У середу професор Бай оголосив, що його лекції наступного понеділка будуть скасовані. Прийшовши додому, Шуан побачив на пошті сповіщення про скасування занять, надіслане помічником професора. Причина зазначена не була, та й сам Чан'ї ні словом про це не обмовився.
З чого раптом така таємничість? Невже він...
Шуан взяв телефон і написав йому:
«Ваша Величність не бажає вставати рано-вранці в понеділок?»
Надіславши повідомлення, він раптом збагнув, що відстань між ними збільшилася до 480 кілометрів.
480 кілометрів?
Невже після тих трьох палких днів вони повернулися до того, з чого почали? Він що, втік?
Шуан не розумів, що відбувається, тож відправив ще одне повідомлення:
«Баю Лаобане, де ти?»
Відповідь надійшла лише о дев'ятій вечора.
«У Ганновері»
Шуан хотів написати ще одне повідомлення, але в цей момент Чан'ї почав відеовиклик:
— Тут відбувається виставка робототехніки.
Шуан подивився на оточення Чан'ї та зрозумів, що той знаходиться в номері готелю.
— То ти вдень ходив на виставку?
— Ні, виставка почнеться з понеділка, — сказав чоловік. — О п'ятій була зустріч за вечерею з двома представниками китайської компанії, з якою ми співпрацюємо над виставкою.
— Оу... то заняття у понеділок скасовано через цю виставку?
— Угу, у понеділок я проводитиму доповідь у виставковій залі. Повернуся у вівторок увечері.
— Тоді чому ти так рано поїхав? Сьогодні ж лише середа.
— Крім факультету, над цією виставкою співпрацює ще дві компанії. Ми разом працюємо над деякими проєктами. У четвер та п'ятницю у нас зустрічі в готелі. На вихідних наглядатиму за процесом вставлення їхніх кіосків.
У голові Шуана почав дозрівати план. У четвер та п'ятницю у нього заняття, а у суботу — робота у кафе. У неділю він вільний, а заняття у понеділок скасували. Якщо в суботу після роботи він приїде до Ганновера, а повернеться у понеділок уночі, то зможе провести разом із Чан'ї два дні та дві ночі. Можна сказати, влаштує собі невеликі канікули.
Ммм... але Чан'ї не повинен про це дізнатися. Зате суботньої ночі Шуан постукає у двері його номера та зігріє серце професора.
— Чого хихочеш? — спитав Чан'ї з екрану телефону.
«Хихочеш»?
Шуан ляснув себе по щоках:
— Хто це тут хихоче? Та й що, не можна просто порадіти?
— І чого ж ти так радієш?
— Я... тішуся, що зможу поспати в понеділок уранці. Гей, більше не можу більше розмовляти. Мені... еее... треба написати звіт про проведений дослід.
Потрібно якнайшвидше купити квиток на поїзд!
— Мг, не засиджуйся допізна.
— Добре-добре, — квапливо пробурмотів Шуан.
І, закінчивши розмову, хлопець раптом виявив невелику проблему: він, звісно, зібрався зігріти серце професора, але... в якому готелі чоловік зупинився? Ай, спершу потрібно купити квиток, а вже потім можна спробувати непомітно витягнути з нього інформацію за дні, що залишилися.
Ймовірно, через виставку, але квитки до Ганновера коштували дорожче, ніж зазвичай. Шуан підрахував свої витрати за місяць і замислився над пошуком нової роботи. Якщо так і далі піде, він не зможе підтримувати ці стосунки.
Наступні три дні тривали нескінченно.
Четвер:
— Любий... Твій готель поблизу конференц-центру? Незручно ж туди-сюди їздити, якщо він далеко.
— Все гаразд, мене підвозять.
Перша спроба вивідати інформацію: провал.
П'ятниця.
— Баю Лаобане, вже пізно. Ти не голодний? Я саме вечеряю. Глянь, які апетитні смажені крильця, ммм. Нумо замовлю тобі доставкою?
— Я вже лягаю спати. Ти теж засиджуйся.
Друга спроба: провал.
Субота.
