Зона С, 5 хвилин до початку презентації.
Сидячи поряд із Джу Ао, Шуан уперше відчув, що його батько... мов засумнівався у своїх життєвих виборах.
Минуло якихось десять хвилин, що ж могло викликати таку величезну зміну?
— Тату,.. — тихо спитав Шуан, ледь повернувши голову в бік чоловіка, — щось трапилося з компанією?
— Та що може з нею статися?
Джу Ао відкрив листівку, присвячену виставці, явно демонструючи небажання, аби його займали.
— А... — трохи подумавши, Шуан сказав. — Тату, у мене потяг о п’ятій. Чому б нам не поговорити після обіду?
Вони так і не дійшли згоди, і хлопець відчував, що не може ось так просто поїхати.
Джу Ао навіть не глянув на нього.
— Минув рік із нашої останньої зустрічі, і за цей час ти навіть не дзвонив додому. А тепер, перед від'їздом, раптом захотів поговорити? Про що тут говорити?
Вчора професор Бай підказав Шуанові, як ефективніше спілкуватися та працювати над розв’язанням проблеми, тому зараз він тримався набагато краще, ніж зазвичай.
— Тату, раніше я не знав, як краще вчинити. Нумо сьогодні поговоримо та разом вирішимо проблему. Раніше нас перервав мій професор. Хіба ми не говорили про...
— Все гаразд, — нетерпляче відмахнувся чоловік. — Я не в настрої слухати.
Останнє, про що Джу Ао зараз хотілося б говорити, так це про сексуальну орієнтацію свого сина; а найбільше він не хотів чути ці два слова: «вирішимо проблему».
Вирішити проблему...
Проживши п'ятдесят років, Джу Ао вперше усвідомив, що може мати психологічні проблеми. Через стільки часу виявилося, що проблема не в його сині, а в ньому самому.
Чи варто йому звернутися до психіатра по поверненню в Китай? Джу Ао дивився листівку, але не розумів з неї ні слова. Те, про що хотів поговорити його син…
Джу Ао роздратовано прошепотів:
— Тіне Шуане, можеш замовкнути на хвильку? Щодо цього… Мені треба ще раз все обдумати.
З усього, що Шуан коли-небудь чув від Джу Ао, «ще раз все обдумаю» було найближчим еквівалентом згоди. Шуан погодився, нагадавши собі не поспішати, і бути задоволеним цим, адже могло бути й гірше.
Схоже, Бай Лаобан мав рацію.
Треба більше говорити, питати інших про причини їхніх дій та їхні думки… Тоді, можливо, вони забажають переглянути свою точку зору?
Бай Лаобан справді був дивовижним та мудрим. Хай живе Бай Лаобан!
Рівно о десятій Чан’ї офіційно розпочав свою доповідь. Хоча кількість людей було набагато більшою, ніж під час занять, а присутні не були учнями, Шуан все одно відчув, що Чан'ї чудово контролює аудиторію.
Зміст доповіді, його погляд, знання у галузі та постава — все було на висоті. Він змушував людей задумуватися та дослухатися до нього.
Час йшов швидко, і перш ніж він встиг збагнути, доповідь почала добігати кінця. Шуан підсвідомо відчув задушливий страх. Заняття закінчилося, а отже професор Бай однозначно знову викличе його відповідати на запитання.
А, стоп…
Цього разу професор Бай читає доповідь, а отже аудиторія має ставити запитання....
Страх Шуана лише посилився: професор Бай підійме його та попросить поставити важливі питання!..
Шуан опустив голову, уникаючи погляду професора. Він не підводив голови, аж поки інші не почали ставити запитання. Тільки тоді він усвідомив, що це була хибна тривога: забагато людей хотіли порушити якусь тему та поставити власні запитання, тож можна було з впевненістю сказати, що його черга так і не настане.
Якийсь час він уважно слухав, як професор Бай спілкується з аудиторією, аж раптом відчув, як телефон у його кишені завібрував.
Він дістав його й глянув на ім’я абонента: мати Дженсюаня.
Телефон продовжував вібрувати, створюючи невеликий шум.
Джу Ао зирнув в його сторону, побачив слова на екрані і прошепотів:
— Або поклади слухавку, або вийди та поговори.
