Коли провину підтверджено
Він злегка, майже приречено усміхнувся й кивнув.
— Тоді, мабуть, усе вирішено. А тепер, лікарю, чи є щось незвичне, що варто доповісти?
— Ні, нічого особливого. Але, ваша світлосте, якщо ви підозрювали, що терорист міг проникнути разом із групою, чому ви дозволили мій ранній виїзд? Це ж центральний штаб — у разі викриття ситуація може бути небезпечною.
— Викриття вже сталося в день мого прибуття, тож тепер це вже неважливо. Надалі…
Джуд на мить замовк.
Оскільки війна наближалась до завершального етапу, а фінальна операція — до реалізації, Джуд не мав наміру надовго залишати командування у цьому місці.
Щойно фронт зміститься, він планував перенести штаб у нове розташування.
Зрештою, навіть якщо саме він очолює операцію, командувачеві, а тим більше — герцогу Юпендеї, краще бути ближче до передової. Це дозволить йому повною мірою привласнити лаври перемоги.
Так, як і хотів король Юпендеї — його батько.
— Поговоримо про це пізніше.
— А, так. Розумію.
Джуд підвівся.
Він сказав усе, що хотів, і домігся бажаного результату, тож не бачив сенсу залишатися довше.
Без жодних вагань він вийшов із кабінету й відчинив двері. Ззовні Фелікс стояв навипрост.
— Ви вже закінчили, сер?
— …
Та на незручність Фелікса, погляд Джуда був спрямований у коридор.
Точніше — на Ашилі, яка йшла їм назустріч у компанії незнайомого чоловіка.
— О, докторко Ашилі!
Фелікс енергійно помахав їй рукою.
Побачивши його, Ашилі швидко підійшла. Чоловік поруч із нею пішов слідом.
— Доброго дня.
— Привіт, лікарю. Йдете до доктора Хебескуса?
— Так.
— Ми теж. Точніше, його світлість — іде.
— А, то ви й є командувач. Приємно познайомитись. Я Руфус Ґрей.
Джуд мовчки дивився на незнайоме обличчя, поки Руфус усміхався з ввічливістю.
— Я привозив медичні запаси з Буторна.
— А. Ви ще не повернулись?
— Маю від’їжджати сьогодні. Просто був на польовому госпіталі до самого ранку, тож повернувся пізно.
— Розумію. Бажаю вам щасливої дороги.
— Дякую, сер.
Коли Джуд повернувся, щоби піти, його погляд мимоволі зупинився на Ашилі.
Її губи були потріскані й закривавлені — лише мить, але Джуд завмер.
Де вона встигла цього разу поранитися? Варто було відвести від неї очі, як вона поверталася ще з новими подряпинами.
Насупившись, Джуд простягнув руку до її обличчя.
Легкий рух — його великий палець ковзнув по тріснутій шкірі, й Ашилі здригнулася від несподіванки.
— Рятувати тебе марно, здається, — пробурмотів він і, не сказавши більше нічого, пішов коридором.
Позаду залишились ошелешений Фелікс, приголомшена Ашилі й повністю розгублений Руфус.
— Ем… ну… — буркнув Фелікс, поглянувши то на спину Джуда, що віддалялася, то на мовчазну Ашилі, і зітхнув так, наче весь цей тягар ліг на нього. Потім поспішив услід командувачу.
— Сер, що це було?
— Що?
— Оце. Щойно.
— Що ти маєш на увазі?
Джуд повівся так, ніби нічого не сталося, що тільки більше роздратувало Фелікса. Той урешті зупинив його.
— Що ти взагалі робиш, а? Сам же провокуєш непорозуміння.
— Говори чітко, щоб я зрозумів.
— Я про докторку Ашилі.
— А, це. Вона ж поранена. Її вдарили, чи не так? Який ідіот піднімає руку на жінку? Та ще й на лікарку.
Ого. І це все, що він сказав?
Він щойно примчав до військового шпиталю, щойно почув, що доктор Хебескус повернувся, вимагав змінити лікаря… а потім оця м’яка рука, цей рух?
Фелікс був вражений — але стало очевидно, що Джуд навіть не усвідомлює, що саме накоїв.
— Знайди потім цього солдата й розберися. Напад на медперсонал — це вже дисциплінарне порушення.
Очікувано, Джуд не бачив у своєму вчинку нічого незвичного.
Фелікс роззявив рота, але потім просто його закрив. Джуд тим часом знову рушив уперед і легко змінив тему:
— Феліксе. Оскільки Резіен скоро почне рух, нам теж слід готуватися.
— Що саме ти маєш на увазі?
Джуд зупинився.
