Викрадення молодого господаря посеред білого дня

Му Джи Мін не мав жодного уявлення про наміри Ґу Хе Яня. На якусь мить він став настільки знервований, що не міг навіть слова вимовити, непорушно лежачи на ліжку, поки його серце калатало, як барабан. Му Джи Мін боявся, що Ґу Хе Янь помітить, що він лише прикидається сплячим.

 

Але Ґу Хе Янь не зробив жодного недоречного руху. Натомість він просто простягнув руку й ніжно та акуратно заправив ковдру навколо Му Джи Міна. 

 

Після цього Ґу Хе Янь вмостився на підставці для ніг біля ліжка, нічого не кажучи. Він злегка притулився головою до одного зі стовпчиків ліжка, наче сама близькість Му Джи Міна дарувала йому рідкісну мить спокою.

 

Му Джи Мін був не впевнений у намірах Ґу Хе Яня, тож не наважувався видати навіть найменшого звуку.

 

Так, під сріблястим світлом місяця, один лежав, прикидаючись сплячим, не в змозі знайти справжнього спокою, а інший неспокійно спав поруч. Це мовчазне пильнування тривало доти, поки в кімнату не закралися перші промені світанку.

 

Лише з настанням ранку Му Джи Мін нарешті почав відчувати сонливість і поринув у короткий, нетривкий сон. Коли він прокинувся, Ґу Хе Яня вже не було.

 

Му Джи Мін сів, заціпеніло роззираючись довкола, гадаючи, чи були події ночі не більше, ніж сном.

 

***

 

За сніданком Му Джи Мін їв неуважно, його розум усе ще був зайнятий думками про минулу ніч. 

 

У цей час до кімнати увійшов Вень Хе Їнь і підійшов до Му Джи Міна, простягнувши тому невеличкий згорток. 

 

— Це від генерала Ґу, молодий господарю. 

 

Му Джи Мін узяв згорток і знайшов там листа разом із банкою мазі від синців. У листі були написані лише два короткі слова: [Мені шкода]. 

 

Він відклав листа вбік і запитав Вень Хе Їня:

 

— Де генерал?

 

— Він поїхав до військового табору в місті Лво, – відповів Вень Хе Їнь.

 

— Генерал справді дуже зайнятий… – задумливо пробурмотів Му Джи Мін.

 

Після сніданку Вень Хе Їнь допоміг Му Джи Міну нанести мазь на руки. Коли вони закінчили, Му Джи Мін запитав: 

 

— А-Їню, де зазвичай відпочиває генерал Ґу?

 

— Де ж іще, як не у твоїх покоях, – без зайвих роздумів відповів Вень Хе Їнь.

 

Му Джи Мін кашлянув, і на його щоках з'явився слабкий рум'янець. 

 

— Я маю на увазі, де він спав минулої ночі?

 

— О! Ну, у гостьовій кімнаті в кінці коридору, поруч із твоєю. 

 

Му Джи Мін кивнув, його погляд став задумливим.

 

— Щось не так, молодий господарю? – запитав Вень Хе Їнь, із цікавістю спостерігаючи за ним.

 

Закотивши рукави й розгладивши одяг, Му Джи Мін повернувся до Вень Хе Їня і сказав:

 

— Ходімо подивимось на кімнату, де зупинився генерал. 

 

Вони пройшли коридором і зайшли до кімнати для гостей. У середині був слуга, який прибирав і наводив порядок, але Му Джи Мін ввічливо попросив його залишити їх на хвилинку, щоб він міг роззирнутися довкола.

 

Кімната була простою й майже порожньою, без жодних ознак особистих речей, які могли б свідчити про те, що в ній справді хтось жив. Му Джи Мін оглянув кожен куточок, відчуваючи незрозумілу провину, що осідала на ньому, поки він шукав. Куди б він не дивився, Му Джи Мін не міг знайти нічого, що вказувало б на присутність Ґу Хе Яня.

