Це комедійний роман, ніяких трагедій

Коли Шуан прибув до лікарні, то побачив Дженсюаня на ліжку під крапельницею. Хоч палата була двомісною, інше ліжко було порожнім, і в палаті більше нікого не було.

— Чому ти тут? — Дженсюань насилу підняв голову.

— Тітка звонила мені. Хвилювалася, що ти не відповідаєш на дзвінки. Зателефонуй їй.

— Телефон розрядився, а зарядку я з собою не брав.

— Можеш рухати руками? 

— Так, просто боляче. 

— Забудь, тоді не рухайся, — нетерпляче відповів Шуан. 

Він дістав свій телефон, набрав номер матері Дженсюаня, увімкнув на динамік та поклав поруч із подушкою. — Почекаю надворі. Повернуся за 20 хвилин. 

Він не хотів слухати їхню розмову. 

Виходив з палати Шуан дещо роздратований.

Дженсюань був у повному порядку. Машина, що його збила, їхала всього 30 кілометрів на годину, тому нічого юнаку не зламала, тільки пошкодила м'які тканини. Йому просто треба було лежати та відпочивати. Ситуація була набагато менш терміновою, ніж те, що описувала Дженсюанова мати. 

Шуан-бо з її слів подумав, що все було настільки критично, що 

Дженсюань геть про себе подбати не в змозі…

Якби таке трапилося з Шуаном, він би навіть не дзвонив додому: члени його родини далеко у Китаї, і навіть, якби вони дізналися, то просто даремно хвилювалися б, адже нічим не можуть зарадити.

Як провести ті двадцять хвилин, що в нього є?.. 

Шуан глянув на годинник і вирішив спуститися вниз. 

Тільки погулявши деякий час, хлопець згадав, що, зійшовши з потягу, одразу ж помчав на таксі до лікарні і забув написати Чан'ї, що доїхав. А зараз його телефон там, у палаті... 

Неважливо. Дженсюань, мабуть, все ще розмовляв з мамою. Шуан просто напише Баю Лаобану через 20 хвилин. Можливо, ввечері вони навіть зможуть поговорити по відеовиклику…

На іншому боці Чан’ї глянув на свій телефон, аби переконатися, що не має пропущених дзвінків чи непрочитаних повідомлень. Шуан обіцяв сказати, що безпечно доїхав. Він мав би вже давно зійти з потягу.

Попри те, що Чан’ї знав, що навряд сталося щось погане, та все ж зателефонував.

Пролунало три гудки, перш ніж підняли слухавку.

— Ти доїхав? — спитав Чан’ї.

На іншому кінці лінії завагалися, перш ніж відповісти:

— Шуан відійшов… Чи можу я запитати, хто ви? 

То був молодий чоловічий голос, який він уже чув. Ймовірно, він належав колишньому Шуана. 

Чоловік запитав: 

— Хіба на екрані не відображається? 

Чан’ї все ще пам’ятав, як Шуан, зберігаючи його контакт, підписав його «Любим». 

Непогане контактне ім'я. Мгм.

Дженсюань прочитав ім'я контакту, яке відображалося на екрані: 

— Старий звір.

Секундна тиша.

— …Коли Тін Шуан повернеться, будь ласка, перекажи йому, щоб він передзвонив мені, дякую.

Через дві хвилини після того, як він повісив слухавку, Шуан повернувся до палати.

— Договорив? — Шуан забрав свій телефон. — Якщо це все, я піду. 

— Шуане, крихітко… — Дженсюань завагався. — Можеш зробити мені послугу? 

Шуан зупинився та, після невеликої паузи, обернувся.

— Говори. 

Насправді не хотів він робити йому ніяких послуг, але людина перед ним — постраждалий. Якщо він зараз відмовиться, це буде виглядати так, ніби він знущається зі слабшого.

— ...Чи не міг би ти допомогти мені забрати дещо з дому? — попросив хлопець без жодного натяку на сором. — Я маю залишатися у лікарні ще кілька днів, але у мене немає одягу, щоб переодягнутися... і зарядного пристрою... Ключі у моїй сумці.

Шуан думав недовго.

— Я тобі з цим не допоможу. Якщо візьму ключі, а у тебе вдома щось зникне, то потім не відмиюся від підозр. У лікарні має бути можливість забезпечити тебе одягом та зарядним пристроєм. Спитай медсестру, коли вона прийде.

Сказавши це, він зібрався йти. У цей момент його телефон завібрував, і на екрані з'явилося повідомлення від матері Дженсюаня:

«Тіне Шуане, дякую, що відвідав Дженсюаня»

Шуан вже збирався відповісти «Пусте», коли побачив наступне повідомлення:

«Дженсюаню потрібні туалетні приналежності та змінний одяг, доки він в лікарні, тому я попрошу тебе, щоб ти їх привіз. Дякую. Також їжа в лікарні може виявитися надто незвичною для нього. Можеш глянути ці рецепти»

Після чого з'явилося кілька посилань на рецепти для хворих. 

Шуана це так розлютило, що він не стримав смішку. Рецепти? Вона хотіла, щоб він готував для пораненого Дженсюаня? 

— Гей, Лян Дженсюаню, — озирнувся Шуан. — Ти казав батькам, що ми порвали? Хіба ти не просив мене не казати їм, бо хотів сам це зробити? Коли тітка сьогодні мені зателефонувала, я подумав, що вона розхвилювалася, бо з тобою немає зв’язку, а їй більше немає кому телефонувати. Але тепер, коли вона знає, що з тобою все гаразд, вона все ще просить мене тобі готувати? 

— Я... 

