Відстань до трагедії

Зона С, 5 хвилин до початку презентації.

Сидячи поряд із Джу Ао, Шуан уперше відчув, що його батько... мов засумнівався у своїх життєвих виборах.

Минуло якихось десять хвилин, що ж могло викликати таку величезну зміну? 

— Тату,.. — тихо спитав Шуан, ледь повернувши голову в бік чоловіка, — щось трапилося з компанією?

— Та що може з нею статися?

Джу Ао відкрив листівку, присвячену виставці, явно демонструючи небажання, аби його займали. 

— А... — трохи подумавши, Шуан сказав. — Тату, у мене потяг о п’ятій. Чому б нам не поговорити після обіду?

Вони так і не дійшли згоди, і хлопець відчував, що не може ось так просто поїхати.

Джу Ао навіть не глянув на нього.

— Минув рік із нашої останньої зустрічі, і за цей час ти навіть не дзвонив додому. А тепер, перед від'їздом, раптом захотів поговорити? Про що тут говорити?

Вчора професор Бай підказав Шуанові, як ефективніше спілкуватися та працювати над розв’язанням проблеми, тому зараз він тримався набагато краще, ніж зазвичай. 

— Тату, раніше я не знав, як краще вчинити. Нумо сьогодні поговоримо та разом вирішимо проблему. Раніше нас перервав мій професор. Хіба ми не говорили про...

— Все гаразд, — нетерпляче відмахнувся чоловік. — Я не в настрої слухати.

Останнє, про що Джу Ао зараз хотілося б говорити, так це про сексуальну орієнтацію свого сина; а найбільше він не хотів чути ці два слова: «вирішимо проблему».

Вирішити проблему... 

Проживши п'ятдесят років, Джу Ао вперше усвідомив, що може мати психологічні проблеми. Через стільки часу виявилося, що проблема не в його сині, а в ньому самому.

Чи варто йому звернутися до психіатра по поверненню в Китай? Джу Ао дивився листівку, але не розумів з неї ні слова. Те, про що хотів поговорити його син…

Джу Ао роздратовано прошепотів:

  — Тіне Шуане, можеш замовкнути на хвильку? Щодо цього… Мені треба ще раз все обдумати.

З усього, що Шуан коли-небудь чув від Джу Ао, «ще раз все обдумаю» було найближчим еквівалентом згоди. Шуан погодився, нагадавши собі не поспішати, і бути задоволеним цим, адже могло бути й гірше.

Схоже, Бай Лаобан мав рацію.

Треба більше говорити, питати інших про причини їхніх дій та їхні думки… Тоді, можливо, вони забажають переглянути свою точку зору?

Бай Лаобан справді був дивовижним та мудрим. Хай живе Бай Лаобан!

Рівно о десятій Чан’ї офіційно розпочав свою доповідь. Хоча кількість людей було набагато більшою, ніж під час занять, а присутні не були учнями, Шуан все одно відчув, що Чан'ї чудово контролює аудиторію. 

Зміст доповіді, його погляд, знання у галузі та постава — ​​все було на висоті. Він змушував людей задумуватися та дослухатися до нього.

Час йшов швидко, і перш ніж він встиг збагнути, доповідь почала добігати кінця. Шуан підсвідомо відчув задушливий страх. Заняття закінчилося, а отже професор Бай однозначно знову викличе його відповідати на запитання.

А, стоп…

Цього разу професор Бай читає доповідь, а отже аудиторія має ставити запитання.... 

Страх Шуана лише посилився: професор Бай підійме його та попросить поставити важливі питання!.. 

Шуан опустив голову, уникаючи погляду професора. Він не підводив голови, аж поки інші не почали ставити запитання. Тільки тоді він усвідомив, що це була хибна тривога: забагато людей хотіли порушити якусь тему та поставити власні запитання, тож можна було з впевненістю сказати, що його черга так і не настане.

Якийсь час він уважно слухав, як професор Бай спілкується з аудиторією, аж раптом відчув, як телефон у його кишені завібрував. 

Він дістав його й глянув на ім’я абонента: мати Дженсюаня. 

Телефон продовжував вібрувати, створюючи невеликий шум.

Джу Ао зирнув в його сторону, побачив слова на екрані і прошепотів: 

— Або поклади слухавку, або вийди та поговори.

  Шуан вагався на якісь дві секунди, перш ніж, пригнувшись, швидко залишити зону С. Він вибіг з виставкового залу, щоб відповісти на дзвінок. 

Навіть до того, як він порвав із Дженсюанєм, його батьки ніколи не зв'язувалися з ним. Вони швидко змирилися з тим фактом, що їхній син гей, — їм просто не подобався Шуан, адже на їхню думку, той нічого не вміє по дому, а тому завжди залежатиме від Дженсюаня. Вони не вважали, що Шуан — той з ким їхній син повинен одружитися і провести все своє життя. Шуан це знав, тому ніколи не зв’язувався з ними, тільки щороку надсилав їм привітання зі святами.

Це був перший раз, коли мати Дженсюаня зателефонувала йому відтоді, як вони поїхали за кордон. Якби не щось надзвичайне, вона не телефонувала б в іншу країну після того, як вони розірвали стосунки.

