Спостереження та байдужість
— Це не так страшно. Як тільки спаде температура, одразу полегшає.
— Тоді посміхнись хоч трохи. Це ж я поранений, а виглядаєш так, ніби помираєш ти.
— Бо я тебе кохаю.
Вона прошепотіла слова, які, можливо, ніколи більше не зможе сказати.
Слова, які колись давно сказала б, не вагаючись.
І тоді він би відповів, як і тоді:
— І я тебе кохаю.
Його відповідь пролунала без жодної затримки.
З тим самим виразом, що й колись, але вже дорослішим обличчям і голосом — м’якшим, глибшим, сповненим смутку.
Це боліло — бо вона знала: більше не почує цих слів.
— Чому ти така сумна? Не віриш мені?
Обличчя Джуда стало стурбованим. Він і справді думав, що все вже сказав достатньо.
Йому довелося докласти зусиль, щоб навчитися бути відвертим. І хоч це було складно, коли Ашилі усміхалася — все ставало вартим того.
— Якби ти знала, від чого я відмовився заради тебе… Ти б розплакалась. От шкода, так хочеться сказати, а не можна.
Ашилі просто всміхнулась.
Тепер вона розуміла. Тоді — ні, а тепер так.
Його статус, слава, гроші, вплив — усе, що інші вважали найбільшою цінністю, він був готовий втратити заради неї.
— Чому ти пішов на це заради… такої, як я?
— Бо ти варта більшого, ніж усе це.
Чому ти питаєш такі очевидні речі? Ти сьогодні дивна.
Ашилі поклала руку йому на лоба. Хотіла його зупинити. Бо ще трохи — і вона розплачеться.
— У тебе висока температура. Я принесу жарознижувальне.
— Тобі слід спитати дозволу в дідуся.
— Він залишив усе наперед.
— Ага…
Коли Ашилі підвелася, прибрала руку — Джуд подивився їй услід з якоюсь дивною тугою.
Чому вона така тиха? Раніше б уже сварила мене…
Йому це ніколи не здавалося страшним. Навпаки — мило. І він іноді навмисно її дражнив. Цікаво, вона здогадувалась?
— Тобі стане краще, коли вип’єш це й поспиш.
Ашилі повернулася з пігулкою та склянкою води.
Укол спрацював би швидше, але теперішня версія Ашилі ніби лише грає в лікарку, тому вколоти не могла.
Щоб йому було зручніше, вона обережно підтримала його за плечі.
Поклала таблетку йому в рот, піднесла воду.
— Залишайся поруч.
— Я залишусь.
Лежачи в ліжку, він дивився на неї.
Чомусь Ашилі стало важко витримувати його погляд, тож вона накрила йому очі рукою.
— …Що ти робиш?
— Чим швидше заснеш, тим швидше одужаєш.
Зітх. Короткий подих зірвався з його вуст — і він замовк.
Минула хвилина, друга… Його дихання стало рівним.
Ашилі обережно забрала руку. Його глибоко посаджені очі були мирно заплющені.
Шурх.
У ту мить, коли вона впевнилась, що він справді спить — не чує, не бачить — очі її наповнились слізьми.
І вони відразу ж покотились по щоках.
Вона не знала. Не здогадувалась, що він так страждав.
Вона думала — йому буде важко, але він переживе. Що швидко забуде її. Повернеться до свого життя.
До палацу, значно розкішнішого за дерев’яну хатину в горах. Без грошових турбот. До підлеглих, які слухаються з півслова. До шляхетної дівчини, яка краще йому пасує.
Вона бачила його на світлинах у новинах, у яскравих одностроях, серед еліти. І вірила, що все у нього добре.
Хлип. Хлип. Вона намагалась стриматись, але тихі ридання виходили самі по собі.
Навіть коли ніч опустилась глибше, вони не припинялись.
***
— Лікарко… Його Світлість, е-е…
Фелікс, який прийшов до палати на світанку, відчинив двері — і тут же обережно зачинив їх.
Ашилі спала, згорнувшись калачиком у кріслі.
Хоч Джуд і виглядав спокійно, загорнутий у ковдру, вона теж учора пережила вибух, який міг убити. А ще — провела складну операцію в поспіху й з мінімальним забезпеченням. Тож цілком природно, що сили її залишили.
Фелікс навшпиньках підійшов до ліжка, щоб перевірити стан Джуда.
Той виглядав краще. Дихання рівне, обличчя розслаблене.
— О, ви вже тут?
Відчувши рух, Ашилі розплющила очі.
Її голос був захриплим. Вона зніяковіло випросталась і, хитаючись, повільно підвелася.
— Ви чудово впорались, лікарко. Його Світлість, схоже, в порядку.
