Коли Шуан прибув до лікарні, то побачив Дженсюаня на ліжку під крапельницею. Хоч палата була двомісною, інше ліжко було порожнім, і в палаті більше нікого не було.
— Чому ти тут? — Дженсюань насилу підняв голову.
— Тітка звонила мені. Хвилювалася, що ти не відповідаєш на дзвінки. Зателефонуй їй.
— Телефон розрядився, а зарядку я з собою не брав.
— Можеш рухати руками?
— Так, просто боляче.
— Забудь, тоді не рухайся, — нетерпляче відповів Шуан.
Він дістав свій телефон, набрав номер матері Дженсюаня, увімкнув на динамік та поклав поруч із подушкою. — Почекаю надворі. Повернуся за 20 хвилин.
Він не хотів слухати їхню розмову.
Виходив з палати Шуан дещо роздратований.
Дженсюань був у повному порядку. Машина, що його збила, їхала всього 30 кілометрів на годину, тому нічого юнаку не зламала, тільки пошкодила м'які тканини. Йому просто треба було лежати та відпочивати. Ситуація була набагато менш терміновою, ніж те, що описувала Дженсюанова мати.
Шуан-бо з її слів подумав, що все було настільки критично, що
Дженсюань геть про себе подбати не в змозі…
Якби таке трапилося з Шуаном, він би навіть не дзвонив додому: члени його родини далеко у Китаї, і навіть, якби вони дізналися, то просто даремно хвилювалися б, адже нічим не можуть зарадити.
Як провести ті двадцять хвилин, що в нього є?..
Шуан глянув на годинник і вирішив спуститися вниз.
Тільки погулявши деякий час, хлопець згадав, що, зійшовши з потягу, одразу ж помчав на таксі до лікарні і забув написати Чан'ї, що доїхав. А зараз його телефон там, у палаті...
Неважливо. Дженсюань, мабуть, все ще розмовляв з мамою. Шуан просто напише Баю Лаобану через 20 хвилин. Можливо, ввечері вони навіть зможуть поговорити по відеовиклику…
На іншому боці Чан’ї глянув на свій телефон, аби переконатися, що не має пропущених дзвінків чи непрочитаних повідомлень. Шуан обіцяв сказати, що безпечно доїхав. Він мав би вже давно зійти з потягу.
Попри те, що Чан’ї знав, що навряд сталося щось погане, та все ж зателефонував.
Пролунало три гудки, перш ніж підняли слухавку.
— Ти доїхав? — спитав Чан’ї.
На іншому кінці лінії завагалися, перш ніж відповісти:
— Шуан відійшов… Чи можу я запитати, хто ви?
То був молодий чоловічий голос, який він уже чув. Ймовірно, він належав колишньому Шуана.
Чоловік запитав:
— Хіба на екрані не відображається?
Чан’ї все ще пам’ятав, як Шуан, зберігаючи його контакт, підписав його «Любим».
Непогане контактне ім'я. Мгм.
Дженсюань прочитав ім'я контакту, яке відображалося на екрані:
— Старий звір.
Секундна тиша.
— …Коли Тін Шуан повернеться, будь ласка, перекажи йому, щоб він передзвонив мені, дякую.
Через дві хвилини після того, як він повісив слухавку, Шуан повернувся до палати.
— Договорив? — Шуан забрав свій телефон. — Якщо це все, я піду.
— Шуане, крихітко… — Дженсюань завагався. — Можеш зробити мені послугу?
Шуан зупинився та, після невеликої паузи, обернувся.
— Говори.
Насправді не хотів він робити йому ніяких послуг, але людина перед ним — постраждалий. Якщо він зараз відмовиться, це буде виглядати так, ніби він знущається зі слабшого.
— ...Чи не міг би ти допомогти мені забрати дещо з дому? — попросив хлопець без жодного натяку на сором. — Я маю залишатися у лікарні ще кілька днів, але у мене немає одягу, щоб переодягнутися... і зарядного пристрою... Ключі у моїй сумці.
Шуан думав недовго.
— Я тобі з цим не допоможу. Якщо візьму ключі, а у тебе вдома щось зникне, то потім не відмиюся від підозр. У лікарні має бути можливість забезпечити тебе одягом та зарядним пристроєм. Спитай медсестру, коли вона прийде.
