Церемонія обміну полоненими
Обмін був запланований рівно на 14:00.
За п’ять хвилин до цього з намету на своєму боці вийшов наслідний принц Райзену.
Вишуканий костюм. Скована, дерев’яна хода, що видавала нервовість.
— Якщо по ньому вдарять — буде боляче. А якщо він вдарить — теж не позаздриш, —
процедив Фелікс до Джуда з усмішкою.
Принц Райзену виявився більшим, ніж очікували.
Не те щоб м’язистим — радше масивно складеним.
За інших обставин Джуд, можливо, б усміхнувся у відповідь.
Може, навіть кинув би жарт.
Але його погляд був прикований в інший бік.
Ашилі — в білому медичному халаті — стояла неподалік, тихо розмовляючи з медсестрою.
Хтось взагалі казав, що військовий лікар буде присутній на обміні?
Джуд смутно пригадував:
повернені солдати мали пройти медичне обстеження на тимчасовій базі.
Але не пам’ятав, щоб хтось згадував про лікарів прямо на місці обміну.
Звісно, останнім часом він був повністю занурений у секретну операцію,
та й загалом — командувач не мав займатись логістичними дрібницями.
Але дізнаватись про таке в останню мить — дратувало.
Щоправда, це роздратування швидко змінилось втомленим зітхом.
Бо не було жодної раціональної причини, чому його це дратує.
— Сюди, Ваша Світлосте.
Фелікс вивів його з задумів, і Джуд рушив уперед — до платформи.
Вона стояла посеред рівного, безплідного ґрунту.
Зверху — довгий червоний килим.
У центрі — простий дерев’яний стіл, достатньо великий, щоб двоє людей могли сісти один навпроти одного на ввічливій відстані.
Поруч чекали двоє фотографів.
Обстановка була скромною, як на лідерів двох потужних держав.
Але, враховуючи, що це все ще воєнний час, — непогано.
Та й насправді важливе одне — фотографії.
Саме вони з’являться в газетах по всьому світу.
— Прошу підписати угоду перед вами.
Джуд і наслідний принц Райзену підписали документи,
потім обмінялися примірниками — і знову підписали.
Потиснули один одному руки для камер — офіційно, скуто, без жодного слова —
а тоді повернулись і рушили у бік своїх таборів.
У той самий момент полонені з обох сторін почали повільно рухатись у двох колонах,
кожен — до свого наметового містечка.
— Звучить… епічно, правда?
— Ага.
Із віддалі Ашилі та Дженні перешіптувались, спостерігаючи за церемонією.
Для багатьох саме обмін полоненими вважався точкою відліку для початку мирних переговорів.
Якщо сьогодні все пройде добре — перехід до обговорення перемир’я мав відбутись безперешкодно.
Втім, атмосфера залишалась напруженою.
З обох боків були присутні ключові фігури,
і всі були на нервах: а якщо щось піде не так?
— Знаєте, докторко… вам не здається, що це якось гордо? Наш герцог — як справжній герой! Принца Райзену — просто затьмарив. Мене аж патріотизм прориває, чесно.
— О, Дженні…
— Що? Ти ж теж так думаєш. Я ж бачу. Очі в тебе є, ага?
Ашилі тихо засміялась, навіть коли нібито вичитувала Дженні за сміливість.
Правду кажучи, вона й сама подумала те саме.
Джуд був стриманий, гідний, випромінював тиху силу —
особливо на тлі знервованого принца Райзену.
Можливо, то була впевненість переможця.
А може — просто сам Джуд.
Бо навіть колись, давно, ще до того як вона дізналась, хто він насправді,
він уже мав ту саму незворушність.
Навіть коли не мав нічого, коли покладався на чужу милість —
він залишався спокійним.
Справжнім.
І щойно ця згадка промайнула в її голові,
й на губах з’явилася ледь помітна усмішка —
Ашилі поспіхом повернула обличчю нейтральний вираз.
— До роботи, докторко Ашилі. Докторко Дженні.
— Так, професоре!
На щастя, голос доктора Гебескуса прозвучав якраз вчасно —
і повернув їх до реальності.
Вони рушили на свої робочі пункти.
Як і інші медики, Ашилі та Дженні мали візуально оглядати повернених солдатів
на предмет важких травм — перед посадкою на медичні машини.
Після цього поранені мали вирушити до проміжного шпиталю для діагностики,
а вже потім — у спеціалізовані заклади, відповідно до стану.
***
Кількість повернених була такою, що навіть первинне візуальне сортування зайняло дуже багато часу.
Коли вони вже підходили до кінця останньої групи, Дженні потягнулась, ледь зітхаючи.
— Коли повернемось до шпиталю — роботи буде по вуха. Прощавай, сноче.
— І не кажи. До речі, Дженні, може, допоможеш з посадкою пацієнтів?
— А ти впораєшся сама?
