А вона все мовчала, досі не могла позбутися відлуння голосу Командора, що лунало вчора вночі:
— Це кінець, Ашилі. Я тебе стираю — і ти повинна зробити те саме. Ми живемо в різних світах. Ми більше не зустрінемось.
Вона не чула всієї розмови, лише частину.
Дженні йшла перевірити, як почувається Ашилі, і не знала, що в палаті є ще хтось. Уже простягнула руку до дверей, але завмерла, почувши голоси.
Вона знала, що підслуховувати — це неправильно. Особливо Командира. Але цікавість перемогла. І тепер вона про це шкодувала.
Почувши таке холодне прощання, а потім побачивши, як Ашилі плаче… Дженні не змогла заснути тієї ночі.
Вона знала: Ашилі все замовчить, стисне зуби — і продовжить працювати, наче нічого не сталося.
Але саме так і хворіють. Так було з її матір’ю.
Дивлячись на світанок, що зійшов, ніби нічого й не трапилось, Дженні подумала: можливо, це не випадковість. Можливо, вона мала це підслухати. Можливо, тільки вона може щось зробити для Ашилі.
— Тобто ти хочеш сказати… чутки — правда? І він її кинув? Учора?
— Саме так.
— Ого. Я думав, він не з таких. Справді розчарував.
— Казати таке, як “ми з різних світів” — хто він узагалі такий? Лише тому, що в нього корона? І та красива морда винна у всьому.
— Ей! Тихіше. Хтось може почути.
Навіть попри те, що суспільство змінювалось, монархія залишалася монархією. І такі слова на адресу Великого Герцога могли серйозно нашкодити.
Стівен, вихований у системі, де повага до титулів була нормою, аж здригнувся від того, як різко Дженні знехтувала всіма формальностями.
***
— Що вони там роблять?
Тим часом Ашилі постукувала ручкою по картці пацієнта й поглядала в бік Стівена з Дженні, які щось пошепки обговорювали в кутку.
Вони ж казали, що йдуть переносити запаси, а тепер стоять там, серйозні, схилившись над чимось невідомим.
Щось приховують. Це було очевидно. Всі щось знали — і мовчали.
Коли вона ставила запитання, її погляд уникали. Навіть якщо б і спитала прямо, їй би не відповіли.
Ашилі нарешті поклала ручку.
Її думки були затуманені, вона не могла зосередитися. Може, варто трохи пройтися?
Кудись, де її ніхто не побачить. Де не буде зайвих очей.
— Але куди?..
І тут їй згадалося — те потаємне місце, її притулок, який зруйнували в день прибуття Джуда.
Раніше вона пішла б туди не задумуючись, але тепер… Тепер воно вже не тільки її. Джуд залишив там слід.
Їй більше не було куди йти.
Найвіддаленіше крило госпіталю, де раніше тримали Джуда. Дах. Він теж був там.
І тут її вразило — за такий короткий час Джуд залишив сліди усюди в її житті.
— Я тебе стираю. Ти маєш зробити те саме.
Він сказав це так легко.
Але вона не могла.
Вона жодного разу не змогла його забути.
Ашилі застигла, мов привид, поки позаду не припинялися тихі шепоти.
***
Тиждень потому. З головних воріт госпіталю виїхала низка чорних авто.
Ашилі щойно повернулася з обхідного раунду, коли побачила, як Стівен махає їй рукою.
— Чула новину?
— Яку саме?
— Командувач. Він виїхав на місце фінальної операції.
Ах. Отже, він поїхав. Не сказавши жодного слова.
Хоч би капітан Фелікс попередив…
Тепер усе справді здається завершеним. Усвідомлення цього залишило в грудях порожній, крижаний холод.
***
Місяць потому. Час від часу до шпиталю привозили поранених солдатів із передової.
Жорстокі бої поблизу кордону з Буторном загострювалися — ходили чутки, що сили ворога були зовсім не жартівливі.
— Не хвилюйтеся, докторе. Його Високість особисто керує на передовій. З ним нічого не станеться.
Поранений, але все ще життєрадісний солдат намагався її заспокоїти.
— Тільки підлікуйте мене швидше. Мені треба повертатися туди.
— Ви справді хочете повернутися?
— Авжеж. Після всього, що ми пройшли — я хочу бути там, коли здобудемо перемогу. Особливо під прапором Його Високості.
Почувши цю непохитну віру в голосі солдата, Ашилі відчула бодай трохи полегшення.
З Джудом усе ще було добре.
***
Місяць потому. Ашилі натрапила на рідкісний позачерговий випуск газети.
«Союзні війська перетнули кордон Резьєну. Перевага — на нашому боці».
У шпиталі було людно як ніколи — кількість поранених невпинно зростала.
Ашилі стискала в руках цей один-єдиний аркуш і мовчки молилася.
Вона навіть не була релігійною, але це вирвалося само собою.
Будь ласка, хай він доживе до кінця війни. Будь ласка. Будь ласка.
***
Минув ще місяць. Прийшла осінь.
— Уже осінь. Навіть якщо дерева ще не пожовтіли.
— Он, бачиш, є кілька червоних листочків.
— Уф, ти нестерпний.
Стівен і Дженні знову сперечалися.
Прохолодний осінній вітер приніс полегшення після важкого літа, але Ашилі вже непокоїв холод, який неминуче принесе зима.
— Чому там так шумно?
Стівен прочинив двері кімнати відпочинку — всередину увірвалися радісні вигуки й крики.
— Резьєн капітулював!
— Все! Війна скінчилася!
Хоч у шпиталі й заборонено алкоголь, хтось уже відкрив пляшку дешевого, заздалегідь захованого шампанського.
Війна завершилася.
Не вірячи до кінця, Ашилі сміялася й бігла разом зі Стівеном і Дженні, міцно обіймаючи їх.
Два тижні потому Об’єднані війська офіційно оголосили спільну декларацію про мир.
***
— Уф, як же холодно.
— А вдягатися тепліше не пробувала? На що ти взагалі витрачаєш свою зарплату?
Стівен сварливо кинув репліку, поки Ашилі закутувалася в свій лікарський халат, театрально закотивши очі.
Після війни Ашилі взяли на постійну роботу хірургом у меморіальну лікарню в місті — разом зі Стівеном.
Директор лікарні колись і сам був військовим медиком, тож дуже цінував їхній досвід.
— Я розумію, що зима, але ж насправді холодно.
— Так. Але на вулицях усе одно гамірно. Радість перемоги сильніша за холод.
— Різдво скоро. Може, ця ейфорія ще трохи потримається.
— До нового року, в кращому разі.
— Ще один рік на самоті, — пробурмотів Стівен.
Ашилі мимохідь глянула на вхід до лікарні, де охайно виклали ранкові газети.
На кожній — обличчя Джуда.
//Перев’язки з перекладачем: Таймскіпотерапія
Ха-ха, чесно — я була в легкому шоці. Скільки ж тут таймскіпів?! Один, другий, третій... А потім ще й газетний! Але знаєте, я не скаржуся. Я ті самі люди, які, коли бачать у змісті слово «після», — вже знають: зараз буде красиво.
Бо що таке таймскіп? Це коли герої пов
ертаються з новими шрамами — і з новими руками, щоб перев’язувати чужі. Це як момент, коли вранці прокидаєшся вже не тим, ким заснув: вже сильніший, вже витриманіший, вже трохи той самий, але інакший. І текст це чудово передає.//