Дженсюань не знав, з чого почати. Він не казав батькам про розрив, бо якби розповів, довелося б пояснювати причину. І хоча провина повністю лежала на його плечах, в очах батьків Дженсюань завжди був чесним, добрим і хорошим сином. Він не міг сказати їм правду і підвести їх, але й не хотів перекладати провину на Шуана. Зрештою, його батьки знали, що він завжди дбав про Шуана, і їм це геть не подобалося.

Тому Дженсюань й продовжував тягнути час, в результаті чого так їм нічого й не сказав.

— Ти досі їм не казав? — лиш побачивши вираз Дженсюаня, вгадав Шуан. Він аж втратив мову на мить. — Це ж було до біса давно! Якщо не скажеш ти, це зроблю я. Це можна пояснити буквально двома реченнями.

— Ні! Не кажи їм, дозволь мені... — ніяково мовив Дженсюань. — Чи… можна я скажу їм, що ми розійшлися мирно?

Мирно? Це навіть не смішно.

— Кажи що хочеш, — Шуан не очікував, що Дженсюань виявиться боягузом, що навіть не наважується визнати власні помилки. — Вони мені ніхто, тож мене це не стосується.

— ...Дякую, — замовкнувши, Дженсюань раптом дещо згадав. — До речі, щойно хтось дзвонив, перед тим як ти повернувся. Я відповів, і він просив передати, щоб ти йому передзвонив. 

Шуан відкрив журнал викликів, щоб подивитися...

Бай Лаобан дзвонив? 

І Дженсюань відповів?

Виклик тривав 19 секунд.

— Чорт. Хто тобі, в біса, дозволяв тобі відповідати на чужі дзвінки?! — не витримав Шуан. — Що ти йому сказав?!

Дженсюань насупився та сказав: 

— Я лише спитав, хто це такий, чому ти заводишся? 

— Ото ж бо, ти не знаєш, хто він такий, якого дідька ти відповідаєш тоді? Ви говорили 19 секунд і ти лише спитав його, хто він?!

— Я не хотів пропускати твій дзвінок, гаразд? – пояснив Дженсюань. — Що там можна було сказати за ті 19 секунд? Я відповів, запитав, хто він, і він попросив мене прочитати ім'я контакту, яке ти йому дав. Я й сказав, що ти записав його як «Старий звір», ось і все. Це лише кілька фраз, що ще я міг сказати? 

Чорт. 

І обов'язково їм треба було обмінюватися саме цими кількома фразами? 

Ти, бляха, знав, що як тільки ці кілька слів дійдуть до вух цього са́мого старого звіра, він, Шуан, зазнає домашнього насильства? 

— Чорт... Я, певно, здурів, раз лишив тобі телефон, — вилаявся Шуан.

У нього відпало будь-яке бажання говорити з Дженсюанем, тож він рішуче залишив палату. Ото ні до чого бути альтруїстом. Хай його колишній сам про себе дбає.

Крім того, треба терміново передзвонити. Якщо Бай Лаобан неправильно все зрозумів, це буде катастрофа…

Шуан вийшов із будівлі лікарні та зателефонував Чан'ї. Через деякий час їх з’єднало, але на іншому боці мовчали.

— Баю Лаобане… — ненавмисно обережно сказав Шуан, — я… доїхав. Ем... минуло багато часу, як я приїхав.

— Мг, знаю.

Він знає.

Шуан не міг зрозуміти емоції чоловіка по голосу, але все ще відчував себе винним.

— Ти вже вечеряв?

— Ще ні.

«Ще ні»… Тобі слів шкода, чи що…

Шуан продовжував підбирати тему для розмови:

— Плануєш пізніше поїсти з моїм батьком та іншими?

— Мг.

Йому гайки. Бай Лаобан, мабуть, таки був невдоволений...

— Баю Лаобане... — тон Шуана пом’якшав. — Я так сумую за тобою... Зустріну тебе завтра на вокзалі, добре? Нумо разом повечеряємо.

— Я приїду лише о дев’ятій вечора.

— Тоді я дочекаюся тебе, і ми разом повечеряємо, — наговоривши люблячих слів, про які думав, Шуан задумався і все ж набрався сміливості сказати: — Баю Лаобане, я хочу дещо прояснити... 

— Мг.

— Ем… Тільки не злися… Коли ти телефонував раніше, тим, хто відповів на виклик… Насправді був моїм колишній. 

— Знаю. 

Він знає? А, точно… 

Бай Лаобан був дивовижною і мудрою людиною, тож не було нічого дивного в тому, що він сам здогадався.

— Вранці, коли я сказав тобі, що їду до лікарні відвідати однокурсника... Насправді я збирався провідати його, — заторохтів Шуан. — Я не хотів тобі брехати… Просто боявся, що ти засмутишся, тому сказав, що це однокурсник. Я дійсно думаю про нього як про звичайного однокурсника. Ні, він навіть не дотягує до однокурсника. 

— Чому я маю засмучуватися? 

— Тому, що це мій колишній... 

— І що? 

— Ну... Я боявся, що ти будеш проти.

— Тіне, якщо я боюся, що ти будеш проти моїх дій, у мене є два рішення: перше — не робити цього, друге – запитати, чи не проти ти, а тоді вирішити, чи варто мені це робити. 

Шуана вразили його слова. Задумавшись, він теж відчув, що його попередні причини були нерозумними.

Якщо Шуан боявся, що чоловік засмутиться, то замість того, щоб приховувати це, йому взагалі не слід було йти до Дженсюаня. Отже, найголовніше зараз було дізнатися думку Чан’ї.

— Тоді… Ти не заперечуєш? — нервово запитав Шуан.

— Поговоримо про це віч-на-віч завтра ввечері. А також про те,  як  ти назвав мій контакт.