Заміна
— Кхм.
— Вибач. Я думала, ви ще спите. Ви добре відпочили?
— Це ти виглядаєш так, ніби добре виспалася.
Її бліде обличчя миттю налилося червоним.
Джуд закінчив поправляти краватку і взяв у руки кітель.
— У мене зранку заплановані справи. Тобі теж варто йти.
— Ем, я ще не провела огляд.
— Доктор Хебескус повертається сьогодні.
Сьогодні? Раніше, ніж вона очікувала. Ашилі здивовано кліпнула.
— Кажуть, прибув важкий пацієнт. Решта медперсоналу повернеться пізніше.
— Зрозуміло.
— На цьому досить. Мене від самого початку лікував доктор Хебескус.
Так. Це правда.
Те, що вона зробила операцію і тимчасово стала його лікарем, було винятком, але по суті ця роль їй не належала.
— Дякую за все, докторе.
— …Нема за що.
Рука Ашилі, яка трималася за ручку дверей, непомітно стиснулася.
Розчарована? Вона не мала б бути.
Вона трохи розтулила вуста, але, підвівши погляд, побачила, що Джуд уже застібає кітель.
— Тоді я піду. Передам справи професору як слід.
— Добре.
Ашилі коротко вклонилася і тихо за собою зачинила двері.
За мить клацнув замок вхідних дверей — і все стихло. Наче тільки цього й чекав, Джуд скривився:
— До біса.
На душі було тривожно, настрій зіпсований.
Скільки ще він буде отак заплутаний у неї? Коли, нарешті, зможе подивитися в очі минулому без здригання?
З дзеркала на нього дивився жалюгідний чоловік.
А вузол краватки, хоча й зав'язаний ідеально, стискав горло до божевілля.
***
— Гарна робота, докторко Ашилі.
— Ваша також, професоре.
Ашилі зняла маску поруч із доктором Хебескусом, який щойно скидав хірургічну шапочку.
Вони щойно вийшли з операційної.
Приблизно за годину після повернення з резиденції Джуда до військового шпиталю Ашилі якраз встигла побачити, як у будівлю входить сам Хебескус.
Як і казав Джуд, він повернувся раніше, ніж планувалося — і причина швидко стала зрозумілою. За професором несли ноші четверо солдатів. На них лежав поранений боєць.
Його штани були порвані, а права нога — аж до щиколотки — почорніла від гниття.
Вони одразу рушили до операційної, і хірургічне втручання тривало кілька годин.
— Ампутації щоразу важкі, — зітхнув професор.
— Принаймні, ми врятували йому життя. Залишимо відкриту рану, будемо стежити за ознаками подальшого зараження.
Ашилі глянула на зачинені двері операційної.
Навіть коли його тільки переносили на стіл, перед введенням наркозу, той солдат волав, що не хоче втратити ногу.
Але стопа вже не функціонувала, а залишати її — означало дати інфекції поширитися далі й поставити під загрозу саме життя.
Ампутація була найкращим варіантом, але солдат чіплявся за неї з відчаєм, благаючи не робити його калікою.
— Не переймайся надто. Він виживе. І коли повернеться додому до родини — зможе жити гідно.
Ампутації робили з давніх-давен, але Ашилі щоразу розуміла страх пацієнтів.
Якби хірург раптом утратив провідну руку — вона теж не прийняла б це легко.
— До речі, докторко Ашилі. Чув, ви вчинили щось вражаюче?
— Перепрошую?
— Кажуть, ви вирахували терориста. Солдати ледь повернулися додому — це могло бути справжньою катастрофою ще до того, як вони ступили на рідну землю.
Спершу Ашилі не зовсім зрозуміла, про що мова.
Але коли професор продовжив, вона приблизно здогадалася: йшлося про інцидент під час обміну полоненими.
— Насправді, я не думала, що він терорист. Він просто виглядав дуже зле — я вирішила, що це пацієнт, якому потрібна допомога.
— Ну, якою б не була причина — ви запобігли великій біді. Хто б узагалі додумався щось сховати в ампутованій нозі?
— Професоре… Насправді, я хотіла з вами про це поговорити.
— Так?
— Але не тут. Це розмова не для коридору. Можемо пройти в тихіше місце?
Професор поглянув на Ашилі з подивом. Її обличчя виразно свідчило про тривогу, тож, не ставлячи зайвих запитань, він одразу рушив до свого кабінету.
Прибирання після операції доручили медсестрі Дженні, яка повернулася разом із професором.
Тепер залишалося лише дочекатися, коли пацієнт прийде до тями, оцінити його стан — і призначити відповідне лікування.
— Добре. Цей пацієнт — твоя відповідальність. Роботи в тебе останнім часом було небагато, тож відпочила, правда ж?
Професор підморгнув із лукавою посмішкою, і Ашилі відповіла йому невпевненим, трохи натягнутим усміхом.
