Красуня: Проклятий гей!

Волосся ляльки виглянуло лише на мить. Вражена Сю Мей широко розплющила очі, проте не встигла нічого розгледіти, як все безслідно зникло.

Плюс цей телефон...

Сю Мей швидко відійшла від дверей кімнати Сяо Лі. У неї виникла в голові смілива ідея.

Вона не думала, що Сяо Лі може керувати привидами. Як звичайна людина могла з ними впоратися? Крім того, Сяо Лі був юнаком, який ходив щодня до школи, і поки він жив у маєтку Сяо, з ним нічого такого ще не ставалось. Він точно не міг контролювати привидів, як той пан Є. Ідея Сю Мей полягала в тому, що пан Є залишив привида біля Сяо Лі, не вбивши його відразу, але змусивши його жити в нескінченному страху.

Занепокоєння, викликане зникненням пана Є, розсіялося.

Сю Мей тихим голосом попросила слугу принести тарілку солодкого супу. Вона повчала свого сина ні в якому разі не наближатися до Сяо Лі.

Елегантна спина пані незабаром зникла за сходами. В той же час лялька, що ховалась за трояндою, розплющила одне око, аби подивитись їй услід.

Сю Мей була задоволена процесом, який сама собі ж і додумала, але по факту справжня ситуація була далека від її очікувань...

Щоразу, коли господар сім'ї Сяо не повертався додому, вона залишалася сама в головній спальні.

Ліжко було м'яким і шовковистим, і вся кімната була наповнена улюбленими ароматами Сю Мей. Вона обожнювала різні квіти і рослини, тому поставила собі біля ліжка горщик із рідкісними орхідеями.

Вона вимкнула лампу, заплющила очі й вже приготувалась спати.

Зазвичай Сю Мей спала добре, але сьогодні щось їй на серці було неспокійно. Близько 10 хвилин вона пролежала в ліжку, але зрештою розплющила очі.

І перше, що вона побачила – дивна тінь на краю ліжка.

Очі Сю Мей ще не звикли до темряви, тому вона перед собою бачила нечітко. Здавалося, що перед нею була товста лялька, однак обличчя розгледіти було складно.

«Що це, в біса, таке!» — Сю Мей різко піднялась з ліжка та потягнулась до лампи.

Проте лялька поворухнулася. Вона змінила свій розмір до справжньої величини, перетворюючись на привида-підлітка у закривавленій шкільній формі. Вона стала біля ліжка й уткнулася обличчям в орхідеї.

Таким чином вона дуже наблизилась до Сю Мей. Та ж одразу відчула стійкий запах крові. Сю Мей ледь стримувала свій крик, рухаючись у напрямку дверей.

Закривавлена фігура зовсім на неї не зважала і просто стояла на місці. Хоча вона підняла очі на Сю Мей, коли та врешті підбігла до дверей.

Ніколи Сю Мей такого ще не відчувала. Вона побачила, як зникає привид, і, спотикаючись, відчинила двері та закричала на весь голос: «Ах! Ідіть сюди! Там, там привид!»

——

В той же час Сяо Лі у своїй кімнаті ліниво розсівся на стільці, його рот був набитий шматком тістечка, поки він грав у ігри на своєму мобільному телефоні.

Оскільки Джов Їн поселився у його телефон, у фоновому режимі працював застосунок під назвою "Щаслива музика".

Діти все одно залишаються дітьми.

Так подумав Сяо Лі, поки намагався вбити свого супротивника та отримати значок "подвійного вбивства".

Сьогодні він уже перевірив маленьку жовту книжечку, після чого цілий день грав в ігри. Це відрізняло його від Сяо Міна, який був щодня чимось зайнятий. І не тільки в будні, бо Сю Мей на вихідних змушувала його йти на додаткові навчальні курси. В той же час Сяо Лі навіть не потрудився піти до школи, і просто щасливо байдикував собі вдома.

Поки він грав, у коридорі почувся якийсь шум. Схоже, він йшов з боку головної спальні.

Сяо Лі не підвів голови. Цей маєток йому був у принципі нецікавий, не кажучи вже про кімнату Сю Мей, поряд з якою долинали якісь звуки. Сяо Лі не міг забути про те дивне таксі. Насправді він небагато над цим роздумував. Причина – він на 80% упевнений, що за цим стоїть Сю Мей.

І бажання помститися, безумовно, було присутнє. Тільки він не хоче бути таким швидким нападником, як Сю Мей. Він би не поспішав.

