Просто спи поруч зі мною

Му Джи Мін і Вень Хе Їнь прибули в кареті до резиденції генерала Ґу. Побачивши скромну меморіальну дошку разом із пофарбованими в червоний колір воротами, Му Джи Мін пригадав трепет, який відчув, відвідавши це місце вперше у віці п'ятнадцяти років. 

 

Коли вони підійшли до воріт, Му Джи Мін підняв руку й постукав. Саме тоді з'явився Вень Джон Чен.

 

Побачивши Му Джи Міна, обличчя Вень Джон Чена осяяла тепла усмішка. 

 

— Му-ґондзи, давно не бачилися. 

 

Але Му Джи Мін, намагаючись пригадати, чи зустрічалися вони раніше, не знав, як відповісти. Він обмежився незграбною, але ввічливою усмішкою.

 

Вень Хе Їнь плавно ступив уперед, перериваючи тишу. 

 

— Ми прийшли забрати одну книжку молодого господаря, яку він залишив у резиденції генерала. 

 

— Добре, – відповів Вень Джон Чен, жестом запрошуючи їх увійти. — Дозвольте мені провести вас обох до покоїв генерала. 

 

— О, не треба! – втрутився Вень Хе Їнь, зневажливо махнувши рукою. — Ми самі впораємося.

 

Му Джи Міна здивувала поведінка Вень Хе Їня. 

 

«А-Їню, чому ти поводишся так, ніби це місце – твій власний дім?!» – подумав Му Джи Мін, відчуваючи легкий жах.

 

На ще більший подив Му Джи Міна, Вень Джон Чен виглядав абсолютно незворушно, киваючи на знак згоди. 

 

— Добре.

 

Після цього Вень Джон Чен пішов, дозволивши їм вільно блукати резиденцією, наче вони були друзями, а не формальними відвідувачами.

 

— Молодий господарю, йди за мною, нам сюди, – покликав Вень Хе Їнь, без вагань ступаючи вперед.

 

— А-Їню, – наполегливо прошепотів Му Джи Мін, наздоганяючи його й хапаючи за руку, — це ж резиденція генерала Ґу! Хіба ми не повинні дотримуватися якогось протоколу? Що, як ми випадково когось образимо, блукаючи тут?

 

— Не варто хвилюватися, – запевнив Вень Хе Їнь. — Зазвичай тут живе лише тітка Лян та її сім'я. Більше ніхто не зупиняється в резиденції генерала.

 

Усе ще відчуваючи деяке занепокоєння, Му Джи Мін завагався. 

 

— Але... зрештою, ми ж стороні...

 

Вень Хе Їнь роздратовано подивився на нього і сказав: 

 

— Молодий господарю, ти не сторонній для генерала. Ти його «близька людина»!

 

Му Джи Мін похлинувся словами, кашлянувши від несподіванки. 

 

— А-Їню, ти хоч знаєш, що означають ці слова?

 

Вень Хе Їнь, сповнений впевненості, кивнув. 

 

— Звісно! «Сторонній» – це той, з ким не має родинних зв'язків, тож «близька людина» має означати когось на кшталт члена сім'ї*!

 

*Слово, яке використовує Вень Хе Їнь (内人 nèi rén), зазвичай означає «дружина». Однак він інтерпретував 内人 більш буквально як «внутрішня особа» або «хтось близький» (оскільки 内 буквально означає «всередині/внутрішній», а 人 - «людина/особа»). Вень Хе Їнь хотів цим сказати, що Му Джи Мін є частиною найближчого оточення або сім'єю Ґу Хе Яня, а не стороннім (外人 wài rén). З іншого боку, Му Джи Мін зрозумів слово 内人 як «дружина», звідси його початкове збентеження.

 

Му Джи Мін зітхнув, приймаючи логіку Вень Хе Їня з переможеною усмішкою на обличчі. 

 

— Гаразд... Гадаю, це справді можна пояснити в такий спосіб.

 

Розмовляючи, вони спустилися кам'яною доріжкою, що поросла мохом, і дійшли до східного крила. Погляд Му Джи Міна опустився на дерево-парасольку з густою пишною кроною. Просто неба сонячне світло проникало крізь листя, створюючи на землі плямисті візерунки тіні.

 

З причин, які він не міг пояснити, вигляд дерева викликав дивні почуття глибоко всередині Му Джи Міна. Його серце нестримно калатало, коли він дивився на нього.

 

Стоячи під строкатою тінню дерева, Му Джи Мін підняв голову, і на мить перед його внутрішнім поглядом промайнули чорнильно-темні очі Ґу Хе Яня.

 

— Молодий господарю! – оклик Вень Хе Їня вирвав Му Джи Міна з роздумів.

 

Швидко обернувшись, Му Джи Мін побачив, як Вень Хе Їнь впевнено підійшов до дверей, без вагань штовхнув їх і безцеремонно зайшов всередину. 