Настав час розповісти про те, що сталося під час його відсутності. Про те, чого взагалі не мало б трапитися.
***
— Відпусти! Я сказав, відпусти! Як мені тепер жити?!
Пацієнт, який щойно відійшов від наркозу, шалено смикався на ліжку.
Спершу він був розгублений, але щойно зміг рухатись і намацав вільну тканину своїх лікарняних штанів — почалося. Відтоді він не зупинявся.
Ашилі й Дженні не могли втримати його самі, тому покликали на допомогу ще одного солдата. Галас був такий, що сусідні пацієнти почали визирати з палат.
— Тримай руку!
— Седативне, швидко!
— Відпусти! Я сказав — ні!
— Будь ласка, заспокойтесь, сер. Ви можете поранитися!
— Я ж сказав, я вмру! Мені кінець!
— Лікарю, седативне!
Ашилі, втискаючи руку солдата до ліжка, підвела погляд.
І в цю мить, крізь широко розчинені двері палати, вона зустрілася поглядом із Джудом.
Ах. У вирі цього шаленого хаосу, що мало не зводив її з розуму, на неї раптово накотила тиша. Дивна, глибока.
Джуд відвернувся і, в супроводі Фелікса, пішов далі.
Ашилі на мить розгубилася — і несвідомо послабила хватку. У ту ж мить солдат смикнувся і вдарив її. Вона впала на підлогу.
— Лікарю!
Все трапилося миттєво. Крик Дженні розрізав повітря. Ашилі, приголомшена, нарешті отямилася й підняла голову.
Хтось пронісся повз неї і різко придавив пацієнта.
— Ви в порядку, доктор Ашилі?
Високий юнак із рудим волоссям.
Це був Руфус Ґрей, той самий, що доставляв медикаменти з Буторна.
— Як бачите, рук не вистачає, тож не можу запропонувати свою. Я потримаю його, а ви зробіть укол. Медсестра чекає.
Ашилі наче прокинулася. Вона взяла шприц із рук завмерлої медсестри й увела препарат у руку пацієнта.
— Зможете його ще трохи потримати, доки ліки не подіють?
— Ааах… Ааа…
Обличчя солдата, залите сльозами, поступово розслабилося. Його повіки, що доти втуплено дивилися в стелю, повільно опустилися. Тіло стихло.
Лише тоді Руфус відпустив хватку й обернувся до Ашилі:
— А робота лікаря, бачу, не з легких. Це вам не кожному під силу.
— Він дуже тяжко пережив ампутацію. Але інакше було не можна.
— Ах, докторко… Ви кровоточите.
Руфус порився в кишені й витяг носову хустинку.
— Ось, скористайтеся. Вона чиста.
— Дякую. І за це, і за те, що сталося раніше.
Ашилі взяла хустинку й притисла її до губ.
Запекло, й на білому полотні проступила червона пляма.
— Я її виперу й поверну вам пізніше.
— Не варто. Я все одно скоро повертаюся до Буторна.
— Розумію.
— Але перед цим хотів побачитися з доктором Хебескусом. Не могли б ви сказати, де його кабінет? Знову буду вам дуже вдячний.
Руфус усміхнувся невимушено, й Ашилі кивнула без вагань. Вона не мала підстав відмовити, особливо після всього.
***
— Давно не бачилися, докторе Хебескус.
— Ах, командире.
Доктор Хебескус підвівся й зняв окуляри.
— Я трохи почув від докторки Ашилі. Як ви себе почуваєте?
— Як бачите, достатньо добре, щоб зустрічати вас особисто.
— Це полегшення. Я був дуже вражений, коли дізнався. Будь ласка, сідайте.
Джуд сів туди, куди вказав лікар.
Плавність його рухів змусила Хебескуса подумати, що він виглядає краще, ніж очікувалося.
— Докторці Ашилі, мабуть, дісталося чимало.
— Так. Вона компетентна.
— Я спостерігаю за нею ще з медичної школи. Вона дуже здібна.
Не приховуючи гордості за свою ученицю, губи доктора Хебескуса задоволено вигнулися.
Її хірургічні навички були вражаючими, але ще більше вартувала стійкість духу, яку потрібно було мати, щоби самотужки оперувати командувача. Це заслуговувало на найвищу похвалу.
— Я вже похвалив її особисто, тож перейдемо до справи. Насамперед, я хочу знову призначити вас своїм лікуючим лікарем.
Щойно професор збирався продовжити похвалу, Джуд його перебив і перейшов одразу до суті. Усмішка зникла з обличчя Хебескуса, і він здивовано глянув на нього.
— Хіба не краще, щоб докторка Ашилі продовжи
ла лікування? Вона ж проводила операцію.
— Вона виглядає перевантаженою.
Навіть вимовляючи це, він згадав Ашилі раніше — як вона трималася з останніх сил, за межею можливого.
Це викликало повагу як до лікаря, але Джуду це не подобалося.