Шуан вагався на якісь дві секунди, перш ніж, пригнувшись, швидко залишити зону С. Він вибіг з виставкового залу, щоб відповісти на дзвінок.
Навіть до того, як він порвав із Дженсюанєм, його батьки ніколи не зв'язувалися з ним. Вони швидко змирилися з тим фактом, що їхній син гей, — їм просто не подобався Шуан, адже на їхню думку, той нічого не вміє по дому, а тому завжди залежатиме від Дженсюаня. Вони не вважали, що Шуан — той з ким їхній син повинен одружитися і провести все своє життя. Шуан це знав, тому ніколи не зв’язувався з ними, тільки щороку надсилав їм привітання зі святами.
Це був перший раз, коли мати Дженсюаня зателефонувала йому відтоді, як вони поїхали за кордон. Якби не щось надзвичайне, вона не телефонувала б в іншу країну після того, як вони розірвали стосунки.
І це був не один телефонний дзвінок. Шуану знадобилося кілька хвилин, щоб вийти із Зони С, і за цей час його мобільний ні разу не замовкав.
Нарешті Шуан залишив виставкову залу і відповів на виклик.
— Тітонько?
— Тіне Шуане, ти нарешті взяв слухавку... — голос з іншого боку звучав стривожено. — Лян Дженсюань потрапив у аварію. Швидше, їдь до нього в лікарню.
— Тітонько, повільніше, — спокійно сказав хлопець. — У якій він лікарні? Ви знаєте подробиці?
— Його збила машина, коли він уранці їхав в університет велосипедом. Зараз він при свідомості, але не може рухатися. Я боюся, що з ним може щось трапитися, поки він у лікарні... Поруч з ним немає нікого, аби подбати про нього. Нікого, щоб допомогти йому зареєструватися та сплатити лікування. Що він робитиме сам… — наполягала пані Лян. — Скоріше, їдь до лікарні. Це лікарня при вашому університеті. Він щойно дзвонив. Медсестра допомогла йому зателефонувати, і після цього він не відповідав на наші дзвінки. Як приїдеш до лікарні, передзвони мені та розкажи, як він там.
Якщо Дженсюань міг говорити, значить він був при свідомості й ситуація не мала б бути серйозною.
— Тітонько, я зараз у Ганновері. Мені знадобиться принаймні чотири години, щоб дістатися лікарні, навіть якщо я виїду просто зараз, — мовив її Шуан. — Але ви можете бути впевнені, у лікарні не потрібно реєструватись для того, щоб здійснити оплату. У нас є медична страховка, тому за рахунок відповідатиме страхова компанія. Нічого не стане на заваді лікуванню.
Почувши це, жінка знову повторила, що Шуан має відвідати Дженсюаня. Перш ніж покласти слухавку, вона сказала, що більше нікого не знає, тож може сподіватися лише на нього.
Шуан зателефонував Джу Ао і, коли той вийшов до входу виставкового центру, коротко пояснив суть справи. Шуану довелося потурбувати Джу Ао, аби той попросив водія пригнати машину зі стоянки, забрати його біля входу та відвезти на залізничну станцію.
З самого початку Джу Ао зовсім не подобався Дженсюань, тому він сказав:
— У Лян Дженсюаня немає власних друзів? Обов'язково треба їхати саме тобі? Які у вас із ним зараз стосунки?
Шуан безпорадно сказав:
— Навіть його мати мені телефонувала, як я можу його не відвідати? Якщо не поїду, його мати не дасть мені спокою. Та й навіть якби це був не Лян Дженсюань, а хтось з моїх однокурсників, я б все одно пішов до лікарні відвідати його. Все одно я мав вертатися після обіду. Це якісь кілька годин, просто повертаюся на півдня раніше.
Машина поїхала від виставкового центру до центрального залізничного вокзалу. Коли вони проїжджали центр міста, Шуан крізь вікно побачив шпиль Нової ратуші, кілька різних музеїв та дзвіницю церкви на ринку...
Вчора Чан'ї сказав йому, що коли проводжатиме його на вокзал, вони зможуть разом прогулятися старим містом.
Шкода́.
Вийшовши з машини, він на ходу написав Чан’ї:
«Баю Лаобане, ти все?»
Незабаром Чан'ї подзвонив:
— Щойно закінчив. Де ти?
— На вокзалі, — Шуан зробив паузу.
