Ідея

Коли вони розірвали поцілунок, Шуан відсмикнув руку. Якщо ж соромно триматись за руки! Ось секс — інша справа, все одно що повечеряти. Це — потреба організму, і вони — дві дорослі людини, тож немає нічого страшного в спільному задоволенні цієї потреби. А ось триматися за руки — це вже інтимне, і бентежило ані менше, ніж задушевні розмови про життя. По юності люди соромляться оголити тіло, а з віком починають соромитися розкривати душу.

Вони вже кілька разів переживали тілесну близькість, але Шуану здавалося, що ще не настав час переходити до нового етапу в цих стосунках і розкривати своє серце. Воно й не дивно, що Чан’ї просив не поспішати. Зрештою, варто слухатися старших. Ага, саме так.

Коли Шуан забрав руку, чоловік не став її утримувати. Вони просто пішли на заправку за півкрок одне від одного.

Через деякий час Шуан спитав:

— То на чому я зупинився?

— На тому, що моя вчительська етика викликає занепокоєння.

— Кхе-кхе… і як це я так… А, ти ж спитав, чому я вивчаю цю дисципліну. Взагалі, це заради моєї родини. У мене є зведений брат по батькові, але жоден з нас не хоче брати на себе управління сімейним бізнесом. Але мій брат… він взагалі… ну, словом, учень з нього ще гірший, ніж з мене. Все одно, коли настав час обирати курс, я не знав, чим хотів би займатися. Зрештою я вирішив, що все одно у світі мало людей, які мають змогу займатися тим, чим хочеться. Ось і я й вирішив робити те, що від мене потрібно… Якось так. Просто побув реалістом.

— А зараз ти зрозумів, чим тобі хочеться займатися?

Шуан легковажно кинув:

— Гм… ну, мені просто подобаєш… подобається відвідувати твої лекції…

Мені подобаєшся ти.

— Хіба ти не казав, що тобі страшно відвідувати мої лекції?

— А, ну… е-ем… це мені теж подобається.

Якщо я зможу частіше тебе бачити, то нехай буде страшно.

— Ти не можеш все життя боятися, треба якось з цим боротися.

Трохи помовчавши, Шуан обережно сказав:

— А чому б нам… не укласти угоду? Під час твоїх занять… ти мене не питатимеш, тоді я не боятимусь… Що скажеш?

— Або я викликатиму тебе на кожному уроці, доки ти не звикнеш.

Шуан розгублено глянув на чоловіка.

Зустрівшись з ним поглядом, Чан’ї викривив губи в усмішці.

— Що думаєш?

— Що думаю? Нічого не думаю, взагалі нічогісінько…

— Тоді так і зробимо.

«Так і зробимо»? Чудово! Просто відмінно, бляха!..

Коли вони дісталися на заправку, Шуан взяв зубну щітку і, підійшовши до каси, вирішив за разом купити «Мальборо» з ментолом. Касир попросив посвідчення особи.

Шуан обмацав кишені і раптом згадав, що посвідчення у нього при собі не було.

— Баю Лаобане, в тебе, випадково, немає з собою посвідчення?

Чан’ї дістав свої водійські права і купив йому цигарки.

Шуан витягнув шию, намагаючись роздивитися фото, тому що там чоловік, певно, був без окулярів.

— Що ти там хочеш побачити?

— Фото. Не можна?

Чан’ї простяг йому свої права.

— Наступного разу просто скажи, якщо хочеш щось подивитися.

Шуан глянув на документ. На фото Чан’ї був не тільки без окулярів, а й доволі молодим. Він мимоволі глянув на дату видачі. 8 листопада 1999 року. 1999 рік… Тоді Шуан ще ходив до дитячого садочка…

А тоді він глянув на дату народження Чан’ї: 27 липня 1983 року. Він спробував запам’ятати день. 27 липня.

— Ось, — дорогою назад хлопець повернув Чан’ї права. — Бає Лаобане, коли ти був молодшим, за тобою, мабуть, натовпи шанувальників ганялися?