Закінчивши роботу, Шуан вирушив на вокзал з валізою, яку приніс із собою з дому. В очікуванні потягу він зробив ще одну спробу вивідати інформацію:
«Баю Лаобане, я чув у новинах, що ціни на готелі в Ганновері злетіли до небес за останні дні, і багато готелів, де ціни були 100-200 тепер б'ють по 600-700 євро за ніч, і все одно забиті під зав'язку. В якому готелі ти зупинився? Допоможу перевірити, чи тебе не розвели на гроші»
Після довгого мовчання надійшла відповідь:
«Готель заброньований нашими партнерами».
Шуан саме думав, що б ще такого вигадати, як Чан'ї раптом спитав:
«Ти в потязі?»
Мороз: «Ні, я вдома»
Цикл: «Добре подумай перед відповіддю»
Добре подумати? Бляха! Поточна відстань: 399 км. За десять секунд — вже 398 кілометрів.
Мороз: «Так, я в потязі»
Цикл: «Куди їдеш?»
Мороз: «Е... хочу подивитися на батька матаналізу Лейбніца»
Лейбніц помер у Ганновері.
Цикл: «Напиши номер потягу»
О 10:52 потяг зупинився на шостій платформі Центрального залізничного вокзалу Ганновера. Шуан зійшов на перон з валізою в руках та відразу примітив у натовпі Чан'ї. У незнайомому місті їм не було кого боятися, тож, пробившись до того крізь гамірний натовп, хлопець кинувся до чоловіка в обійми з поцілунком.
— Вечеряв? — Чан'ї пригладив скуйовджене після сну в поїзді волосся Шуана.
— Забув, — він озирнувся на всі боки і помітив вокзальне кафе. — Піду куплю бутерброд. Будеш щось?
Задумавшись на мить, Чан'ї блиснув окулярами.
— Каву.
— Гаразд, — кивнув хлопець.
Незабаром він повернувся з бутербродом та двома стаканчиками кави. Один з них простягнув Чан'ї.
Було доволі пізно, тож Чан'ї не став турбувати водія, який останні дні возив його містом. Він викликав таксі, на якому вони й дісталися готелю.
— Баю Лаобане, ти сказав, що готель заброньований компанією, з якою ви співпрацюєте. Їхні представники теж тут? — спитав Шуан у ліфті. — Нас ніхто ж не побачить?
— Ну то й що, як побачать? Ти — студент-аспірант, який супроводжує мене.
— І котрий живе з тобою в одному номері? — піддражнив хлопець.
Чоловік лишився незворушним.
— З метою заощадження коштів компанії, яка сплачує проживання.
— А ти привіз із собою своїх аспірантів?
— Двох, але вони живуть на іншому поверсі.
До самих дверей номера Шуан ніяк не вгамовувався:
— Тоді чому саме я мешкаю з тобою...
— Забагато питаєш, — відчинивши двері номера, Чан'ї схопив Шуанове підборіддя та заткнув його поцілунком, вільною рукою вішаючи на ручку дверей табличку «Не турбувати».
Вони не бачилися вже кілька днів, і зараз почуття палали всередині. Шуан сильно завівся від поцілунку і потягнувся до пряжки чоловічого ремня, після чого його притиснули до дверей та взяли стоячи.
Після цього Шуан відчув жахливу спрагу і, все ще будучи без штанів, кинувся до холодильника, щоб попити.
З зігнутою талією та припіднятими сідницями Шуан взявся розглядати наявні в холодильну напої. Випити пива? Чи може газований напій?
З його розтягнутої дірочки по ногам текла рідина.
Холодне пиво — саме те, що треба...
— Мгх!... Чорт, знову?! Дай хоч напитися!.. хоча б напитися... М-мх...
Вдруге його обробили, притиснувши до холодильника.
Після кількох годин у поїзді та двох палких раундів Шуан зовсім знесилився. Він витягнув дві пляшки пива, відкрив їх знайденою відкривачкою, й простяг одну Чан'ї. Тоді підійшов до вікна, милуючись нічним містом.
Чан'ї стояв за ним, зрідка підносячи пляшку до губ.
— Баю Лаобане, ти не любиш пиво? — обернувся до нього Шуан. — Не пам'ятаю, щоб ти колись його пив. Якщо не хочеш, просто віддай мені, — і з цими словами він забрав у чоловіка пляшку.
