Подруга
Якщо місіс Боунз була королевою поважних і добре влаштованих дам Фоллена, то міс Ромеллін Деллервей, донька барона Деллервея, безперечно очолювала коло юних незаміжніх панянок міста.
Родина Деллервей оселилася у Фоллені десять років тому — і стала зразком успішної інтеграції. Їхня донька, Ромеллін, підкорила серця ровесниць своєю лагідною вдачею та винятковою грою на фортепіано.
//Примітка: У цьому контексті фраза «зразок успішної інтеграції» означає, що родина Деллервей добре прижилася в новому середовищі: їх прийняли, вони стали частиною місцевої спільноти, адаптувалися без конфліктів.//
Після її дебютного балу, що відбувся кілька років тому, вона щороку влаштовувала Чайну Вечірку на Мідсаммер — подію, яка згодом стала однією з найжаданіших серед молодих леді Фоллена.
Знаючи це, місіс Боунз познайомила Ері з Ромеллін під час бенкету на честь перемоги.
Ромеллін мала акуратно заплетене каштанове волосся, перев’язане стрічкою кольору перлів. Її спокійні очі, злегка підняті кутики вуст і рівні зуби створювали відчуття тепла.
— Я приїхала до Фоллена, коли мені було тринадцять. Я знаю, як це — коли тебе зненацька виривають із рідного міста.
Це було її перше речення. І саме в ту мить Ері зрозуміла: вони стануть справжніми подругами.
Чайна вечірка Ромеллін стала першою суто жіночою світською подією у Фоллені, в якій Ері взяла участь. Вона хотіла справити гарне враження — тож принесла флакон парфумів із Білого Лебедя з ароматом троянд і по одній рожевій троянді для кожної гості.
Реакція була вибуховою. Тоді Ері вперше по-справжньому зрозуміла, чому граф Ернест так гордо згадав парфуми під час їхньої першої розмови. Старий граф мав усі підстави пишатися цим творінням.
Для Ері все було новим.
У Ґіннесі, де вона прожила все життя, вона знала практично всіх жінок — просте, спокійне містечко.
Ері любила свою тиху батьківщину, але серце тягнулося до більшого світу. Ще до смерті батька вона мріяла вступити до університету в столиці.
Тепер ця мрія починала ставати реальністю.
Справді, все було новим.
Фоллен, який часто називали другим містом Бретії, був справжнім мегаполісом, і жодна молода жінка тут не мріяла так, як у Ґіннесі.
Звісно, шлюб усе ще залишався важливим. Але вітер змін, що дув із великих міст, змінював навіть це.
Взяти хоча б автомобілі: у Ґіннесі побачити один — уже диво. А у Фоллені вони ставали буденністю.
Ідеї на кшталт «вірної дружини» чи «шанування чоловіка» досі жили у словах — але тут любов і романтику сприймали значно природніше.
Для юних панянок Еріного віку теми кохання й залицянь були найгарячішими. Вони обговорювали кандидатів на шлюб із прямотою, яка не потребувала вибачень.
А тепер, коли містом ширились чутки, ніби сер Лоранц Брінґер став на коліна просто на Долбіш-роуд, Ері вже не могла уникнути запитання:
— То що, він зробив вам пропозицію?
— Це точно сер Лоранц. Як завжди — драматично, еге ж?
Чайна вечірка була ідеальним моментом, щоб розвіяти чутки, які палали в усьому Фолленському товаристві. Ері розуміла це… принаймні розумом.
— Ні. Ми з сером Лоранцом… ми просто…
Усі погляди звернулись до неї — блискучі, вишукано зацікавлені. Панянки були вихованими, тому мовчали, але було очевидно: вони не підуть без відповіді.
Навіть тиха й стримана Ромеллін глянула на неї з м’яким захопленням.
Проблема була в тому, що й сама Ері не могла дати визначення їхнім стосункам.
Вона мала б заздалегідь передбачити запитання і вигадати розумну відповідь. Вона тихо вилаяла себе — і, злегка сп’яніла від парфуму, випалила найбанальніше:
— Ми сусіди. Просто звичайні сусіди.
На обличчях навколо майнула тінь розчарування. У Ері пересохло в роті. Вона так хотіла сподобатися новим знайомим.
— Була невелика плутанина… але ми все з’ясували. Тепер ми просто добрі сусіди, які підтримують одне одного.
— …
Катастрофа.
Тепер Ері запам’ятають як нудну, скуту дівчину, яка не зуміла дати раду навіть простому запитанню. Розчаровано вона стискала край сукні, а ранкове захоплення повільно тануло у тихій самокритиці.
— Звучить як стосунки з великим романтичним потенціалом, — обережно озвалась одна з панянок, м’яко обмахуючись віялом. Вітерець підняв пасмо волосся Ері.