 

Коли Му Джи Мін уже збирався сказати Вень Хе Їню, що вони можуть йти, його увагу привернуло кілька аркушів паперу, недбало розкиданих на столі.

 

Му Джи Мін підійшов до столу, де під чашкою лежало кілька складених аркушів. Обережно піднявши, він розгорнув їх, розгладжуючи, щоби прочитати. На його подив, кожен папірець був заповнений щирими посланнями з проханнями вибачити.

 

На деяких із них було написано: [Я був надто імпульсивним і нерозважливим. Я налякав тебе, і мені дуже соромно...]. 

 

На інших: [Я не смію сподіватися на твоє прощення...]. 

 

На одному папірці навіть було пояснення: [Я знайшов спеціальну лікувальну мазь, яка може вилікувати синці...].

 

Ці вибачення продовжувалися папірець за папірцем, поки перед ним не лежало сім чи вісім заповнених записок.

 

Кожна записка містила лише два-три речення, але слова були надряпані поспіхом. Деякі речення були перекреслені й переписані, виказуючи вагання й невпевненість.

 

Му Джи Мін потягнувся до послання Ґу Хе Яня, яке дав йому Вень Хе Їнь і на якому було написано лише [Мені шкода], і порівняв почерк.

 

«Все це справді було написано Ґу Хе Янем», – зрозумів Му Джи Мін. Як довго він, мабуть, боровся із собою, боровся над кожним реченням, щоб врешті-решт вирішити залишити лише два слова: «мені шкода»...

 

— Молодий господарю, що ти читаєш? І чому ти так усміхаєшся? – спантеличено запитав Вень Хе Їнь.

 

— Гм? Я усміхався? – Му Джи Мін підняв руку, щоб доторкнутися до куточка рота, і помітив, що той справді несвідомо вигнувся вгору.

 

— Безумовно, усміхався, – відповів Вень Хе Їнь.

 

Му Джи Мін не зміг підібрати слів, тому лише тихо кашлянув й обережно зібрав кожен клаптик паперу, сховавши їх якомога далі.

 

Зацікавлений Вень Хе Їнь підійшов ближче, щоб подивитися. 

 

— Молодий господарю, що ти робиш з усіма цими клаптиками паперу?

 

— О, нічого, – відповів Му Джи Мін, злегка відвернувшись, щоб Вень Хе Їнь не бачив слів, написаних на папері. Він швидко змінив тему, сподіваючись відвернути увагу: — До речі, який сьогодні день?

 

— Шостий день третього місячного місяця, – незворушно відповів Вень Хе Їнь.

 

Му Джи Мін підняв брови, наче його осяяла якась думка. 

 

— Справді? Я чув, що сьогодні в храмі на східній стороні міста буде фестиваль. Хочеш піти й подивитися?

 

Очі Вень Хе Їня загорілися. 

 

— Так, ходімо!

 

***

 

Щойно відкрився буддійський храм, багато людей зібралося з усіх боків, щоб помолитися, і повітря наповнилося густим димом ладану. На фоні лунав звук барабанів, що перегукувався з одного кінця вулиці в інший, створюючи метушливу картину.

 

Му Джи Мін і Вень Хе Їнь приєдналися до натовпу, запалюючи ладан і молячись за мир. Потім вони попрямували через фестиваль, зупиняючись, щоб подивитися на вуличних артистів. У натовпі було дуже багато людей, тож Вень Хе Їнь тримався поруч із Му Джи Міном.

 

Звісно, у такому галасливому натовпі не рідко траплялися злочинці, які випробовували свою долю на вдачу.

 

Саме тоді, коли вони дивилися вуличну виставу, до них підійшов чоловік, одягнений як ворожбит зі світу бойових мистецтв.