Подув поривчастий вітер, затріпотіли штори, і до вікна слухняно повернулася лялька.

Після чергового раунду Сяо Лі подивився на інтерфейс результатів на своєму телефоні. Він знову отримав нагороду MVP*. Тоді Шень Ченьджи надіслав йому повідомлення у приватному чаті: «Ще раз?»

*MVP (від англ. Most Valuable Player) – найцінніший гравець; гравець з найбільшою майстерністю, який робить найбільший внесок у свою команду. Використовується переважно у спорті та відеоіграх.

Сяо Лі: «Ні».

Шень Ченьджи: «Гаразд. Коли ти повернешся до школи?»

Сяо Лі: «Не знаю. Залежить від мого настрою».

Шень Ченьджи коротко погодився і вийшов з мережі.

Сяо Лі поклав телефон і глянув на маленьку жовту книжку. Книжечка, схована під сумкою, виглядала дуже тонкою. Вона довгий час безперестанку вібрувала, але це не привернуло уваги Сяо Лі, тож вона зрештою затихла.

Він підійшов, щоб підняти сумку, і раптом з повітря злетів папірець, який потрапив прямо в руки юнака.

Точніше, це був не просто папірець, а офіційне запрошення. На звороті був вигравіруваний сімейний герб, якого він не впізнав – меч, оточений трояндами. Спереду було написано рівним почерком:

【Шановний пане детективе, дата нашої угоди все ближче й ближче. Зі страху, що Ви про це забудете, я нагадую Вам, будь ласка, прийти зазначеного дня о 18:00 до садиби Тартар. Я з нетерпінням чекатиму Вашого приїзду. 】

Підпис – рядок англійських імен.

Садиба Тартар... ця назва якась не дуже вдала.

Як тільки Сяо Лі це спало на думку, налетів вихор і пейзаж перед ним поступово змінився.

Спочатку перед ним постала стежка, оточена деревами, що височіли в небо, затуляючи сонячне світло. Далі в кінці стежки була течія, через яку був перекинутий дерев'яний міст. Він простягався до скелі, на якій стояв величезний замок.

Тут було шумно через стрімкий потік води, що постійно вдарявся об скелястий берег.

Відблиски призахідного сонця осяяли старий замок. Його оточував терновий паркан, який виконував роль сторожової огорожі. Поверхня замку була вкрита слідами років, вона була старовинною та загадковою.

Обабіч воріт стояли дві кам'яні скульптури – два доброзичливих ангела з білими крилами та яскравими усмішками на обличчях.

【 Садиба Тартар – старовинний маєток нордичної аристократії. Невідомо, скільки за весь час свого існування тут було поховано істин. Якщо Ви отримали запрошення, ласкаво просимо на цю таємну зустріч. Можливо, Ви зможете виконати своє бажання. А можливо, тут заберуть Вашу душу. Вибір за Вами. 】

Коли Сяо Лі знову розплющив очі, то побачив, що стоїть біля дверей маєтку. Він трохи затремтів від морського бризу, який долинав з-за спини.

Навколо нього стояло ще кілька людей – набагато менше, ніж у світі з дитбудинком. Люди роздивлялись одне одного та переводили час від часу погляд на будівлю перед собою.

Цього разу тривалість вільного часу в реальному житті між світами копій була занадто короткою.

Лист-запрошення все ще був у руці Сяо Лі, а маленька жовта книжечка пливла перед очима хлопця. На ній було написано:

【 Залишок безпечного часу: 3 хвилини. 】

【 Місія:

1. Виживіть у садибі Тартар протягом семи днів.

2. Розкрийте правду.

Зазначені вище завдання можна виконати за бажанням, і після виконання Ви випадковим чином потрапите назад у реальний світ. 】

【 Приховані місії:

1. Не ігноруй мене.

2. Не нехтуй мною.

3. Поцілуй мене.

Необхідно виконати всі вищезазначені завдання. 】

Сяо Лі відклав маленьку жовту книжечку, перегорнув запрошення й на кілька секунд зупинився на слові "детектив" – оскільки він в реальності детективом не був, чи означає це, що він має грати цю роль? Що ж, це цілком підходить його псевдоніму.

Цього разу реінкарнаторів було небагато, тому ті, хто залишились, вирішили зібратись разом. Ніхто з присутніх не виглядав новачком.

Першим, хто заговорив, був юнак з каштановим волоссям. Він підняв своє запрошення, всім усміхаючись: «Садиба Тартар, яка ж невдала назва. Думаю, ми "виграли приз"».

