Справжнє прощання
— А що якби ти хоча б сказала мені, перш ніж вирішити піти?
Того дня, коли він вибіг із палацу й повернувся до своєї хатини, Джуд сидів перед палаючим заходом сонця й думав саме про це.
— Хіба ми не могли хоча б спробувати залишитися разом? Навіть якби все одно розійшлися… можливо, тоді було б не так боляче. Я раніше так думав. Але тепер це вже не має значення — просто безглузде «а якби».
Нарешті, по гладкій щоці Ашилі скотилася прозора сльоза.
Кап. Вона впала з її обличчя та зволожила простирадло.
— Побачивши тебе знову… когось, кого я вже ніколи не сподівався побачити, я розгубився. Тому й поводився так безглуздо. І говорив так само.
Через цю жінку, яка зараз плакала перед ним. Жінку, яка колись була для нього всім: джерелом і любові, і болю. Тепер вона мала б більше нічого не значити. І все ж — навіть те, як вона плакала, здавалося йому… до біса прекрасним.
Він знову і знову хитався всередині себе. І більше не хотів цього. Не міг більше витримати.
— Можливо, це тому, що ми тоді так і не попрощалися як слід. Принаймні, я — ні.
Вони кохали разом, але прощалася тільки вона.
Думав, що забув. Але не забув. Бо розділ так і не було закрито.
Тільки тепер, усвідомивши це, й отримавши шанс поставити крапку, він відчув полегшення.
— Сьогодні я все закінчу. Я витру тебе з себе. І ти маєш зробити те саме. Ми з різних світів тепер. Коли війна закінчиться — більше не буде жодної причини бачитися.
Джуд довго мовчки дивився на Ашилі, а тоді підвівся.
Повільно, але впевнено, він підійшов до дверей і поклав руку на ручку.
Затримався на мить — просто, щоб стиснути її сильніше. Але навіть так — спокійно відчинив двері й вийшов у коридор, ніби нічого не сталося.
— А, Ваша Високосте. Ви вже тут.
— О, ви вже йдете…
Джуд кинув на неї короткий погляд. Навіть не глянув по-справжньому в очі.
Він не знав її імені, але обличчя видалося знайомим. За мить згадав — вона часто буває поруч з Ашилі.
— Гарної служби.
Це було не зовсім привітання й не зовсім підтримка. Лише коротка фраза — і Джуд пішов.
Дженні стояла з опущеною головою, аж поки його силует не зник у коридорі, й тільки тоді зітхнула й підняла очі.
Вона трохи прочинила двері до палати — і завмерла.
Ашилі плакала.
У кімнаті, залитій тьмяним світлом заходу, не було увімкнено світла. Вона просто сиділа, тихо. Але тремтіння її плечей і те, як вона час від часу витирала обличчя, не залишали сумнівів.
— …
Дженні мовчки зачинила двері.
Бо якби зайшла зараз, Ашилі одразу витерла б сльози й усміхнулася — так, ніби нічого не сталося.
Але іноді людині треба поплакати. Випустити все, щоб стало легше.
І Дженні відчула, що зараз саме такий момент.
***
Наступного дня. Попри вчорашній інцидент, військовий шпиталь працював як зазвичай.
Лікарі лікували, пацієнти одужували. Але завжди знаходиться хтось, хто робить усе навпаки.
Наприклад, курить, хоча йому це суворо заборонено.
— Фу-у…
Солдат у госпітальному одязі видихнув дим і почухав потилицю.
Початок літа, а може, вже й справжнє літо — спека стояла неймовірна.
Засукавши рукави, він присів за госпітальською будівлею й затягнувся ще раз.
Була, звісно, приємність у тому, щоб отримати поранення й відійти від фронту, але життя в лікарні — це нудьга. А думка про виписку лякала: раптом відразу відправлять назад на війну?
— Фу-у…
Він знову видихнув, потім кинув недопалок на землю й розчавив його ногою.
Ця клята війна — скільки вже разів казали, що скоро закінчиться, а вона все тягнеться й тягнеться.
— Тьфу.
Ні грошей, ні знайомств. Помреш без імені, як ніхто. Життя простого солдата — таке безглузде.
Ноги вже починали німіти від довгого сидіння навпочіпки. Але повертатися в палату не хотілося. Курити не можна, пити не можна — усе заборонено, ну це ж госпіталь, ясно діло.
Але ж він не вмирає. Могли б уже зробити виняток для тих, хто ризикував життям.
Він бурмотів це сам до себе, розчісуючи волосся пальцями, аж раптом почув:
— Кажу ж тобі, він сам її ніс на руках. Я бачив на власні очі.
— Командир і медичка? Це так романтично!