 

Чоловік мав тонкі вуса й в одній руці тримав ворожильний прапор. Перегородивши шлях Му Джи Міну, чоловік прокоментував: 

 

— Гей, ґондзи, я бачу тінь над твоїм чолом. Це явна ознака наближення катастрофи, і навіть кровопролиття! Але не хвилюйся, бо, здається, доля привела мене до тебе. Опанувавши найвище мистецтво пророкування долі, я можу передбачити життя і смерть, удачу й нещастя у твоєму майбутньому. Лише за десять таелів срібла я допоможу тобі відвернути це лихо!

 

Му Джи Мін, який встиг здійснити кілька подорожей по всьому світі й був свідком кількох подібних фокусів, не піддався на цю хитрість. Він просто зобразив усмішку й відповів: 

 

— Невже? Але як дивно, пане, я щойно зайшов до храму, щоб запалити ладан, і мені прочитали ворожіння. Ворожбит передбачив, що на мене чекає удача і благословення в майбутньому. Як може бути, що ваше ворожіння таке протилежне?

 

Чоловік незграбно пробурмотів щось ледь чутно: «Вір у те, у що хочеш вірити», перш ніж вислизнути і зникнути в натовпі.

 

Му Джи Мін навіть не звернув на нього уваги і проігнорував цю зустріч, зосередившись на тому, щоб насолоджуватися фестивалем разом із Вень Хе Їнем.

 

Але, як на зло, не минуло й пів години, як вони перетнулися з тим самим фальшивим ворожбитом.

 

Цього разу шарлатан загнав у кут молодого чоловіка, одягненого в блакитну парчеву мантію, і виголошував ті самі зловісні рядки про «криваву катастрофу», що і для Му Джи Міна. Слово в слово.

 

Молодий чоловік у блакитному не здавався особливо кмітливим, і мав переляканий вигляд. Як тільки він почув про так зване нещастя, що на нього насувалося, юнак зблід і поспішно потягнувся до свого гаманця з грошима.

 

Му Джи Мін зробив крок уперед і м'яко зупинив руку юнака, не давши тому змоги простягнути гроші, а потім із безпорадною усмішкою на обличчі сказав: 

 

— Не поспішай так швидко на це вестися. Навіщо довіряти застереженням незнайомця? Відклади свої гроші й ходімо зі мною. До речі, коли ти прибув до столиці? Ти навіть не надіслав мені листа, щоб повідомити про це заздалегідь. Здається, тобі вистачило двох років розлуки, щоб поводитися зі мною, як із чужинцем!

 

Молодий чоловік у блакитному вбранні подивився на Му Джи Міна з явною розгубленістю, запитуючи: 

 

— Вибачте, але хто ви? І чому я повинен йти з вами?

 

Му Джи Мін приголомшено зупинився. 

 

— Ти мене не впізнаєш?

 

Юнак похитав головою. 

 

— Ні, я не знаю, хто ви.

 

Му Джи Мін відчув, як його серце пропустило удар.

 

Фальшивий ворожбит, помітивши, що Му Джи Мін втручається в його план, не хотів дати тому зруйнувати аферу. Вийшовши вперед, він вигукнув, звертаючись до юнака в блакитному:

 

— О, ґондзи, усі ті нещастя через нього! Будь мудрішим і тримайся від нього якомога далі.

 

— Що?! – Юнак підстрибнув і струснув руку Му Джи Міна, оскільки його охопила паніка. — Ти! Негідник! Геть від мене! Не підходь!

 

Му Джи Мін міцно стиснув руку юнака в блакитному й зі спокійною впевненістю сказав: 

 

— Ґондзи, якщо бути відвертим, я теж дещо знаю про ворожіння, тож можу з усією впевненістю сказати, що цей так званий ворожбит просто обманює тебе.

 

Фальшивий ворожбит, звузивши очі, тицьнув двома пальцями в бік Му Джи Міна. 

 

— Ти, нахабна дитино! Припини верзти нісенітниці!