«Що ти маєш на увазі?» — запитала інша жінка, відкидуючи волосся, яке лізло їй в очі.

«Тартар у грецькій міфології означає "пекло"», — цей шатен виглядав, як ніжний старший брат, і пояснював так само: «Якщо вірити цій назві, то на нас чекають досить страшні привиди».

«Ти ще навіть не зайшов, нащо сам себе лякаєш?» — зневажливо відповів дядько, який стояв зі схрещеними перед грудьми руками, відколи прийшов сюди: «Мене таким не налякаєш. Я виживу, навіть якщо буду одним зі ста людей».

Юнак відклав своє запрошення: «Я просто хвилююся, однак сподіваюсь, що це не так. Оскільки нас тут небагато, схоже, цей світ потребує роботу в команді. Познайомимося? Мене звати Є Лінши».

«Є Лінши, "лін" від "порядку", а "ши", як в "баченні"?!*» – шоковано запитав чоловік, який до цього жодного разу не відкривав рота. Очевидно, що він раніше про цю людину щось чув, у його голосі так і відчувалась радість: «Той, хто посів 98 місце на форумі?»

*чоловік перепитує символи, які використовуються при написанні імені, порівнюючи з існуючими словами. так, його звати 叶令视, але прізвище при питанні не чіпали. 令 (lìng) використовується у 命令 (mìnglìng) – порядок, а 视 (shì) використовується у 视觉 (shìjué) – бачення

Є Лінши підвів очі з усмішкою та скромно сказав: «Це справді моє ім'я. Цей рейтинг... не потрібно приділяти йому багато уваги. Ми лише реінкарнатори, і як тільки ми стикаємося з привидами високого рівня, іноді єдине, що може врятувати нас – це лише чиста удача».

Золоте стегно!

«Мене звати Ву Тянь. Будь ласка, подбайте про мене», — очі молодого чоловіка засяяли, поки інші дивились на Є Лінши із захопленням.

Сяо Лі вперше побачив рейтинг форуму лише вчора ввечері, і не очікував, що зустрінеться з кимось, хто там фігурував. Може він і займає тільки 98 місце, але все ще був у тому списку.

Далі вони обмінялися іменами. Знайомство з останньою людиною закінчилося якраз вчасно – безпечний час було вичерпано.

На краю перил стояв старий чоловік зі сріблястим волоссям, ретельно зачесаним назад. Він мовчки з'явився і зовсім не рухався.

«Шановні гості, доброго вечора», — старий злегка вклонився, його рухи були повільними, але без примарної скутості: «Я Ронні, дворецький замку. Будь ласка, слідуйте за мною».

Говорячи це, він відчинив залізну браму садиби. Залізна брама поржавіла, тому видавала неприємний звук.

Ронні повів їх до старовинного замку. Увійшовши через залізні ворота, кожен відчув затхлість, до якого додавались запахи трави та іржі.

Вони зупинилися в холі першого поверху, і дворецький Ронні шанобливо вказав нагору: «Дорогі гості, для вас приготували ваш одяг. Будь ласка, пройдіть до своїх кімнат, щоб переодягнутися, а потім спустіться на вечерю».

Старий дворецький повів натовп сам, до кожної кімнати він впускав по одній людині. Сяо Лі призначили в середню кімнату на третьому поверсі. Він штовхнув двері й одразу побачив на ліжку костюм.

Сяо Лі розвернувся, щоб зачинити двері, і увійшов. Кімната була вкрита оксамитовим темно-червоним килимом, дуже м'яким під ногами. Він дістав маленьку жовту книжечку, задумавшись, перш ніж запхнути її під одяг. Після цього він почав роздягатись.

Цунь за цунєм оголювалась спина юнака, поки він знімав свій одяг. Його тіло було схоже на гладкий нефрит. Невдовзі цей дорогоцінний скарб покрив інший комплект одягу, ховаючи весь його блиск.

Це була сорочка в західному стилі з жилетом і плащем. Чорний жилет підкреслював струнку фігуру молодого чоловіка, і в поєднанні з каплеюхом Сяо Лі дійсно виглядав відомим детективом.

