Загартоване серце
Ситуація, що постала перед Лоранцом, була не просто дивною — вона здавалася абсурдною. Одне діло — коли твої добрі наміри сприймають як щось ганебне. Добре, таке трапляється. Але коли якась дівчина вимагає вибачень, навіть не вислухавши його сторону — це вже за межею. І це дратувало.
На кого вона взагалі зриває свою злість?
Лоранц не був чиїмось зручним громовідводом.
А тим часом жінка, яка ще мить тому кипіла від люті, раптом почала плакати. Великі, блискучі сльози скочувалися по щоках — наче курка несла яйця.
…Вона що, аферистка?
Ця думка промайнула в голові Лоранца миттєво.
Відтоді як він повернувся додому як «герой флоту», з’явився новий тип людей. Газети написали, що він пожертвував усю свою нагороду — 100 000 дорінів — на сиротинці, але дехто, й не без підстав, вірив, що частину грошей він приховав. І ці люди — часто красиві, чарівні, підступні — наближались до нього з усмішкою й ціллю. Скористатися.
І так, ця жінка була красивою. Достатньо красивою, щоб думати, що її зовнішність допоможе їй наблизитись до нього.
Ця думка, щойно з’явившись, вкоренилася. Тепер він дивився на неї з подвійною підозрою.
— Гей. Ти.
Щойно ці слова злетіли з його губ, він пожалкував про те, як грубо вони прозвучали. Жінка, помітивши різкість у його погляді, зиркнула у відповідь своїми гострими мигдалеподібними очима.
— Гик… Я не через вас плачу!
— Ага. Звісно.
Лоранц остаточно втратив бажання бути ввічливим.
Але справжня проблема полягала навіть не в цьому — а в його репутації, настільки зіпсованій, що навіть покоївка вельможі вважала його легкою здобиччю.
Невже це його провина, що він народився у зганьбленій родині? Він ставив на кін власне життя, захищаючи чужу землю, а його зустрічали глузуванням і словом “нувориш”. Те, як люди зводили його до простої біографії, викликало в ньому злість, яку він давно навчився ковтати мовчки.
//Примітка перекладача: Нувориш (від фр. nouveau riche — «новий багатий») — це людина, яка нещодавно здобула велике багатство, але ще не набула тонких манер, культурного капіталу чи соціальної витонченості, що традиційно асоціюється зі «старим» аристократичним класом.//
Він не збирався сперечатися з цією жінкою. Завжди ігнорував таких — і планував зробити це й зараз.
— Просто… мені дуже паршиво.
— …
Паршиво. Якби вона описала свій стан хоч трохи інакше — Лоранц просто пішов би геть.
Вона витерла очі тильною стороною долоні. Щоки й підборіддя виблискували від сліз. Тоненькі волосинки вздовж обличчя мерехтіли на сонці.
Лоранц насупився, довго зітхнув і тихо вилаявся:
— Ха… чорт забирай.
Потім витяг хустинку з кишені сюртука й простягнув їй.
— І що ж тебе так накрило?
— …Ніби тобі не байдуже.
Дратує. Але хустинку вже не забереш — вона встигла висякатися.
— …
— Я її виперу і поверну.
//Примітка перекладача: висякатися — розмовне дієслово, що означає висякати носа, тобто видалити слиз із носа шляхом сильного видування повітря через ніздрі, зазвичай у хустинку або серветку.//
Отримати хустинку назад від жінки — найкоротший шлях до пліток. Його підозри, що вона може бути шахрайкою, лише зміцніли.
— Віддай.
— ?
— Це моє.
Краще вже поранити власну гордість, ніж дати людям нову історію про себе й покоївку з дворянського дому. Треба бути обережним.
— Але ж вона брудна— ай!
Лоранц вирвав хустинку з її рук, не давши договорити, і запхав до кишені пальта. Збирався вже йти, та її присутність усе ще дратувала. Вона стояла з почервонілими очима, і він кинув напослідок:
— Ти. Не живи отак.
— …Що?
Якби вона сприйняла його слова покірно, він би, можливо, залишив усе як є. Але побачивши, як її очі широко розплющились від обурення, Лоранц як людина принципів, вирішив ще й мораль прочитати:
— Виглядаєш молодо, а вже живеш так, ніби достатньо обличчя, щоб усе вирішити. Обманювати людей? Не живи так.
— Що ти взагалі…
— Леді Ері!
Голос знизу перервав їхню суперечку.
— Ері! Леді!
Вимова була чітка й різка, як порив вітру, що зриває останнє листя з гілки. Лоранц відчув, як щось смикнуло в грудях.
Ері?
Це ім’я він уже чув.
За мить на пагорб піднялась висока, струнка жінка з квадратним підборіддям, важко дихаючи.
— Ви… хап… не були у кімнаті, тому… хап…
— Джинджер.
— Навіщо ж ти йшла аж сюди?
Але як тільки Джинджер помітила Лоранца, вона застигла. Її обличчя змінилося миттєво — подих перехопило.
— Ло… Ло… Лоранц… сер Лоранц…!
