Вітаю, я кролик вашого сина

Усе було скінчено.

Ціль не повернулася, натомість повернулися її батьки.

У голові Шуана раптово стало порожньо. Кроки й голоси у вітальні наближалися. Якщо батьки Чан’ї побачать його в цьому костюмі кролика...

«Вітаю, я кролик вашого сина».

Бля.

Про що, чорт забирай, ти взагалі зараз думаєш, Тіне Шуане?!

Чому чим більше він нервував, тим більше вигадував всякого?

Швидко думай, що робити!

Вийти й переодягнутися?

Ні, щойно він залишить їдальню, то опиниться у вітальні, де відразу ж зіткнеться з гостями.

Знайти шафу, щоб сховатися?

Ні, шафи в їдальні були розділені перегородками, тож людині там було ніде втулитися.

Вистрибнути у вікно?

Ззовні був клятий двір, що як хтось пройде повз?

У голові шалено юрмилися думки у спробі за лічені секунди вирішити найнагальніше питання. Шуан спритно й безшумно зачинив двері до їдальні та замкнув їх зсередини.

Притулившись спиною до дверей, він осів на підлогу. Серце виривалося з грудей, спиною біг холодний піт. Йому знадобилося кілька секунд, щоб додуматися відправити повідомлення Чан'ї й попросити про допомогу:

Баю Чан’ї, швидше вертайся, тут твої батьки.

Відправивши його, Шуан зрозумів, що Чан’ї однозначно не здогадається, наскільки критична нинішня ситуація, тому відкинув усі сумніви та сором й швидко додав:

Я хотів зробити тобі сюрприз, і одягнув те, що ти хотів бачити на мені минулого разу. Ну, знаєш, кролик у панчохах із підв'язками. Зараз я ховаюся в їдальні. Швидше вертайся! Якщо твої батьки побачать мене, мені кінець! Тоді в тебе не буде сексуального життя до кінця твоїх днів!

Щойно він відправив повідомлення, Чан’ї відповів:

Скоро буду. Не бійся.

— Невже Чан’ї немає вдома? Може, він усе ще снідає? Загляну до їдальні.

Голос пролунав майже впритул до дверей. Шуанове серце ще дужче забилося, руки спітніли…

Тук.

Дверна ручка повернулася.

Попри те, що Шуан знав, що ззовні двері не відчиняться, не міг не зіщулитися від механічного звуку.

—  А? Чому двері не відчиняються?

—  Пін-Пін, Чан’ї зараз тут немає, нумо...

— Тату, мамо, — пролунав здалеку голос Чан’ї.

Він у безпеці.

Серце Шуана заспокоїлося, як земля, що весь день була під палючим літнім сонцем, поволі вистигала у місячному сяйві та нічній прохолоді. 

— Чан’ї повернувся.

Шуан почув, як кроки віддаляються від дверей.

Він затулив рот рукою і, лише коли не почув жодних звуків зовні, наважився дихати трохи голосніше.

Чан’ї біг додому, на його чолі блищали крапельки поту.

— А що це за маленька крихітка? — Су Пін опустилася на коліна та підняла змученого, але все ще збудженого Віко. — Чан’ї, ти вимотав цю милу крихітку.

Не можна було звинувачувати в цьому Чан’ї: він боявся, що якби він так швидко не повернувся, то всім чотирьом довелося б решту своїх днів доживати з темними спогадами про сьогоднішній день.

— Тату, мамо, зачекайте тут, — Чан’ї відклав убік кавовий торт, який купив для Шуана. — Я вдома не один.

— У тебе є партнер? — у Су Пін навіть очі загорілися.

— Мг, — Чан’ї задумався й вирішив, що краще висловитися прямолінійно: — Ви можете його налякати, якщо так просто увійдете. Не хочу, щоб це сталося.

Бай Джунянь зрозумів, що той має на увазі, та усвідомив, що у такому випадку їхній візит й справді спричинив незручності.

— Нам вийти й почекати?

— Ні, — відповів Чан’ї. — Можете просто залишитись у вітальні.

Якщо вони вийдуть, то можуть ненароком зазирнути в їдальню через вікна, що виходять у двір.

Сказавши це, він узяв сорочку і джинси, підійшов до дверей їдальні й тихо гукнув:

— Тіне?

Після довгої павзи двері в їдальню відчинилися. Чан’ї просунувся до їдальні та зачинив за собою двері.

Шуан миттєво кинувся на чоловіка. Через те, що він поспішав розв'язати те, що одягнув на себе раніше, у куточку його рота з'явилася подряпина. Нині кролячі вуха на його голові понуро звисали донизу, та й сам Шуан виглядав украй жалюгідно, мов за цей короткий проміжок часу його тривалість життя скоротилася років на десять.

Обіймаючи Шуана, Чан’ї мигцем побачив сніданок на столі позаду хлопця. Його погляд упав на листівку, яка звалилася на підлогу.