Як йому сказати про те, чому він повертається так рано... Чи розсердиться Бай Лаобан, якщо він скаже, що поспішає у лікарню до свого колишнього?..
Насправді якби мати будь-якого іншого однокурсника попросила відвідати його в лікарні після ДТП, він теж пішов би. Справа була не в тому, що це був Дженсюань...
Зараз Дженсюань був йому звичайним однокурсником...
— На залізничному вокзалі? — спитав Чан’ї. — Хіба твій потяг не о 5:36 пополудні?
— Мені треба повернутися раніше, — Шуан завагався на секунду і вирішив не створювати чоловіку зайвих причин для хвилювання. — Один з моїх однокурсників потрапив у ДТП і лежить у лікарні. Його мати в Китаї хвилюється, тому попросила мене заїхати подивитися, що до чого.
— Мг. Тоді напиши, коли приїдеш. Безпечної дороги.
— Добре… Моя валіза все ще в номері. Попіклуйся про неї, я не повернуся до готелю.
— Добре.
— Цьом, — сказав Шуан в слухавку.
Чан’ї всміхнувся.
— Піймав.
Поклавши слухавку, Чан'ї приготувався піти на обід з представниками двох підприємств, з якими співпрацював.
Джу Ао якраз виходив із виставкової зали. Чан'ї не знав, чи повідомив Шуан батька про своє поспішне повернення, тому сказав:
— Тін Шуан повернувся раніше.
Джу Ао, зітхнувши, кивнув.
— Знаю, я попросив водія відвезти його на вокзал. Ця дитина мала таку хорошу можливість навчитися чогось нового, але вона нею не скористалася. Замість того, щоб подивитися виставку, йому знадобилося поїхати до лікарні, щоб побачити цього свого колишнього. Неважливо. Чого я все ще хвилююся, хоча вони вже розійшлися?
Далі
Розділ 36 - Це комедійний роман, ніяких трагедій
Коли Шуан прибув до лікарні, то побачив Дженсюаня на ліжку під крапельницею. Хоч палата була двомісною, інше ліжко було порожнім, і в палаті більше нікого не було. — Чому ти тут? — Дженсюань насилу підняв голову. — Тітка звонила мені. Хвилювалася, що ти не відповідаєш на дзвінки. Зателефонуй їй. — Телефон розрядився, а зарядку я з собою не брав. — Можеш рухати руками? — Так, просто боляче. — Забудь, тоді не рухайся, — нетерпляче відповів Шуан. Він дістав свій телефон, набрав номер матері Дженсюаня, увімкнув на динамік та поклав поруч із подушкою. — Почекаю надворі. Повернуся за 20 хвилин. Він не хотів слухати їхню розмову. Виходив з палати Шуан дещо роздратований. Дженсюань був у повному порядку. Машина, що його збила, їхала всього 30 кілометрів на годину, тому нічого юнаку не зламала, тільки пошкодила м'які тканини. Йому просто треба було лежати та відпочивати. Ситуація була набагато менш терміновою, ніж те, що описувала Дженсюанова мати. Шуан-бо з її слів подумав, що все було настільки критично, що Дженсюань геть про себе подбати не в змозі… Якби таке трапилося з Шуаном, він би навіть не дзвонив додому: члени його родини далеко у Китаї, і навіть, якби вони дізналися, то просто даремно хвилювалися б, адже нічим не можуть зарадити. Як провести ті двадцять хвилин, що в нього є?.. Шуан глянув на годинник і вирішив спуститися вниз. Тільки погулявши деякий час, хлопець згадав, що, зійшовши з потягу, одразу ж помчав на таксі до лікарні і забув написати Чан'ї, що доїхав. А зараз його телефон там, у палаті... Неважливо. Дженсюань, мабуть, все ще розмовляв з мамою. Шуан просто напише Баю Лаобану через 20 хвилин. Можливо, ввечері вони навіть зможуть поговорити по відеовиклику… На іншому боці Чан’ї глянув на свій телефон, аби переконатися, що не має пропущених дзвінків чи непрочитаних повідомлень. Шуан обіцяв сказати, що безпечно доїхав. Він мав би вже давно зійти з потягу. Попри те, що Чан’ї знав, що навряд сталося щось погане, та все ж зателефонував. Пролунало три гудки, перш ніж