 

Злякавшись, Му Джи Мін кинувся до кімнати й побачив, що Вень Хе Їнь уже почав обшукувати приміщення в пошуках книги, наче був її власником.

 

— А-Їню! – затамував подих Му Джи Мін. — Це... це неприйнятно!

 

— Гм? – Вень Хе Їнь незворушно поглянув угору. — Що в цьому неприйнятного?

 

Хоча Му Джи Мін знав, що вони наодинці, він інстинктивно стишив голос. 

 

— Це спальня генерала Ґу. Хіба це не… неприйнятно, що ми ось так просто вриваємося?

 

— Все гаразд, молодий господарю, – відповів Вень Хе Їнь, недбало махнувши рукою. — Поквапся і знайди книгу, яку шукаєш.

 

Му Джи Мін усе ще почувався ніяково, але неохоче кивнув. 

 

— Добре... тільки переконайся, що поклав усе на місце. І не рийся в... особистих речах. 

 

— Так, так, – сказав Вень Хе Їнь, занурений у своє завдання.

 

Стоячи на місці, Му Джи Мін глибоко вдихнув, збираючись із думками, перш ніж також почати роздивлятися довкола.

 

Спочатку він не звертав особливої уваги на те, що його оточувало, але тепер, придивившись уважніше, Му Джи Мін був приголомшений.

 

Тут, по всій кімнаті, були розкидані предмети, які належали йому.

 

На письмовому столі стояла зелена нефритова підставка для пензля Му Джи Міна, прикрашена витонченими бамбуковими мотивами, поруч із нею лежав акуратний стос різних книг, на стіні висіли знайомі картини його каліграфії, а на ліжку лежала його зелено-біла порцелянова глазурована подушка*. Навіть в акуратно впорядкованій шафі зберігалися деякі його речі, складені так, ніби чекали на його повернення.

 

*У стародавньому Китаї, згідно з традиційною китайською медициною, жорсткі подушки допомагали вирівняти хребет і поліпшити кровообіг, що призводило до поліпшення сну й постави. Вважалося, що м'які подушки можуть порушити потік ці (气 = життєва енергія) і потенційно спричинити головний біль або біль у шиї. Порцелянові подушки часто прикрашали складними візерунками або написами, що символізували процвітання, здоров'я та довголіття. Цей предмет уособлював багатство, культуру та вишуканість.

 

Куди б не подивився Му Джи Мін, кожен куточок цієї кімнати містив сліди його частої присутності.

 

Дивлячись на ці знайомі предмети, Му Джи Мін поринув у роздуми, на мить забувши, що пройшов весь цей шлях у пошуках книги.

 

Аж тут Вень Хе Їнь покликав Му Джи Міна, вирвавши того з роздумів. Вень Хе Їнь витягнув із шафи дерев'яну скриньку й відкрив її, здивовано вигукнувши: 

 

— Молодий господарю, глянь на це!

 

— Гм? Ти знайшов книгу? – тихо запитав Му Джи Мін, підійшовши ближче до Вень Хе Їня й зазирнувши тому через плече.

 

У дерев'яній скриньці лежала делікатна баночка із селадону з ліками й ліхтар у формі фенікса, кольори якого пом'якшилися й потьмяніли від часу, що свідчило про те, що він дбайливо зберігався роками.

 

— Це хіба не ті ліки, які ти дав генералу, щоб загоїти рану на його руці? – пробурмотів Вень Хе Їнь, впізнавши баночку.

 

— Рану на руці? – повторив Му Джи Мін, його брови насупилися від цікавості.

 

Вень Хе Їнь кивнув. 

 

— Так. Тоді в праву руку генерала влучила отруєна стріла, що змусило його повернутися до столиці для одужання. Ти якимось чином роздобув протиотруту й щодня приносив її йому, навіть власноруч наносив на рану. Лише в останній день тобі не вдалося принести її йому особисто.

 

Погляд Му Джи Міна пом'якшав, коли він запитав: 

 

— І... рука генерала загоїлася?

 

— Так, рана загоїлася, – відповів Вень Хе Їнь.

 

Але не встиг Му Джи Мін зітхнути з полегшенням, як вираз обличчя Вень Хе Їня став серйозним. 

 

— Однак, генерал був ув’язнений деякий час тому. Я чув, що його права рука знову була поранена.

 

Хвиля обурення наповнила груди Му Джи Міна, і він вигукнув голосом, забарвленим розчаруванням: 

 

— Ув'язнений? Генерал Ґу? Генерал Ґу завжди був вірний Великій імперії Дзінь, як його могли ув'язнити?

 

Вень Хе Їнь зітхнув. 

