Зношений
Йован Брінгер, збрехавши, що навідує друга у Фоллені, повернувся додому після нічної гри в азартні ігри — сповнений збудження.
— Сину мій!
Пані Брінгер, яка саме прибирала зі столу, кинулась до нього, ніби не бачила роками.
Йован інстинктивно відхилився, зняв капелюха й повісив пальто.
Коли край капелюха нарешті відкрив обличчя, мати зойкнула.
— Що сталося з твоїм обличчям?!
Пан Брінгер вибіг із ванної, ще з мильними бульбашками між пальцями ніг.
— Подивись, що з лицем у нашого малюка!
Мати вказала на сина з жахом.
— Таке гарне обличчя… Тебе що, хтось побив?
— Це не ваша справа. — огризнувся Йован, знервований і роздратований.
Батько насупився.
— Гей, телепню, ти з матір’ю так розмовляєш?!
— Не називай нашого хлопчика телепнем! — обурено вигукнула пані Брінгер. Батько одразу знітився під її поглядом.
Якщо чесно, «телепень» і «малюк» звучали досить схоже…
— Це все через того покидька Лоранца, — буркнув Йован.
Жоден із батьків не здивувався, що він так спокійно називає старшого брата, на п’ять років старшого, «покидьком».
— Він був із якоюсь бабою. Досить мила, до речі.
Йован важко впав на стілець біля ще не прибраного столу. Мати кинулась стирати крихти та плями рушником.
— Соку хочеш, зайчику?
Вона вже була готова вижимати апельсини просто зараз.
Йован махнув рукою. Мати замість соку подала йому високу склянку з крижаною водою.
Пан Брінгер теж сів за стіл. Вони троє виглядали майже як зразкова родина — якщо не зважати на мильні бульбашки між пальцями й загальну дисфункцію.
Примітка: загальна дисфункція тут означає, що всі члени цієї «сім’ї» поводяться або виглядають дивно, неадекватно, незвично чи емоційно розбалансовано, а взаємодія між ними — далека від здорової або звичної.
Витираючи ноги, батько кинув:
— Та ясно, що в нього є якась. На нього ж, мабуть, кидаються самі — з піднятими спідницями… Ай!
Пані Брінгер штовхнула його під столом.
Поки він скиглив, Йован залишався байдужим.
— Та що в ньому такого? Просто бідний солдат. Кому він здався?
— Виглядає добре, статура як у жеребця, — філософськи додав батько, мимохідь зауваживши, що з тілобудовою Лоранц явно у нього пішов.
— Може, просто ніч якась і все… Ай, Люба!
— Припини нести бруд. Що наша дитина подумає?
Пані Брінгер і досі щиро вірила, що Йован — скромний хлопчина, який соромиться глянути дівчині в очі, попри те що його любовні пригоди були легендами в усьому районі. Вона належала до тих людей, які переконані, що діти з’являються тільки після весілля.
— А хто сказав, що той хлопець бідний?
Пан Брінгер почесав підборіддя, запалив сигарету. Дим повільно закрутився над обіднім столом.
— Він явно щось від нас ховає.
Коли йшлося про гроші, у пана Брінгера несподівано прокидалась ясність думки.
— Інакше як він живе в такому готелі? Я чув навіть про якісь інвестиції.
— Інвестиції?! Які інвестиції?! Куди він вклав?! Він ще й прибуток отримав?!
В очах пані Брінгер заблищала жирна зацікавленість. Ніздрі затремтіли від збудження.
Але Йована гроші не цікавили. Його хвилювала лише жінка Лоранца.
— Її звали… Емі? Ернест? Щось таке.
— Що?! Ернест?!
Пан Брінгер гупнув по столу.
Тепер ішлося не лише про гроші.
— Якщо Ернест — то, мабуть, онука графа Ернеста. Оце так удача! Ха-ха!
— І що з того? Вона якась відома?
У грудях Йована палало. Його губи згорнулися в кислу гримасу.
— Ернести — справжня знать. Вони є в офіційному реєстрі шляхти Бретії. Ця дівчина успадкує цілий статок…
Пан Брінгер розмірковував уголос, ніби сам керував їхніми маєтками. Насправді все, що він знав, чув у гральних підвалах — жодного достовірного джерела.
З гордовитою усмішкою додав:
— От бачите, Лоранц — таки пішов у батька.
Йован осушив склянку з льодом, намагаючись загасити лють, що наростала всередині. Він ненавидів, що брату діставалося все найкраще. І ненавидів, як швидко батько розцвітав від гордості.
Колись Йован думав записатися добровольцем у війну між Ґіннессом і Левротом. Може б, здобув честь, гроші… жінку.
Але Лоранц пішов на фронт першим — не попередивши нікого. А за законом, якщо один чоловік із родини вже призваний, інші звільняються.
— Як думаєш, він поділиться з нами своїм багатством? — нерішуче запитала пані Брінгер.