І це був не один телефонний дзвінок. Шуану знадобилося кілька хвилин, щоб вийти із Зони С, і за цей час його мобільний ні разу не замовкав.

Нарешті Шуан залишив виставкову залу і відповів на виклик. 

— Тітонько?

— Тіне Шуане, ти нарешті взяв слухавку... — голос з іншого боку звучав стривожено. — Лян Дженсюань потрапив у аварію. Швидше, їдь до нього в лікарню.

— Тітонько, повільніше, — спокійно сказав хлопець. — У якій він лікарні? Ви знаєте подробиці? 

— Його збила машина, коли він уранці їхав в університет велосипедом. Зараз він при свідомості, але не може рухатися. Я боюся, що з ним може щось трапитися, поки він у лікарні... Поруч з ним немає нікого, аби подбати про нього. Нікого, щоб допомогти йому зареєструватися та сплатити лікування. Що він робитиме сам… — наполягала пані Лян. — Скоріше, їдь до лікарні. Це лікарня при вашому університеті. Він щойно дзвонив. Медсестра допомогла йому зателефонувати, і після цього він не відповідав на наші дзвінки. Як приїдеш до лікарні, передзвони мені та розкажи, як він там.

Якщо Дженсюань міг говорити, значить він був при свідомості й ситуація не мала б бути серйозною.

— Тітонько, я зараз у Ганновері. Мені знадобиться принаймні чотири години, щоб дістатися лікарні, навіть якщо я виїду просто зараз, — мовив її Шуан. — Але ви можете бути впевнені, у лікарні не потрібно реєструватись для того, щоб здійснити оплату. У нас є медична страховка, тому за рахунок відповідатиме страхова компанія. Нічого не стане на заваді лікуванню.

Почувши це, жінка знову повторила, що Шуан має відвідати Дженсюаня. Перш ніж покласти слухавку, вона сказала, що більше нікого не знає, тож може сподіватися лише на нього.

Шуан зателефонував Джу Ао і, коли той вийшов до входу виставкового центру, коротко пояснив суть справи. Шуану довелося потурбувати Джу Ао, аби той попросив водія пригнати машину зі стоянки, забрати його біля входу та відвезти на залізничну станцію. 

З самого початку Джу Ао зовсім не подобався Дженсюань, тому він сказав: 

— У Лян Дженсюаня немає власних друзів? Обов'язково треба їхати саме тобі? Які у вас із ним зараз стосунки?

Шуан безпорадно сказав: 

— Навіть його мати мені телефонувала, як я можу його не відвідати? Якщо не поїду, його мати не дасть мені спокою. Та й навіть якби це був не Лян Дженсюань, а хтось з моїх однокурсників, я б все одно пішов до лікарні відвідати його. Все одно я мав вертатися після обіду. Це якісь кілька годин, просто повертаюся на півдня раніше. 

Машина поїхала від виставкового центру до центрального залізничного вокзалу. Коли вони проїжджали центр міста, Шуан крізь вікно побачив шпиль Нової ратуші, кілька різних музеїв та дзвіницю церкви на ринку... 

Вчора Чан'ї сказав йому, що коли проводжатиме його на вокзал, вони зможуть разом прогулятися старим містом. 

Шкода́. 

Вийшовши з машини, він на ходу написав Чан’ї:

«Баю Лаобане, ти все?» 

Незабаром Чан'ї подзвонив: 

— Щойно закінчив. Де ти?

— На вокзалі, — Шуан зробив паузу. 

Як йому сказати про те, чому він повертається так рано... Чи розсердиться Бай Лаобан, якщо він скаже, що поспішає у лікарню до свого колишнього?.. 

Насправді якби мати будь-якого іншого однокурсника попросила відвідати його в лікарні після ДТП, він теж пішов би. Справа була не в тому, що це був Дженсюань...

Зараз Дженсюань був йому звичайним однокурсником...

— На залізничному вокзалі? — спитав Чан’ї. — Хіба твій потяг не о 5:36 пополудні? 

— Мені треба повернутися раніше, — Шуан завагався на секунду і вирішив не створювати чоловіку зайвих причин для хвилювання. — Один з моїх однокурсників потрапив у ДТП і лежить у лікарні. Його мати в Китаї хвилюється, тому попросила мене заїхати подивитися, що до чого. 

— Мг. Тоді напиши, коли приїдеш. Безпечної дороги.

— Добре… Моя валіза все ще в номері. Попіклуйся про неї, я не повернуся до готелю. 

— Добре.

— Цьом, — сказав Шуан в слухавку.

Чан’ї всміхнувся.

— Піймав.

Поклавши слухавку, Чан'ї приготувався піти на обід з представниками двох підприємств, з якими співпрацював.

Джу Ао якраз виходив із виставкової зали. Чан'ї не знав, чи повідомив Шуан батька про своє поспішне повернення, тому сказав:

— Тін Шуан повернувся раніше. 

Джу Ао, зітхнувши, кивнув. 

— Знаю, я попросив водія відвезти його на вокзал. Ця дитина мала таку хорошу можливість навчитися чогось нового, але вона нею не скористалася. Замість того, щоб подивитися виставку, йому знадобилося поїхати до лікарні, щоб побачити цього свого колишнього. Неважливо. Чого я все ще хвилююся, хоча вони вже розійшлися?