1 метр

У житті бувають моменти, коли відчуваєш, ніби твоє життя на волосинці.

Поки Шуан йшов до корпусу розробки інформаційних ресурсів, то все міркував, як же йому звертатися до Циклу при зустрічі, і як той звертатиметься до нього…

Варто було лише уявити обличчя професора Бая, як у нього знову підкосилися ноги.

Він не розумів. Якщо професор вже здогадався, що Мороз і Тін Шуан — одна й та сама людина, чому досі розмовляє з ним і навіть запрошує на обід?

Пригостить обідом… обідом… Та в нього їжа у горлі стоятиме!

Чомусь раптом згадалися слова Венцзя: «Ти шукаєш чоловіка, а не батька».

Ну і чим це відрізняється від побачення наосліп з власним батьком?

710 метрів — невелика відстань, тож незабаром Шуан опинився перед входом до корпусу. Там нікого більше не було.

Він палко молився, щоб все, що сталося вранці, виявилося лише його уявою. Відстань у три метри — галюцинація, як і те, що Цикл покликав його обідати.

Так, все правильно, йому просто здалося. Він почекає п'ять хвилин перед воротами корпусу, і якщо Чан’ї не з'явиться за цей час, він просто піде. Ні, за дві хвилини. Він піде за дві хвилини. Трохи подумавши, Шуан вирішив, що занадто виділяється і, озирнувшись, сховався серед дерев. Його трусило від напруги. Але до воріт так ніхто й не вийшов.

Шуан машинально витяг з кишені пачку цигарок.

— Що ти робиш? — пролунало з-за спини знайомим телефоном голосом.

У Шуана стиснуло горло. Повільно повертаючись, він запхав цигарки назад у кишеню.

За метр від нього стояв Чан’ї.

— Ем... — Шуан напружено підняв руку, вказуючи на корпус. — Я тут чекав... ну...

— Сідай у машину.

Хлопець глянув, куди вказав чоловік. З іншої сторони дороги була припаркована машина.

Так він весь цей час спостерігав за ним із машини?!

Шуану здавалося, що він ось-ось задихнеться.

Вони перейшли дорогу, і Шуан вже потягнувся до задніх дверей, як Чан’ї сказав:

— Сідай уперед.

Шуан сідав на переднє сидіння, ніби на електричний стілець. Він не знав, куди подіти руки.

— Застібни пасок.

Шуан слухняно застібнув пасок безпеки.

— Чого б ти хотів поїсти?

Що поїсти... В голові було пусто. Дідько! Він нічого не міг придумати… Ну ж бо, він не іспит з курсу проводить… Що поїсти… Думай… Думай…

Це ж просто питання про їжу, чому ж він так боїться сказати щось не те?

Чан’ї терпляче зачекав, але, так і не діставши відповіді, спитав:

— Є щось, що ти не їси?

Що не їм... Ну, це питання вже легше...

Шуан почав перераховувати:

— Я не їм нутрощі та шкіру... і ще червоні фініки та помідори, болгарський перець та гарбуз...

Стоп-стоп-стоп! Шуан, що ти верзеш… Він же ж, мабуть, питає про кухню!

Але перш ніж Шуан встиг виправити ситуацію чоловік сказав:

— Угу, запам’ятав.

Запам’ятав?..

— Не треба нічого запам’ятовувати, будь ласка, забудьте…

Але варто було Шуану брякнути подібне, він відчув себе таким ідіотом, що хотілось вмерти. Мабуть, краще взагалі заткнутися. Він зіщулився на своєму сидінні й затих.

Вони виїхали з території університету.

За вікном було ясне безхмарне небо, але в серці Шуана вирувала буря.

Чан’ї сказав:

— Якщо хочеш, можеш включити музику по Bluetooth'y.

— Якому такому Bluetooth'y?..

— Під'єднай телефон до динаміків машини по Bluetooth.

— А, гаразд… 

Подумавши, що Чан’ї незручно керувати машиною та користуватися телефоном водночас, Шуан взяв його телефон з-поміж сидінь, щоб увімкнути Bluetooth.

— Тільки я ж паролю не знаю.

Чоловік глянув на нього.

— Що ти робиш?

Що я роблю? Хіба не ти сказав мені налаштувати Bluetooth?

— Налаштовую Bluetooth.

— Я мав на увазі, якщо хочеш послухати музику, під'єднай свій телефон до динаміків, — терпляче і м’яко пояснив Чан’ї, ніби наставляючи нерозумну дитину. — А тоді увімкни, що подобається.  Тепер зрозуміло?

Шуан зашарівся та зі швидкістю світла повернув телефон професора на місце.

— Зрозуміло… - промимрив він. — Професоре…

Шуан почув тихий смішок Чан’ї на слові «професор». І з чого він тільки сміється?.. З тупості свого студента?..

Щоб хоч якось приборкати збентеження, Шуан дістав свій телефон, під’єднався до машинних динаміків, й почав шукати у плейлисті пісню.

Чи не здасться його музичний смак жалюгідним, якщо обрати попсу?.. Але якщо обере щось невідоме, хіба не виглядатиме так, ніби хизується?..

Шуан зиркнув на профіль Чан’ї та вибрав «A Perfect Idian» Шинейд О'Коннор.

Увімкнувши пісню, він знову глянув на чоловіка. Важко було сказати, подобалося йому чи ні, тому Шуан мовчки спостерігав за тим, як він керує машиною.

Тихі звуки фортепіано в поєднанні з чарівним голосом заспокоїли Шуана.

За 4 хвилини й 22 секунди, пісня закінчилася, і плеєр автоматично перейшов на наступну композицію.

Несподівано з динаміка вирвався звук електронної музики, і перш ніж Шуан встиг перевірити, що це за пісня, пролунали стогони: «Ах, ах, ах, ах!..»

Тін Шуан схопив телефон.

Вей… Фен… Тан… Тан*...

[1] Пісня: 威风堂堂 - Ifuudoudou

Тільки це був чоловічий кавер.

Чан’ї повернувся й глянув на хлопця, а Шуан не міг підняти на нього очі. Він навмання вибрав якусь класичну мелодію та поставив її на повтор.

— Емм... Кхм… це була японська пісня… так... Я подумав, що вона надто галаслива... і змінив її… — тихо пояснив він.

— Все нормально. Якщо тобі подобається, хай грає.

— Ні-ні-ні, мені не подобається…

— Все гаразд.

Що тут, чорт забирай, гаразд?!! Те, що він подумав, ніби мені подобається Вей Фен Тан Тан, а я не зізнаюся в цьому?

Шуан спробував викрутитись:

— Мені правда не подобається... Просто на днях до мене приїжджав у гості брат... І все переплутав у моєму телефоні...

Він усе ще намагався щось пояснити, але Чан’ї лише припаркував машину і промовив:

— Приїхали.