Докладніше, ніж очікувалось
— Угх… Ваша світлість… Джуде…
Ашилі вчепилася в його зап’ястя — він стискав їй горло так сильно, що вона не могла дихати. Сльози текли по її щоках, а обличчя наливалося червоним.
Вони зустрілися поглядами на кілька секунд. Потім Джуд видихнув — коротко, рвучко.
Він повільно послабив хватку й підвівся, проводячи рукою по волоссю, ніби намагаючись струсити туман із думок.
Не вийшло. Свідомість залишалась розмитою, але слух працював чітко — він чув, як Ашилі відкашлюється, як шарудять простирадла, поки вона підводиться з ліжка.
— Не чіпай мене без попередження. У мене реакція — як на війні.
— Я… кх-кх… вибач.
— …На мене вже кілька разів нападали уві сні. Ось і все.
Він потер обличчя долонею, пробурмотів пояснення майже пошепки.
Щойно усвідомив, що перед ним Ашилі, як ніби прокинувся — але туман у голові знову насувався. Біль був надто сильним. Напевно, він перебрав знеболювального.
— Як ти себе почуваєш?
Ашилі стояла поруч, уважно дивлячись на нього.
Вона торкнулась його лоба — певно, перевіряла температуру. Сил опиратися не було. Він дозволив їй, але сам дивився на її шию.
Сліди старої рани — довгий тонкий шрам після того, як її взяли в заручники — тепер наклалися на нові червоні сліди від його пальців.
У неї така бліда шкіра, що навіть дотик залишає слід. Не дивно, що ці мітки виступили миттєво.
— Я прийняв забагато знеболювального.
— Скільки?
— Не знаю. Загубив рахунок.
— Лягай.
Вона допомогла йому опуститися на ліжко. Щойно його голова торкнулась подушки — усе закрутилось.
«Я божевільний… Навіщо я знову ризикував через неї?» — подумав він. І зітхнув.
Її пальці торкнулися його грудей — вона розстібала сорочку. Він ледве відчував її дотик, але дивно — це його не дратувало.
— …
Ашилі оглянула його живіт, губи стиснулись у тонку лінію.
Частина післяопераційного шва розійшлася.
Вона ж казала йому не перенапружуватись. І не раз. Але що з того, якщо тепер лише мовчки лаяти його подумки?
Без слів, вона натягнула рукавички.
Її тонкі пальці в латексі обережно торкнулися рани.
— Потрібно зашити заново.
— …
— Буде боляче, але я не можу дати тобі анестезію. Зроблю якнайшвидше.
— Добре, що я, мабуть, перебрав таблеток.
На його притуплену відповідь Ашилі лише зиркнула, але промовчала й почала готувати голку.
Кожного разу, як та торкалась шкіри, м’язи живота сіпались, але Джуд не стогнав і не здригався.
Може, це не сила волі — просто препарати знеболили все до німоти.
— Готово.
— У голові туман…
— Це через ліки. Закрий очі.
Сон мав прийти швидко.
Джуд слухняно заплющив очі. Ашилі безшумно сіла поруч, тихо спостерігаючи.
Коли дихання стало рівним і глибоким, вона нарешті підняла голову.
Тиха кімната, сплячий Джуд, і…
Пахне… приємно.
Дивно. В повітрі мала б ще триматись різка дезінфекція.
Та натомість було щось свіже й чисте — мов зимовий ліс після снігу.
Цей запах відкривав спогади.
Коли він обіймав її ззаду, цілував у щоку, притискав у пориві пристрасті…
Але не лише тоді.
Навіть коли махав їй з лісової стежки, тікав, дражнячи, чи просто казав «привіт» — вона завжди вловлювала цей запах.
До їхньої зустрічі вона згадувала його лише іноді, побачивши новини. А тепер достатньо було ледь помітного натяку — і хвиля пам’яті накривала знову.
Оце й є пам’ять?
Здавалося, минуле вже відступило, мов лагідна хвиля, лишивши по собі лише піну.
Але ні — воно поверталося стрімким прибоєм.
Досить. Не витягуй знову.
Це не допоможе. Не зараз.
