Навіть коли багнюка влягається
— Ой, перепрошую. Не хотів вас налякати.
— Ні, все добре. Просто… задумалась.
Ашилі м’яко засміялась, відмахнувшись від свого здивування, і повернулась до чоловіка обличчям.
Вона одразу помітила, що на ньому не було ані військової форми, ані лікарського халата. Навпаки — акуратний костюм, очевидно цивільний.
— Чим я можу допомогти?
— Я відповідаю за транспортування медичних поставок від Буторну. Мені потрібно підписати документи про передачу. Не підкажете, до кого звернутись?
— Це до доктора Гебескуса. Он там.
— А, звісно. Хоча… він зараз здається трохи розлюченим?
Чоловік ніяково усміхнувся.
Ашилі глянула в той бік — і справді, обличчя доктора Гебескуса було червоне від обурення, він явно з кимось сперечався.
— …Сьогодні дуже важкий день.
— Це зрозуміло.
Ашилі поблажливо виправдала колегу, а чоловік лише злегка знизав плечима.
Побачивши папери в її руках, він усміхнувся трохи вибачливо:
— Вибачте, що відволікаю, коли ви так зайняті. Схоже, доведеться вловити момент і обережно “прослизнути”. Тоді не затримую.
Перед тим як піти, він глянув на ім’я, вишите на її халаті.
— Доктор Роза, так?
— Ашилі.
— Руфус Ґрей. Мав би представитись раніше.
Він простяг руку, й Ашилі чемно потисла її.
— Радий був познайомитись, докторко Ашилі. Схоже, мені доведеться ще не раз тут з’являтись, тож приємно вже знати когось знайомого.
— Мені також. Якщо що — звертайтесь.
— Тоді я пішов. Поки доктор Гебескус знову не зник.
З усмішкою й коротким кивком Руфус рушив у бік лікаря, який уже трохи охолов.
Ашилі ж повернулась до справ і відкрила чергову коробку для перевірки інвентарю.
— Ого…
Її очі загорілися, щойно вона відкрила коробку.
Всередині був нещодавно випущений протизапальний препарат компанії MediHeaven Pharmaceuticals — саме той, про який вона нещодавно читала в науковому журналі.
Він був не ідеальним, але, за даними, помітно сповільнював розвиток інфекцій.
Ашилі взяла в руки одну з ампул. Прозора рідина всередині м’яко переливалась, коли вона повернула її в долоні.
Може, поїхати до Буторну після війни — не така вже й погана ідея…
Думка з’явилась сама по собі.
Буторн, заснований простими людьми, майже не мав класової дискримінації.
Вона чула, що там багато можливостей — винятково за заслугами.
Їх також знали як країну, що активно інвестує в науку та медицину. А коли робився прорив — фінансові ресурси дозволяли швидко запускати розробки в обіг.
Для Ашилі, яка була жінкою і з простого походження, потрапити в медичну школу було не з легких.
Їй доводилось працювати вдвічі більше, бути вдвічі кращою.
І, скоріш за все, майбутнє вимагатиме того ж.
Тож переїзд у Буторн… може й справді вартий розгляду.
— Дженні?
Ашилі закрила коробку і побачила Дженні навпроти. Та виглядала дивно відстороненою, ніби загубилась у думках.
Це було на неї не схоже.
На відміну від Ашилі, яка відволікалась то на Джуда, то на розмову з Руфусом, то на новенькі препарати, Дженні завжди працювала найшвидше.
Вона мала б уже закінчити інвентаризацію.
— Щось сталось вдома?
Відтоді як прийшла військова пошта, обличчя Дженні було якимось не таким.
Зазвичай листи від її молодших братів і сестер дарували їй сяйво щастя на кілька днів.
Ашилі одразу запитала — але Дженні лише всміхнулась і віджартувалась.
Було зрозуміло, що вона не хоче про це говорити, тож Ашилі не тиснула.
Може, гроші? Якщо їй справді важко… Я могла б допомогти.
Дженні колись розповідала, що їхня сім’я не багата.
Одна з причин, чому вона підписалась як польова медсестра, — це підвищена оплата.
У неї четверо молодших братів і сестер.
Мама померла рано, а батько… так, досі у в’язниці.
Ашилі сама не мала багато, але їй вдалося погасити борги. І вона ще молода — завжди зможе заробити.
Але пропонувати допомогу, якщо її не просили…
Вона не хотіла зачепити гордість Дженні.
У цей момент Дженні плеснула себе по щоках і знову взялася до роботи з оновленою енергією.
Її руки впевнено бігали по списках і формах, і Ашилі трохи полегшало.