підняли слухавку. — Ти доїхав? — спитав Чан’ї. На іншому кінці лінії завагалися, перш ніж відповісти: — Шуан відійшов… Чи можу я запитати, хто ви? То був молодий чоловічий голос, який він уже чув. Ймовірно, він належав колишньому Шуана. Чоловік запитав: — Хіба на екрані не відображається? Чан’ї все ще пам’ятав, як Шуан, зберігаючи його контакт, підписав його «Любим». Непогане контактне ім'я. Мгм. Дженсюань прочитав ім'я контакту, яке відображалося на екрані: — Старий звір. Секундна тиша. — …Коли Тін Шуан повернеться, будь ласка, перекажи йому, щоб він передзвонив мені, дякую. Через дві хвилини після того, як він повісив слухавку, Шуан повернувся до палати. — Договорив? — Шуан забрав свій телефон. — Якщо це все, я піду. — Шуане, крихітко… — Дженсюань завагався. — Можеш зробити мені послугу? Шуан зупинився та, після невеликої паузи, обернувся. — Говори. Насправді не хотів він робити йому ніяких послуг, але людина перед ним — постраждалий. Якщо він зараз відмовиться, це буде виглядати так, ніби він знущається зі слабшого. — ...Чи не міг би ти допомогти мені забрати дещо з дому? — попросив хлопець без жодного натяку на сором. — Я маю залишатися у лікарні ще кілька днів, але у мене немає одягу, щоб переодягнутися... і зарядного пристрою... Ключі у моїй сумці. Шуан думав недовго. — Я тобі з цим не допоможу. Якщо візьму ключі, а у тебе вдома щось зникне, то потім не відмиюся від підозр. У лікарні має бути можливість забезпечити тебе одягом та зарядним пристроєм. Спитай медсестру, коли вона прийде. Сказавши це, він зібрався йти. У цей момент його телефон завібрував, і на екрані з'явилося повідомлення від матері Дженсюаня: «Тіне Шуане, дякую, що відвідав Дженсюаня» Шуан вже збирався відповісти «Пусте», коли побачив наступне повідомлення: «Дженсюаню потрібні туалетні приналежності та змінний одяг, доки він в лікарні, тому я попрошу тебе, щоб ти їх привіз. Дякую. Також їжа в лікарні може виявитися надто незвичною для нього. Можеш глянути ці рецепти» Після чого з'явилося кілька посилань на рецепти для хворих. Шуана це так розлютило, що він не стримав смішку. Рецепти? Вона хотіла, щоб він готував для пораненого Дженсюаня? — Гей, Лян Дженсюаню, — озирнувся Шуан. — Ти казав батькам, що ми порвали? Хіба ти не просив мене не казати їм, бо хотів сам це зробити? Коли тітка сьогодні мені зателефонувала, я подумав, що вона розхвилювалася, бо з тобою немає зв’язку, а їй більше немає кому телефонувати. Але тепер, коли вона знає, що з тобою все гаразд, вона все ще просить мене тобі готувати? — Я... Дженсюань не знав, з чого почати. Він не казав батькам про розрив, бо якби розповів, довелося б пояснювати причину. І хоча провина повністю лежала на його плечах, в очах батьків Дженсюань завжди був чесним, добрим і хорошим сином. Він не міг сказати їм правду і підвести їх, але й не хотів перекладати провину на Шуана. Зрештою, його батьки знали, що він завжди дбав про Шуана, і їм це геть не подобалося. Тому Дженсюань й продовжував тягнути час, в результаті чого так їм нічого й не сказав. — Ти досі їм не казав? — лиш побачивши вираз Дженсюаня, вгадав Шуан. Він аж втратив мову на мить. — Це ж було до біса давно! Якщо не скажеш ти, це зроблю я. Це можна пояснити буквально двома реченнями. — Ні! Не кажи їм, дозволь мені... — ніяково мовив Дженсюань. — Чи… можна я скажу їм, що ми розійшлися мирно? Мирно? Це навіть не смішно. — Кажи що хочеш, — Шуан не очікував, що Дженсюань виявиться боягузом, що навіть не наважується визнати власні помилки. — Вони мені ніхто, тож мене це не стосується. — ...