Джерело чуток
Усе почалося з випадкового зауваження когось із персоналу ще тоді, коли більшість медиків залишалася на польовому госпіталі: мовляв, Ашилі щоночі заходить і виходить із резиденції Командувача.
Яка ще може бути причина, чому жінка-військовий лікар відвідує кімнату командувача пізно ввечері — та ще й регулярно? Саме ця підозра й стала іскрою, що роздула полум’я. А коли ще й вартовий, що чергував біля резиденції, заявив, що бачив Ашилі вранці, чутки вже не зупинити.
Оскільки поранення Джуда було засекречене, ніхто не знав, як усе було насправді.
— Це може виявитися правдою?
Дженні кинула погляд на Ашилі, дістаючи історії хвороб перед післяобіднім обходом.
Насправді вона бачила, як Джуд торкнувся губ Ашилі. Абсолютно природно, ніби то було щось звичне.
Це сталося саме тоді, коли вона прямувала по коридору, щоб передати Ашилі й доктору Гебескусу, що пацієнт заспокоївся.
Вона була настільки шокована побаченим, що аж потерла очі — подумала, що їй привиділось. І ж бо там стояли Фелікс і якийсь незнайомець.
Фелікс завжди крутився поруч із Джудом, тож, можливо, був уже звик до його манер. Але робити таке навіть перед незнайомцем?
Це означало, що такий інтимний жест Джуд зробив абсолютно несвідомо. Впевнено, спокійно — ніби не бачив у цьому нічого особливого.
Торкнутися плеча, поплескати по спині — це можна списати на співчуття чи підтримку. Але губ? Жіночих губ? Та хоч би й чоловічих — це вже було за межею.
— Що? У мене щось на обличчі?
Ашилі всміхнулася й здивовано спитала, побачивши, як Дженні пильно на неї дивиться.
— Ой, — знітилась Дженні й одразу відвела погляд. Добре, що Стівен миттєво виручив її, перш ніж повисла незручна тиша.
— Та ну, доктор Дженні. Ви ж на польовому госпіталі тільки й говорили, як хвилюєтесь за Ашилі — а тепер от так раді її бачити?
— Ха-ха, точно. Цікаво, чи знає Ашилі, наскільки я про неї дбаю.
— Не треба хвилюватись. Можливо, вона ще отримає нагороду за затримання терориста. Може, варто попросити про дострокове повернення додому як винагороду?
— Що ви таке кажете, доктор Стівене? Після всього, що я пережила, залишу все, не дійшовши до кінця? Та ні. Принаймні принцип не дозволяє.
Ашилі, зовсім не помічаючи напруження, підхопила жарти з легкою, впевненою усмішкою.
Так… Вона дійсно нічого не знає. Та й справді — подібні чутки найпізніше доходять саме до тих, кого стосуються. Незалежно від того, чи правдиві вони.
Щоб розрядити ситуацію, Стівен всміхнувся й кивнув. А Дженні, опустивши очі, мовчки взяла карту обліку для обходу.
— І все ж… дивно якось, так тихо сьогодні.
— Рот. Закрий його, будь ласка.
Дженні з гучним стуком кинула карти пацієнтів на стіл і гнівно глянула на Стівена.
Вона знала, що він просто намагався змінити тему, але ж… хіба він не розуміє? У лікарні таке казати — це майже як викликати біду власноруч.
Навіть Ашилі тепер дивилася на нього з осудом.
— Я не те мав на увазі, чесно, докторко Ашилі, Дженні…
Він виглядав винуватим, озирався навсібіч, склав руки перед собою та схилив голову — майже граціозно, ніби просив прощення на якомусь параді.
Але Дженні не зглянулася. Злостиво хряснула його по руці. Стівен застогнав і драматично почав терти забите місце.
— Ходімо, Дженні. Я тут не залишаюсь — ще накличе лихо.
— Сто відсотків, докторко Ашилі.
Ігноруючи Стівена, дві лікарки рішуче рушили геть.
Коли вони піднімались сходами на другий поверх до стаціонару, Дженні тихо заговорила:
— Той пацієнт з ампутацією… останнім часом якийсь дивно спокійний, правда?
— Можливо, починає приймати реальність.
Через поранення пацієнта мали виписати, а далі — списати зі служби. Коли йому це повідомили, він зовсім не виглядав полегшеним.
Ашилі тоді щось стривожило.
