Клич мене братом

Якщо так порахувати, Шуан не бачив Чжу Ао вже майже чотири роки.

Він якраз навчався на другому році старшої школи, коли вони з Чженсюанем вперше зняли номер у готелі, де він, недовго думаючи, розплатився карткою. Усі деталі платежу, включно з посвідченнями осіб обох, було зафіксовано, тому відстежити їх було неважко.

Тоді Чжу Ао найняв людину, аби стежити за Шуаном, але нікому нічого не сказав. Тільки коли хлопець повернувся додому на літні канікули, Чжу Ао викликав його до свого кабінету та виклав перед ним звіт, де було все: дата, коли було знято номер, готель, карта, якою він розрахувався... навіть номер посвідчення Чженсюаня і час заселення з випискою з готелю. Все було розписано чорним по білому.

— У гуртожитку тобі незручно? Хочеш комфортніше облаштуватися? — підняв на хлопця погляд чоловік.

Він дав Шуану можливість викрутитися з цього становища. Чжу Ао був готовий дивитися на все крізь пальці, доки для сина це несерйозно. Хто ж бо не дурів по молодості?

Але для Шуана це аж ніяк не було звичайною дурістю.

— Ти стежив за мною? Тепер ти і в мої особисті справи носа чуєш?! — він зім'яв аркуш. — Це моя справа! Вона тебе не стосується!

— «Не стосується», кажеш? — він похмуро розсміявся. — Якщо ти не хочеш, аби я піклувався про тебе, гаразд, але тоді поклади цю кредитку на стіл і забирайся.

Люто дивлячись на батька, Шуан дістав з гаманця посвідчення особи, а сам гаманець з усіма картами та готівкою жбурнув на стіл.

Його годинник теж був куплений Чжу Ао... Він зняв його і кинув на стіл. І ремінь придбаний на гроші його батька... Тож він полетів до решті речей. Шльопанці теж належали цьому будинку. Шуан не знав, за чиї саме кошти вони були придбані, але раптом і вони оплачені коштом Чжу Ао... Він рішуче скинув і їх.

Шуан ще раз уважно оглянув себе. На щастя, одяг був куплений на гроші матері, інакше йому довелося б піти звідси голяка.

Хлопець розвернувся і пішов босоніж.

— Тіне Шуане, хочеш мене роздраконити?! Ану взуй шльопанці!

— Всралися вони мені! — заволав він. Вискочивши з кабінету, він зіткнувся поглядами з матір'ю Венцзя. — Емм... тітко, то я про взуття... Тобто шльопанці.

Вен Юн’і здивувалася, але все одно ледь помітно всміхнулася:

— Пообідаєш сьогодні вдома? Сяо* Цзя скоро повернеться, поїсте разом.

*[1] Сяо буквально значить «маленький», так часто говорять про дітей

— Дякую, тітко, але ні, — чемно кивнув Шуан, а потім крикнув у бік кабінету: — Я ж не платив за продукти, тож не можу дозволити собі тут їсти!

І кулею вилетів із дому.

Після цього, якщо йому потрібно було забрати щось, наприклад атестат, хлопець просив Венцзя. Він справді більше жодного разу не з'явився в будинку Чжу Ао та не взяв у того ані копійки.

Протягом першого року він навіть не телефонував додому. Протягом другого він дійшов висновку, що повівся вкрай незріло. Йому навіть стало від того смішно, тому напередодні Нового року зателефонував батькові та привітав його зі святом. Вони трохи побалакали, ні словом не згадуючи ні Чженсюаня, ні ту сварку. Шуан розповідав лише про навчання та плани вступати за кордоном. У нього вже майже все було для цього готове.

Чжу Ао спитав, що він вивчає, і Шуан відповів, що, як і раніше, робототехніку.

Це чудово відображало Шуановий характер: з самого початку це було його рішення, тож і відповідальність за нього він нестиме сам. Почувши це, Чжу Ао лиш запитав, чи вистачає йому грошей на навчання, і хлопець відповів, що не бракує.

І це теж чудово відображало хлопцеву вдачу: у своє особисте життя він не доводить втручатися нікому, навіть рідному батькові. Навіть якщо останні пів року йому доводилося працювати так, що його вже починало нудити кров'ю.

Протягом ще двох років Шуан періодично телефонувати батькові. В такі моменти вони обговорювали поточний вектор розвитку промисловості, обмінювалися новорічними привітаннями, цікавилися здоров'ям одне одного, але ніколи не згадували Чженсюаня, адже жоден з них не хотів поступатися. Тож конфлікт так і лишався невирішеним. Вони були надзвичайно схожі, і завжди йшли напролом, тож якби вони знову завели про це мову, то просто знову розсварилися б.

А тепер Шуан дивився на свого батька, що був лише в кількох метрах від нього, і бачив, як же помітно той постарів. За час розлуки чоловік змарнів та дещо посивів, але принаймні не облисів.

Бачачи, як закляк хлопець, Чан’ї вирішив, що той просто розгубився перед незнайомцями, тож тихенько гукнув:

— Тіне?

Шуан зробив глибокий вдих і, опанувавши себе, підійшов.

— Це мій студент, Тін Шуан, — представив професор. — Тіне, це засновник RoboRun, пан Чжу Ао.

Хлопець виражав змішані почуття. І чого тільки цей хлоп так на нього дивиться? Може не до кінця ще прокинувся?