А? Це що ще таке?
Голоси з відкритого вікна поверхом вище одразу привернули його увагу.
Він насторожився й почав уважно дослухатися.
— Романтично? Та годі. Очевидно ж, що командир просто розважився. Та не може він серйозно сприймати якусь там просту польову медичку.
— Та йому, мабуть, просто поїхало. Стільки часу з одними чоловіками… ну, він же все-таки чоловік.
— І вона гарненька. Навіть я це визнаю — і я, між іншим, жінка.
Ну-ну… Усмішка повільно розповзлася по його обличчю.
«Якщо правильно це обіграти… може, ще щось із цього й вийде, коли мене випишуть.»
Закінчивши усі підрахунки у себе в голові, він підвівся й обережно відчинив вікно ще ширше.
Дві медсестри всередині скрикнули від несподіванки.
— Ой, перепрошую! Не хотів вас налякати, леді.
— Х-хто ви?
— А я просто пацієнт, на прогулянку вийшов. Але почув тут щось цікаве… Про що це ви таке теревенили?
Він обперся на підвіконня й запитав з показною ввічливістю.
***
Ашилі повернулася до роботи так, ніби нічого не сталося.
Але атмосфера… здавалася дивною. Зовні все виглядало нормально, та вона постійно відчувала на собі чужі погляди.
Тільки озирнеться — і люди вдають, що чимось зайняті.
Біля центрального поста вона поклала карту пацієнта й озирнулася.
Знову. Усі нишком зиркали, але робили вигляд, що ні до чого.
— Ей, Стівене. Щось сталося в лікарні, про що я не знаю?
— Гм? Наприклад?
— Та не знаю. Просто сьогодні якось дивно.
Стівен нарешті відклав ручку. Звісно, він чудово знав, що відбувається.
Занадто багато людей стали свідками того, як командир біг на дах, а потім зніс Ашилі на руках.
І пішло-поїхало — чутки тільки ширилися.
— Ну… Ашилі… Я тут подумав…
— Так?
— …Не знаю, як сказати.
Він просто не міг змусити себе сказати: «Люди думають, що між тобою й командиром щось є».
Деякі жінки явно заздрили — перемивали їй кістки. А деякі чоловіки стали занадто сміливими — мовляв, готові «потішити», поки командира немає поруч.
— Ти не знаєш?
Серйозний тон, не схожий на звичного Стівена, змусив Ашилі здивуватися.
Якщо вже така базіка, як він, каже «не знаю»… може, справді не знає?
Але щось було не так. З відчуттям тривоги Ашилі зупинилася біля нього та відкрила карту.
Ага. Тепер вона чула не лише погляди — ще й перешіптування. Вона не вловила слів, але відчула: її ім’я згадували. Щойно вона підняла голову — голоси миттєво стихли.
— Нудьгуєш? Не схоже на тебе — так перейматися думкою інших.
Після кількох подібних моментів Стівен нарешті не витримав і заговорив.
Але справа була не в тому. Ашилі відвела погляд, щось пробурмотіла собі під ніс і знову втупилася в карту.
Стівен краєм ока зиркнув на її профіль.
Що ж із нею робити?.. Він мав щось сказати — хоча б натякнути обережно, аби вона не заплуталася в стосунках із командиром.
З усіх можливих… саме вона привернула його увагу.
Зовнішність, як у принца, багатство, вплив, талант — і купа скандалів упридачу.
Та що там — з таким обличчям хто б не дивився? З такими грошима та владою — ще й не таке дозволиш.
Стівен узагалі не втручався в чоловічі справи. Але тут ішлося про Ашилі. А це змінювало все.
Вони були друзями. Побратимами по госпіталю. Колегами, що разом пережили чимало.
— Привіт!
— О, доктор Дженні!
— Ну нічого собі, доктор Стівен сьогодні навіть сумлінно картки сортує.
— Гей, я працюю, коли треба.
Стівен швидко віджартувався, кинувши на Дженні виразний погляд — мовляв, допоможи, але так, щоб Ашилі не здогадалася.
Дженні примружила очі — дратовано, з виразом «І що ти від мене хочеш?».
— Ходімо, доктор Дженні. Тягати речі — чоловіча справа. Я допоможу.
— Та що ж він тепер верзе?.. — Дженні знову насупилася від його дивної репліки. Стівен ледь помітно кивнув підборіддям.
— Ашилі, ми з доктором Дже
нні підемо перевірити запаси.
— Гм? А, добре. Дякую.
Підозріло. Дуже підозріло. Але сказати точно, що саме — не могла.
Ашилі лише ніяково усміхнулася, проводжаючи поглядом, як Стівен тягне Дженні за собою.