Коли він одягнувся, маленька жовта книжечка запитала:【 Чому ти сердишся? 】

【 Це тому, що я сказав, що хочу тебе поцілувати? 】

【 Це нормально. Ти мені подобаєшся, тому я хочу бути поруч із тобою. Тож не сердься через це. 】

Він показав занадто багато відразу, тому спробував на пів дорозі змінити хід розмови та підняти нову тему:【 Це вбрання дуже гарне. Тобі дуже личить. 】

【 Звичайно, ти добре виглядаєш незалежно від того, у що вдягнений. Хоча найкраще тобі взагалі без одягу. 】

Сяо Лі спочатку подивився на цю невинну манеру і хотів щось йому сказати, як це знову було заблоковано – він просто не міг уявити, як той може бути таким збоченцем? З таким то щедрим і чистим кольором.

Підліток трохи хвилювався, перш ніж написати: «..Я злюся не тому, що ти хочеш мене поцілувати, а тому, що ти справжній збоченець».

Ну от правда! Якби він не був збоченцем, то як би описав свої бажання так докладно, ніби писав порнографічну статтю?! Все ще хочеш так поцілувати?

Жовта книжечка не соромилася, а радше пишалась цим:【 Називай мене як завгодно, але не ігноруй. 】

Сяо Лі раптом відчув такий напад ліні, що вже не думав про це піклуватися. Все одна це була лише якась беззмістовна маленька жовта книжечка! Ці постійні рядки із сексуальним підтекстом... були лише рядками!

Він закрив книгу, поправив манжети й вийшов із кімнати.

Коли Сяо Лі вийшов, то в залі вже зібралося кілька людей. Вони вже дошкуляли старому дворецькому шквалом запитань. Першим, хто почав їх ставити, був Є Лінши. Він перевдягнувся в костюм і виглядав як сучасний елітний бізнесмен: «Пане Ронні, чи можу я запитати про власника цього місця?»

Він не запитав прямо про причину їхнього запрошення, чи про те, якою була домовленість, боячись потрапити на очі привидів. Він міг діяти лише обережно, обхідним шляхом.

Старий дворецький з холодним обличчям сказав: «У герцога зараз свої справи. Прошу гостей поставитися з розумінням».

Є Лінши засміявся: «Ніхто не застрахований від надзвичайних ситуацій, які потребують негайного втручання. Ми не проти».

Під час їхньої розмови один за одним вийшла решта людей. Окрім Є Лінши, там було четверо чоловіків, поодаль стояли схожі на пару чоловік та жінка. Чоловіка звали Хе Вей, а жінку — Хе Ї. Вони перешіптувалися між собою, а інших сторонились. Старий дворецький побачив їх і простягнув руку: «Усі, будь ласка, пройдіть сюди».

Група пройшла усередині замку довгим коридором. На них чекав красивий довгий стіл, накритий білою скатертиною. На столі стояли різноманітні західні страви з двома рядами свічок посередині, які яскраво сяяли у темній ночі замку.

Є Лінши сів і поглянув на стіл, сказавши із полегшенням: «На щастя, на столі немає маленьких індіанців».

Молодий чоловік на ім'я Ву Тянь звучав спантеличено: «Які ще маленькі індіанці?»

Жінка – Сяо Лі пам'ятав, що її звали Фен Фенцін – була одягнена в довгу європейську спідницю та біле хутро, загорнуте на плечі. Вона пробурмотіла: «Тоді ніхто не вижив».

Вони мали на увазі дуже відомий роман в стилі вбивств у хуртовину в горах. У ньому розповідалася історія восьми незнайомців, яких запросили на острів*. З грамофонної платівки грав дитячий віршик, а на столі стояло 10 порцелянових статуеток. Кожен день люди помирали так само, як описано в дитячому віршику. З кожним померлим на одну порцелянову статуетку на столі ставало менше**.

*ахпхп це справді відсилка на сюжет одного з найвідоміших романів Агати Крісті – "І не лишилось жодного".

**Є Лінши говорить про індіанців якраз через згаданий вірш, бо в одній з версій він називається "Десять маленьких індіанців". 10 порцелянових статуеток також були у формі індіанців і от як і сказано у тексті, кожного дня вбивають по запрошеній людині, з кожним убивством кількість індіанців на таці зменшується, а смерті повторюють те, що описано в лічилці, яка висить у кожній кімнаті, де перебувають гості, на стіні.

Лічилка про десятьох солдатиків (у виданні КСД; тут було замінено "індіанців".. хоча індіанці також були заміною, бо в оригіналі взагалі використовувся N-word):

Десять солдатиків за вечерю сіли;

Удавився враз один — дев'ять залишилось.