Чан'ї й справді не любив пиво, але це мало хто помічав. Чоловік взагалі не був любителем пити, але в минулому іноді складав компанію Южун, яка це діло любила. Та й курити він звички не мав, втім курив за компанію з Шуаном. Йому звичніше було піклуватись про когось, ніж щоби хтось піклувався про нього, тому Чан'ї майже не показував, подобається йому щось чи ні. І як тільки цей хлоп помітив?
Чан'ї дивився на Шуановий профіль та згадував, як вони були на вокзалі. Тоді він попросив хлопця купити йому каву з наміром повернути три євро в такий ось момент. Йому хотілося, щоб маленький паршивець, який у невдалий час недбало кидав йому монетки, усвідомив свою помилку. З одного боку хотілося так його піддражнити, з іншого — дати урок.
Але тепер йому перехотілося.
Шуан одним махом проковтнув півпляшки пива.
— Хочу свинячі ніжки... Ніжки з пивом.
— Поїси зранку, як прокинешся, — Чан'ї відібрав у нього пляшку. — Йди у душ і лягай спати.
Наступного дня Шуан проспав до обіду і прокинувся вже у порожній кімнаті.
— Любий, де ти? — зателефонував він Чан'ї. — Ти ж казав, ми сьогодні поїмо свинячі ніжки!
— Приходь обідати до ресторану на вісімнадцятому поверсі.
— Тільки вдвох?
— Тут ще будуть гості із китайської компанії.
— О, тоді я приведу себе до ладу. Я хотів послухати, як ти виступатимеш завтра і привіз із собою діловий костюм.
Вмившись і переодягнувшись, Шуан спустився на потрібний поверх і назвав своє ім'я менеджеру при вході до ресторану. Його проводили туди, де сидів Чан'ї з гостями.
Здалеку побачивши чоловіка, який сидів до нього обличчя, Шуан не стримав усмішки та помахав. Чан'ї кивнув йому та сказав щось китайським гостям навпроти, після чого ті дружно озирнулися в бік хлопця.
Шуан вже готувався привітати їх, але, побачивши їхні обличчя, завмер. Усмішка так і застигла на його обличчі.
Серед представників китайської компанії сиділа людина середнього віку на ім'я Чжу Ао.
Їх з Венцзя спільний батько.
Далі
Розділ 30 - Клич мене братом
Якщо так порахувати, Шуан не бачив Чжу Ао вже майже чотири роки. Він якраз навчався на другому році старшої школи, коли вони з Чженсюанем вперше зняли номер у готелі, де він, недовго думаючи, розплатився карткою. Усі деталі платежу, включно з посвідченнями осіб обох, було зафіксовано, тому відстежити їх було неважко. Тоді Чжу Ао найняв людину, аби стежити за Шуаном, але нікому нічого не сказав. Тільки коли хлопець повернувся додому на літні канікули, Чжу Ао викликав його до свого кабінету та виклав перед ним звіт, де було все: дата, коли було знято номер, готель, карта, якою він розрахувався... навіть номер посвідчення Чженсюаня і час заселення з випискою з готелю. Все було розписано чорним по білому. — У гуртожитку тобі незручно? Хочеш комфортніше облаштуватися? — підняв на хлопця погляд чоловік. Він дав Шуану можливість викрутитися з цього становища. Чжу Ао був готовий дивитися на все крізь пальці, доки для сина це несерйозно. Хто ж бо не дурів по молодості? Але для Шуана це аж ніяк не було звичайною дурістю. — Ти стежив за мною? Тепер ти і в мої особисті справи носа чуєш?! — він зім'яв аркуш. — Це моя справа! Вона тебе не стосується! — «Не стосується», кажеш? — він похмуро розсміявся. — Якщо ти не хочеш, аби я піклувався про тебе, гаразд, але тоді поклади цю кредитку на стіл і забирайся. Люто дивлячись на батька, Шуан дістав з гаманця посвідчення особи, а сам гаманець з усіма картами та готівкою жбурнув на стіл. Його годинник теж був куплений Чжу Ао... Він зняв його і кинув на стіл. І ремінь придбаний на гроші його батька... Тож він полетів до решті речей. Шльопанці теж належали цьому будинку. Шуан не знав, за чиї саме кошти вони були придбані, але раптом і вони оплачені коштом Чжу Ао... Він рішуче скинув і їх. Шуан ще раз уважно оглянув себе. На