Свідчення п'яниці
Коліна Лоранца Брінгера цілком виправдали свою ціну.
Ері пробачила йому нетактовність і дозволила супроводжувати її.
Оскільки каву вони вже випили, вирішили трохи прогулятися, насолоджуючись яскравим, життєдайним сонцем.
Без певної мети, їхні кроки блукали навмання. Зрештою Лоранц спитав:
— Ти колись бувала в Упалому Університеті?
Вона знала, що Лоранц закінчив військову академію в столиці. Якщо він пропонує екскурсію, значить, бував там часто — напевно, через когось.
— Так. Мій друг — випускник.
— О, а що він вивчав?
— Літературу.
— Літературу… Як прекрасно.
Вона була щира. Найбільше її вразило те, що в Лоранца взагалі є друг, який вивчав літературу — це було несподівано й приємно.
Лоранц усміхнувся і вивів їх на головну вулицю. Саме в ту мить повз проїхав візок із двома колесами та невеликим навісом. Він підняв руку — велику, мов листок платана, — щоб зупинити його.
//Примітка перекладача: порівняння руки з листком платана тут використано, щоб підкреслити її велику, широку форму. Листя платана має розлогу, розчепірену будову — з кількома лопатями, що нагадують розпростерті пальці.//
— Та він просто пихатий дурень. Завчив усі сонети Генрі Мілтона — лише щоб справити враження на жінок.
Сонетів Мілтона було сто вісім.
— Вражає. Припускаю, він уже одружений? — жартома сказала Ері.
Лоранц відповів у такому ж дусі, хоч і зовсім сухо:
— Досі неодружений. Ідеальний приклад, того як поводитись не варто.
— То, може, варто йому поаплодувати?
— Якщо колись зустрінеш його — обов’язково. Він буде у захваті.
Візок зупинився перед ними. Лоранц з лукавою усмішкою подав Ері руку.
— Бо він дурень.
Ері здавалося, ніби вона бачить сон — просто розмовляє з Лоранцом Брінгером, невимушено та спокійно.
Ніби всі непорозуміння, сварки, хибні судження — усе, що колись стояло між ними, лишилось у минулому житті.
Важко було повірити, що минув лише один сезон відтоді, як вона переїхала з Ранкової Слави у Ґіннесі до Білого Лебедя у Бретії. А за цей короткий час вона знову й знову перетиналася з цим чоловіком.
Вона глянула на Лоранца, який із цілковитою впевненістю показував університетське містечко — мовби сам тут навчався. Її погляд зупинився на старій медалі на його плечі: певно, її було вручено за участь у битві під Місіссіні.
Він записався до війська одразу після того, як став офіцером…
Якщо прикинути, виходить, що він вступив до академії саме тоді, коли над Бретією нависла тінь війни.
І раптом Ері відчула цікавість.
— А ти в дитинстві хотів стати солдатом?
Багато хлопців ідеалізують солдатів, але згодом розчаровуються — коли усвідомлюють, якою буває ціна честі.
Лоранц якраз описував обвитий плющем навчальний корпус, коли раптом замовк. Її запитання пролунало несподівано — очевидно, вона не чула жодного його слова. Та він лише трохи посміхнувся й відповів:
— Аж ніяк.
Як завжди проникливий, він зрозумів, що вона мала на увазі щось глибше, і додав:
— Просто в академії були найкращі гуртожитки.
— «Найкращі» — це значить, були й інші варіанти?
— Так. Я шалено хотів переїхати. Розглядав кілька місць, на екзамен подався спонтанно — і пройшов.
У голосі відчувалася ледь вловима гордість, але все ж вступити до військової академії без серйозної підготовки — це вражає.
— Але ж, навіть склавши іспит, ти не мусив вступати.
— Мені пощастило: я став другим у списку й отримав повну стипендію.
— А…
— І, як я вже сказав, у гуртожитку було просторо й чисто.
Здавалося, Лоранц навмисне залишав усе на поверхні. Найголовніше питання — чому він так прагнув покинути дім — лишилося без відповіді.
Але сімейні речі — це особисте. Вони ще не були настільки близькі, щоб торкатися цього. Тож Ері не стала наполягати.
Після неспішної прогулянки кампусом вони повернулись до головної брами. Поруч розквітли кущі троянд — повітря було сповнене насиченого аромату.