— Покидьок!.. — пошепки вилаявся Шуан, боячись, аби батьки Чан’ї не почули їх. — Як ти міг лишити мене одного в такому небезпечному місці! Ти обіцяв, що ніхто сюди не приходитиме!

Раніше, обговорюючи питання спільного проживання, вони дійшли згоди, що доки Шуан не випуститься, вони нікого водитимуть додому, і всі соціальні взаємодії відбуватимуться деінде.

Зокрема це стосувалося Чан’ї. Він мав обхідним шляхом повідомити всім друзям, які вже бували раніше у нього вдома, що нині він перебуває в особливих стосунках, і поки що ніхто не може приходити до нього додому. Щойно він це сказав, усі друзі, як один, почали міркувати, а чи не тримає великий професор Бай у золотій клітці молодого коханця, чи бодай хтось інший (напрочуд агресивний) тримає в золотій клітці великого професора Бая.

Оскільки що Чан’ї, що Шуан ретельно тримали факт спільного проживання у таємниці, аж до сьогоднішнього дня у них не було з цим проблем.

Те, що сталося сьогодні, було чистою випадковістю.

Батьки Чан’ї переважно жили у Берліні. Вони ніколи не приїжджали сюди, натомість Чан’ї зазвичай відвідував їх кожні два місяці. Чан’ї про всяк випадок повідомив батькам пароль від свого будинку і записав на замок їхні відбитки пальців. Після розлучення він доволі довго парубкував, а зазвичай люди, які живуть самі, на випадок екстрених ситуацій дають додатковий ключ довіреним родичам та друзям.

Тому він не очікував, що батьки так раптово приїдуть, не попередивши його. Він не врахував усього до кінця.

— Це моя провина, — Чан’ї лагідно поплескав Шуана по спині, заспокоюючи. — Тепер усе гаразд, не бійся...

Шуан крізь одяг вкусив Чан’ї за плече.

— Це ти в усьому винен! Виродок! Безвідповідальний!

Чан’ї дозволив себе покусати.

— Гаразд, це все моя вина, я виродок і безвідповідальний.

Шуан вчепився ще дужче.

— Старе чудовисько! З низькопробним смаком!

— Так-так, я старе чудовисько, і в мене низькопробні смаки, — Чан’ї погладив Шуанову потилицю.

Шуан продовжував кусатися і лаятися:

— Старий збоченець! Ніколи більше не одягну нічого подібного!

Рука Чан’ї завмерла.

— Нумо обговоримо це пізніше.

Шуан був геть розлючений. Він підняв голову, щоб глянути на Чан’ї, Подивився на нього деякий час і раптом згадав, що ззовні чекають люди, від чого занервував та тихо спитав:

— Вони досі там?..

Чан’ї кивнув.

— Не хвилюйся, ми вийдемо, коли будеш готовий.

Шуан похитав головою:

— Нумо швидко вийдемо... Боюся, що справлю на них погане враження...

— Мг, — Чан’ї поклав сорочку і штани, які тримав у руках, на стілець поруч. — Ось твій одяг.

— Або ж… — Шуан закусив губу. — Або я дозволю тобі... спочатку відкрити свій подарунок? У тебе лише один день народження на рік...

Шуан почувався дещо невпевнено. І Чан’ї з першого погляду це підхопив.

Він не став нічого робити, лише посадив Шуана на обідній стіл та легенько поцілував його в лоба:

— Я отримав свій подарунок.

— Тоді зачекаємо вечора, щоб... кхм, відсвяткувати твій день народження.

Червоний, мов рак, Шуан перевдягнувся і тимчасово сховав корінь усіх бід, — кроляче вбрання, — у шафку в їдальні.

— ...Ходімо.

— Мг, — Чан’ї підібрав з підлоги вітальну листівку, запхав у кишеню і взяв Шуана за руку.

— Я не сподобаюся твоїм батькам... — прошепотів Шуан, міцніше стискаючи руку Чан’ї. — Я не дуже симпатичний...

— Як ти можеш комусь не подобатися?

— Я серйозно, є люди, яким я не подобаюся…

— Ті, кому ти не подобаєшся, не люди.

Шуан все ще нервував. Коли він опинився перед Су Пін і Баєм Джунянєм, то боявся навіть зайвий раз дихнути.

І Су Пін, і Баю Джуняню було за шістдесят, але вони геть не здавалися старими. Су Пін була дуже навіть вродливою: настільки гарною, що здавалася неприступною. Бай Джунянь же, навпаки, був м’якшим та балакучішим, зовсім не як Чан’ї. Чан’ї теж був м’яким, але більше із ввічливості, ніж за власним характером — з першої зустрічі він завжди тримав людей на дистанції, справляючи враження зарозумілої й недоброї людини.