Сказавши це, він зібрався йти. У цей момент його телефон завібрував, і на екрані з'явилося повідомлення від матері Дженсюаня:
«Тіне Шуане, дякую, що відвідав Дженсюаня»
Шуан вже збирався відповісти «Пусте», коли побачив наступне повідомлення:
«Дженсюаню потрібні туалетні приналежності та змінний одяг, доки він в лікарні, тому я попрошу тебе, щоб ти їх привіз. Дякую. Також їжа в лікарні може виявитися надто незвичною для нього. Можеш глянути ці рецепти»
Після чого з'явилося кілька посилань на рецепти для хворих.
Шуана це так розлютило, що він не стримав смішку. Рецепти? Вона хотіла, щоб він готував для пораненого Дженсюаня?
— Гей, Лян Дженсюаню, — озирнувся Шуан. — Ти казав батькам, що ми порвали? Хіба ти не просив мене не казати їм, бо хотів сам це зробити? Коли тітка сьогодні мені зателефонувала, я подумав, що вона розхвилювалася, бо з тобою немає зв’язку, а їй більше немає кому телефонувати. Але тепер, коли вона знає, що з тобою все гаразд, вона все ще просить мене тобі готувати?
— Я...
Дженсюань не знав, з чого почати. Він не казав батькам про розрив, бо якби розповів, довелося б пояснювати причину. І хоча провина повністю лежала на його плечах, в очах батьків Дженсюань завжди був чесним, добрим і хорошим сином. Він не міг сказати їм правду і підвести їх, але й не хотів перекладати провину на Шуана. Зрештою, його батьки знали, що він завжди дбав про Шуана, і їм це геть не подобалося.
Тому Дженсюань й продовжував тягнути час, в результаті чого так їм нічого й не сказав.
— Ти досі їм не казав? — лиш побачивши вираз Дженсюаня, вгадав Шуан. Він аж втратив мову на мить. — Це ж було до біса давно! Якщо не скажеш ти, це зроблю я. Це можна пояснити буквально двома реченнями.
— Ні! Не кажи їм, дозволь мені... — ніяково мовив Дженсюань. — Чи… можна я скажу їм, що ми розійшлися мирно?
Мирно? Це навіть не смішно.
— Кажи що хочеш, — Шуан не очікував, що Дженсюань виявиться боягузом, що навіть не наважується визнати власні помилки. — Вони мені ніхто, тож мене це не стосується.
— ...Дякую, — замовкнувши, Дженсюань раптом дещо згадав. — До речі, щойно хтось дзвонив, перед тим як ти повернувся. Я відповів, і він просив передати, щоб ти йому передзвонив.
Шуан відкрив журнал викликів, щоб подивитися...
Бай Лаобан дзвонив?
І Дженсюань відповів?
Виклик тривав 19 секунд.
— Чорт. Хто тобі, в біса, дозволяв тобі відповідати на чужі дзвінки?! — не витримав Шуан. — Що ти йому сказав?!
Дженсюань насупився та сказав:
— Я лише спитав, хто це такий, чому ти заводишся?
— Ото ж бо, ти не знаєш, хто він такий, якого дідька ти відповідаєш тоді? Ви говорили 19 секунд і ти лише спитав його, хто він?!
— Я не хотів пропускати твій дзвінок, гаразд? – пояснив Дженсюань. — Що там можна було сказати за ті 19 секунд? Я відповів, запитав, хто він, і він попросив мене прочитати ім'я контакту, яке ти йому дав. Я й сказав, що ти записав його як «Старий звір», ось і все. Це лише кілька фраз, що ще я міг сказати?
Чорт.
І обов'язково їм треба було обмінюватися саме цими кількома фразами?
Ти, бляха, знав, що як тільки ці кілька слів дійдуть до вух цього са́мого старого звіра, він, Шуан, зазнає домашнього насильства?
— Чорт... Я, певно, здурів, раз лишив тобі телефон, — вилаявся Шуан.
У нього відпало будь-яке бажання говорити з Дженсюанем, тож він рішуче залишив палату. Ото ні до чого бути альтруїстом. Хай його колишній сам про себе дбає.
Крім того, треба терміново передзвонити. Якщо Бай Лаобан неправильно все зрозумів, це буде катастрофа…
Шуан вийшов із будівлі лікарні та зателефонував Чан'ї. Через деякий час їх з’єднало, але на іншому боці мовчали.