Нехай спочатку закінчить. А потім я поговорю з нею спокійно, — вирішила вона й відкрила наступну коробку.
Попереду ще була гора роботи.
***
Джуд раптово зупинився.
Поруч Фелікс пішов за його поглядом — у двір військового шпиталю, де ящики з медикаментами стояли, мов вежі.
— Це сьогоднішня поставка з Буторну.
— Розумію.
— Цього разу навіть клінічно затверджений препарат прислали. Схоже, Буторн вирішив по-справжньому блиснути.
Фелікс пробурмотів свої звичні коментарі, але Джуд не зводив очей.
З його місця Фелікс не міг бачити того, що бачив Джуд.
А вона була там.
Ашилі. Усміхнена.
Розмовляла з високим рудуватим чоловіком.
Вперше від моменту їхньої зустрічі Джуд бачив її такою спокійною.
Це було природно. Минуло багато часу після розриву.
Звісно, вона мала б уже повернутись до нормального життя.
Але… чомусь груди стисло.
— Досі не відпустило, так?
Джуд криво всміхнувся сам до себе.
Кажуть, “гарного розриву” не буває.
І після зустрічі з Ашилі Джуд знову стикався з тими частинами себе, які йому зовсім не подобались.
Це було схоже на ставок.
Мул осів, вода — прозора. І на мить здається, що ти вже в порядку.
Але досить легкого поруху — і відображення спотворюється.
І якщо намагатись усе розбурхати, щоб зникло —
мул знову здіймається, і все стає каламутним.
Якщо він це ненавидить — він міг би просто… піти.
Відійти від ставка. Він це знав.
Але кожного разу — не міг змусити себе відійти.
Тож доведеться зробити зусилля.
Як колись.
— Йдемо.
Джуд ступив перший. Фелікс поспішив наздогнати.
Обертаючись, Фелікс кинув останній погляд —
той рудоволосий якраз прощався з Ашилі й побіг геть.
— Стривай… Я знаю це обличчя.
Фелікс примружився, намагаючись згадати.
Було десь… на самому краєчку пам’яті.
Майже з’явилось… але — ні.
— Феліксе.
— Уже йду.
Голос Джуда вирвав його з роздумів, і він швидко рушив слідом.
Якщо не згадав — значить, не важливо,
подумав Фелікс і повернувся до розкладу Командувача.
***
Між передовими лініями Юпендеї та Райзену лежала смуга нейтральної землі.
У будь-який інший день вона легко могла б перетворитися на найзапекліше поле бою,
але сьогодні, заради церемонії обміну полоненими, вона стала рідкісною зоною тимчасового миру.
Втім, коли Великий герцог Юпендеї та наслідний принц Райзену зустрічались особисто,
напруга була гостра, як лезо.
— Відкрите місце. Виглядає не надто заспокійливо.
— Вони так само на виду. Не переймайся надто.
Поки Фелікс оглядав місцевість, Джуд спокійно поправляв запонки на рукавах.
Після майже двох років у військовій формі, цивільний костюм здавався чужим.
Навіть вишукані запонки та шпилька для краватки, які раніше він надягав, не замислюючись,
зараз здавались незнайомими.
— А раптом це пастка “загинемо разом”? Плануєш дружню мандрівку в загробне життя з принцом Райзену?
— Він цінує своє життя. Навряд чи ризикне.
— І ти це знаєш звідки?
— Жодного разу не наближався до передової. Приїхав сюди лише тому, що мусив.
Не думаю, що за ніч раптом змінився.
Але Фелікс виглядав не надто переконаним.
Йому навіть подумалось — може, Юпендея мала надіслати свого власного принца, старшого брата Джуда — Ендрю.
Джуд і Ендрю були схожі лише зовні — і то не надто.
Їхні характери, таланти, вподобання — усе було різне.
Але вони ніколи не сварились. Бо…
не знали одне одного достатньо добре, щоби сперечатись.
Цей дивний баланс і тримав їхній зв’язок стабільним.
— Може, візьмеш хоч пістолет?
— Навіщо? Думаєш, я без зброї не впораюсь?
Джуд усміхнувся грайливо.
Так, місцевість була відкрита —
але саме це робило раптовий напад складнішим.
Сховатись снайперам ніде. Обидві сторони мали повний візуальний контроль —
будь-який різкий рух легко помітити і перехопити.
Те ж стосувалось і пові
тряної атаки:
якщо піднімуться біплани однієї сторони — інша миттєво це помітить.
— Тож не панікуй. Слідкуй за периметром.
— Так є.
— Скільки залишилось?
— Тринадцять хвилин.
Звісно. Саме тринадцять.
На щастя.
Джуд ледь поморщився.
