Гарненька?
— Я не хочу.
Після того як адвокат Джонсон пішов, Ері продовжувала повторювати одне й те саме.
— Я зовсім цього не хочу.
Місіс Абіл цілком очікувала таку реакцію від Ері. Вона добре знала, наскільки вперта її донька, але вже твердо вирішила: переконає її — будь-що. Вона давно все для себе вирішила і навіть завершила всі обговорення з Джонсоном.
Ері лежала в своєму маленькому ліжку, немов розвішана по ньому — руки, ноги врозліт. Якби крутилася ще бодай трохи активніше, щоночі опинялася б на підлозі.
Місіс Абіл сиділа біля ліжка, погладжуючи Ері по спині, поки та схлипувала. Але її погляд блукав по знаках їхньої бідності: скрипуче ліжко, порожня кімната без справжньої шафи чи письмового столу. А ще — Ері в тій самій пошарпаній сукні яку вже не раз і не два латали.
Помітивши, що шви на улюбленій темно-синій сукні Ері знову розійшлися, місіс Абіл відчула, як груди стискає нестерпний біль. Вона, як і кожна мати, хотіла б дати дочці найкраще.
Вона ніжно пригладила волосся доньки й заговорила тихим, вмовляючим тоном:
— Подумай добре. У тебе є цілий тиждень, щоб вирішити.
— Я не хочу.
— Я завжди вірила, що моя донька розумніша за всіх. Тому не давай емоціям себе захопити, спробуй подумати раціонально…
У ту ж мить Ері різко підвела голову. Її прекрасні блакитні очі блищали від сліз, а тонкі, гарно вигнуті брови зійшлися в упертій непокорі.
— Як ти можеш просити мене покинути тебе? Як я взагалі могла б це зробити? Це... це просто безсердечно...
— Це лише ненадовго.
— Звідки ти знаєш, що це — лише ненадовго? І до того ж…
Ері схлипнула й витерла очі тильною стороною руки.
— Я не хочу жити в розкоші на самоті, в домі, який тебе не приймає.
— Там ти зможеш вчитися далі.
— А я й так навчаюся.
— Я знаю, що ти покинула вечірню школу.
— Що… звідки ти…?
Місіс Абіл знала це весь час. Вона бачила, як Ері щоразу ввечері виходила з дому, вдаючи, ніби нічого не змінилося — і її розривало зсередини, що вона нічого не могла сказати.
— Це шанс, Ері.
Граф Ернест пообіцяв надати найкращих наставників, якщо Ері захоче продовжити навчання. Місіс Абіл помітила, як донька прикусила губу, коли почула ці слова.
— Це може бути шанс, який більше ніколи не повториться…
Її голос став хрипким.
Життя не можна було втримати самою лише силою волі чи любов’ю. Навіть коли її чоловік був живий, легко ніколи не було. Вона сама виросла сиротою, а чоловік не отримав жодної підтримки від своєї родини. Вони починали майже з нуля. Жодного разу життя не було щедрим до них.
— Ах, Ері...
А потім одного дня вони отримали найбільший дар — Ерi. Вона принесла в їхнє життя радість і щастя, яких не можна було виміряти. Життя без неї тепер здавалося немислимим.
Але разом із тією радістю прийшов і нестерпний тягар.
Цей тягар її не лякав. Місіс Абіл ні про що не шкодувала.
Але відколи тінь труднощів лягла і на Ері, вона більше не знала спокійного сну.
Голосом, сповненим емоцій, місіс Абіл прошепотіла:
— Пробач мені за моє безсилля.
— Я ж просила тебе не казати таке.
— Я просто хочу, щоб моя донька була щасливою.
— А як же твоє щастя?
— Якщо ти щаслива, то й я щаслива.
— Я-я теж не можу бути щасливою, якщо ти — ні…
Місіс Абіл обережно взяла обличчя Ері в долоні. У них були однакові — м’які, розумні очі.
— Моє життя — моє, Ері. Те, що я дала тобі життя і виховала тебе, не означає, що ти маєш тягнути ще й моє.
— …
Місіс Абіл бачила, що Ері вагається. Це містечко — не місце для неї. Вона мала спрагу знань. Їй потрібно було побачити більше, відчути більше, розширити свій світ — тільки тоді вона справді буде задоволеною.
— Тут для тебе нічого немає.
Місіс Абіл поцілувала Ері в чоло, заправила пасмо волосся за вухо й прошепотіла:
— Спершу поїдь у Бретію. Зроби все, чого прагнеш.
— Мам…
— Я приїду до тебе пізніше.
— Справді? Ти справді приїдеш?
Місіс Абіл усміхнулася, і на щоках у неї з’явилися глибокі ямочки.
— Авжеж. Як тільки все владнаю — приїду в Бретію. Ми житимемо там разом, щасливо.
