Прогулянка

— У мене немає часу, аби зустрічатися з двома людьми одночасно. — Чан’ї виклав стейк на тарілку і поніс на стіл. — Ходи їсти.

Шуан одразу ж закрутив кран і наблизився, на ходу витираючи руки.

— Кхм… ем… то… ти будеш зі мною?

— Не поспішатимемо.

Не поспішатимемо, так не поспішатимемо. Шуан, що тільки-но збирався обійняти чоловіка зі спини, забрав руки і недбало кинув:

— Кхм, добре. Я й не збирався поспішати. Зрештою, я ж ще дуже молодий.

Чан’ї всміхнувся та розв’язав фартух. Шуан сів за стіл і, нарізаючи стейк, спитав:

— Ти не їстимеш? Принести тобі вилку?

— Не їстиму. Не забудь потім почистити зуби.

Чан’ї вже збирався піти нагору, але спинився на пів шляху.

— А, у тебе ж немає щітки. Зажди хвилинку.

— Гаразд.

Шуан очікував, що той дістане одну з запасних щіток, але, завершивши з трапезою, на свій подив виявив, що чоловік перевдягається.

— Вийду хвилин на п’ятнадцять.

Шуан підвівся та попрямував за ним:

— Ти збираєшся її купувати? Хіба магазини ще не закрилися? Ніч же на дворі.

— За п’ять хвилин звідси є заправка.

На щастя, ті працювали цілодобово.

— Стривай, я з тобою, — вдягнувши сорочку та вже вдягаючи штани, Шуан кинув на чоловіка застережливий погляд. — Навіть не думай знову на мене кидатися.

— Щосили стримуватимусь, — всміхнувся Чан’ї.

Щосили стримуватиметься? Старий розпусник!

Перевдягнувшись, Шуан вийшов надвір, підмітивши, що стало прохолодніше. Він підвів очі до усіяного зорями неба.

— Хочеш… пройтися? — не втримавшись, запропонував він.

— Мг, — Чан’ї вийшов з курткою у руках та віддав її Шуану. — Ходімо.

Обабіч дороги абрикоси та магнолії були вже у повному цвіті. Вітер розгойдував їхні квітучі гілки, зриваючи пелюстки й сиплячи ними, мов снігом.

Вдихаючи прохолодне нічне повітря, Шуан заговорив:

— Мені завжди здавалося, що це найкращий час… для того, щоб говорити…

— Говорити про що? 

— Ну… — він зашарівся. — Про життя… Та про що завгодно…

Як же соромно казати це вголос! Чан’ї тихо розсміявся. Шуану здалося, що це він з нього кепкує.

Який же він дурний! Ну сподобалася йому атмосфера, ну захотілося поринути в думки іншої людини, дізнатися, що її турбує… Чорт! Які взагалі можуть бути думки у цього старого розпусника? Хіба що сама розпуста!

— Можемо й не говорити, нічого з мене сміятися, — сердито відказав Шуан.

— Я не сміявся.

— Сміявся, я сам чув!

— Чому ти обрав свою спеціальність? — раптом спитав чоловік.

Почувши це, Шуан перестав забув про суперечку щодо сміху й відповів:

— Це довга історія.

Чан’ї кивнув та саркастично підмітив:

— Мг, а тепер нам саме поквапитися.

— І то правда, — розсміявся хлопець. — Все одно розмовляємо, то чом і не поділитися. Моя сім’я займається робототехнікою, тож очевидно, що я теж обрав цю спеціальність. Мені бракує таланту, та я й не особливо цікавлюся…

Йому здалося, ніби повітря навколо похолоднішало. Ну все, йому глина! Він зовсім забув, з ким розмовляє. Шуан повільно повернувся й глянув на профіль Чан’ї.

— Мг, продовжуй. Ти зупинився на тому, що тобі це не цікаво, — підказав він.

— Е-ем… — Шуан напружився. — Ну… те, що я сказав твого предмета не стосується. Правда. Скоріше, так було до відвідування твого курсу. Щойно я почав ходити до тебе на лекції, інтерес одразу ж підскочив до небес, і тепер я неймовірно прагнув вчитися. Бає Лаобане, гадаю, ти належиш до того типу викладачів, хто здатен прояснити сумніви студентів та пробудити в них інтерес. Ти чудовий вчитель, володієш усіма необхідними чеснотами та маєш надзвичайні професійні навички, гідні всякої похвали.

Чан’ї глянув на нього.

— Будь чесним.

— Ем, якщо чесно… — він нервово ковтнув слину і, насилу підбираючи слова, сказав: — Ну, якщо чесно, я розумію тільки половину з того, що ти викладаєш… Ну, тобто, трохи більше ніж половину…

— Мг.

— Щоразу як думаю, що ти про щось мене запитаєш, нервую аж до самого кінця лекції…

Кути чоловічих губ ледь помітно піднялися.

— Мг.

— І, якщо чесно, я не читав жодну з твоїх тез… Гадки не маю про твої академічні досягнення… Але, судячи з твоєї особистості, гадаю… вони неабиякі?

Усмішка Чан’ї ставала дедалі помітнішою.

— Мг.

— І... щодо твоєї викладацької доброчесності… думаю, вона дуже посередня… Кхм, але, звісно, мені варто подякувати тобі за це. Був би ти високоморальним ідеальним викладачем, хіба ти пішов би зі мною на прогулянку посеред ночі?

Чан’ї розреготався:

— Логічно.

Шуан дивився, як той сміється, і, не втримавшись, взяв його за руку. Чан’ї теж зупинився. Вони стояли так деякий час, дивлячись одне одному в очі, а тоді, під куполом з зірок та квітучих дерев обмінялися довгим поцілунком.

Протягом цього поцілунку Шуан так і не відпустив руку Чан’ї. Так йому здавалося, що вони й справді разом.