Дев'ять солдатиків пізно спати вклались;

Не прокинувся один — вісім їх зосталось.

Восьмеро солдатиків Девоном гуляли;

Один з них не повернувся — семеро зосталось.

Семеро солдатиків дрова рубали весело;

Зарубали одного — лишилося шестеро.

Шестеро солдатиків гралися на пасіці;

Враз одного вжалив джміль, і зосталось п'ятеро.

П'ятеро солдатиків правом захопились;

Засудили одного — четверо лишилось.

Четверо солдатиків плавали у морі;

Один піймався на гачок, їх зосталось троє.

Три малі солдатики зі звірами грались;

Одного зловив ведмідь — двоє врятувались.

Двоє тих солдатиків на сонечку грілись;

Один з них згорів дощенту — один залишився.

Зоставили солдатика сумного і самотнього;

То він повісився з нудьги — і не лишилось жодного.

«Різниця в тому, що супротивники, з якими вони зіткнулися, були ними самими – людьми», — підсумував Є Лінши: «А ми маємо справу з привидами, злими привидами».

Привиди були непереможні.

Усе, що вони могли зробити, це на деякий час заблокувати їх, аби знайти спосіб втекти.

Слова юнака врізалися у серця присутніх. Вони стояли перед блискучим столом, але не могли нічого їсти, бо не мали апетиту.

Запала тиша, перш ніж бородатий дядько нетерпляче роззявив рота: «Ну і нащо таке кажеш? Мені не подобаються такі, як ти – панікери, які лише і роблять, що говорять і говорять. Тобі приємно нагнітати?»

Він висловлювався люто, ставлячись вороже до Є Лінши.

Юнак не мав наміру відбиватися і просто відкинувся назад: «Все, як і сказав брат Цянь. Я просто песимістично думаю».

Дядько на прізвище Цянь не міг продовжувати наступ. Він лише поглумився і далі зосередився на своїй тарілці зі стейком, скаржачись: «Кров так і сочиться. Не розумію, як це може хтось їсти. Огидно».

Що стосується пари, Хе Вей взяв шматок торта і поклав його на тарілку Хе Ї: «Поїси трохи?»

Хе Ї похитала головою й трохи відсунула тарілку. У неї справді не було апетиту. Вона потрапила в чергове підземелля, і не можна було передбачити, чи виживе вона, чи на цей раз помре. Як у неї б ще зберігся апетит?

За мовчазним столом лише Сяо Лі спокійно нарізав стейк та налив собі склянку червоного вина.

Невимушеність хлопця привернула увагу всіх навколо. Хоча ніхто не розумів, як він у цей час міг просто їсти, його ніхто не критикував. Є Лінши подивився на нього та зітхнув: «Смачного».

Під таким керівництвом Сяо Лі решта людей все ж запхали щось собі в рот, незважаючи на поганий апетит, і на цьому їхня трапеза завершилась.

Старий дворецький стояв, заклавши руки за спину – поважний і мовчазний. Коли всі поїли, він особисто прибрав посуд, не просячи допомоги інших слуг. Хоча невідомо, чи були тут інші слуги.

Є Лінши дуже зацікавився цим старим дворецьким. Він постійно розмовляв з ним і розпитував, наприклад, як довго він тут працює. Він також запитав, чи є якісь домовленості на сьогоднішній вечір.

Старий дворецький легко на все відповідав. Він працював тут вже впродовж десяти років, і сьогодні ввечері вони могли вільно робити все, що хотіли.

Після цього "допиту" Ронні висловив бажання ненадовго відійти, оскільки він мав інші справи. Є Лінши відпустив його та повернувся до гравців, щоб спробувати дослідити весь замок.

Сяо Лі торкнувся своєї кишені і був готовий повернутися до своєї кімнати. Він щойно пройшов за ріг другого поверху, коли побачив групу людей, які зібралися роздивитись картину, що висіла в кінці коридору.

Перед ними постала картина, написана олією, на якій була зображена тіло красивої жінки по пояс. У неї було світле золоте волосся, блакитні очі, як море, і прикрита усмішка. Її краса була втілена густими фарбами.

Величезні вікна від підлоги до стелі були щільно зачинені, тож звук хвиль на березі не досягав реінкарнаторів. Однак крізь скло доходило світло повного місяця, яке повністю окреслювало вродливу жінку з картини.

Є Лінши стояв попереду, деякий час роздивляючись красуню: «Ця картина... щось з нею не так».

Фен Фенцін довго мовчки споглядала на цю картину: «Що не так?»