Він звик, що жінки його обожнюють. І навіть боготворять. Але ця реакція була вже надто… гіпертрофована.
//Примітка перекладача: Гіпертрофована — це прикметник, що походить від слова гіпертрофія й означає: надмірно збільшена, перебільшена, неприродно посилена.//
Лоранц моргнув байдуже.
Так, я той самий Лоранц.
— Лоранц…? Лоранц Брінгер?
Жінка біля нього проказала його ім’я, ніби щойно усвідомила масштаби катастрофи.
І саме тоді Лоранц теж усе збагнув.
…Онука графа Ернеста. Та сама.
***
Цей грубий тип — Лоранц Брінгер? Той самий морський герой?!
Ері, Джинджер і Лоранц поверталися до «Білого лебедя» в тиші, густій і задушливій, як туман перед бурею.
Джинджер раз по раз кидала погляди то на неї, то на нього, скроні в неї сіпались від зусиль не задати три тисячі запитань.
Коли вони дійшли до головного входу, Лоранц нарешті зупинився, повернувся до Ері й чемно вклонився.
— Перепрошую. Якщо ви не проти, я хотів би замінити ваші рукавички на подібні.
Зухвалість.
Просто. Безмірна.
Він щойно втоптав їх у землю — буквально. А тепер пропонує компенсувати це так, ніби мова про зламану ложку.
З якоїсь причини Лоранц раптом змінив своє ставлення до неї. Але Ері знала, чому. Просто не хотіла це визнавати.
Спочатку він подумав, що вона — служниця.
Це пояснювало, чому його тон різко змінився, щойно Джинджер звернулась до неї: «леді».
Наскільки знала Ері, Лоранц Брінгер був ніхто — простолюдин. І попри своє походження, він піднявся до лицарського звання й здобув народну любов.
Але що сказали б люди, побачивши його справжню натуру?
Лицемір.
Лоранц Брінгер, колишній простолюдин, тепер дивився зверхньо на тих, хто нижче за рангом. Ця думка викликала в Ері огиду.
Тож вона відповіла голосом, що капав іронією:
— А моє рішення хіба важить? Дарувати щось — ваша воля, сере Брінгер.
— Тоді—
— А приймати — моя.
— …
У Джинджер мало щелепа не впала. Щось між ними сталося — це було очевидно. Але ніхто нічого не пояснював, і це зводило її з розуму.
— Зрозуміло. Тоді я надішлю їх вам за кілька днів.
— Не обов’язково приходити особисто. Достатньо передати через слугу.
— …Добре.
— От і прекрасно.
— Бажаю приємного вечора.
Їхні слова різали, мов ножі. Поки цей словесний фехтувальний поєдинок закінчився, Джинджер встигла згорнутися в клубочок — морально.
Лоранц повернув у бік вітальні, а Ері, не обернувшись, піднялась нагору. Джинджер ще вагалась, але врешті-решт пішла теж — кусаючи губу від досади.
Ері впала на ліжко й глибоко зітхнула. У руках — зім’яті муслінові рукавички. Вона обережно розгорнула їх і побачила бруд і пошарпані краї. Зітхнувши знову, поклала їх на тумбочку біля ліжка.
Довго дивилась у мереживну стелю, поки раптовий спогад про те, як розридалась перед Лоранцом, не змусив її стогнати й закопатися у ковдри з криком:
— Ідіотка!
Плакати перед незнайомцем — ще й під час сварки — було принизливо. Напевно, він подумав, що вона розридалась через те, що не дочекалася вибачень. І саме це було найгірше.
А втім…
Їй справді стало трохи легше після сліз. Хоча б на мить.
Вона й не помітила, скільки напруги накопичилося з моменту від’їзду з дому. Здавалося, тримається, справляється, а тоді — крижаний прийом графа Ернеста, і все посипалося.
— Чому я така м’якотіла…
//Примітка перекладача: М'якотіла — це розмовне слово, яке зазвичай використовується з іронією або самокритикою й означає: людина надто м’яка, вразлива, чутлива, емоційна; та, яка швидко засмучується або розчулюється, не вміє тимати "броню".//
Бути щирою у своїх почуттях — це ще не те саме, що піддаватися їм.
— Хочу мати загартоване серце.
Мурмочучи слова сама до себе, Ері підвелася й вийшла на балкон. Знизу долинав якийсь рух.
Двоє високих чоловіків сідали в сріблясту карету. Один із них здався їй дивно знайомим, хоча вона не могла згадати, де його бачила. Інший — безсумнівно, Лоранц.
І саме в ту мить, коли він збирався сісти в карету, підвів очі — наче відчув її погляд.
— …
Їхні очі зустрілися. Його зелений погляд, холодний, як сама природа, ніби глузував із неї. Але Ері не відвела очей. Вона тримала його погляд, вперто.
І тоді, на її здивування, він ледь помітно кивнув.
Ері сперлася на балконну огорожу, дивлячись, як срібна карета зникає за деревами вздовж дороги.
Чомусь їй здавалося, що вона мусить це бачити.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що
справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
