Дорогі коліна
Дорога Долбіш і далі жила своїм гамірним життям.
На вітрі тріпотіли білі та блакитні прапори,
а на обличчях закоханих, які зустрічались після довгої розлуки,
сяяло хвилювання і щастя.
Ері сиділа в тихій частині вулиці, де стояли дорогі ресторани.
Вона пила каву на терасі того самого закладу, де обідала раніше,
і спостерігала за перехожими.
У клумбі поруч цвіли троянди — майже завбільшки з її обличчя,
ну, може, злегка перебільшуючи.
Пелюстки розкривались на сонці,
а яскраво-жовті тичинки виглядали майже зворушливо.
Вона дістала з кишені пальта листа.
Це був один із тих, що надіслала їй мама.
Кути вже трохи затерлися —
Ері перечитувала його так часто, що деякі рядки знала напам’ять.
Вчися старанно, добре їж, знаходь друзів…
Наближалося літо.
У неї була рекомендація,
але щоб вступити до старшої школи,
доведеться ще набрати прохідні бали на вступному іспиті.
Вона вже більш-менш звикла до життя у «Білому лебеді» й навіть встигла вийти в світ.
Настав час сідати за навчання. Ще не пізно, але далі зволікати — вже небезпечно.
Тож мамині поради вона виконувала майже повністю.
На відміну від графа Ернеста, шеф-кухар у «Білому лебеді» дуже щедро реагував на похвалу,
і завдяки теплим словам Ері нещодавно захопився експериментальними стравами.
У результаті вона харчувалася краще, ніж будь-коли.
Друзів вона теж завела — після балу перемоги й свого трохи вимушеного дебюту.
Під приводом «показати сад» дами з Фоллена влаштовували чаювання ледь не щодня.
Ері сумлінно писала відповіді й приймала запрошення.
Залишалась лише остання фраза з маминого листа.
Вчися. Добре їж. Знаходь друзів. І закохайся.
Її мама за життя ніколи особливо не цікавилася особистим життям доньки.
Не тому, що не переймалась — яка мати не переймається?
Просто місіс Абіл хотіла, щоб Ері виросла самостійною.
І, мабуть, боялася, що прямі розмови лише створять тиск.
Після смерті батька обидві були надто зосереджені на виживанні,
щоб узагалі думати про таке.
Але все ж — вона написала це.
Сказала їй: закохайся.
Ері повільно провела пальцем по тому рядку,
наче хотіла відчути в ньому серце матері.
Проблема була в іншому — вона вже наближалась до віку, коли одружуються.
Дехто з її подруг у Фоллені вже давно був у шлюбі.
І тепер кохання невід’ємно тягло за собою думки про весілля.
До того ж, спадок родини Ернестів — величезний.
Романтика й шлюб у таких умовах здавалися тягарем, а не солодким переживанням.
Знала б я, що буде ось так — може, варто було комусь подобатися ще раніше…
Час, коли можна було просто кохати — просто тому, що хочеш, — минув.
Назад не повернеш.
З дещо важким серцем вона склала листа й уже збиралась сховати його,
як раптом почула шум біля ресторану навпроти.
— Я сказав — забирайся! Ми жебраків не обслуговуємо!
Старого чоловіка в подертій одежі виганяв працівник закладу.
У того була довга сива борода й нечесане волосся, ніби він роками не стригся.
— У мене є гроші… Я здав медаль у ломбард…
— Та не в грошах справа. Жоден ресторан на Долбіш-роуд тебе не прийме.
Іди десь у завулки, там тобі раді.
Деякі перехожі спостерігали за суперечкою, але ніхто не втрутився.
Більшість лише хмурилась і відходила, щось бурмочучи собі під ніс.
Навіть персонал ресторану, де сиділа Ері, виглядав напруженим,
наче боявся, що старий може підійти й до них.
Ері рвучко підвелась, впершись руками в стіл.
Скрегіт. Металевий стілець голосно посунувся.
— Сер…
Але перш ніж вона встигла зійти з тераси,
до старого підійшов високий чоловік.
Він злегка нахилився і щось тихо сказав йому.
Це був Лоранц Брінґер.
Ті, хто його впізнав, одразу звернули увагу.
Принаймні, всі на терасі точно позирнули в той бік.
Лоранц перекинувся з чоловіком кількома словами,
а потім м’яко провів його вулицею вбік.
— А?..
Ері знову сіла, розгублена.
Частково вона очікувала чогось… вражаючого.
Бо ж Лоранц завжди був не схожим на інших.
А частково — вона розгубилась від раптової зустрічі з тим,
від кого намагалась тікати.
Серце закалатало.
Приблизно за пів години Лоранц знову з’явився на вулиці.
Ері, яка замовила ще одну каву, аби затриматись,
інстинктивно насунула капелюшок нижче і важко проковтнула.
Старий чоловік був поруч із ним. Але зовнішність його змінилась до невпізнання:
тепер він був у чистому, елегантному костюмі,
а сиве волосся й борода були акуратно підстрижені.
Вони повернулись до того самого ресторану.
Працівник, який раніше вигнав старого,
тепер метнувся назустріч і ледь не розсипався в реверансах.
— Ласкаво просимо!
Але старий не рушив з місця.
Лоранц поплескав його по плечу злегка, підтримуючи.