— Баю Лаобане… — ненавмисно обережно сказав Шуан, — я… доїхав. Ем... минуло багато часу, як я приїхав.
— Мг, знаю.
Він знає.
Шуан не міг зрозуміти емоції чоловіка по голосу, але все ще відчував себе винним.
— Ти вже вечеряв?
— Ще ні.
«Ще ні»… Тобі слів шкода, чи що…
Шуан продовжував підбирати тему для розмови:
— Плануєш пізніше поїсти з моїм батьком та іншими?
— Мг.
Йому гайки. Бай Лаобан, мабуть, таки був невдоволений...
— Баю Лаобане... — тон Шуана пом’якшав. — Я так сумую за тобою... Зустріну тебе завтра на вокзалі, добре? Нумо разом повечеряємо.
— Я приїду лише о дев’ятій вечора.
— Тоді я дочекаюся тебе, і ми разом повечеряємо, — наговоривши люблячих слів, про які думав, Шуан задумався і все ж набрався сміливості сказати: — Баю Лаобане, я хочу дещо прояснити...
— Мг.
— Ем… Тільки не злися… Коли ти телефонував раніше, тим, хто відповів на виклик… Насправді був моїм колишній.
— Знаю.
Він знає? А, точно…
Бай Лаобан був дивовижною і мудрою людиною, тож не було нічого дивного в тому, що він сам здогадався.
— Вранці, коли я сказав тобі, що їду до лікарні відвідати однокурсника... Насправді я збирався провідати його, — заторохтів Шуан. — Я не хотів тобі брехати… Просто боявся, що ти засмутишся, тому сказав, що це однокурсник. Я дійсно думаю про нього як про звичайного однокурсника. Ні, він навіть не дотягує до однокурсника.
— Чому я маю засмучуватися?
— Тому, що це мій колишній...
— І що?
— Ну... Я боявся, що ти будеш проти.
— Тіне, якщо я боюся, що ти будеш проти моїх дій, у мене є два рішення: перше — не робити цього, друге – запитати, чи не проти ти, а тоді вирішити, чи варто мені це робити.
Шуана вразили його слова. Задумавшись, він теж відчув, що його попередні причини були нерозумними.
Якщо Шуан боявся, що чоловік засмутиться, то замість того, щоб приховувати це, йому взагалі не слід було йти до Дженсюаня. Отже, найголовніше зараз було дізнатися думку Чан’ї.
— Тоді… Ти не заперечуєш? — нервово запитав Шуан.
— Поговоримо про це віч-на-віч завтра ввечері. А також про те, як ти назвав мій контакт.
Далі
Розділ 37 - Все скінчено, cтаре чудовисько хоче, щоб я з ним жив
Багато речей у цьому світі зовсім не такі, якими можуть здатися на перший погляд. Наприклад, слово «обговоримо» з вуст великого професора Бая… Хоч і мало частку «розмова», але сильно попахувало «дією». Було близько 6-ї вечора, понеділок. Згідно з їхньою домовленістю, студент Тін Шуан має зустріти Бая Лаобана на залізничному вокзалі завтра о 9-тій годині вечора. Отже, йому залишилося жити менш як 27 годин. Що ж, це справді була його провина, і він заслуговував на покарання. Якщо він помре від рук Бая Лаобана, то це буде справедливо. В очікуванні розправи, Шуан поволік своє втомлене тіло — яке провело кілька годин у потязі, а потім кипіло від люті в лікарні, — до автобусної зупинки неподалік, щоб дочекатися автобуса. У променях заходу сонця рух на дорозі ніяк не сповільнювався. Перед Шуаном зупинився переповнений автобус, і натовп кинувся до нього. Перед дверима автобуса стояв чоловік у костюмі зі слідами втоми на обличчі. Усміхнувшись, хлопець помахав водієві, сказавши, що зачекає на наступний автобус. Він не знав чому. Це була просто людина, з якою він не мав нічого спільного, але цей жест змусив щось у серці Шуана трохи змінитись. Він подумав про Чан'ї. Хоча Бай Лаобан не казав цього прямо і не висловив жодного невдоволення, він, певно, справді засмутився через його поведінку. Складалося відчуття, що з початку їхніх стосунків Шуан нічого не зробив для Бая Лаобана… Лише створював йому неприємності… Подумавши про це, Шуан вирішив, що великий професор Бай, який завжди був серйозним