2 сантиметри

Доївши, Шуан зібрався в туалет, коли Чан’ї піднявся одночасно з ним.

— А ти куди йдеш? — спитав хлопець.

— До туалету.

— А, я теж.

Чоловік кивнув. Шуан слідував за Чан'ї й не зміг утриматися від пояснень:

— Я випив забагато чаю з льодом.

Бо перенервував.

— Угу.

— До того ж твій бульйон, — додав він.

— Знаю.

— А ще...

Чан'ї озирнувся й спитав:

— Що ти намагаєшся сказати?

— У мене немає нічого такого…

Він лише намагався натякнути, що двічі ходив в туалет не через проблеми з нетриманням. Чому Чан'ї не розуміє?

У чоловічій вбиральні було шість пісуарів, і перед шостим стояв якийсь німець. Чан'ї скористався другим. Намагаючись триматися від професора якнайдалі, Шуан попрямував до п'ятого пісуара, але не встиг дійти до нього, як почув голос Чан Ї:

— Навіщо йти так далеко?

Шуан напружився, і, зробивши коло, повернувся до пісуара біля професора.

— Та просто так, — промимрив він.

Почувся звук розстібання блискавки. Шуан теж розстібнув штани й відвернувся праворуч.

— На що ти дивишся? — спитав професор.

— Ні на що, — тільки-но Шуан сказав, як побачив… прутень… німця, що стояв у дальньому кутку.

Загалом це був чоловічий туалет, і в цьому не було б нічого дивного, але вони ще й зустрілися з німцем поглядами. Шуан раптом відчув себе винним, тому різко обернувся вліво і... зустрівся зі скептичним поглядом професора.

Хлопець відчував себе цуценям, що нашкодило, і швидко опустив голову. Але стало ще гірше: опустивши погляд, першим, що він побачив, був... прутень Чан'ї.

Велетенський…

Шуан несвідомо ковтнув слину.

— …То ось на що, — сказав Чан'ї.

На що? На це?!!

Шуан різко підняв голову і зустрівся з професором поглядом. Цього разу виправдання вигадати не вдалося. Він вже думав, як рятувати ситуацію, як Чан'ї запитав:

— Задоволений?

Задо…волений…

На таке запитання не кожен зможе відповісти! Шуан зашарівся. Чан'ї не став чекати відповіді, тільки відповів йому тим самим, — поглянув вниз, і пішов мити руки. Скоро почувся чоловічий смішок.

Чан'ї серйозно зараз посміявся з нього? Він зиркнув на своє «пташеня». Ну хай у Чан'ї більший, що це, привід сміятися? Що тут кумедного? Смішно йому бляха.

Спочатку було соромно, але потім Шуана захлеснуло обурення. Злість настільки затьмарила йому розум, що місця для страху перед професором просто не лишилося. Він підійшов до раковини, де Чан'ї витирав руки, та кинув:

— Ні, не задоволений!

Чоловік знову засміявся.

Що ж тебе, курва, так бавить?

Шуан виразно змірив нижню частину тіла професора поглядом і повторив:

— Я справді не задоволений!

— Он як, — тільки й відповів він та, усміхаючись, вийшов із туалету.

Випад Шуана зовсім не подіяв, тому плівся він за професором абсолютно пригнічений.

Повернувшись до столу, Чан'ї покликав офіціанта та попросив рахунок. Коли другий запитав, платитимуть вони разом чи окремо, він відповів:

— Разом.

Але Шуан вперто сказав:

— Окремо.

Офіціант безпорадно дивився то на одного, то на другого гостя.

— Ми платитимемо кожен за себе, — наполягав хлопець.

— Ти чому скандалиш? — Чан'ї перейшов на китайську.

«Бо хочеться мені так», — подумки буркнув Шуан, але вголос відповів:

— Я не скандалю.

Чан'ї кивнув, ніби піддаючись примхливій дитині, і сказав офіціантові:

— Зробіть, як він просить.

Офіціант приніс їм два окремі рахунки й поклав перед кожним окремо. Шуан глянув на свій і мало не поперхнувся. Коли він робив замовлення, думав лише про те, як би покінчити з усім якнайшвидше, і не звернув уваги на ціни. Тепер же загальна сума шокувала його: вона становила понад 60 євро!

Вирішивши, що зараз найважливішим було зберегти власну гідність, Шуан знехотя дістав гаманець і поклав на стіл 70 євро, з урахуванням чайових.

Але, розплатившись, він відчув себе впевненіше й рішуче заявив:

— Я додому.

— Угу, я відвезу тебе.

— Не треба.

— Тоді як ти дістанешся додому?

Згадавши, що лишив велосипед в кампусі, хлопець відповів:

— Доїду громадським транспортом.

— Найближча автобусна зупинка за два кілометри звідси.

— Я можу дійти до неї самостійно, — упирався Шуан. Його тон був не найприємнішим.

Чан’ї трохи насупився і сказав німецькою:

— Тіне, я не розумію, що на тебе найшло.

Хлопець раптом прийшов до тями. Перед ким він тут закочує істерику? Це тобі не Лян Чженсюань, який дозволяв йому робити все, що заманеться. Та і той не міг виносити його істерик.

Він на секунду завмер, а тоді мовив:

— Вибач.

— Пояснися.

Пояснитися… А що пояснювати? Що він розпсихувався, бо над його прутнем посміялися? Хіба це достатня причина для злості?