щастя, одяг був куплений на гроші матері, інакше йому довелося б піти звідси голяка. Хлопець розвернувся і пішов босоніж. — Тіне Шуане, хочеш мене роздраконити?! Ану взуй шльопанці! — Всралися вони мені! — заволав він. Вискочивши з кабінету, він зіткнувся поглядами з матір'ю Венцзя. — Емм... тітко, то я про взуття... Тобто шльопанці. Вен Юн’і здивувалася, але все одно ледь помітно всміхнулася: — Пообідаєш сьогодні вдома? Сяо* Цзя скоро повернеться, поїсте разом. *[1] Сяо буквально значить «маленький», так часто говорять про дітей — Дякую, тітко, але ні, — чемно кивнув Шуан, а потім крикнув у бік кабінету: — Я ж не платив за продукти, тож не можу дозволити собі тут їсти! І кулею вилетів із дому. Після цього, якщо йому потрібно було забрати щось, наприклад атестат, хлопець просив Венцзя. Він справді більше жодного разу не з'явився в будинку Чжу Ао та не взяв у того ані копійки. Протягом першого року він навіть не телефонував додому. Протягом другого він дійшов висновку, що повівся вкрай незріло. Йому навіть стало від того смішно, тому напередодні Нового року зателефонував батькові та привітав його зі святом. Вони трохи побалакали, ні словом не згадуючи ні Чженсюаня, ні ту сварку. Шуан розповідав лише про навчання та плани вступати за кордоном. У нього вже майже все було для цього готове. Чжу Ао спитав, що він вивчає, і Шуан відповів, що, як і раніше, робототехніку. Це чудово відображало Шуановий характер: з самого початку це було його рішення, тож і відповідальність за нього він нестиме сам. Почувши це, Чжу Ао лиш запитав, чи вистачає йому грошей на навчання, і хлопець відповів, що не бракує. І це теж чудово відображало хлопцеву вдачу: у своє особисте життя він не доводить втручатися нікому, навіть рідному батькові. Навіть якщо останні пів року йому доводилося працювати так, що його вже починало нудити кров'ю. Протягом ще двох років Шуан періодично телефонувати батькові. В такі моменти вони обговорювали поточний вектор розвитку промисловості, обмінювалися новорічними привітаннями, цікавилися здоров'ям одне одного, але ніколи не згадували Чженсюаня, адже жоден з них не хотів поступатися. Тож конфлікт так і лишався невирішеним. Вони були надзвичайно схожі, і завжди йшли напролом, тож якби вони знову завели про це мову, то просто знову розсварилися б. А тепер Шуан дивився на свого батька, що був лише в кількох метрах від нього, і бачив, як же помітно той постарів. За час розлуки чоловік змарнів та дещо посивів, але принаймні не облисів. Бачачи, як закляк хлопець, Чан’ї вирішив, що той просто розгубився перед незнайомцями, тож тихенько гукнув: — Тіне? Шуан зробив глибокий вдих і, опанувавши себе, підійшов. — Це мій студент, Тін Шуан, — представив професор. — Тіне, це засновник RoboRun, пан Чжу Ао. Хлопець виражав змішані почуття. І чого тільки цей хлоп так на нього дивиться? Може не до кінця ще прокинувся? — Привітай наших гостей, — нагадав Чан’ї, кинувши на Шуана багатозначний погляд. Схоже, лишається тільки привітатись... Шуан тихо промовив: — Тату? «Тату»?! Першою думкою Чан’ї було… Хоч Чжу Ао і був засновником «RoboRun», це ж не привід називати його «татом»... Хоча в новинах говорили, що китайська молодь називає Ма Юна* «татком». Невже в наші дні всіх визначних осіб називають «татами»? *[2] Китайський підприємець, засновник компанії Alibaba Group. Перший бізнесмен з Китаю, фото якого було опубліковано на обкладинці журналу Forbes. А потім в голову закралась інша думка. Адже Шуан якось згадував, що його родина займається бізнесом у сфері робототехніки.