— Привітай наших гостей, — нагадав Чан’ї, кинувши на Шуана багатозначний погляд.

Схоже, лишається тільки привітатись...

Шуан тихо промовив:

— Тату?

«Тату»?!

Першою думкою Чан’ї було…

Хоч Чжу Ао і був засновником «RoboRun», це ж не привід називати його «татом»... Хоча в новинах говорили, що китайська молодь називає Ма Юна* «татком». Невже в наші дні всіх визначних осіб називають «татами»?

*[2] Китайський підприємець, засновник компанії Alibaba Group. Перший бізнесмен з Китаю, фото якого було опубліковано на обкладинці журналу Forbes.

А потім в голову закралась інша думка. Адже Шуан якось згадував, що його родина займається бізнесом у сфері робототехніки.Та хто ж міг подумати, що у його батька прізвище Чжу?

— Ти став студентом професора Бая і нічого мені не сказав? — подав голос Чжу Ао. — Не так просто стати його учнем.

Так, вони говорили лише раз на рік і серед невеликої кількості тем, на які вони говорили, точно не було місця професору Баю, але Чжу Ао справді хотів, аби Шуан телефонував частіше, особливо після того, як дізнався, що той порвав з Чженсюанем.

— Я лише відвідую його курс, — відповів хлопець.

Тоді заговорила жінка середнього віку, що сиділа коло Шуанового батька.

— То це Сяо Шуан! Оце так збіг! Як же я давно тебе не бачила. Ти так виріс.

— Вітаю, тітко Ван. А ви як були молодою, так і залишилися...

Наступним до розмови доєднався юнак з компанії:

— Я чув, що син боса навчається в Німеччині, але ніяк не думав, що він студент професора Бая.

Шуан відповів чемним смішком і, сівши поруч із професором Баєм, торкнувся його стегна під столом, благаючи про допомогу. Він думав, що йде вчитися чогось нового, а, як виявилося, у них тут сімейний обід.

Чан’ї глянув на нього та, відкривши меню, змінив тему.

— Тут в Німеччині чудово готують свинячі ніжки. Ніхто не заперечує, аби ми їх скуштували? — чемно усміхнувся він.

Хай живе Бай Лаобан! — сердечно подумав Шуан.

Усі пристали на пропозицію: замовили ніжки та пиво.

Ймовірно, завдяки присутності Шуана, але атмосфера за столом дещо змінилася. Якщо до цього це був діловий обід між партнерами, де говорили про поточні проєкти та потенціал майбутньої співпраці, то зараз для представників «RoboRun» Чан’ї, як наставник сина їхнього боса, став своїм.

— Професоре Баю, як Тін Шуан поводиться на заняттях? — з усмішкою запитав Чжу Ао. — Сподіваюся, не завдає вам клопоту?

Ну як поводиться… Якщо забути про те, що він прогуляв перше заняття, ніколи не може до ладу відповісти на питання, робить купу помилок у домашніх завданнях, періодично забуває принести з собою на заняття ручку та один раз навмисно хотів пропустити заняття, то в цілому він непоганий.

Тож чоловік відповів:

— Він дуже хороший.

Чжу Ао здивувався, але в його очах промайнула гордість.

— Правда? Пам'ятається, у Китаї він не дуже шанував навчання.

«Дорогий татусю, невже ти не розумієш, що собою являє твій син? Він ніколи не думав змінюватися. Професор просто ввічливий, а ти все сприймаєш за чисту монету», — подумалося Шуану.

— Як таке може бути! — втрутилася тітка Ван. — Я ж бо пам'ятаю, як Сяо Шуан приходив до компанії і готувався до уроків, коли був дитиною... Варто йому було розпочати займатися, він так і сидів до 8-9 вечора.

Подумки Шуан відповів, що це все тому, що на відмінну від решти дітей, які робили все в класі, йому доводилося робити домашку ночами, бо він її геть не розумів.

— Так, я пам'ятаю, як Сяо Шуан допізна засиджувався з домашнім, а тоді боявся один йти у туалет і весь час просив когось сходити з ним, бо він боявся привидів...

— Ага, а я пам'ятаю...

З легкої руки пані Ван атмосфера стала геть розслабленою, адже всі вдалися до спогадів про маленького Шуан.

Хлопець більше не міг цього виносити, тож знову таємно погладив професора Бая по стегну. Сенс цього жесту був очевидний: «Баю Лаобанчику, рятуй, змусь їх змінити тему».

Але чоловік, мов нічого не помітивши, продовжив проявляти неабияку зацікавленість його темним минулим.

Шуан опустив очі та зосередився на поїданні свинячої ніжки.

Дідько! І що такого цікавого в цих дурнуватих історіях?!

Тепер кожен вважав за свій обов'язок згадати якусь історію про Шуана. Атмосфера столом ставала все більш невимушеною та жвавою. Всі одноголосно визнали Шуана маскотом*, який посприяв розвитку китайсько-німецьких відносин у галузі та зміцненню співпраці між «RoboRun» та кафедрою університету.

*[3] Персонаж, який є символом чогось

Після трьох тостів всі вже були напідпитку і відкинули формальності. Тож, піднімаючи тост за професора Бая, Чжу Ао сказав:

— Брате Баю, я тебе старше всього на десять років. Якщо ти не проти, клич мене просто братом Чжу.