3 метри?!

Шуан чекав відповіді свого співрозмовника, відчував, як шалено б’ється серце в грудях.

За кілька секунд Цикл відповів:

— Останнім часом у мене багато роботи.

— Тоді скажеш, коли матимеш вільну хвилинку?

— Подивимось.

— Можна зустрітись і за сніданком.

— Угу.

— Тільки скажи заздалегідь, гаразд? Щоб я привів себе до ладу.

— Угу, — знову відповів Цикл, але в його голосі чулася усмішка.

— Що ж, не заважатиму тобі працювати. Піду до бібліотеки.

Починаючи з цього дня, Шуан час від часу нагадував Циклу, що хотів би разом поїсти. Наприклад, під час обідньої перерви в університеті питав, чи не забув Цикл пообідати. А по дорозі додому ввечері, писав: «Ти закінчив з роботою? Я ще не вечеряв».

Цикл завжди або відповідав, що вже їв, або посилався на зайнятість. До того ж Тін Шуан зрозумів, що він в університеті не щодня: іноді застосунок показував, що між ними відстань у кілька сотень метрів, а іноді — трохи менша за десять кілометрів.

У неділю Венцзя нарешті поїхав додому, і Шуан залишився один. Побачивши, що відстань між ними з Циклом 4,8 км, він запитав:

Ти сьогодні вдома?

Відповіді не було, тому Шуан сфотографував приготовану ним страву та надіслав в чат.

Я приготував смажену рибу з грибами. Не хочеш заїхати до мене та скуштувати?

Через деякий Цикл таки відповів:

У мене сьогодні свинячі реберця в кисло-солодкому соусі.

Мороз: Покажи

Цикл: [прикріплене фото]

Шуан подзвонив йому:

— Може надіслати тобі риби з грибами?

— Я вже їм.

— Ти боїшся зустрітися? Я-то не проти що ти… кхм-кмх… старий… кхм-кхм.

Цикл з усмішкою відповів:

— А ти кудись поспішаєш?

— Просто хочу тебе побачити. Чому б... нам не побалакати по відеовиклику?

— Ні.

— Весь час мені відмовляєш… Ти диви, щоб я такими темпами почну тебе під дверима вашого корпусу підстерігати.

— Спробуй.

— Хоча забудь, я боюся твого керівника. До того ж я не знаю, як ти виглядаєш.

— Хіба ти не ходиш на його заняття?

— Бачитися з ним двічі на тиждень — мій максимум. Як подумаю, що мені завтра з ним зустрічатися, так одразу кров в жилах стигне. Гей, годі про нього! Коли я зможу запросити тебе на обід, дідку?

— Я зараз дуже зайнятий.

— Приготуванням свинячих реберець удома?

Цикл розсміявся:

— Скільки обурення!

Обурення? Не бажаючи цього визнавати Шуан відповів:

— Я правду кажу!

— Звісно, правду.

Чомусь після цих слів Шуан відчув себе розбещеною дитиною. Ще він раптом усвідомив, що з початку виклику не чув, щоб Цикл їв.

— Гаразд, іди поїж... — тихо сказав Шуан. — Не відволікатиму.

Після розмови Шуан все одно прокручував в голові голос Цикла та їхню розмову…

«Весь час мені відмовляєш… Ти диви, щоб я такими темпами почну тебе під дверима вашого корпусу підстерігати».

«Спробуй». 

Спробувати...

Що поганого у тому, аби зайти на сайт їхньої кафедри та переглянути фото науковців?

«Спробуй». 

До біса мораль!

Шуан відкрив ноутбук, знайшов необхідний сайт та зайшов на сторінку про співробітників. Йому відразу ж впали в очі фотографії, але він не наважився докладно розглядати їх, тому швидко перегорнув вниз.

Чоловік… китаєць... науковий співробітник...

Юнак знайшов двох чоловіків, які, судячи з їхніх імен, були китайцями. Один з них не мав фото. У іншого було, але... не те щоб Шуан судив людей по зовнішності... Втім, він відчував, що така зовнішність Циклу зовсім не підходить.

Може, це той, який без фото? Тін Шуан перевів погляд на ім'я.

Цзянґо Хуан. Цзянґо... Хуан... Хуан Цзянґо...

Ні, воно не здавалося підходящим.

Шуан збільшив фото профілю Цикла та порівняв з фотографією співробітника. Щелепа та лінія шиї відрізнялися… та й чоловік з університету був явно товстіший, і судячи з його верхньої частини тіла, не скажеш, що в нього зріст 187 см, як було зазначено у профілі Цикла.

Раптом у свідомості Тін Шуана виникло обличчя, на яке він дивився знизу вгору. Окуляри без оправи, тонкий металевий ланцюжок, і прямий погляд очей…

Шкірою Шуана пробігли мурахи.

Може, у нього просто розвинувся страх перед цим обличчям.

Того вечора Шуан спробував попестити себе в ванній, але так і не зміг затвердіти.

Зранку він велосипедом приїхав до університету, та о 08:15 зайшов до авдиторії С-17. Людей було небагато, тому він зайняв місце неподалік від катедри, сподіваючись не надто привертати увагу професора.

