Ключ
— У верхній шухляді столу. Там ключ. Принеси його сюди.
Ашилі одразу рушила до столу.
Джуд скривився, спостерігаючи, як вона кульгає. Він навіть пошкодував, що попросив її. І все ж те, як вона намагалась іти швидше, незграбно похитуючись — дратувало ще більше.
З легким осудом в очах, він дивився, як вона відчиняє шухляду й нишпорить усередині в пошуках ключа.
Ключ був звичайнісінький. Вона міцно стиснула його в руці й повернулася до Джуда.
— Ось.
— Залиш собі.
— Що це?
— Ключ від моїх покоїв. Ти ж поки що мене лікуватимеш, так? Краще робити це там, а не тут, в офісі.
Якщо чесно, Джуд досі був не в захваті від постійної присутності Ашилі.
Але поки доктор Хебескус не повернеться з госпіталю на проміжній базі, вибору не було.
Верхівка командування постійно зазирала до нього, а після оголошення фінальної операції час узагалі перестав мати значення — день чи ніч. Його фізичне відновлення стало пріоритетом.
— Заходь після вечері. Якщо мене не буде — чекай усередині.
— Зрозуміла.
— Можеш брати з собою все необхідне для лікування. Як вважаєш за потрібне.
— Я впораюся.
— Тоді можеш іти.
Джуд глибоко відкинувся в кріслі.
— Втомився, — пробурмотів він уголос.
Почувши це, Ашилі більше не змогла залишатися в кімнаті.
— Відпочиньте, будь ласка.
Навіть попри кульгання, її кроки були нечутні.
Чи вона взагалі отримала належне лікування? Джуд насупився. Хоча... вона ж лікар, сама знає, що робить.
Але все ж він примружено проводив її поглядом.
Вона дратувала його. Усе, що вона робила, дратувало.
«Чорт забирай…»
У нього й так повно справ, а він тут відволікається на щось настільки безглузде.
Джуд з глухим стогоном впав на диван.
Він уже збирався завтра наказати Феліксу повернути все, як було, але, чорт, цей диван був надзвичайно зручним.
Щойно він почав дрімати, у кімнату зайшов Фелікс.
— Ви вже спали, командире?
— Ні. Що таке?
— Мені просто потрібен мій стіл.
Однозначно доведеться повернути офіс до попереднього стану. Джуд клацнув язиком, повільно підводячись і притримуючи живіт.
Фелікс, стурбовано спостерігаючи за ним, розгорнув на столі карту операції, яку щойно забрав із засідання.
Минуло лише три дні від виписки Джуда з госпіталю, але довга нарада виразно вдарила по ньому — він виглядав блідим.
— Може, викликати доктора Ашилі?
— Вона вже була тут.
— Ого, доктор Ашилі справді старанна. Тоді, будь ласка, приляжте, відпочиньте.
— Щасливчик ти, з такою легкою роботою. З’єднай захищену лінію.
Джуд протер очі й віддав наказ.
— З ким з’єднати?
— З посольством Алсіону в Буторні. Отримувач — Мішель Бойд.
Поки Фелікс через офіцера зв’язку налаштовував лінію, Джуд знову відкинувся в кріслі.
Після короткого перепочинку на зручному дивані, це крісло здавалося ще жорсткішим.
— Пане.
Фелікс передав йому трубку. Джуд підніс важкий чорний телефон до вуха.
— Добрий день, командире.
Гладкий жіночий голос пролунав з іншого боку. Знайомий. Джуд ледь усміхнувся.
— Мішель. Чую, справи у тебе добре.
— Дякую за турботу. А ви, пане?
— Авжеж.
— Рада це чути. Дехто вже тихенько почав хвилюватися, чи не сталося з вами чогось.
— Люди надто переймаються. Я просто взяв два вихідних після обміну. Нічого серйозного.
Мішель засміялася з розумінням.
— Тож… яка справжня причина дзвінка? Якщо телефонуєте ви, я знаю — це точно не просто так.
— Буторн тягне з наказом, який я віддав учора. Потрібно трохи підштовхнути їх.
— Який саме наказ?
Джуд спокійно пояснив.
Під час наради стало зрозуміло, що наказ, переданий армії Буторну через Фелікса, досі не виконано.
Їхній полковник заявив, що “очікує вказівок”, хоча одного дзвінка по військовій лінії було б достатньо, аби все зрушило з місця.
— Зрозуміло. Забезпечу звіт до вечора. Справа критична, можу діяти жорстко?
— Звісно.
— Дякую, пане.
Голос Мішель звучав чітко й упевнено, приємно слухати — яскравий, але владний.