— Поділиться? Ми ж його виростили! — відповів пан Брінгер.
Технічно, пані Брінгер була мачухою Лоранца, але ніхто не згадував цю дрібницю.
— Але ж… у нього є запис у досьє… — скиглила жінка.
— Якщо він вирішить залишити все собі…
Пан Брінгер загасив сигарету просто в кашпо з плющем і, похмуро глянувши на дружину, мовив:
— Ми цього так не залишимо.
//Примітка перекладача: я тою на роздоріжжі між Брінгером і Брінґером. І як людина, яка вже десять разів перечитала кожен діалог з цим персонажем, я таки схиляюся до варіанта з «ґ» — Брінґер звучить краще.
Отож:
Надалі буде Брінґер.
Вибачте за незручності//
***
Клуб для джентльменів тхнув витриманим алкоголем, тютюновим димом і важкими парфумами так сильно, що очі починали сльозитися.
Але терти очі вважалося вульгарним, тож джентльмени просто позіхали чи сьорбали зі склянок, аби не виказати незручності.
Усього за два квартали від Долбіш-роуд розташовувалося кілька таких клубів. Усі були закритими — лише для членів, і вимагали персональних рекомендацій.
Лоранца запросили одразу, щойно він переїхав до Фоллена. Він погодився — але за умови, що дозволять вступити і Вейнсу.
У звичайних обставинах такого, як Вейнс, простолюдина без титулу чи становища, туди б і близько не пустили.
Іноді до клубу заходили й жінки — з денним пропуском.
Поки Лоранц із нудьгуючим виглядом грав у покер, Вейнс завзято зачаровував присутніх панянок сонетами.
Лоранц сьорбнув із келиха й цокнув язиком, глянувши на нього.
— Лоранце! Чув, ти нещодавно зірвав куш?
//Примітка: «зірвати куш» — це розмовний вираз, який означає виграти велику суму грошей чи щось типу такого.
А у переносному значенні — здобути щось велике й бажане, часто раптово або завдяки ризику.//
До столу підійшов чоловік із стильними вусами. Лоранц показав йому карти.
Жалюгідно погані. І фішок майже не лишилося — сьогодні він піде звідси ні з чим.
— Та годі тобі прикидатися.
Чоловік підтягнув стілець і вмостився поруч із Лоранцом.
Лоранц ані не привітався, ані не відвернувся.
— Якісь там монети — дрібниця. Ти ж за ніч заробив, як за будинок.
— Побачимо.
— Кажуть, ти всі винагороди пожертвував. То звідки гроші на інвестиції?
— Ти надто вже цікавий.— відповів Лоранц рівно.
Він вступив до клубу не для гри. І вже зібрав усе, що хотів. А карти — лише частина вистави.
— Не лише я цікавлюсь, — з усмішкою мовив чоловік.
— Усі хочуть знати, куди ти вкладаєш гроші.
— Пас, — кинув Лоранц і відкинув карти.
— Хоч би натяк?
— Тьху, не приставай до солдата, — озвався Вейнс, підходячи й злегка штовхаючи Лоранца в плече.
Лоранц обернувся. Вейнс кивнув на вхід.
Лоранц підвівся.
— Було приємно грати.
— А ми веселилися більше, ніж ти! — зареготали його переможці.
Лоранц допив рештки напою і закинув пальто на руку.
— Ну що, «Сонет 28» спрацював?
— То був 97-й, не 28-й. Панянки вже чекають.
Вейнс дістав з футляра дві сигарети, одну вставив собі до рота, іншу — Лоранцу.
Біля входу кілька охайно вбраних дівчат перешіптувались, кидаючи погляди в їхній бік.
— Я пас, — буркнув Лоранц.
— Це ж просто розвага. Звичайні дівчата з півночі міста.
Лоранц знизав плечима й кинув решту дріб’язку в капелюх хлопчини, що збирав чайові.
— Я зараз тримаюсь у тіні.
— Ти завжди обережний. Та й твоє обличчя — воно не зношується.
— Зношується.
— Що?
— Навіть обличчя зношується.
Вейнс здивовано поглянув на нього. Йшов за Лоранцом звивистими коридорами, втупившись йому в потилицю.
Нарешті промовив:
— …Це…
Лоранц обернувся. І якось дивно — його обличчя стало м’якшим, ніж зазвичай.
Вейнс проковтнув слину і запитав:
— Це… любов?
— Вейнсе.
Навіть крізь гамір п’яниць і картярів голос Лоранца пролунав чітко.
Навіть голос у нього — нестерпно привабливий, подумав Вейнс.
Лоранц легенько штовхнув його плечем.
— Іди вже. Співай їм сонети, хоч задом наперед. Зводь їх з розуму.
— Ти справді не йдеш? — спитав Вейнс, прищурившись. Якщо чесно, він очікував, що наступне буде:
— Відчепись.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