Шуан подумав, що Бай Лаобан міг успадкувати це від матері. Від цих думок він ще більше почав боявся. Крім того, просто зараз він відчував, що вираз її обличчя був якимось ну зовсім неправильним.

— Сідай-но, — всміхнувся Джунянь.

— Я... я збирався заварити чай.... — пролепетав Шуан, зрозумівши, що двоє старших навіть не випили по склянці води відтоді, як увійшли в будинок. Певно, він облажався і вже склав погане перше враження.

— Не треба, — мовив Чан’ї.

— Ні-ні, я краще піду заварю чай.... — Шуан розвернувся і чкурнув до кухні, але на півдорозі озирнувся й недовірливо запитав чоловіка: — Гм... А де лежить чайне листя?

— У нас немає чайного листя, адже ні ти, ні я не п’ємо чай.

— А... — Шуану захотілося вгатити собі по лобу. Заварити чай? Який чай? Треба ж було так схибити. — Тоді я піду наллю трохи води...

Су Пін насупилася і подивилася услід Шуану, коли той зник на кухні. Понизивши голос, вона звернулася до сина:

— Чан’ї, що тут відбувається?

Той відверто сказав:

— Ми з ним зустрічаємося.

— Зустрічаєтесь? — Су Пін ще більше понизила голос. — Ти замкнув його в їдальні, і навіть... — вона згадала, як Чан’ї відніс до їдальні одяг і те, що через деякий час те дитя вийшло в цьому одязі. Було очевидно, що Чан’ї не дозволяв хлопцеві носити одяг і навіть замкнув його в будинку. Хіба це називається «зустрічатися»? Це ж домашнє насильство. — І ще, що сталося з куточком його рота? Ти його б’єш? Але ж раніше в тебе не було таких нахилів…

Чан’ї відчув себе безпорадним.

— У мене і зараз немає таких нахилів.

Коли Шуан повернувся з водою, то одразу ж зустрівся з пильним поглядом Су Пін.

— Тітонько, випийте.... — він швидко поставив першу склянку води перед Су Пін, а тоді інші дві, що лишилися, перед Баєм Джунянєм та Чан’ї.

Він приніс тільки три склянки води, забувши порахувати себе.

— Ходи сюди, сядь поруч із тітонькою, — Су Пін поплескала по дивану поруч із собою.

— О... — Шуан глянув на Чан’ї та сів поруч із жінкою. Сів на самий край дивану та випрямив спину, мов зразковий учень.

— Тобі не треба на нього дивитися, — Су Пін взяла Шуана за руку, їй серце краялося за нього. — Тін-Тіне, скажи тітоньці чесно, Чан’ї над тобою знущається?

Шуан несвідомо знову глянув на Чан’ї та сказав:

— Ні...

Су Пін взяла чашку, що стояла перед Чан’ї та переставила її до Шуана:

— Випий.

— Тоді татусю...

Лайно. Воно само злетіло з його губ. Що робити…

Шуану здалося, що атмосфера раптом стала дуже ніяковою, тож найкраще, що він придумав, це напружено повернутися й всміхнутися Баю Джуняню:

—  Татусю… Татусю Чан’ї, будь ласка, випийте води, — а тоді повернувся до Су Пін: — І ви, матінко Чан’ї, теж випийте, прошу.

~Бонус~ 

Не має відношення до основної історії. 

Якби Шуану довелося відповідати на запитання Джиху, «Як це бути в стосунках зі своїм професором?», частина 2.

Тін Шуан: 

Це оновлення до попередньої відповіді. Є ще одна проблема в стосунках із професором: легко проговоритися на лекції.

Для довідки: оскільки ми разом виховуємо собаку, я зазвичай називаю пса «сином», і, відповідно, часто називаю свого хлопця «татусем», як це зробив би собака. Кхм, я хотів би підкреслити, що це просто назва на кшталт «батько дитини», я не називаю свого хлопця моїм батьком... Не надумуйте собі зайвого.

Контекст я пояснив, тепер про інцидент.

Це було ближче до кінця семестру. Ми були в авдиторії. Мій партнер поставив питання без заданої відповіді, це було скоріше питання про мою думку щодо дизайну. Треба було знайти найоптимальніше рішення. Я встав, щоб висловити свою думку. Після того, як я закінчив, мій партнер вказав на недоліки моїй відповіді. Але я був впевнений у своїй правоті, тож подумав, що проблема полягала у тому, що я не дуже добре висловив свою думку німецькою, і він просто мене не зрозумів. Тож я щосили намагався пояснити свій задум… Хоч це і виглядало як погано аргументована одностороння дискусія…

Спочатку я хотів сказати: «Ось що я думаю, професоре…» Але так хвилювався, випалив: «Ось що я думаю, татусю…»

Досі пам'ятаю мертву тишу в авдиторії...

І вираз обличчя мого хлопця в той момент.