Потрібно взяти себе в руки. Поки не потонула остаточно.
Озирнувшись, вона побачила безлад, що лишився після екстреного зашивання. І почала прибирати.
***
Коли Джуд прокинувся, Ашилі вже не було.
Цілком очікувано. І все ж із вуст зірвався порожній смішок.
— М-м.
Він трохи поворушився. Тіло здавалося легшим, ніж учора.
Хіба не Фелікс казав щось про те, щоб не ігнорувати вказівки лікарів?
Якщо він дізнається про вчорашнє… буде цілий день буркотіти з цим своїм «а я ж казав».
Так. Офіс точно треба повернути в нормальний стан.
Одна лише думка про Феліксову балаканину змусила голову заболіти.
Коли Джуд підвівся, щось впало йому в око — звичне, але дещо дивне видовище біля комода.
Акуратно складені флакони з ліками в невеликій коробці. Поряд — ще одна з використаними шприцами.
Нижче — марля, бинти, вата в окремій коробці. А поруч — лоток з ідеально викладеними ножицями, шовним матеріалом, пінцетом…
Старий Бенджамін колись теж розкладав усе так само в кабінеті.
Ашилі, ще дитиною, ходила за ним хвостиком і твердила, що стане лікаркою. Виходить, досі копіює його звички.
І те, що Джуд усе це пригадав — така дрібниця — було для нього самого дивним.
— Доброго ранку.
Джуд озирнувся на звук відчинених дверей.
Їхні погляди зустрілися — і Фелікс застиг під пронизливим, прищуреним поглядом Джуда.
— Уже й не стукаєш?
— Стукав. Ти не почув?
Фелікс нахилив голову.
— Не почув.
Може, ще не зовсім прокинувся. Джуд потер скроні.
Лихоманка спала, він почувався бадьорішим, ніж учора, то чому ж усе…
— А, значить, ти нарешті нормально поспав. Це найкраща новина за останні дні.
Вперше за довгий час Фелікс посміхнувся щиро, без жартів.
Він справді хвилювався, коли Джуд учора рано повернувся до своїх покоїв. Добре, що цього ранку вирішив перевірити.
— Що сталося, що так рано?
— Мішель зв’язалася з нами вночі.
— І?
— Каже, не варто хвилюватися. Армія Буторну вирушила до кордону ще вчора ввечері, як було наказано. Із таким гучним рухом вони привернули до себе достатньо уваги.
— Добре. Щойно досягнуть кордону — нехай посилять спостереження за точками Альфа, Дельта і Гамма.
— Є, сер.
Та навіть відповівши, Фелікс не рушив з місця. Джуд кинув на нього погляд — і побачив ту саму усмішку, що означала: чекає на похвалу.
— Вам слід поїсти, сер. Я приготував сніданок.
— Не хочу.
— О, ні. Ви повинні. Докторка Ашилі заходила зранку й особисто наказала: снідати перед прийомом ліків.
Коли? Джуд смутно пам’ятав, що вона приходила вночі, але коли саме — не згадає. І як заснув — теж.
— Вона сказала: дотримуватися призначеного дозування і щоб я наглядав за цим.
— …
Невже тобі більше нема чим зайнятися?
А втім… може, й нема. У військовому шпиталі зараз, напевно, майже нікого.
З виглядом роздратованого філософа Джуд таки підвівся.
— Коли повертається доктор Гебескус?
— Кажуть, через три дні. Він прибуде разом із важкими пацієнтами, чиї особи вже підтверджено. Повна медична команда повернеться пізніше цього місяця. Затримка — через додаткові перевірки після вибуху. Ем, а ви куди?
Поки Фелікс пояснював, Джуд схопив сорочку й мовчки пройшов повз.
Фелікс одразу кинувся слідом.
— Ви ж самі сказали, що не голодні!
— О! Сонце, невже зійшло на заході? Ви справді мене послухали?
Не звертаючи уваги на виставу, Джуд сів за стіл. Сніданок уже було подано.
Їжа здавалася гіркою, апетиту не було.
Але після вчорашнього він вирішив усе ж трохи краще дбати про себе.
Три дні. Усього три дні. Він спробує протриматися.