«Очі...» — Є Лінши відступив на три кроки.

Людина на цій картині була дуже красивою, а застосовані кольори – надзвичайно яскравими. Здається, вона б мала дарувати людям лише світле почуття, але для присутніх на перший погляд вона була похмурою, ніби покрита шаром тіні.

Щойно він заговорив, як побачив, що жінка на олійній картині раптом ожила й глянула в певному напрямку. Коли ж Є Лінши уважно оглянув її, картина вже повернулась до свого першопочаткового вигляду.

Є Лінши пішов за напрямком погляду картини й побачив людину. Чорноволосий підліток стояв на місці, його тіло прикривав чорний плащ, а манжети були розшиті темно-червоною вишивкою. Він ніби відчув на собі очі Є Лінши і холодно звів брови.

Чому картина поглянула на цю людину? Це було випадково? Або... він був першою жертвою? Є Лінши згадав дуже особливе ім'я цієї людини і запитав: «Шерлоку, що ти думаєш про цю картину?»

Сяо Лі стояв на відстані і прокоментував: «Виглядає добре. Досить гарно».

«...Не з точки зору зовнішнього вигляду. Я маю на увазі загальне враження, яке справляє картина».

Сяо Лі замінив прикметник: «Досить гармонійно».

Є Лінши не міг встигнути за думками цієї людини: «Га?»

«Підходить цьому місцю», — Сяо Лі засунув руку в кишеню, і вираз його обличчя залишався незмінним, ніби він не бачив погляду картини і не чув натяку Є Лінши.

З його головою щось не так? На вигляд він гарний, а на ділі просто божевільний?

Це була перша думка старшого сина родини Є про Сяо Лі.

Є Лінши не встиг вимовити більше жодного слова, коли почув пронизливий крик удалині: «Ах..! Ідіть сюди... тут хтось мертвий!»

Голос належав жінці з пари закоханих.

Всі побігли до місця, звідки доносився звук.

Крик пролунав біля дверей спальні на першому поверсі. Через напіввідчинені двері можна було побачити внутрішнє оздоблення, яке було схожим на інші кімнати для гостей. На підлозі лежав чоловік із встромленим у спину кинджалом, його кров вже забруднила одяг і потроху капала на темний килим, змінюючи йому колір.

Хе Ї кричала, а Хе Вей, що стояв поруч з нею, закрив їй очі. Хе Вей вже сам не міг дивитись на той труп, тож обернувся, щоб поговорити з тими, хто прибув через почутий крик: «Ми трохи погуляли на вулиці і вже збиралися повернутися до нашої кімнати, як раптом побачили...»

Їхня кімната була поруч із мертвим бородатим дядьком.

Старий дворецький протиснувся через натовп. Коли він побачив, що сталося, то холодно зітхнув, присівши навпочіпки, щоб уважно оглянути дядькову рану: «Лікарко Фен, ви можете підійти подивитись?»

Фен Фенцін, очевидно, була вражена, коли почула це – на її запрошенні дійсно було написано слово "лікар", але ж вона насправді ним не була і взагалі не зналась на медицині. Але якщо до неї так звернувся старий дворецький, вона ніяк не могла відмовити. Виконуючи прохання Ронні, вона нахилилась, приклавши руку до кінчика носа покійного: «Його не врятувати».

Дворецький сумно зітхнув.

Фен Фенцін також відчула якусь жалість до цього дядька. Навіть якщо він їй не подобався, але все одно її переповнювало невгамовне відчуття смутку від швидкої смерті реінкарнатора, який увійшов до цього світу разом з нею.

У цей момент раптово почав діяти Сяо Лі. Він став на одне коліно поряд з дядьком, затуляючи його своїм тілом від очей навколо, та взяв покійного за руку. Там був лист-запрошення, де дядька запросили "м'ясником".

Побачивши це слово, Сяо Лі тихенько запхав запрошення назад і обернувся до спантеличеного дворецького: «Дозвольте перевірити, чи є якісь зачіпки щодо вбивці».

Ронні кивнув: «Серед нас детектив, тому, мабуть, вбивці нікуди тікати».

Є Лінши негайно відреагував. Він протиснувся повз старого дворецького та зі сумним виразом опустився на коліна: «Я священик. Я помолюсь за нього».

Він поклав руки на тіло дядька, перевірив його перед тим, як його перехрестити: «Нехай душа його спочиває з миром».