 

Насуплений Вень Хе Їнь, почав закочувати рукави, готовий протистояти чоловікові. Але Му Джи Мін стримав його, спокійно усміхаючись. 

 

— Пане, – звернувся Му Джи Мін до фальшивого ворожбита, — чи наважитеся ви взяти участь у невеличкому змаганні зі мною?

 

Фальшивий ворожбит завагався, хоча його голос зберіг зухвалість. 

 

— Гаразд, я не боюся простого змагання!

 

— Добре, – сказав Му Джи Мін, його тон був легким, але впевненим. — Хоча майбутнє все ще невизначене, вміння знати минуле – це справжня майстерність. Перевірмо власні сили, дізнавшись ім'я, вік і дату народження цього ґондзи. Згода?

 

Фальшивий ворожбит вилаявся: 

 

—  Такі речі потребують правильного ворожіння! Їх неможливо просто так вгадати!

 

— Чому ні? – Му Джи Мін повернувся до юнака в блакитному і спокійним голосом промовив: — Прізвище цього ґондзи – Мо, ім'я – Нянь, ввічливе ім'я – Хвай. Він родом із Дзіньліна, два роки тому пройшов церемонію повноліття, народився на восьмий день восьмого місячного місяця.

 

Мо Хвай здивовано витріщився на Му Джи Міна, і його хватка стала міцнішою. 

 

— Дивовижно! Усе, що ти сказав, абсолютно правильно! Невже ти реінкарнація Безсмертного?

 

Бажаючи побачити, що відповість фальшивий ворожбит, Мо Хвай повернувся, але виявив, що чоловік зник.

 

— Стривайте, куди пішов ворожбит? – вигукнув Мо Хвай, озираючись навколо. — Хіба він не змагався з тобою?

 

Не в змозі стримати сміх, Вень Хе Їнь захихотів: 

 

— Той ворожбит був просто ошуканцем! Він втік, як тільки побачив, що його викрили. Ніхто в цьому світі не може по-справжньому передбачити життя і смерть людей.

 

Мо Хвай озирнувся на Му Джи Міна, і в його очах спалахнуло захоплення. 

 

— О, я не знав про це. Однак, цей ґондзи, здається, справжній майстер! Усе, що він щойно сказав, є правдою.

 

Му Джи Мін тепло усміхнувся, переставши жартувати та дражнитися. 

 

— Мо-ґондзи, правда в тому, що я знаю все це про тебе, тому що я давно знайомий із тобою.

 

— Що? Ти знаєш мене? – очі Мо Хвая розширилися від подиву.

 

Му Джи Мін кивнув, ввічливо вклонившись, і на його губах з'явилася ніжна усмішка. 

 

— Я Му Джи Мін, син герцога Яня. Я вже давно захоплююся шанованою репутацією молодого господаря павільйону Тисячі механізмів*.

 

*Раніше згадувався, як павільйон Цяньдзі. 

Допитливість Мо Хвая розпалилася. 

 

— Але звідки ти мене знаєш?

 

У цей момент Му Джи Мін зробив мовчазну павзу, роздумуючи: «Якщо мені не зраджує пам'ять, я зустрів Мо Хвая серед туманних, просякнутих дощем пейзажів Суджова, на півдні річки Яндзи, під час моїх подорожей у світі бойових мистецтв. Ми стали близькими друзями через нашу спільну пристрасть до механічних пристроїв. Але тепер він, здається, не впізнає мене?»

 

«Невже я з'їхав із глузду, вписавши у свою пам’ять ім'я й дату народження якогось незнайомця, як Мо Хвай?»

 

«Це справді спантеличує».

 

Однак Му Джи Мін не міг озвучити ці думки вголос. Натомість він усміхнувся й пояснив: 

 

— Із самого дитинства я захоплювався механічними пристроями, а павільйон Тисячі механізмів відомий у всьому світі бойових мистецтв своїми геніальними творіннями. Звичайно, я знаю вас – молодого господаря павільйону.