— Авжеж. Тут лише кілька людей залишилось.
Ой, вибачте… сер? Сюди, будь ласка.
Після того як Дженні відійшла, Ашилі покликала одного з солдатів наприкінці черги,
який кульгав, спираючись на саморобну милицю.
— Я, пані?
— Так, ви.
— …Щось не так?
Він тривожно підійшов ближче.
І лише зблизька Ашилі побачила, що “милиця” — це просто гілка чи палиця, знайдена десь по дорозі.
— Коли ви поранились?
— Я, гм… пам’ятаю, щось вибухнуло. А далі — як у тумані.
— Це буває при тяжкій травмі. Вас лікували?
— Ні, пані. У таборі вирішили, що я все одно не виживу.
Охоронці казали, що я взагалі дивом дійшов досі… хоча я не впевнений, що згоден із цим.
— Це справді диво. Ви живі. І повертаєтесь додому.
Ашилі усміхнулась тепло.
Солдат ніяково почухав потилицю, також усміхнувся — але все ще виглядав тривожним.
Поглядав на товаришів, які поволі віддалялись.
— То… що зі мною? Я не з ними їду?
— Можливо, вас повезуть окремо — залежно від тяжкості поранення.
— Але ж я в порядку.
— Тим більше варто переконатись. Можна я огляну ногу?
— …Вибачте?
Ашилі простягнула руку до його ноги, але солдат здригнувся й відступив на крок.
Він підвів на неї сполоханий погляд.
— Ем… вона, ця рана… неприємна. Гидка, чесно.
Може, ви не захочете її бачити… ну, все ж пані…
— Я лікар. Я бачила куди гірше, не хвилюйтесь.
— …Та все одно…
Він вагався.
Затискав у жмені тканину штанів,
наче боявся відпустити.
***
Щойно підписання завершилось, Джуд передав угоду Феліксу й напрямки попрямував до командного намету.
Невдовзі після нього увійшов доктор Гебескус, щоби доповісти про процес евакуації.
Джуд мовчки слухав, не перебиваючи.
— Чи планувалось взагалі, щоб медичний персонал був присутній на церемонії? Їх же мали залишити на проміжній базі?
— Ми взяли кількох, щоби могли швидко оцінити тяжкі травми.
— …
— Проблема, сер?
— Ні. Нічого. Побачимось у штабі.
Доктор Гебескус чемно вклонився й вийшов.
Фелікс, який терпляче чекав завершення звіту, підняв угоду.
— Вирушаємо, сер?
Але Джуд не зрушив з місця.
Жодної причини затримуватись.
Чим довше вони лишаються — тим більше ризику.
Та й секретна операція вже почалась.
Але ноги… ніби налились свинцем.
— Угоду.
Він простягнув руку, і Фелікс, трохи здивований, передав папери.
Джуд повільно перегорнув сторінки, уважно перечитуючи кожен пункт.
Поруч Фелікс нервово глянув на годинник.
Навіть якби щось знайшлось — зараз уже пізно щось змінювати.
То навіщо Джуд зволікає?
— …Сер?
— Я знаю.
Щойно він перегорнув останню сторінку, Фелікс знову натякнув — і цього разу Джуд нарешті підвівся.
Щойно вони вийшли з намету, перше, що побачив Джуд — звісно, Ашилі.
Вона присіла перед одноногим солдатом,
намагалась м’яко потягнути за штанину,
а той схопився за неї так, ніби від цього залежало його життя.
Джуд інстинктивно приклав долоню до чола.
Тут є проблема.
Що саме?
Ситуація? Ашилі? Чи він сам?
А, може, все разом.
— Сюди, сер. Машина — он там.
— Їдь без мене.
Коротко кинувши це, Джуд рішуче попрямував до Ашилі.
Щоразу, коли він бачив її — щось тягнуло його назад.
І щоразу він казав собі — тримайся подалі.
Але навіть уникати — ставало виснажливо.
А зараз вона — буквально вмовляла солдата дати їй оглянути поранення.
У цьому, у ній, було щось таке, що відійти означало… програти гордість.
— Докторко Ашилі. Що тут відбувається?
Здивована, Ашилі підвела очі — і зустрілася з поглядом Джуда.
І в ту ж мить з переляку випустила штанину з рук.
Оскільки солдат тягнув у протилежний бік, він втратив рівновагу —
і гепнувся на землю.
— О-ой! Ви не поранились?
Вся розчервоніла, Ашилі поспішила йому допомогти.
Одне діло — випустити з рук.
Але впустити одноногого пацієнта?
Вона навіть не могла глянути йому в очі.
Та тут —
— …Що?
Із штанини солдата випало щось чорне й кругле.
Воно покотилось по землі, підстрибуючи кілька разів.
І тоді…
Тиша.
Глибока.
Приголомшена.
Тиша, що стисла груди.
Тиша перед тим, як світ… змінюється.