і шанованим, справді потребує, аби його хлопець трохи його побалував. Тому, перш ніж повернутись додому, Шуан зайшов до Синя, щоб позичити в нього гітару. Шуан почав вчитися грі на гітарі ще у середній школі. Тоді він просто хотів виглядати крутим. Після вступу він часто грав в університеті. Через деякий час він почав працювати, і в нього просто не вистачало часу, тому він зовсім перестав. Синь теж не мав багато часу для тренування, тому сумка для гітари покрилася шаром пилу. Він передав гітару Шуану: — Чому це ти раптом вирішив пограти на гітарі? «Хочу підчепити чоловіка», — подумав Шуан, — «Ти ніколи не зрозумієш, братан». З гітарою за спиною Шуан вийшов із дому Синя та поїхав додому. Автобус гойдався і хитався, і коли Шуан визирнув у вікно, буквально за мить засвітилися всі вуличні ліхтарі. Це було місто, сповнене туги. Прибувши додому, Шуан дістав ключі та відчинив двері. Весь будинок був занурений у темряву. Він двічі перемкнув вимикач біля дверей, але світло так і не загорілося. Лише тоді він згадав, що, навіть їдучи в подорож лише на два дні, він боявся, що станеться якийсь нещасний випадок, тому у суботу вранці вимкнув струм на щитку. Він поклав гітару на підлогу, намацав у темряві розподільний щиток і підняв вимикач догори. У вітальні нарешті загорілося світло. Шуан був голодним. Він планував приготувати просту страву, попрактикуватися трохи на гітарі, почитати зміст завтрашньої пари, а потім лягти спати... Але як тільки він відчинив дверцята холодильника... Їдкий сморід ударив йому в ніс, і неприємна в'язка рідина невідомого походження неухильно потекла назовні. Вона швидко розтеклася по підлозі і майже сягнула його ніг. Чорт! Коли він вимикав електрику, він забув, що холодильник теж не працюватиме. За нинішньої погоди м'ясо в морозильній камері навіть при кімнатній температурі не могло простояти більше кількох годин. А тепер не тільки холодильник виглядав жахливо настільки, що дивитися було нестерпно, але й запах тухлятини поширився по всій кімнаті. Якщо він негайно щось не вдіє, жахливий запах пошириться і на вулицю. А коли його відчують сусіди, які не бачили його останні два дні, мабуть, подумають, що іноземний студент з Китаю, якийсь там Тін, помер удома. Чистка холодильника було чисто фізичною роботою. Для початку він викинув рештки всього м'яса, що були всередині. Потім витяг усі знімні полиці, ящики та коробки, ретельно їх вимив та висушив… Коли Шуан закінчив свою кропітку справу, була вже десята вечора. Він навіть не потрудився вийти з дому, щоб пошукати хоч якусь їжу, а просто прийняв душ і заснув. Він думав, що інцидент з електрикою вже закінчився, але прокинувшись наступного ранку, він прийшов у відчай, виявивши, що цей інцидент має серйозніші наслідки, ніж ті, від яких він страждав минулої ночі... Уся підлога біля холодильника була вкрита мурахами. Певно, через ту рідину, яка вчора витекла з холодильника на підлогу. Поряд із будинком був сад, а таке екологічне середовище завжди сприяло розмноженню різних дрібних, непроханих створінь. Мурах тепер було дуже багато — величезна орда, що рухалася дуже швидко. У єдиної людини, яка зараз була в будинку аж волосся на шиї дибки стало. Того дня у Шуана були заняття, тому лише о 6 годині вечора він приніс із супермаркету пестициди, щоб впоратися з мурахами. Через пів години вся підлога була усіяна трупами мурах, а Шуан ледь не вкоротив собі віку, надихавшись отруйними парами. Він уже збирався вийти і зробити ковток свіжого повітря, коли завібрував телефон. Екран засвітився, демонструючи слова: «Бай Лаобан сьогодні знову повертається у світ смертних» Напередодні він змінив його