 

Обличчя Мо Хвая загорілося ентузіазмом. 

 

— Му-ґондзи, я відчув миттєвий зв'язок із тобою! Неначе ми старі друзі, що возз'єдналися після багатьох років розлуки.

 

Стоячи збоку, Вень Хе Їнь спостерігав за цим, абсолютно позбавлений дару мови, із широко розплющеними від невіри очима. Після хвилини тиші, він зауважив: 

 

— Ще кілька хвилин тому ти стверджував, що мій молодий господар приносить нещастя, а тепер кажеш, що знаєш його цілу вічність?

 

Щоки Мо Хвая почервоніли. 

 

— Я-я був введений в оману тим ворожбитом! Але не хвилюйся, я попрошу вибачення! – він зневажливо махнув рукою, і на його обличчя повернулася щира усмішка. — Му-ґондзи, тепер коли я знаю, що ти цікавишся механічними виробами, ходімо зі мною! Я покажу тобі скарби, які цього разу привіз із собою до столиці. Обіцяю, ти будеш вражений!

 

Не чекаючи відповіді, Мо Хвай схопив Му Джи Міна за руку й нетерпляче потягнув того за собою.

 

Вень Хе Їнь відчув, що цей енергійний юнак намагається викрасти його молодого господаря серед білого дня, тож засукав рукава, готовий втрутитися.

 

Однак Му Джи Мін лише усміхнувся на його слова, наче вже передбачав, що Мо Хвай з ентузіазмом запропонує йому подібне. Він повернувся до Вень Хе Їня, закликаючи того йти за ними.

 

Вень Хе Їню не залишалося нічого іншого, як відмовитися від ідеї дати Мо Хваю добрячого стусана, і він неохоче пішов слідом за Му Джи Міном.

 

***

 

Візит Мо Хвая до столиці не був випадковою подорожжю. Він приїхав від імені старого господаря павільйону Тисячі механізмів, якому майстерня небесних ремесел при військовому міністерстві замовила розроблення порохових гармат для двору. Павільйон, відомий своїм багатством, екстравагантністю та впливом, придбав велику будівлю в місті, перетворивши її на просторе сховище, наповнене хитромудрими пристроями та механічними дивами.

 

Мо Хвай провів Му Джи Міна будівлею, показуючи йому різні механізми та винаходи. Спільне захоплення ремеслом швидко зблизило їх, і між ними розквітла справжня дружба.

 

Під час їхньої розмови Му Джи Мін випадково згадав про стару книгу з машинобудування, яка належала йому, що миттєво зацікавило Мо Хвая. Вони з радістю домовилися зустрітися через два дні, і Му Джи Мін пообіцяв принести її.

 

Повернувшись до резиденції Му, Му Джи Мін розпочав пошуки книги.

 

Му Джи Мін завжди зберігав свої книги акуратно впорядкованими, плекаючи кожну з них. Однак, як не дивно, книга, яку, на його думку, він був поклав на полицю зі стародавніми текстами, зникла. 

 

Перебираючи свої речі, Му Джи Мін покликав Вень Хе Їня: 

 

— А-Їню, ти не бачив мою книгу з механічної інженерії?

 

Вень Хе Їнь глянув на нього. 

 

— Ти маєш на увазі ту, яку ти завжди читаєш?

 

Му Джи Мін кивнув. 

 

— Так, саме ту. 

 

— Ну, тоді вона, найімовірніше, у резиденції генерала Ґу, – недбало відповів Вень Хе Їнь.

 

Му Джи Мін призупинив свої пошуки і здивовано подивився на Вень Хе Їня. 

 

— У резиденції генерала Ґу?

 

— Так, – кивнув Вень Хе Їнь. — Ти жив у резиденції генерала Ґу сім днів із десяти. Отже, ти, мабуть, переніс туди всі свої улюблені книги.