— О, командире. Я знаю, це захищена лінія, а ви ненавидите особисті балачки, але... можна одну хвилинку?
— Що таке?
— Принцеса Дана надіслала мені довгого листа зі скаргами на вас. Каже, що ви їй ніколи не відповідаєте.
Джуд тихо засміявся.
Він згадав, як тоді глянув на ту грубу конвертну цеглу, прочитав її по діагоналі і кинув десь на стіл.
— Не будьте таким безсердечним. Ви ж знаєте, як вона вас обожнює.
— Дана вже не дитина. Для такого ду́рного ду́ття губ — уже застаріла.
— Тоді сам з нею й розбирайся. Навіщо мене підставляти?
— Бо частково це й твоя провина, Мішель. Ти її постійно балуєш, хоч ти всього лише подруга.
— Ну, її брати точно ні. Хоч хтось же має це робити.
У сухому тоні Мішель все ж вчувалася легка прихильність.
— Будь ласка, тримай її в спокої. Не хочу, щоб мене сварили, щойно я повернуся додому.
— Я постараюся. О, вже хвилина пройшла. Вибач, що забрала твій цінний час.
— Навпаки. Вважай це моїм маленьким хабарем, щоб вона від мене відчепилася.
Веселий сміх Мішель пролунав у слухавці.
Джуд мовчки дочекався, поки вона закінчить, і тільки тоді поклав трубку.
— Схоже, в Мішель усе добре.
— Інакше й бути не могло.
Мішель була обдарованою — вільно володіла п’ятьма мовами й чудово справлялася з обов’язками заступниці посла в Буторні.
Вона була ровесницею сестри Джуда, Дани, й порівняння між ними було… красномовне.
— Ви б хоч відповіли їй, сер. Ви ж знаєте, яка принцеса.
— Навіть монархам треба зрозуміти, що не все в житті буде за їхнім бажанням.
Так само, як і він колись це зрозумів. Але чесно кажучи, на фоні всього, що він пережив, трохи затримки з листом від брата — то дрібниця.
З часом вона ще й сміятиметься з цього.
— Відповідай Мішель замість мене, Феліксе.
— Добре. Повертаємося до ваших покоїв?
— Так. Я якраз збирався.
Джуд скривився, підводячись.
Так, час відпочити. Після такої активності операційне місце справді почало тягнути сильніше.
***
Після вечері Ашилі зібрала необхідні ліки й обладнання для Джуда.
Знеболювальні, протизапальні та жарознижувальні разом із порожніми шприцами вона склала окремо; бинти, марля, дезінфікуючі засоби й пінцети — в іншу секцію. Про всяк випадок додала також шви та фіксуючі скоби.
Оскільки він не зловживав пероральними препаратами, вона вирішила їх не брати, того, що є, мало б вистачити. Водночас зробила запис про взяте — в умовах війни медикаменти суворо обліковувалися. Коли доктор Гебескус повернеться з проміжного шпиталю, вона все прозоро доповість. Як головному лікарю, йому не потрібно нічого приховувати — навіть щодо Джуда.
Закинувши важку сумку на плече, Ашилі вийшла з лікарні.
— Кімната 205. Мабуть, ця.
Номер на дверях був умовний — з міркувань безпеки весь другий поверх займав Джуд, тож цифри не мали особливого сенсу.
Ашилі дістала ключ із кишені халата, який несвідомо крутила дорогою, і обережно вставила в замок.
Легке клацання. Двері відчинилися легко.
«Чому я так нервую через таку дрібницю?..»
Вона затримала подих.
Зробивши глибокий вдих, зайшла всередину. У кімнаті було темно — жодного світла.
— Його ще немає?
Він же не мав себе настільки виснажувати…
Минуло три дні після операції. Але ж першу ніч він не спав зовсім, отже, насправді — лише півтора дня. І одразу — назад до роботи.
Мабуть, знову засів на довгу нараду? Або розгрібає документи?
Бути командиром — не лише про походження, а ще й про характер. Джуд завжди був таким.
Навіть раніше — якщо брався за справу, то обов’язково доводив її до кінця. Це було в нього в крові.
— Ваша Високосте. Це Ашилі.
Про всяк випадок, вона тихо покликала й трохи почекала.
Ніхто не відповів.
Ашилі пройшла у вітальню, обвела поглядом простір.
Порожньо.
Вона ввімкнула світло й рушила до дверей ліворуч.
— Ваша Високосте?
Вона тихо підійшла й поклала руку йому на плече.
— Ах!
За мить її зап’ястя опинилося в залізній хватці — і наступної секунди вона вже лежала на ліжку.
Чоловік над нею діяв з блискавичною точністю: придавив її до постелі й одразу потягнувся до горла.