Взагалі, Шуан і сам знав, що мав погану звичку дратуватися без причини. Зі звичайними приятелями ще нормально, але чим ближче йому була людина, тим складніше стає себе контролювати…

Шуан завмер у шоці. Він зараз відчуває близькість?

— Я... — Шуан опустив голову, не знаючи, що й сказати.

Чан'ї терпляче чекав. Шуан довго думав і просто сказав правду:

— Я не знаю, чи зможеш ти це прийняти, але скажу так… у мене просто жахливий характер.

— Жахливий характер? — уточнив чоловік.

— Угу.

— Тобто цьому немає особливої причини?

— Саме так.

— Це не тому, що я неправильно щось сказав чи зробив?

— Ні... Просто я зазвичай... чим краще у мене з кимось стосунки, тим гірші сторони мого характеру вилазять на поверхню…

Чан'ї згадав, як Мороз ображав його. Тоді він сказав «Це ти завжди перекладаєш відповідальність на інших, коли виникають проблеми?», а Мороз відповів: «Я просто подумав, що ти підтримаєш мене, ось і поскаржився трохи». Раптом все стало на свої місця. Шуан звик поводитись нерозумно і закочувати істерики перед тими, з ким був близький. Хіба це не поведінка розпещеної дитини? А якщо дитина час від часу хоче повередувати, що тут можна вдіяти? Тільки дозволити їй це.

Тому Чан'ї кивнув:

— Гаразд, зрозумів.

— Що зрозумів?

— Зрозумів, що маєш важкий характер. Сідай у машину, відвезу тебе додому.

— Ох...

Вже в машині чоловік нагадав Шуану застібнути пасок безпеки та запитав адресу. Дорогою вони майже не говорили.

За кілька хвилин Шуан, не втримавшись, зиркнув на профіль Чан'ї, намагаючись зрозуміти, що відбувається у того в голові. Не було схоже, щоб він сердився…

— Кхм... — Шуан прочистив горло і спробував завести розмову: — Я тут подумав... у тебе дуже симпатичний ланцюжок для окулярів.

— Так.

— Гарний та... кхм... сексуальний.

Губи Чан'ї ледь помітно вигнулися в усмішці:

— Угу.

— Гм… — одного ланцюжка, щоб завести розмову, виявилося недостатньо, тому Шуан підібрав іншу тему: — У цьому ресторані смачна яловичина.

— Тоді наступного разу знову заїдемо туди.

Ох, значить, він не злий... Чудово...

Повеселішавши, Шуан спитав:

— Коли «наступного разу»?

— Глянь свій розклад.

Шуан зазирнув у телефон:

— Понеділками у мене тільки твої заняття. П’ятницями я вільний в обід. Щосуботи у мене робота в кафе і звільнююся ближче до ночі. А в неділю у мене вільний весь день.

— Гаразд, я запам’ятав.

Шуану починало подобатися, як професор вимовляв ці слова.

Вже під’їжджаючи до будинку Шуана, Чан'ї запитав:

— Можна зайти до тебе?

— А чому ні?

— Якщо нас побачать, тобі доведеться пояснюватися.

— А, ти не хочеш створювати мені неприємності. Все гаразд, я вже казав, що мешкаю один. Лише іноді може завітати господиня, пригостити тортиком чи іншою випічкою. А так ніхто не ставитиме жодних питань. Німці не пхають носа в чуже особисте життя. Навіть якщо залишишся на ніч, ніхто нічого не скаже.

— Як далекоглядно, — всміхнувся Чан'ї.

— Ти... — він ніяково відвернувся до вікна, — ее... можеш піти зі мною й випити у мене чашку кави… або щось типу того.

Чан'ї припаркував машину і спитав:

— Якщо зайду до тебе, чи повернуся сьогодні до себе?

Чи повернеться він до себе…

— Це... залежатиме від тебе, — і одразу вийшов з машини.

Через кілька секунд Чан'ї зробив те саме. На його губах була усмішка.

— Сюди.

Шуан відчинив ворота у двір, впускаючи чоловіка.

Вони одразу натрапили на господиню, яка вигулювала свого собаку. Привіталися, і господиня сказала:

— Тіне, Лян прийшов, але не може увійти до твоєї кімнати. Він тут більше не живе?

— Ні, більше він тут не живе. Я забув вам сказати, — трохи ніяково відповів він.

Господиня кивнула і пішла собі далі.

— Це... мій колишній.

— Я так і подумав.

— Вибач, але мені треба спочатку прогнати його звідси…

— Мені зачекати у машині?

— Ні, не треба... Це не займе багато часу.

Чженсюань стояв перед вхідними дверима з пакетами продуктів.

— Що ти тут робиш? — спитав Шуан.

— Хотів приготувати тобі поїсти. Я хвилююся, що ти не харчуєшся, як слід.

— Я вже їв.

Чженсюань перевів погляд на Чан'ї.

— З ним? 

— Якщо це все, будь ласка, йди.

— Нумо поговоримо.

— Хіба ми минулого разу не все прояснили?

— Я знаю, ти вже зустрів іншу людину, але ми були разом стільки років...

— Ти можеш замовкнути?

— Перепрошую, — втрутився Чан'ї. — Не хотілося б переривати вашу розмову, але, Тіне, я заберу краватку і почекаю тебе всередині, гаразд?

Краватку?

Він все ще був роздратований, але ледь не пирснув від сміху. Хлопець ледве змусив себе зберігати звичайний вираз обличчя, поки відчиняв двері.

Заходячи всередину, Чан'ї схилився до Шуанового вуха і прошепотів:

— Не змушуй мене чекати надто довго.