— Авжеж. Можливо, не така солодка історія, як “друзі дитинства”, але романтика між сусідами — це вже класика.
— Уявіть: “Дідусь і я жили поруч!” Хіба це не наймиліша історія для онуків?
Панянки вже малювали собі картину: Ері й Лоранц одружені, мають трьох дітей, а ті — ще по троє.
— Але ж це… значущо, правда?
— Що саме?..
Дивно, але Ері не дратувала ця казка, що розкручувалась довкола неї.
— Поки що ви — єдина панянка, з якою сер Лоранц зустрічався більше одного разу. Подейкують, що він узагалі переїхав у Сині Очі через вас.
— Цього не може бути…
— Але ж Білий Лебідь зовсім поряд, правда ж?
…Ну, якщо їхати до головної брами, то так.
— «Міс Ері, я проходив повз і подумав: може, чаю?»
Вибух сміху. Дзвін льоду в склянках. Сонце зігрівало тент над столом, а поблизу цвіли ромашки.
//Примітка: тут тент означає легкий накритий навіс, зазвичай із тканини або синтетичного матеріалу, що захищає від сонця або дощу.//
— Не засипаймо Міс Ері одразу, — лагідно мовила Ромеллін, перевівши розмову на іншу тему.
Чаювання почалось близько полудня, а завершилось лише о четвертій. Дівчата поверталися до своїх екіпажів, обіцяючи скоро зустрітися знову.
Перед від’їздом Ромеллін м’яко обняла Ері — тепло, несподівано та по-справжньому. Ері розгубилась.
— Ми ще мало знайомі, — прошепотіла Ромеллін із лагідною усмішкою.
— Але у світському житті особисте швидко стає загальним.
— Та коли захочеш поговорити — я поруч. У стосунках бувають злети й падіння. Для того й подруги.
— Ромеллін…
— Давай зблизимося. Без поспіху.
Ері відчула справжнє полегшення. Справжнім «надійним сусідом» у її житті була не сер Лоранц Брінґер, а Ромеллін Деллервей.
З тією ж теплою усмішкою Ромеллін знову її привітала:
— Міс Ері Ернест, вітаю вас у Фоллені ще раз.
Вечірка настільки припала Ері до душі, що дорогою назад, коли вона базікала з Джинджер у екіпажі, ледь не забула про одну справу.
— Чи можемо заїхати на пошту?
Маєток Деллервеїв був доволі далеко від Білого Лебедя, тож їм усе одно доводилося проїжджати через місто.
Ері хотіла надіслати листи мамі й Моен.
На пошті вона довго вибирала марки й зупинилась на жовтих польових квітах.
— Гарна сукня, міс. Повертаєтесь із чудового прийому? — весело спитала поштарка.
Ері усміхнулась і залюбки побалакала. Вони навіть обговорили, що з’їсти на вечерю і яка арахісова паста найкраща.
— Гарного вам вечора!
Вона йшла з легкою ходою. Очікування відповіді від мами й Моен наповнювало її приємним передчуттям.
Вона навіть наспівувала, аж раптом:
— О, міс! Який у вас чудовий капелюшок!
Їй перегородив дорогу чоловік середніх років у товстому, заношеному пальті.
— Ем… добрий вечір, — розгублено відповіла Ері.
Бо капелюшка на ній не було.
Щоки чоловіка були запалі, а обличчя вкрите кількаденною щетиною.
— Але мій капелюх ще кращий, згодні?
Він підняв котелок, ніби вітаючись.
//Примітка: Котелок — це чоловічий головний убір із твердими заокругленими краями й опуклим верхом. У моді XIX–початку XX століття, часто асоціюється з джентльменами або клерками.//
Джинджер, яка саме розмовляла з візником, помітила тривогу на обличчі Ері й рушила до неї.
Ері зітхнула з полегшенням і відповіла:
— Так, гарний капелюх.
— Ти така мила. Хочеш почути таємницю?
— Н-ні, дякую. Я…
— Що тут коїться? — Джинджер втрутилася. — Нам треба йти.
Вона, здається, подумала, що чоловік просить грошей, і потяглася за монетами. Та він не проявляв жодного інтересу до грошей.
— Ця операція приречена на провал! — раптом вигукнув він. Перехожі здивовано озирнулися.
— Пане, будь ласка, не варто. Міс, ходімо.
Але Ері не могла відірвати від нього очей.
Від нього віяло… долею.
— Все гаразд, — м’яко сказала вона, торкнувшись плеча Джинджер.
— Про яку операцію ви говорите?
Чоловік посміхнувся. В його усмішці блиснули криві, пожовклі зуби.
— …Операція Баттерверкс! Ми всі загинемо!
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