Старий дворецький дочекався кінця дійства, перш ніж підняти тіло. Перед тим, як піти, він сказав: «Мені шкода, що так сталося. Я повідомлю про ситуацію герцогу і сподіваюся на ваше розуміння».

Є Лінши відповів йому: «Ніхто не очікував, що таке станеться. Ми чекатимемо новин від герцога».

Ронні взяв тіло й пішов. Решта реінкарнаторів стояли біля закривалених дверей. Є Лінши зайшов до кімнати дядька, аби обшукати її.

«Це зробив привид?» — пошепки спитав Ву Тянь.

Дядько щойно поселився, тому в кімнаті не було нічого зайвого. Щось знайти можна було тільки серед одягу, в якому той прибув до цього світу, тому Є Лінши понишпорив у кишенях тієї одежі, знайшовши пачку сигарет, запальничку та швейцарський армійський ніж.

Ніж був брудним – на лезі все ще залишалась кров. Видно, що дядько був протилежністю до слова "невинність", але навіть такий небезпечний реінкарнатор просто помер.

Є Лінши пробурмотів собі під ніс: «Не розумію, що він такого зробив, щоб спровокувати безвихідну ситуацію...»

Сяо Лі перевів очі на ніж і вийшов з кімнати дядька, нічого не сказавши.

Він першим повернувся до своєї кімнати, сів за стіл і розгорнув маленьку жовту книжечку – тому що книжечка почала вібрувати, коли він роздивлявся картину:【 Вона гарно виглядає? Тобі таке подобається? 】

【 Але я виглядаю краще. Хотів би мене побачити? 】

【 Насправді, я думаю, що найгарніший тут саме ти. Мені подобається все, що ти робиш. І я б дуже хотів побачити твою красу, заховану під плащем 】

Сяо Лі боявся, що той продовжить цей абсурд, тому почав захищатись: «Я тоді лише підіграв».

Маленька жовта книжечка: 【 Тоді ти не вважаєш її гарною? 】

Сяо Лі вмовляв його: «Вона не така гарна, як ти».

Маленька жовта книжечка була задоволена.

Сяо Лі поглянув у дзеркало перед столом. Письмового столу не було, тільки такий собі туалетний столик, ніби для жіночої кімнати. Саме ж дзеркало такої пізньої ночі викликало певний страх.

Підліток пів хвилини уважно дивився на своє обличчя в дзеркалі. Він не виявив відхилень, тому перевів погляд.

Наближалась північ. Повний місяць, що висів високо за вікном, створював у замку атмосферу спустошення.

Спочатку Сяо Лі мав намір поспати, але, трохи поворочавшись у ліжку, він відчув легкий голод. Хоча стейк на вечерю був ситним, але він давно перетравився, тому тепер йому захотілося трохи тістечок.

Другий господар сім'ї Сяо часто надто захоплювався іграми і засиджувався допізна. Терпіти голод він не міг, тому зазвичай заїдав його тістечками. 

Сьогодні перед сном він одяг не знімав, тому, підібравши плащ, він покинув кімнату.

Замок серед ночі випромінював неповторну красу.

Кожен камінчик, кожен рельєф – все надзвичайно вишукане, з відчуттям урочистої історії.

Сяо Лі спустився сходами, вкритими товстим килимом. Він пройшов повз багато дверей, деякі з яких були вигравірувані складними візерунками.

Він шукав-шукав, але кухню так і не знайшов. Сяо Лі зупинився, і врешті підійшов до місця, де раніше бачив картину.

Красуня з картини все ще усміхалася йому, як наживка з пекла.

Сяо Лі підняв ліхтар свого мобільного телефону і на мить подивився на неї. Тоді пролунав його голос: «Де тут кухня?»

Білява красуня: «...»

Усмішка красуні з картини на мить затьмарилася.

Сяо Лі додав: «Або де тут можна поїсти?»

Білява красуня перестала усміхатися, від чого змінилась атмосфера усієї картини. Дівчина виглядала навіть трохи лютою, коли граціозно встала і вийшла зі сцени.

Вийшовши за рамку картини, вона стала тінню на стіні. Вона була схожа на придворну даму, яка тримала поділ сукні, коли пливла крізь стіни.

Білява красуня провела через замок Сяо Лі і нарешті зупинилася на верхньому поверсі перед дверима, на яких була вигравірувана така ж емблема, як і на запрошенні. Листя троянд оповили двері, неначе павутина в очікуванні здобичі.

Сяо Лі штовхнув двері й виявив, що за ними знаходилась майстерня.