Фелікс, почуваючись ображеним, глянув на нього прямим, трохи викличним поглядом.
— Ми переносимо штаб до однієї з точок — Альфа, Дельта або Гамма. Я ж уже дав цей наказ?
— А, так.
— Зосередься.
Чудово. А хто, на твою думку, мене відволікає? — подумав Фелікс, стискаючи губи. Але Джуд лише цокнув язиком і знову рушив.
Зрештою, зараз не час за це чіплятись. Роботи ще хоч відбавляй.
Фелікс, усе ще з купою запитань, поквапився наздоганяти.
— Ем, ну…
Щойно двоє чоловіків повністю зникли з поля зору, Руфус незграбно опустив погляд на Ашилі.
Вони що, близькі? Але, судячи з того, як напружено вона виглядала, мабуть, ні.
Можливо, він просто турбувався про перевантажену лікарку армії. Але навіть у такому разі — це була якась зайва, надмірна увага.
Або ж… з огляду на популярність Великого герцога, можливо, така поведінка для нього — щось природне. Власне, це пояснення здавалося найбільш логічним.
У будь-якому разі, Руфус вирішив зробити вигляд, що нічого не бачив.
— Дякую, що провели, докторко. Я тоді зайду до професора.
— А, так.
Ашилі, схаменувшись, натягнуто посміхнулася.
Коли вона ворухнула губами, ті заболіли, і її обличчя автоматично скривилося — ще до того, як вона це усвідомила.
— Було приємно познайомитися, містере Ґрей. О, і щодо хустинки…
— Залиште собі. Це нічого вартісного. Якщо зустрінемось знову — у мирному світі, тоді й повернете.
— Гаразд. Щасливої дороги.
— Дякую. І ви бережіть себе.
З легкою, теплою усмішкою Руфус постукав у двері кабінету професора й увійшов.
Щойно двері зачинилися, і вона лишилася сама в коридорі, Ашилі несвідомо торкнулася губ, де щойно була його рука.
Це не виглядало як жест ніжності — його погляд був холодний. І все ж, дотик вийшов таким лагідним, таким природним, що в ту мить вона навіть не встигла усвідомити, що саме було в цьому дивним.
Я не знаю.
Що він насправді до мене відчуває?
Ще зранку, коли він сказав, що змінює лікуючого лікаря, все здавалося таким очевидним.
Але ось лише один легкий жест — і в голові знову сум’яття, а в серці — ще більша плутанина.
І от я знову ловлю себе на тому, що серце завмирає від чогось, що, можливо, взагалі нічого не означало. Через нього.
А тоді в голові промайнула ще одна думка.
А що я відчуваю?
І навіть якщо я знатиму відповідь — що з того? Що це змінить тепер?
***
— Тихо якось, докторе Стівене.
На головному посту Дженні сперлася підборіддям на руку і подивилась у бік порожнього входу.
Минув тиждень відтоді, як повернених солдатів перевірили і відправили на призначені пости, а медперсонал, зокрема доктор Стівен, повернувся до військового госпіталю.
На диво, роботи було небагато.
Переважно через те, що пацієнтів стало менше, а важкопоранені, яких привіз доктор Гебескус, вже були прооперовані.
Окрім рутинних оглядів або раптових надзвичайних випадків, медперсонал насолоджувався незвично спокійним часом.
Саме тоді до головного посту підійшла Ашилі, яка заступала на денну зміну.
— Доброго дня, докторко Ашилі.
— Доброго дня, докторе Стівене. Дженні. Чим займаєтесь?
— Та нічим особливим. Останнім часом усе так спокійно, ніби ми й не на військовій базі.
Раптом, ніби згадавши щось, Стівен спитав:
— До речі, докторко Ашилі. У штабі останніми днями справжній ажіотаж. Щось чули?
— Ні.
— Та ну, справді? Ви ж наче близькі з командувачем, хіба ні?
— Я? Аж ніяк.
Ашилі просто усміхнулася й відкрила картку, яку потрібно було впорядкувати.
Після того як доктор Гебескус знову став особистим лікарем командувача, вона більше не бачила Джуда. Навіть разу.
— Ви не бачили командувача останнім часом, докторко Ашилі?
— А з якої радості мені його бачити? Ми просто перетнулися через той інцидент, ось і все. Правда ж, Ашилі?
Попри її
слова, Дженні не вгавала. За неї відповів Стівен, краєм ока поглядаючи на Ашилі.
Іноді спокійні дні — не такі вже й спокійні. Наприклад, для Ашилі й Джуда — тих, хто опинився в центрі мовчазних чуток, що ширилися штабом.