Було ще трохи зарано, та, можливо, настав час подумати про обід. Ері вже відкрила рота, щоби спитати:
— Перепрошую…
Та її випередив жіночий голос.
До Лоранца звернулася дівчина з товстим підручником у руках — студентка.
— Ви… сер Лоранц?
Той кивнув спокійно — ніби звик до подібних ситуацій.
— О, це справді ви! Я так вами захоплююсь!
— Дякую.
— Ви б не могли… дати мені автограф?
Лоранц виглядав так, ніби хотів відмовити — піднята рука й байдуже обличчя говорили самі за себе.
Але Ері знала його краще. Людина, яка щойно допомогла старому ветерану, не могла так холодно повестися з прихильницею. Він вагався лише з поваги до неї.
Тож вона широко й підбадьорливо на нього глянула:
Усе гаразд. Підписуй, не хвилюйся!
На щастя, Лоранц, схоже, усе зрозумів.
— Авжеж.
— Ура! Зараз, зараз, лишень знайду папір і ручку…
Поки студентка шарпалася в сумці, інші — ті, що досі спостерігали здалеку з несміливим захопленням — нарешті наважилися підійти.
— Сер Лоранц, а мені теж можна автограф?..
— Я зберегла всі газетні вирізки про вас. Можна потиснути руку?
— Ви такий гарний… Якщо можна, я б…
За лічені секунди з одного-двох людей натовп зріс до десятка.
— Ого…
Ері опинилася відтісненою вбік, до чорної брами, й тепер ніяково стояла осторонь.
У вищому світі плітки про таких людей, як Лоранц, були звичним явищем, але тільки зараз вона по-справжньому відчула, якою загальнонаціональною постаттю він став.
Його захоплювали всі — незалежно від віку чи статі. Обличчя людей світилися радістю: їм пощастило випадково зустріти героя.
Може, і мені варто попросити автограф?
Джинджер була б у захваті…
Ері несміливо озирнулася, думаючи, в кого б позичити папір і ручку.
— Тьху. Випендрюється.
Ці слова різко вихопили її з думок.
Повз проходив чоловік, голосний, з насмішкуватим тоном.
— Чого витріщилась? Я що, не можу поговорити про власного брата.
Він різко обернувся до Ері. Вона знала, що краще було б просто проігнорувати його, але зробити вигляд, ніби не чула слів «мій брат», не змогла.
Вона поглянула в бік Лоранца, якого ще оточували шанувальники, й обережно запитала:
— Ви… родич сера Лоранца?
— Ага. Я Йован Брінґер.
Але це цілком міг бути і п’яний марення. Та Ері стало цікаво. До того ж, чекати Лоранца було нудно.
— Приємно познайомитись, пане Йоване. Я — Ері Ернест. Я супроводжувала сера Лоранца.
— Ері… Ері…
Йован нарешті підняв очі. Й без того почервоніле від алкоголю обличчя стало ще рум’янішим. Перед ним стояла приголомшливо вродлива жінка.
Ері вирішила перевірити ґрунт.
— Ви, мабуть, мали вечерю з братом?
— Я? З тим покидьком?
Йован гмикнув і смикнув свій криво зав’язаний крават.
— Він викинув рідну сім’ю на смітник, щойно піднявся вгору.
— А…
Ері зрозуміла, що щойно випадково доторкнулася до чогось, що не мала б знати. І дуже сподівалася, що п’яний усе це вигадав.
Але Йован помилився, сприйняв її напружену усмішку за зацікавлення. Він нахилився ближче — від нього нестерпно тхнуло спиртним.
— Хочеш, розкажу, що той виродок зробив із нашою родиною?
— Н-ні, дякую.
— Та годі тобі. Видно ж — цікаво. Ти ж Ері, так? Ви сьогодні з ним… на побаченні?
— Ну…
І тут Йована різко відтягнули назад.
— Відійди від неї.
Лоранц повернувся, схопив брата за комір і повалив на землю. Йован глухо застогнав.
— Як ти смієш.
В очах Лоранца палахкотіла лють. Він дивився на чоловіка під собою з такою зневагою, ніби був готовий просто зараз забити його до напівсмерті.
Ері охопив страх.
— Ходімо.
Вона потягла його за рукав. Але Лоранц не поворухнувся.
У ту мить Ері відчула — як величезна між ними прірва.
Він — чоловік, що вижив на десятках полів бою. Якби він захотів застосувати силу, вона б нічого не змогла зробити.