За кілька хвилин до нього доєднався Синь.

— Ну як, вимолив пари?

— Та ну, тільки зганьбився, — буркнув Шуан.

— Зганьбився? Як?

Шуан зиркнув на нього.

— Так кортить послухати, як я впав обличчям у калюжу?

— Ну що ти! Як я можу? — палко і віддано вигукнув однокурсник, але в його очах читалася цікавість.

Шуан сухо відповів:

— Коротше, я ходитиму на лекції.

О 08:14 професора ще не було в авдиторії. Шуан хотів написати Цикла та спитати, чи буде у нього час після обіду. Він гадки не мав, чи прийде Цикл до універу сьогодні. Тому, зайшовши у застосунок, він глянув на відстань…

— Професор прийшов, — шепнув Синь, штурхаючи юнака ліктем, — ховай телефон.

Шуан недбало запхав телефон під стіл та глянув на катедру.

Мабуть, здалося…

3 метри… Метри…

Шуан мимоволі знову зазирнув в телефон. Але там, як і раніше, висвічувалося 3 метри.

3 метри!!!! 

Але хіба три метри не означають, що Цикл десь тут?! Може, він таємно прийшов, щоб подивитися на нього?

Шуан почав крадькома розглядав студентів. Чоловік, китаєць, за тридцять...

В аудиторії було кілька китайських студентів, але Тін Шуан знав їх. Наукового співробітника з сайту тут точно не було. Він розглядав чоловіків одного за іншим, але жоден на них не походив на Цикла. Шуан навіть Синя перевірив.

Тоді вже Синь не витримав та повернувся до нього:

— Ти так витріщаєшся, що у мене мороз по шкірі.

— Що означає «Цикл»?

— Що? Цикл, то й цикл. А що? Професор щось про цикл сказав?

— Ні.

Шуан сховав телефон та повернувся до заняття.

За п'ять хвилин до кінця пари Чан’ї звично провів перекличку та оголосив закінчення занять. Навколо пролунало ляскання, і Шуан теж слухняно двічі стукнув по столу.* Та перш ніж хтось встиг вийти з авдиторії, зазирнув в застосунок.

[1] В Німеччині студенти після заняття ляскають долонями по столу, це щось на кшталт оплесків.

Все ще три метри.

— Не йдеш? — спитав Синь, побачивши, що той застиг.

— Угу, йди перший, — промимрив він, не відводячи погляд від екрану.

Студенти один за одним залишали приміщення, і довкола ставало дедалі менше людей. Але три метри так і лишалися незмінними.

В авдиторії лишилося п'ятеро. Студент-європеєць, що все ще переписував матеріал з дошки, та три студенти, що ставили професору питання, але усі білі. Та й сам Шуан, котрий так і сидів на місці.

Застосунок все ще показував три метри!

Шуан вже почав підозрювати, що програма глючить.

Він надрукував Циклу повідомлення:

Скільки у тебе показує відстань? У мене 3 метри, але в цьому радіусі немає жодного китайця.

Ну, це було не так. Насправді за три метри один китаєць таки був… Але Шуан навіть за людину його не вважав, тому не враховував.

Він раптом різко підняв голову і витріщився на катедру. Трійця студентів пішла, і тепер на катедрі лишилася лише одна людина, що складала план наступної лекції.

Шуан озирнувся. Студент, що списував з дошки, теж пішов.

Залишалися лише вони двоє. Він та професор.

Китаєць. Чоловік. 36 років. 187 см. В окулярах.

У Шуана підкосилися ноги від шоку. Не може бути...

Він відчайдушно згадував два голоси — професора Бая та Циклу. Аж раптом усвідомив, що не тільки телефон неідеально відтворює голос, а й різними мовами люди звучать по-різному. Він ніколи не чув, щоб професор Бай говорив китайською, і не чув як Цикл звучить німецькою. Мови були настільки різними, що порівняти голоси взагалі не виходило.

У Шуані зародилася боязка надія.

Може, це просто помилка застосунку…

Він крадькома спостерігав за тим, як професор вийшов з аудиторії, а тоді глянув на екран.

12 метрів.

Трясця.

Він весь замертвів. Невже він весь цей час фліртував із професором Баєм?! Чорт, що він там ще наговорив…  «Коханий, на добраніч...», «Ти залишив свою краватку в мене минулої ночі...», «І часто ти лишаєш краватки в чужих будинках?..» Бляха!

І тут до Тін Шуана згадав, що флірт — лише пів біди… Адже він говорив і набагато гірші речі…

Безсовісний... вузьколобий... варто лише подумати, що завтра побачу його, як кров стигне в жилах… Але якби ж то це було найжахливіше! Найстрашніше, що ввечері перед зустріччю він назвав професора маніяком… Сказав, якби курс не був обов’язковим, на нього ніхто б не ходив… що професор — тупий віслюк... бісить... та хто захоче добровільно брати такий курс…

«Ой, та я й не хворів зовсім. Просто проспав з похмілля».

У Шуана все попливло перед очима.