— Ні, — відповів чоловік.

Шуан не повірив:

— Як так?

— Я весь час був у постійних стосунках.

— Весь час? Це відколи?

Чан’ї ненадовго замислився, а тоді відповів:

— Приблизно років з чотирнадцяти.

— Так рано? — здивувався Шуан. — І відтоді ти ніколи не був самотнім?

— Ніколи.

Старий ловелас!

— Ху-ху.

Що ж тут порівнювати з нормальними людьми!

— Що? 

— Предки висаджують дерева, а нащадки насолоджуються тінню. Маю добру вдачу.

Легка усмішка торкнулася губ Чан’ї.

Вони повернулися додому, і після душу Шуан знову спровокував Чан’ї на певні дії, після чого до четвертої ранку як не в себе лаяв цього «звіра».

Після цього вони стояли й курили на балконі другого поверху, накинувши на голі плечі куртки. Зробивши пару затяжок, Шуан раптом зрозумів, що струсити попіл нікуди.

— Баю Лаобане, у тебе немає попільнички? — спитав він.

Чан’ї не відповів, тільки показово струсив попіл у горщик єдиної рослини на балконі — кактуса. Послідувавши його прикладу, Шуан теж почав струшувати попіл у нещасний горщик.

На балконі не було освітлення, але лампи спальні вистачало, аби тьмяно освітити їхні силуети. На нічному вітерці у темряві жевріли кінчики двох цигарок.

— Точно! — раптом пригадав щось Шуан і поклав недопалок у горщик. — Зачекай хвилину, — й пішов униз.

Коли він повернувся, сигарета вже згаснула. Він взяв недокурену цигарку і наблизився до Чан’ї. Затиснувши цигарку в зубах, аби звільнити руки, він дістав гаманця, за яким спускався вниз, витяг звідти сорок євро та простяг чоловікові. Той глянув на гроші, але не взяв їх.

— Що ти робиш? 

У великого професора Бая мимоволі виникло відчуття, ніби йому щойно сплатили таксу повії. Сорок євро. Вони зробили це тричі, плюс додатково витратили приблизно шість годин його особистого часу. Якщо так порахувати, то година професора Бая коштувала б 6,67 євро. У 2019 році мінімальна погодинна плата в Німеччині становила 9,19 євро. Це, безумовно, була найнизькооплачувана робота, яку професор Бай колись виконував. Настільки низькооплачувана, що це навіть протизаконно.

Втім, Шуан про це не думав. Він знову простягнув Чан’ї гроші й сказав:

— Ти ж заплатив за все в супермаркеті та на заправці. Нумо розділимо рахунок.

Чан’ї загасив цигарку й сказав:

— Тіне, ми, звісно, можемо поділити рахунок, але тобі обов’язково пред’являти його мені зараз? 

Шуан, все ще не так розуміючи, спробував пояснити:

— Боюся, що вранці я просто забуду… — не встиг він договорити, як його раптом осяяла геніальна, на його думку, ідея: — Гей, а чому б нам не вчинити так: я куплю свиню-скарбничку й поставлю на тумбочці біля ліжка? Щоразу, як бачитиму її, згадуватиму, що треба віддати тобі гроші.

— Ти хочеш поставити свиню-скарбничку біля мого ліжка?

— Так, — кивнув Шуан.

— І щоночі, що ти проводитимеш тут, ти кластимеш у неї гроші?

Юнак знову кивнув:

— Так, я ж про це. А, це не обов’язково має бути саме свиня-скарбничка, підійде будь-яка ємність.

Він знову побіг униз, знайшов на кухні скляну пляшку з вузькою шийкою, а тоді, поставивши її на тумбочку, кинув туди сорок євро та вдоволено запитав Чан’ї:

— Круто, правда?

Чан’ї зняв окуляри, протираючи їх спеціальною ганчіркою.

— …Супер.