Дякую, — замовкнувши, Дженсюань раптом дещо згадав. — До речі, щойно хтось дзвонив, перед тим як ти повернувся. Я відповів, і він просив передати, щоб ти йому передзвонив. Шуан відкрив журнал викликів, щоб подивитися... Бай Лаобан дзвонив? І Дженсюань відповів? Виклик тривав 19 секунд. — Чорт. Хто тобі, в біса, дозволяв тобі відповідати на чужі дзвінки?! — не витримав Шуан. — Що ти йому сказав?! Дженсюань насупився та сказав: — Я лише спитав, хто це такий, чому ти заводишся? — Ото ж бо, ти не знаєш, хто він такий, якого дідька ти відповідаєш тоді? Ви говорили 19 секунд і ти лише спитав його, хто він?! — Я не хотів пропускати твій дзвінок, гаразд? – пояснив Дженсюань. — Що там можна було сказати за ті 19 секунд? Я відповів, запитав, хто він, і він попросив мене прочитати ім'я контакту, яке ти йому дав. Я й сказав, що ти записав його як «Старий звір», ось і все. Це лише кілька фраз, що ще я міг сказати? Чорт. І обов'язково їм треба було обмінюватися саме цими кількома фразами? Ти, бляха, знав, що як тільки ці кілька слів дійдуть до вух цього са́мого старого звіра, він, Шуан, зазнає домашнього насильства? — Чорт... Я, певно, здурів, раз лишив тобі телефон, — вилаявся Шуан. У нього відпало будь-яке бажання говорити з Дженсюанем, тож він рішуче залишив палату. Ото ні до чого бути альтруїстом. Хай його колишній сам про себе дбає. Крім того, треба терміново передзвонити. Якщо Бай Лаобан неправильно все зрозумів, це буде катастрофа… Шуан вийшов із будівлі лікарні та зателефонував Чан'ї. Через деякий час їх з’єднало, але на іншому боці мовчали. — Баю Лаобане… — ненавмисно обережно сказав Шуан, — я… доїхав. Ем... минуло багато часу, як я приїхав. — Мг, знаю. Він знає. Шуан не міг зрозуміти емоції чоловіка по голосу, але все ще відчував себе винним. — Ти вже вечеряв? — Ще ні. «Ще ні»… Тобі слів шкода, чи що… Шуан продовжував підбирати тему для розмови: — Плануєш пізніше поїсти з моїм батьком та іншими? — Мг. Йому гайки. Бай Лаобан, мабуть, таки був невдоволений... — Баю Лаобане... — тон Шуана пом’якшав. — Я так сумую за тобою... Зустріну тебе завтра на вокзалі, добре? Нумо разом повечеряємо. — Я приїду лише о дев’ятій вечора. — Тоді я дочекаюся тебе, і ми разом повечеряємо, — наговоривши люблячих слів, про які думав, Шуан задумався і все ж набрався сміливості сказати: — Баю Лаобане, я хочу дещо прояснити... — Мг. — Ем… Тільки не злися… Коли ти телефонував раніше, тим, хто відповів на виклик… Насправді був моїм колишній. — Знаю. Він знає? А, точно… Бай Лаобан був дивовижною і мудрою людиною, тож не було нічого дивного в тому, що він сам здогадався. — Вранці, коли я сказав тобі, що їду до лікарні відвідати однокурсника... Насправді я збирався провідати його, — заторохтів Шуан. — Я не хотів тобі брехати… Просто боявся, що ти засмутишся, тому сказав, що це однокурсник. Я дійсно думаю про нього як про звичайного однокурсника. Ні, він навіть не дотягує до однокурсника. — Чому я маю засмучуватися? — Тому, що це мій колишній... — І що? — Ну... Я боявся, що ти будеш проти. — Тіне, якщо я боюся, що ти будеш проти моїх дій, у мене є два рішення: перше — не робити цього, друге – запитати, чи не проти ти, а тоді вирішити, чи варто мені це робити. Шуана вразили його слова. Задумавшись, він теж відчув, що його попередні причини були нерозумними. Якщо Шуан боявся, що чоловік засмутиться, то замість того, щоб приховувати це, йому взагалі не слід було йти до Дженсюаня. Отже, найголовніше зараз було дізнатися думку Чан’ї. — Тоді… Ти не заперечуєш? — нервово запитав Шуан. — Поговоримо про це віч-на-віч завтра ввечері. А також про те, як ти назвав мій контакт.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!