Ері не залишалося нічого іншого, як повірити цим словам. Вона хотіла вірити в них понад усе.
***
Колись Лоранц довіряв своїм батькам.
Приблизно двадцять років тому.
Його мати померла від хвороби, коли йому було п’ять. Це сталося всього за місяць після того, як текстильна фабрика її родини збанкрутувала через невдалу інвестицію, залишивши їх без жодної копійки.
Містер Брінґер, який одружився з нею лише заради грошей, не виявив жодних емоцій навіть під час підготовки до похорону. Коли працівник похоронного бюро попросив його вибрати труну, він просто відповів:
— Найдешевша.
До свого єдиного сина він був так само холодним. Для нього п’ятирічна беззахисна дитина була лише ще одним ротом, який треба годувати.
А вже за якихось пів року він раптом заявив, що знайшов «справжнє кохання», й одружився з барменкою. Навіть у дитинстві Лоранц вважав це смішним.
Вони познайомилися за ігровим столом. Містер Брінґер якимось дивом зірвав велику суму й паралельно примудрився звабити барменку, яка там працювала круп’є. Він так захопився нею, що зробив пропозицію, клятвено пообіцявши “взяти на себе відповідальність”.
Поки вони вовтузились у ліжку нагорі, шестирічний Лоранц сидів унизу й рахував копійки, які випросив на вулиці.
А тепер уже він сам непомітно кидав гроші в перевернуті капелюхи вуличних жебраків.
— Дякую вам, пане! Дуже дякую! Нехай благословіння зійде на вас!
Хлопчик засяяв, обличчя в нього світилося від радості — вперше замість дрібних монет він побачив справжні банкноти.
— Що з тобою сталося? З яких це пір ти роздаєш милостиню?
Вейнс — один із небагатьох дитячих друзів, що ще залишився в Лоранца, — подивився на нього з недовірою. Лоранц мав репутацію скупердяя.
Той ліниво переглянув свої карти й скинув дві.
— Подумав, що вже час робити якісь добрі вчинки.
— Ого… тобі справді кулю в голову під час війни всадили, так?
— Чому всі так хочуть у мене стріляти?
— До речі, та пенсія за участь у війні… там було 50 000 дорінів, так? Ти й справді все пожертвував школі та притулку?
— Сто тисяч, — сухо поправив Лоранц.
— Я ще й притулкам для постраждалих пожертвував.
— Божевільний ти… — пробурмотів Вейнс.
Він відкрив карти. Інші за столом незадоволено загули — партія скінчилась.
Але Вейнса куди більше зацікавила не перемога, а дещо інше. Він закинув руку на плечі Лоранцу й розсміявся:
— Вирази на обличчях Брінґерів, мабуть, були безцінні! Ха! Б’юся об заклад, цей виродок Йован ледь не став навколішки. Треба було змусити того слизняка чобіт тобі лизнути!
— Якби Йован лизнув мої красиві чоботи, це ж він отримав би задоволення, а не я, — кинув Лоранц байдужим тоном.
Та попри цю показну байдужість, він був не менш задоволений, ніж Вейнс.
Правда полягала в тому, що в нього все ще залишалося 100 000 дорінів.
Всупереч тому, що вважала громадськість, військова пенсія насправді становила 200 000 дорінів. Король високо оцінив його життя. Угода виглядала як взаємовигідна: король почувався благородним, а Лоранц отримав те, що хотів.
Пожертви були справжніми, та половину коштів переказали на фіктивний рахунок і зберегли в банку. Саме вони мали стати основою для остаточної загибелі родини Брінґерів.
— А до речі, що там із леді Боуї?
Вони вже перемістилися до бару й дзенькали келихами.
— То ж принц особисто все влаштовував, еге ж? Та кому ще так щастить, щоб сам принц був свахою?
— Якби щось вийшло, я б зараз сидів із тобою тут? І взагалі, не лізь у моє особисте життя.
— Та ну, ми ж друзі, чи не так?
— Не починай оцю фігню.
Але Вейнс був такий самий надокучливий, як і принц.
І тоді він кинув щось, що змусило Лоранца насторожитися.
— Рід Ернестів був би чудовою партією.
Знову ці Ернести.
— У них же немає жінки в сім'ї.
— Не було. Але скоро, можливо, з’явиться.
— Що за маячня?
— В іншій країні знайшли загублену онуку. Послали адвоката, щоб привіз її.
— В якій країні?
— У Гіннессі.
Лоранц насупив брови.
Вейнс ухмильнувся.
— Якщо вона їхня онука, то, ймовірно, десь нашого віку. Хіба не ідеальна пара для тебе?
Лоранц видихнув дим і спитав, абсолютно байдужим тоном:
— Вона хоч красива?
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