 

— Це довга історія. Але якщо коротко, то генерала підставили. На щастя, усе це вже в минулому, – він закрив дерев'яну скриньку й обережно повернув її на місце. Потім, піднявши голову, Вень Хе Їнь показав на іншу сторону кімнати. — Молодий господарю, там є книжкова полиця. Чи може книга, яку ти шукаєш, бути на ній?

 

— Піду перевірю, – відповів Му Джи Мін. Він повернувся й попрямував до книжкової полиці, його очі ретельно сканували кожен ряд, поки не зупинилися на книзі, яку він шукав, що спокійно лежала на третій полиці.

 

Серце Му Джи Міна підскочило від радості, коли він нарешті знайшов книгу. Він обережно зняв її з полиці, розслаблено гортаючи сторінки... аж поки щось не привернуло його увагу. Між сторінками був захований складений аркуш паперу.

 

Із цікавості Му Джи Мін узяв папірець і повільно розгорнув його. Слова, написані всередині, змусили його втратити дар мови.

 

Папірець був заповнений ієрогліфами, кожен із яких утворював ім'я Ґу Хе Яня, написане знову і знову, і рядком поезії: Туга така коротка, але здається безмежною й нескінченною.

 

Му Джи Мін не вірячи вдивився в почерк. Це безсумнівно був його власний почерк.

 

— Молодий господарю, ти знайшов книгу, яку шукав? – тихо пролунав голос Вень Хе Їня, що стояв у нього за спиною.

 

Злякавшись, Му Джи Мін швидко засунув папір назад між сторінками і згорнув книгу, його пальці злегка тремтіли. Він настільки був схвильований, що відповів заїкаючись:

 

— Ні, ні, що?..

 

Вень Хе Їнь нахилився до нього, на його обличчі з'явився розгублений вираз. 

 

— Не знайшов? Але... хіба це не ця книга, яку ти тримаєш?

 

— Так, так, – Му Джи Мін міцно притиснув книгу до грудей, боячись, що Вень Хе Їнь простягне руку, щоб забрати її. — Ця. 

 

Вень Хе Їнь підняв брову, явно спантеличений. 

 

— Молодий господарю, щось не так?

 

Погляд Му Джи Міна бігав по кімнаті, зупиняючись на всьому й ні на чому. 

 

— Ні, нічого. Ти... йди займися чимось іншим. Я хотів би побути тут трохи наодинці.

 

— О, – відповів Вень Хе Їнь, почухавши голову в роздумах. Потім, шанобливо кивнувши, він додав: — Гаразд, тоді. Піду провідаю тітку Лян та інших. Я не бачив їх цілу вічність. 

 

Му Джи Мін кивнув із ледь помітною усмішкою. 

 

— Гм, йди.

 

Після того, як Вень Хе Їнь пішов, Му Джи Мін глибоко вдихнув, і, коли його плечі розслабилися, він знову розгорнув книгу, поглянувши на аркуш паперу.

 

Почерк безпомилково був його власним, але Му Джи Мін не міг пригадати, щоб він коли-небудь писав це.

 

Му Джи Мін не міг пригадати, коли він це написав і чому.

 

Розчарування спалахнуло в його грудях, коли Му Джи Мін намагався пригадати щось, будь-що, що могло б це пояснити. Але його голова почала розколюватися від тупого болю, і навіть кімната навколо нього, здавалося, почала розпливатися й нахилятися.

 

Раптом від дверей почувся дитячий сміх. 

 

— Ну же, дожени мене!

 

Майже як за командою, маленький хлопчик, десь чотирьох чи п'яти років, кинувся у відчинені двері, які залишив Вень Хе Їнь. Хлопчик безтурботно мчав уперед, раптово спіткнувшись об ніжку столу. Але Му Джи Мін миттєво зреагував, підхопивши його, перш ніж той встиг впасти.

 

За мить у дверях з'явилася пані Дзюань, її обличчя було переповнене тривогою. 

 

— Цон-ере! Не можна заходити в цю кімнату. Повернися негайно… ах, Му-ґондзи! – Вона здивовано зупинилася, побачивши Му Джи Міна.

 

З лагідною усмішкою Му Джи Мін повернув дитину назад пані Дзюань. 

 

— Ви служите в генеральській резиденції? – доброзичливо запитав він.

 

Пані Дзюань притиснула хлопчика до себе. Помітивши, що Му Джи Мін дивиться на неї, як на незнайомку, вона згадала чутки про його втрату пам'яті. Зрозумівши, що це дійсно правда, вона відповіла: 

 

— Так.

 

У цю мить обличчя хлопчика осяяла усмішка. 

 

— Му-ґондзи, Му-ґондзи! Му-ґондзи, який дав мені моє ім'я!

 

Му Джи Мін здивовано підняв брови. 

 

— О? Це я дав тобі твоє ім'я?

 

Хлопчик кивнув з абсолютною впевненістю. 

 

— Так!