Старий щось сказав офіціантові — той різко почервонів
і, не приховуючи збентеження, стрімко зник усередині.
Лоранц усміхнувся.
Справжня, легка усмішка — і навіть хихітнув.
Ері витріщилась на його примружені очі, на долоню,
яку він підняв у невимушеному жесті — наче готувався до «дай п’ять».
Вона не витримала.
Рвучко вскочила у ломбарді поруч.
— Зачекайте, лише на хвильку!
Коли вона вибігла назад,
старий уже прощався з Лоранцом, обіймаючи його.
Ері, важко дихаючи,
простягла йому потерту медаль.
— Це… це ваше…
— Вибачте, я… я почула, що ви казали раніше…
Очі Лоранца розширились — він явно не знав, що Ері все бачила.
Проте вона зосередилась лише на старому:
— Я викупила її з ломбарду.
Будь ласка, візьміть. Вона важлива.
— Дякую… Щиро дякую. Але…
Вибачте, панно…
Старий лагідно повернув медаль у її руки.
— Думаю, вона потрібна комусь іншому більше, ніж мені.
— Комусь іншому…?
Він кивнув у бік Лоранца. Ері здивовано обернулась, усе ще тримаючи медаль у формі сонця. Лоранц лише знизав плечима.
Вона знову глянула на старого — той засміявся
і витягнув з-під жилета блискучу нову медаль.
— Той молодик віддав мені свою.
— Ах…
Це було схоже на удар чимось важким по голові.
Старий обережно згорнув її пальці навколо медалі.
— Подарунки не повертають. Та й медаль потрібна лише одна.
Це була його гордість — нагорода за хоробрість у Союзній війні,
здобута сорок років тому. Але злидні змусили його закласти її.
Коли живіт порожній — честь нічого не важить.
— Ви добра дівчина.
Нехай у вашому житті буде багато благословень.
Він потиснув Лоранцові руку й спокійно рушив далі
вулицею Долбіш-роуд.
— …
— …
Тепер Ері стояла, тримаючи в руці медаль, яка більше не мала власника.
Лоранц виглядав так, ніби щойно зійшов із полотна — в парадному білому мундирі. Тепер вона помітила: на костюмі бракувало медалі.
Ері підняла руку й прикріпила медаль на порожнє місце. Лоранц похитав головою.
— Ви заплатили за неї. Тепер вона ваша, міс Ері.
— Я… я дарую її вам, — сказала вона з рішучістю, впевнена, що він відмовиться.
— Гаразд. Я прийму її.
Але Лоранц погодився несподівано легко. Ері знітилася, стримала усмішку й мовчки приколола медаль до його мундиру.
Лоранц провів пальцем по зношеній поверхні. Серед інших, блискучих нагород ця виглядала особливо.
— Я її збережу.
— …
— Це перший подарунок, який ви мені зробили, міс Ері.
— Я… я ж не зовсім це як подарунок мала на увазі.
— То це була просто непотрібна річ, від якої ти позбулася?
Ері розгубилася й почервоніла.
— П-позбутись?! Ти ж не смітник!
— Смітник, значить…
— …
— Хе-хе…
Лоранц тихо засміявся. Його плечі здригнулися від легкого сміху, і він жартома витер уявну сльозу.
— Вибач. Ти маєш рацію. Не смітник. Хоча… дещо сміттєве я в житті робив.
Ері знала, що ця розмова колись станеться. Вона ж присягнула, що ніколи йому не пробачить. Але… зараз вона посміхнулася.
— Я не приходив до твого дому, бо думав, що ти зненавидиш це. І взагалі — гадаю, ти спалила всі мої листи.
— Та…
Вона хотіла щось сказати, але Лоранц раптом опустився на коліна просто посеред Долбіш-роуд.
— С-сер Лоранц!
Ері ахнула й миттєво прикрила рот долонею, коли всі на вулиці повернулися в її бік.
— Що ти робиш?!
Вона прошепотіла з панікою, та Лоранц лише підвів на неї погляд, наче й не почув нічого.
— Я ніколи не хотів образити ветеранів війни.
— …
— Але я завдав тобі болю, якого вже не виправити.
Говорив спокійно, впевнено — ніби репетирував це не раз.
— Я думав про це дні й ночі… Як мені втихомирити твою злість…
— Я вже…
— І тому я став на коліна. Ці коліна нічого не варті, і саме тому в мене не було виправдань не скористатися ними.
Із цими словами він простягнув руку й узяв її долоню.
Ері здригнулася — його рука була холодною, трохи вологою від поту.
Він нервує.
Ця думка вдарила в серце легким електричним струмом. Вона стисла його руку. В його глибоко-зелених очах щось тремтіло, але голос залишався рівним.
//Коментар перекладача: У НЬООГО БУЛИ ЗЕЛЕНІ ОЧІ?!
(Зараз перекладачка тимчасово недієздатна — вона лежить на підлозі, притискаючи до грудей словник і шепочучи: «Зелені... зелені... зе-ле-ні...»)
(Дорогі читачі, тут треба зробити паузу. Бо перекладачка має до зелених очей не просто слабкість — це хронічна, невиліковна, генетично закладена форма симпатії, що активується миттєво й безповоротно.)//
І він запитав:
— Ти пробачиш мене?
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