ім'я у контактах. Можна сказати, тепер він став на шлях виправлення помилок. Шуан відповів на виклик: — Баю Лаобане, ти зараз у потязі, так? Через деякий час я поїду на вокзал, щоб зустріти тебе. — Я щойно припаркувався, стою біля твоїх вхідних дверей. — Чому ти так рано повернувся? Губи Чан'ї піднялися в усмішці. — А що, не можна? — Можна, звичайно, можна... Шуан подумав, може, Бай Лаобан повернувся раніше, бо Шуан хотів повечеряти з ним? Він не міг стримати усмішки. Він вже збирався відчинити двері для Чан'ї, коли згадав безлад на підлозі та різкий запах у будинку. — Не заходь. Я щойно закінчив розбризкувати пестициди в будинку. Тут такий жахливий запах, що просто неможливо перебувати всередині. Я зараз відчиню вікна, щоб провітрити будинок, а потім вийду і знайду тебе... У цей момент він побачив гітару, що стояла біля стіни. — Гей, Баю Лаобане, як щодо цього? Ти йди у двір і чекай на мене в саду. — Навіщо? — Ой, просто йди туди, — наполіг Шуан, швидко розстібаючи блискавку на сумці з гітарою. — Мг, — відповів Чан’ї, але не став відключатися. Шуан теж не поклав слухавку. Вони вдвох прислухалися до дихання та звуку кроків один одного. Шуан узяв гітару, відчинив вікно, що виходило у сад, і сів на підвіконня. Перед його очима тихо коливалися на вітрі жовті тюльпани, рожеві троянди та білі ягоди брусниці. Коли Чан’ї увійшов до саду, перед його очима постала наступна сцена: юнак у звичайній білій футболці та світлих джинсах сидить, зігнувши ноги та з гітарою в руках. На його губах та в очах грає легка усмішка. — Кхм, — Шуан голосно відкашлявся, швидко налаштовуючи струни: — Я заспіваю для тебе. Чан'ї всміхнувся і сказав: — Гаразд. Шуан давно не практикувався, тому міг зіграти не так багато пісень, за винятком однієї. Раніше вона йому дуже подобалася, тому він багато разів її грав, і вона міцно засіла у пам'яті. Тому й зараз, взявши до рук гітару, він міг її зіграти. Кінчики пальців м'яко перебирали струни, і вітер розносив легкий звук акустичної гітари. Він тихо співав: — Коли ти постарієш, і волосся твоє посивіє... Поки Шуан грав на гітарі, він час від часу підіймав очі та усміхався Чан'ї. Вірші Єйтса були дуже ніжними. — Коли ти постарієш і не зможеш ходити… Хм? Чому Бай Лаобан більше не усміхається?... — Люблю зморшки на твоєму старому обличчі… Хм? Чому в лінзах окулярів Бай Лаобаня відбилося холодне світло?... — Коли ти постарієш і волосся твоє посивіє.… Гм? Чому Бай Лаобан йде сюди??? Га? Чому Бай Лаобан повернувся і пішов геть??? За хвилину пролунав дзвінок у двері. Шуан побіг відчиняти. — Чому ти... ммм... Його рот заткнули поцілунком. Потім схопили за талію і швидкими рухами зняли одяг. — Ай! Чорт, ну що ти за людина? Якщо хочеш торкнутися моїх грудей, то просто торкайся. Нащо зривати пластирі... — Шуан голосно вилаявся від сильного болю. — Я тільки вчора їх змінив... Ай... Чорт! Яка безглузда компанія виготовляє такі липкі пластирі... Йому ледь соски не відірвали. — Ммм... С-стривай... — борсався Шуан. Чан'ї усміхнувся: — Так значить «Старе чудовисько»*, так? *[3] Раніше перекладено як «старий звір» — Ні, ні… Умф!.. Коли до їхніх носів дістався запах пестицидів з будинку, Чан'ї заштовхнув Шуана в спальню, зачинивши за собою двері. За три години. Чан'ї як завжди був елегантним і сповненим гідності. — Ти не можеш зараз жити у цьому будинку. Збирай речі, поживеш зі мною. Шуан глянув на нього. — Не піду! Хто захоче жити з тобою! Ти... — «Я» — що? — Ти... Ти ... — Шуан позадкував. Його голос звучав все тихіше і тихіше. — …Молоде... чудовисько...
Читати
Відгуки
Пожежнивів викликати чи що, адже чиясь дупця запахла смаженим. Дякую за переклад