— У нього всю ніч трималась температура. Я переживала. Але зараз вона нарешті спала.
— Слава Богу.
— Він один раз прокинувся, але був дуже дезорієнтований. Тож я нікого не кликала.
— Ви правильно зробили. Але, лікарко…
— Так?
— Вам теж треба лікуватись. Або хоча б надати собі першу допомогу.
Фелікс нарешті зміг глянути на неї уважніше.
Колір обличчя поганий, щоки подряпані. Хоча вона вже переодягнулась у чисту форму, під нею видно закривавлену сорочку.
А найгірше — набрякла щиколотка.
— Ой.
Ашилі ніяково торкнулась обличчя.
Вона задрімала перед світанком, і тепер шкіра здавалася шорсткою.
— Я зараз повернусь. Якщо Його Світлість прокинеться — покличте.
— Звісно, лікарко.
Фелікс навіть помахав їй услід.
Та коли вона, кульгаючи, пішла геть, його життєрадісний жест став повільнішим.
Всю ніч не звертала уваги на щиколотку? Вона ж лікар… невже не могла хоча б перев’язати?
— …Це дивно.
Зітхання вирвалося з Фелікса.
Усі лікарі такі, чи це просто через провину перед колишнім коханням?
Або ж…
Шурх.
Він роздратовано почухав між брів великим пальцем.
Кажуть, не варто втручатися між чоловіком і жінкою. А він ось — мимоволі побачив усе: і їхнє розставання, і возз’єднання.
— …Хвилинку.
Це ж мало бути не «спостереженням», а «байдужістю», правда?
Але він постійно втручався — тут трохи підштовхнув Джуда, там натякнув… бо це ж Ашилі. Але ж у справи серця краще не пхати носа.
Фелікс схрестив руки на грудях і похмуро кивнув сам до себе, відчуваючи тривожне передчуття.
— Угх…
— Ваша Світлість? Ви прокинулись?
Фелікс одразу нахилився над Джудом.
Той повільно розплющив очі, а потім його блакитний, ще затуманений погляд зосередився на обличчі Фелікса.
— …Кіннотники?
— …Ох і ну.
Перше, що він питає після того, як ледь не помер — про хід операції?
Так, вражає. Але дратує.
— Ви щойно повернулися з того світу! А перше, що питаєте — як проходить місія?! Ви не можете навіть поглянути на свого змученого ад’ютанта, який усю ніч ревів, готуючи прощальну промову?! Подивіться на ці кола під очима!
— Тихо.
Голова розколюється, тіло наче мокра ганчірка, температура досі не спала, а в роті — пустеля.
Угх. Важко зітхнувши, Джуд заговорив знову:
— Доповідь.
— …Операція проходить успішно. Серед полонених виявились терористи. Ми подали офіційний протест Райзену.
— Недостатньо. Надішліть жорстку офіційну ноту. І опублікуйте повну заяву у всіх газетах, навіть нейтральних. Якщо міжнародна думка повернеться проти Райзену — їм буде чим зайнятись.
Холодно. Безжально. Фелікс лише похитав головою.
— Результати обміну вже доповіли до столиці. А ось про ваше поранення — ні. Ми вирішили, що це може підірвати моральний дух.
— Розумно.
Джуд відкинув з лоба пасмо, що лоскотало.
— Лікарка Ашилі справді дуже старалася. Вона провела операцію сама, чергувала біля вас всю ніч. Скоро повернеться. Може, скажете їй щось хороше…
— Чому все завжди зводиться до тієї жінки?
— А чому ти в такому стані саме через ту жінку?
— …
Джуд рвучко замовк.
Що він мав сказати?
Чоловік, який стверджував, що все давно залишив у минулому, тримався гордо… а потім ледь не загинув через свою колишню.
— У будь-якому разі, цього разу просто поводься як слід і прийми лікування. Ти не можеш вічно вигадувати відмовки. Телефони гарячих ліній Союзних Націй та нашого королівського двору — розриваються.
— Чому?
— А ти як думаєш?
— Хм.
Звісно, не з турботи. Просто журналісти, мабуть, не отримали достатньо свіжих подробиць для статей.
Сотні військовополонених повернулися живими. Тепер усім кортить отримати “ексклюзивне інтерв’ю з командувачем”, а точніше — з самим герцогом.
У світі, де росте зацікавлення до “лідера з народу”, громадську думку треба правильно підживлювати.
Яка морока.
Якби не вплив на мораль війська, Джуд просто оголосив би, що хворіє, і від усього відмовився.
Саме в цей момент у двері постукали — і одразу відчинили.
На порозі стояла Ашилі. Свіжа, вимита, у чистому одязі.