Яскраве місячне світло пробивалося крізь величезні вікна, відкриваючи мольберт. На столі лежали пензлі та олійні фарби, перед мольбертом стояв диван, а біля дивана була підставка з вишуканими закусками.

Білявка підійшла і сіла на диван. Здавалося, вона хотіла ліниво лягти на нього, але подивилася на Сяо Лі й, передумавши, гідно сіла на диван. Сяо Лі перевернув полотно на мольберті й побачив жінку зі світлим волоссям, але без обличчя.

Взагалі без рис обличчя.

Сяо Лі задумливо відклав полотно і запитав жінку, що сиділа на дивані. «Хочеш, щоб я тебе намалював в обмін на їжу?»

Дівчина кивнула.

Сяо Лі з деяким ваганням взявся за пензлик. Він ніколи не вчився малювати і не мав до цього хисту: «Тільки я не дуже добре малюю».

Усмішка на обличчі красуні поглибилася. Вона залишилась нерухомою, сидячи на тому ж місці, та не виказувала жодного наміру відмовлятись від своєї пропозиції.

Сяо Лі взяв пензель із золотою фарбою, побризкав кольором полотно й почав малювати.

Підліток малював дуже повільно. В одній руці він тримав палітру й час від часу торкався її пензлем. Він ніби був народжений для малювання, а перед ним сиділа гідна його майстерності красуня. На перший погляд – гарна сцена.

Але якщо сфокусуватись на картині, то ця сцена вмить стає дивною.

Звичайно, що без навичок в олійному живописі важко було намалювати щось добре, тому ця картина... розрізнити, де тут голова можна було лише за кольорами, що відповідали за волосся та очі, і то неявно.

Сяо Лі нерішуче зняв картину з мольберта і простягнув її білявій красуні. Тоді він прямо схопив тарілку з їжею.

Красуня опустила голову і перевернула в руці полотно. Вона мовчки дивилася на обличчя, а потім торкнулася його рукою, наче дивуючись тому, що сталося. Її усмішка потьмяніла і вона повернула картину Сяо Лі.

Сяо Лі знизав плечима. Вийшовши зі студії, він тримав картину під пахвою лівої руки, а тарілку з їжею взяв у праву.

Білява красуня сиділа там, дивлячись йому у спину. Коли Сяо Лі зник, вона повернула голову і чкурнула у стіну.

Сяо Лі так і йшов коридорами з тарілкою в одній руці та картиною в іншій. У нього не було вільних рук, щоб тримати телефон, тому він не вмикав ліхтарик, а повертався до своєї кімнати, покладаючись лише на місячне світло за вікном.

Він щойно спустився на свій поверх, як наштовхнувся на юнака.

Хоча на обличчі хлопця була усмішка, він з побоюванням крутив своєю головою туди-сюди, коли мозок бив тривогу про небезпеку. Очевидно, що оточення його лякало.

В одній руці він тримав свічник, що явно краще відповідало антуражу замку, ніж телефон.

Це був Є Лінши. Серед ночі він роздумував над розгадкою і хотів зайти в кімнату першого померлого, щоб перевірити підказки. У світі копій виходити серед ночі завжди було дуже небезпечно. Навіть якщо він має певні засоби, щоб врятуватись, він все ще почував себе, як на голках.

Слабке світло свічки подовжило його тінь. Коли він просунувся на трохи далі, на стіні з'явилася друга тінь.

Це настільки шокувало Є Лінши, що його серце майже перестало битися. Зрештою він впізнав людину перед собою і йому полегшало: «Пане Шерлоку, ти... що ти тут робиш?»

Крім того, без освітлення!

Сяо Лі підняв тарілку в руці: «Шукаю їжу».

Є Лінши: «???»

Хтось у світі копій із привидами вийшов з кімнати, щоб просто знайти щось поїсти?

Підозрілий погляд юнака обвів тарілку й зосередився на іншій руці Сяо Лі.

Сяо Лі побачив зацікавлений вираз обличчя й, не чекаючи, поки він запитає, сказав: «До речі, це я намалював».

Є Лінши: «...»

Тож, він вийшов з кімнати, щоб намалювати цю картину, а потім знайти їжу? Цей зв'язок між подіями звучав неправильно!

Стривайте, чого він взагалі пішов серед ночі малювати? Шерлоку, ця логіка дивна!

примітка ryouko_san: а можна більше без таких довгих розділів? а то я так збожеволію