Вона ж стала лікарем, щоб рятувати життя. Рятувати людей, за будь-яку ціну. Це була її непохитна віра. Але коли дивилась на того пацієнта…
« Ви це зробили, хоч я й казав не треба! Краще б я помер! Яке ви мали право вирішувати за мене?!»
Коли пацієнт так кричав і звинувачував її — Ашилі не мала, що відповісти.
Що насправді є правильним? Те, чого її вчили в медичній школі, те, що вважалось однозначним… у самісінькому серці війни почало здаватися хибним.
Вона все ще віддавала себе роботі повністю — але глибоко всередині з’явився важкий сумнів.
Наче шестерня, що й далі обертається, хоч і поставлена не зовсім правильно — скрипить, стогне, але крутиться.
— Ну, з ним і справді трохи незручно. Тому я залишила його на кінець обходу.
— Мудро.
Після короткої розмови обхід ішов без проблем. Лишилась тільки одна палата.
Палата того самого пацієнта. Після минулого вибуху емоцій його перевели в окрему кімнату.
— Як ви себе почуваєте сьо…
Ашилі зайшла в палату — і завмерла.
Ліжко було порожнім.
— Де він?
— Дивно. Зараз пошукаю…
— Я з тобою, Дженні.
Вони разом рушили на пошуки.
Хода пацієнта була нестійка, до милиць він ще не звик. Далеко піти не міг.
Вони перевірили кімнати на поверсі та центральний пост. Потім Дженні спустилася вниз, а Ашилі — нагору.
Вона шукала всюди — навіть заглянула до чоловічої вбиральні — але його ніде не було.
— Куди ж він подівся?
З тривогою озиравшись довкола, Ашилі зупинилася перед сходами, що вели на дах п’ятого поверху.
— Тільки не це…
Але про всяк випадок вона відкрила двері на сходи.
Зазвичай вони були зачинені, та цього разу — відкриті. Ашилі миттєво охопило лихе передчуття.
Вона прискорила крок, піднімаючись на дах.
Коли вона штовхнула важкі сталеві двері, то побачила чоловіка, який стояв на самому краю. Його лікарняні штани тріпотіли в літньому вітрі.
— Будь ласка, поверніться. Це небезпечно.
— А, лікарко…
Вона обережно звернулась до нього, і той повільно обернувся.
Відтоді як прокинувся після операції, він жодного разу не всміхався. Але зараз на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — і від того Ашилі стало тільки тривожніше.
— Ходімо назад у палату. Вам не можна перенапружуватися.
— Я й не хотів до армії, лікарко.
Він знову відвернувся й сів на парапет, вдивляючись у небо. Милиці лежали осторонь, кинуті на підлогу.
— Мій батько теж втратив ногу на війні. Раніше я думав, що він герой, що повернувся живим… Та йому було важко. Люди зневажали його, називали нікчемним. Роботи він не міг знайти. Смішно, правда? Втратив ногу, щоб їх захистити — а вдячності ніякої.
Поки він говорив, Ашилі повільно й тихо наближалася.
Якщо він злякається — може стрибнути. Треба діяти обережно.
— Мій тато був хорошою людиною. Але після поранення змінився. Почав пити. Багато. Спати без алкоголю не міг. Мама пішла, а я… я ще трохи залишався. Але не пам’ятаю, скільки саме. Одного дня я просто втік. Від ножа, який він тримав у руці. І більше не повертався.
— Гаразд. Давайте поговоримо. Я вислухаю. Але спершу, будь ласка, злізьте з парапету…
— А про що говорити? Що й з однією ногою можна щасливо жити? Ну, скажіть мені, лікарко.
Він гірко засміявся й глянув на неї краєм ока.
Його очі були темні, порожні. У них не було ані іскри волі до життя. Від цього погляду в неї похололо в грудях.
Він справді хоче померти. Вона відчула, як по спині пробіг холодок.
— Ви не розумієте, лікарко. Ви жили тільки в книжках. Мій батько був добрим. Потім став іншим. Я боюсь, що теж стану таким.
— Я розумію. Але давайте подумаємо разом, як цього не допустити. Я допоможу. Обіцяю…
— Знаєте, я помітив. Ви приходили до мене вночі. Сиділи поруч. Ви хороша людина. Але я вас все одно ненавиджу. О, і напевно вам часто дякували за порятунок. Але, може, я — перший, хто скаже отак:
— Все добре. Я не чекаю вдячності. Просто, будь ласка, поверніться.
Ашилі зробила ще один крок уперед — і чоловік нахилився над краєм.
Це було чітке попередження: якщо вона наблизиться ще хоч трохи, він і справді стрибне.