 

Пані Дзюань тепло усміхнулася і, не чекаючи, поки Му Джи Мін запитає, пояснила: 

 

— Сім років тому, коли наш молодий господар повів свої війська до кордону, Му-ґондзи часто відвідував генеральську резиденцію, піклуючись про нас. Пізніше, коли народився Цон-ер, ми попросили вас дати йому ім'я. 

 

— Сім років тому? – задумливо пробурмотів Му Джи Мін. — Тож... я закохався в генерала так давно?

 

Очі пані Дзюань розширилися, вона затулила рота, щоб не розреготатися. Лише тоді Му Джи Мін зрозумів, що промовив свої думки вголос, і його щоки почервоніли аж до вух.

 

З ніжною усмішкою на обличчі пані Дзюань відповіла: 

 

— Я не знаю, коли зародилися почуття Му-ґондзи, але можу сказати одне: наш молодий господар кохає вас уже дуже, дуже давно. 

 

Му Джи Мін здивовано закліпав очима. 

 

— Справді?

 

— Звісно! – відповіла пані Дзюань, її голос був сповнений впевненості. — Му-ґондзи, коли нашому молодому господареві було шістнадцять років, ви з герцогом Янем приїхали до нього в гості. Мій молодий господар так хвилювався, що побіг аж до ресторану Дзюе, аби купити тістечок спеціально для цієї події. Він знову і знову запитував нас, який одяг йому найбільше пасує, хвилюючись про кожну деталь. Скажіть мені, Му-ґондзи, якщо це не прояв кохання до когось, то що тоді?

 

Му Джи Мін відчув, як його накрила хвиля здивування. Всього за кілька днів спогади, ті які він пригадав, і ті які забув, нагадали йому про глибоку прихильність, яку вони з Ґу Хе Янем відчували один до одного.

 

Навіть після повернення до резиденції Му слова пані Дзюань не давали йому спокою, роблячи сон чимось далеким і невловним.

 

Безсоння справді було нещасним станом. Му Джи Мін крутився й перевертався, не в змозі позбутися неспокою, що пронизував його зсередини.

 

Коли ніч ставала все глибшою, а її тишу порушувало лише м'яке, ритмічне дзижчання комах, від дверей почувся слабкий скрип.

 

Му Джи Мін завмер, тоді швидко натягнув ковдру на голову й із винятковою вправністю заплющив очі, вдаючи, ніби міцно спить.

 

Здавалося, Ґу Хе Янь щойно повернувся з військового табору в місті Лво, принісши із собою прохолоду ранньої весняної ночі. Він увійшов до кімнати тихо, рухаючись так, щоб не потривожити жодної душі. Ретельно та з обережністю Ґу Хе Янь зачинив за собою двері, не видавши жодного звуку.

 

Ґу Хе Янь мовчки підійшов до ліжка, залитого м'яким сяйвом місячного світла, і подивився на Му Джи Міна, який мирно спав. Глибоке відчуття спокою, наповнило його серце задоволенням.

 

Ґу Хе Янь простягнув руку до щоки Му Джи Міна, прагнучи відчути тепло шкіри. Проте, щойно його пальці досягли повітря біля неї, Ґу Хе Янь завагався. Побоюючись, що може потривожити спокій Му Джи Міна, він відсмикнув руку назад. 

 

Якийсь час, що здавався нескінченним, Ґу Хе Янь стояв, дивлячись на спляче обличчя Му Джи Міна. Врешті, він опустився біля ліжка, маючи намір залишитися поруч із ним до світанку.

 

Але не встиг він вмоститися, як очі Му Джи Міна розплющились, а вуста прошепотіли: 

 

— Генерале…

 

Завжди врівноважений Ґу Хе Янь здригнувся від несподіванки, його раптово охопила нервозність. Не роздумуючи, він підхопився, готовий піти, інстинктивно затуляючи обличчя однією рукою, щоб заховатися від погляду Му Джи Міна.

 

— Генерале! – Му Джи Мін сів і простягнув руку, стиснувши зап'ястя Ґу Хе Яня.

 

Застигши на місці від дотику Му Джи Міна, Ґу Хе Янь відчув себе так, ніби його зачарували, не в змозі поворухнутися, хоча знав, що може легко вирватися. Слова плуталися на його язиці, коли Ґу Хе Янь заїкався: 

 

— Я... Мені шкода... Я не хотів... Я просто...

 

Усмішка Му Джи Міна пом'якшила тишу, що запанувала між ними. 

 

— Генерале, – лагідно прошепотів він, —  лягай у ліжко й відпочинь. Не треба сидіти на підлозі. Це ж незручно. 

 

Серце Ґу Хе Яня закалатало від невіри. 

 

— Ти... що ти сказав?

 

Му Джи Мін спокійно повторив: 

 

— Не йди в іншу кімнату. Спи тут, поруч зі мною.