— Що він тобі сказав?
І тут Ері усвідомила ще дещо:
Цей п’яниця — справді брат Лоранца. Йован Брінґер.
І Лоранц сердився не лише на нього…
Він сердився і на неї.
Коментар перекладача: якщо ви читаєте цей коментар у день, коли вже викладено багато розділів, або — боже мій — історія завершена…
Я вам ЗАЗДРЮ.
Цей розділ я вичікувала, як весну після хворобливої зими. 11 днів — і в результаті три розділи
Зате настрій у мене той самий — дослідницький і впертий. Тому, замість розчарування, буде компенсація. Бо якщо текст не дав простору — я його сама вирощу. Як платан на тротуарі.
Тримайте.
Частина 1: Генрі Мілтон і сонети, яких не існує
Отже, увага:
Жодного Генрі Мілтона з сонетами не існує.
У розділі це або:
жарт персонажа (мовляв, “Генрі Мілтон”, бо той не відрізняє Шекспіра від холодильника P. S.: я теж),
або авторка (навмисно чи ні) вигадала прізвище, схоже на Джона Мілтона — класика англійської літератури XVII століття.
Сонет — це ліричний вірш із 14 рядків, зазвичай написаний ямбом. Структура найчастіше така:
два чотиривірші (катрени),
два трирядки (терцети),
уточнення, поворот чи кульмінація в середині або в останніх рядках.
Джон Мілтон (1608–1674) написав 24 сонети.
Його сонети — не про квіточки й оченята. Це:
політичні гнівні звернення,
елегії втрати,
Примітка: елегії втрати — це ліричні вірші, що висловлюють смуток, біль, тугу або роздуми над втратою
протест проти цензури (див. «To the Lord General Cromwell»),
Примітка: Протест проти цензури — це публічне висловлення незгоди з обмеженням свободи слова, творчості, інформації чи доступу до контенту з боку держави, організацій або платформ.
філософські роздуми про служіння Богу після втрати зору.
якщо хтось реально вчив його сонети, щоб вразити жінок, то:
1. або жінка — політична активістка,
2. або хтось сильно переоцінив ефект від слів “цензура парламенту” в інтимній ситуації.
Частина 2: Плющ.
Плющ (Hedera) — це не просто зелена штука, яка лізе по стіні й робить фото естетичним. Це:
вічнозелена ліана, що живе до 400 років,
росте по тіні, по скелі, по фасаду й по ваших внутрішніх травмах, якщо дати шанс.
Що важливо:
Плющ не паразит, як багато хто думає. Він не висмоктує дерево, по якому повзе. Але він душить світло — і в довготривалій перспективі може ослабити стіну чи дерево просто через свій впертий ріст.
Його корені-присоски прилипають до будь-чого — не для харчування, а для фіксації.
У римській міфології плющ символізував вірність і безсмертя. Його вплітали в вінки Вакха, бога вина і божевілля.
Плющ в архітектурі — символ старих знань, тихої сили, чогось, що вкоренилося й не відпускає.
Частина 3: Платан.
Платан (Platanus) — це гігантська рослина, яка поводиться як стара мудра істота. Його:
листя — широке, п’ятипале, до 30 см завширшки.
кора — щороку лущується, як шкіра після сонця. Дерево ніколи не буває одноманітним — воно змінюється постійно.
плоди — у вигляді колючих кульок, що сипляться з дерев у квітні й викликають алергію у половини містян, але виглядають красиво.
Де росте платан?
По всій південній Європі. Особливо в містах із тепло-м’яким кліматом: Париж, Рим, Барселона, Львів (місцями).
Його часто саджають уздовж бульварів і біля шкіл, університетів, судів. Чому?
Бо він витривалий до забруднення, спеки, вапна і людей, які обпираються.
У філософії платан — це місце для діалогу. У “Державі” Платона Сократ каже:
“Сядьмо в тіні платана, бо тут приємно розмовляти”.
---
Кінню Ері
Їй просто стало нудно. І вона вляпалась.
І я така: оу. Рідна душа.
Бо коли мені нудно — я теж вляпаюсь. Обов’язково.
А коли я зайнята, або в мене щось горить, або в голові "повний графік тої дівчини, яка впевнено йде із кавою" —
все. Я спокійна. Рівна. Практично холодна.
Але скука?
Скука — це як відкриті двері до божевілля
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоц
ійна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