Та хто ж міг подумати, що у його батька прізвище Чжу? — Ти став студентом професора Бая і нічого мені не сказав? — подав голос Чжу Ао. — Не так просто стати його учнем. Так, вони говорили лише раз на рік і серед невеликої кількості тем, на які вони говорили, точно не було місця професору Баю, але Чжу Ао справді хотів, аби Шуан телефонував частіше, особливо після того, як дізнався, що той порвав з Чженсюанем. — Я лише відвідую його курс, — відповів хлопець. Тоді заговорила жінка середнього віку, що сиділа коло Шуанового батька. — То це Сяо Шуан! Оце так збіг! Як же я давно тебе не бачила. Ти так виріс. — Вітаю, тітко Ван. А ви як були молодою, так і залишилися... Наступним до розмови доєднався юнак з компанії: — Я чув, що син боса навчається в Німеччині, але ніяк не думав, що він студент професора Бая. Шуан відповів чемним смішком і, сівши поруч із професором Баєм, торкнувся його стегна під столом, благаючи про допомогу. Він думав, що йде вчитися чогось нового, а, як виявилося, у них тут сімейний обід. Чан’ї глянув на нього та, відкривши меню, змінив тему. — Тут в Німеччині чудово готують свинячі ніжки. Ніхто не заперечує, аби ми їх скуштували? — чемно усміхнувся він. Хай живе Бай Лаобан! — сердечно подумав Шуан. Усі пристали на пропозицію: замовили ніжки та пиво. Ймовірно, завдяки присутності Шуана, але атмосфера за столом дещо змінилася. Якщо до цього це був діловий обід між партнерами, де говорили про поточні проєкти та потенціал майбутньої співпраці, то зараз для представників «RoboRun» Чан’ї, як наставник сина їхнього боса, став своїм. — Професоре Баю, як Тін Шуан поводиться на заняттях? — з усмішкою запитав Чжу Ао. — Сподіваюся, не завдає вам клопоту? Ну як поводиться… Якщо забути про те, що він прогуляв перше заняття, ніколи не може до ладу відповісти на питання, робить купу помилок у домашніх завданнях, періодично забуває принести з собою на заняття ручку та один раз навмисно хотів пропустити заняття, то в цілому він непоганий. Тож чоловік відповів: — Він дуже хороший. Чжу Ао здивувався, але в його очах промайнула гордість. — Правда? Пам'ятається, у Китаї він не дуже шанував навчання. «Дорогий татусю, невже ти не розумієш, що собою являє твій син? Він ніколи не думав змінюватися. Професор просто ввічливий, а ти все сприймаєш за чисту монету», — подумалося Шуану. — Як таке може бути! — втрутилася тітка Ван. — Я ж бо пам'ятаю, як Сяо Шуан приходив до компанії і готувався до уроків, коли був дитиною... Варто йому було розпочати займатися, він так і сидів до 8-9 вечора. Подумки Шуан відповів, що це все тому, що на відмінну від решти дітей, які робили все в класі, йому доводилося робити домашку ночами, бо він її геть не розумів. — Так, я пам'ятаю, як Сяо Шуан допізна засиджувався з домашнім, а тоді боявся один йти у туалет і весь час просив когось сходити з ним, бо він боявся привидів... — Ага, а я пам'ятаю... З легкої руки пані Ван атмосфера стала геть розслабленою, адже всі вдалися до спогадів про маленького Шуан. Хлопець більше не міг цього виносити, тож знову таємно погладив професора Бая по стегну. Сенс цього жесту був очевидний: «Баю Лаобанчику, рятуй, змусь їх змінити тему». Але чоловік, мов нічого не помітивши, продовжив проявляти неабияку зацікавленість його темним минулим. Шуан опустив очі та зосередився на поїданні свинячої ніжки. Дідько! І що такого цікавого в цих дурнуватих історіях?! Тепер кожен вважав за свій обов'язок згадати якусь історію про Шуана. Атмосфера столом ставала все більш невимушеною та жвавою. Всі одноголосно визнали Шуана маскотом*, який посприяв розвитку китайсько-німецьких відносин у галузі та зміцненню співпраці між «RoboRun» та кафедрою університету. *[3] Персонаж, який є символом чогось Після трьох тостів всі вже були напідпитку і відкинули формальності. Тож, піднімаючи тост за професора Бая, Чжу Ао сказав: — Брате Баю, я тебе старше всього на десять років. Якщо ти не проти, клич мене просто братом Чжу.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!