Бджоли та метелики
Щойно пролунали ці слова — Операція «Баттерверкс» — у голові Ері вибухнув сліпучий біль, і все довкола залилося білим світлом. Віддалено, ніби крізь воду, вона чула, як Ґінджер кличе:
— Панно…!
— У наступ! Прямуймо в море смерті!
Обличчя чоловіка було не сповнене життя — лише шалене божевілля. Коли він кричав «У наступ», з його губ летіла слина, а в її вухах це звучало, мов постріли.
Перелякана Джинджер завмерла, а тоді кинулась підтримати Ері.
— П-панно…!
— Я в порядку. Все добре.
Ері примусила своє серце сповільнити шалений ритм. Обережно зняла з плеча тривожну руку Джинджер й зробила крок до чоловіка.
— Баттерверкс…
У роті — гірко, ніби вона проковтнула жменю солі.
— Ви знали когось на ім’я Юріо Абіл?
— А… Юріо…
— Юріо Абіл. Із Ґіннеса, високий, каштанове волосся…
— Ми були добрими друзями…
Ері затамувала подих. Вона щойно зустріла солдата, який брав участь в операції Баттерверкс — разом з її батьком.
Очі чоловіка на мить стали ясними. Ще недавно в них було щось туманне, але тепер — ясність і впізнавання.
— Ти його донька. Я пам’ятаю фото. Ті самі гарні очі… Ти маєш їх від нього.
Чоловік простягнув тремтячу руку. Його нігті були чорні від бруду, а на тильному боці долоні виднілися синці й сліди від голки.
— Містер Кевік!
Перш ніж його пальці торкнулися обличчя Ері, двоє кремезних чоловіків і гостровилиця жінка кинулись до нього.
— Знову ускладнюєте все, сер!
Чоловіки схопили Кевіка за обидві руки, а той кричав і пручався.
— Перепрошуємо, міс.
Один із них коротко кивнув.
Шокована Джинджер пробурмотіла:
— Щ-що тут відбувається?
— Нічого серйозного. Вибачте за незручності. Можете йти далі.
Чоловік злегка вклонився й збирався вже піти. Але Ері вигукнула з обуренням:
— Ви не можете просто так тягнути людину без пояснень!
— «Людину»? Ха!
Чоловік розсміявся, наче вона щойно сказала щось абсолютно безглузде. Ері спалахнула:
— І що тут смішного?
— Містер Кевік — це, мабуть, найменш «звичайна» людина, яку ви будь-коли зустрінете.
Він закрутив пальцем біля скроні.
— Тут у нього… не все гаразд.
— Ворог справа по курсу! Одиннадцята година!
— Вогонь! Вогонь без попередження!
Кевік закричав знову, а чоловік кинув на Ері погляд: бачите самі.
— Ось що буває з ветеранами. Тіло може ще триматись, а розум — уже ні.
— Але він знав мого батька!
— Та ви ж не збираєтеся сприймати слова божевільного всерйоз, міс? Розумна дівчина — і раптом така наївність?
Чоловік жестом дав зрозуміти, що розмова закінчена:
— Повірте. Найкраще — не втручатись. Ідіть.
Кевіка грубо запхали до невеликого фургона з дахом. Дверцята гучно зачинилися. На них красувався напис: Психіатрична лікарня Вотт.
Чоловік сів спереду. Фургон рушив з місця, а металева табличка з назвою дзенькала, поки карета віддалялась.
Лікарня Вотт розташовувалася на околиці Фоллена. Вважалася більш-менш гуманною, принаймні за чутками.
Ері не зводила очей з фургона, аж поки той не зник з поля зору. Потім повільно озирнулась до Джинджер, яка нервово переминалася поруч.
— Можеш дізнатись про нього більше?
***
У Білому Лебеді троянди стояли у повному цвіті. Червоні, рожеві й білі троянди стояли в ідеальних рядах, впорядковані за видами та походженням.
Садівники у солом’яних брилях дбайливо обрізали гілки та листя секаторами. Інший слуга поливав кущі, а пелюстки, насичені вологою, сяяли життям.
Де квіти — там і бджоли з метеликами. Придивившись, можна було помітити, як бджоли енергійно тремтять своїми пухнастими тільцями, занурюючись у золотаві тичинки.
— Це шедевр у будь-яку пору, — промовив пан Вілсон, директор Банку Вілсона. Половина в цих словах — лестощі, половина — щира похвала.
Граф Ернест усміхнувся задоволено. В руці він тримав чорну палицю з руків’ям у формі золотої трояндової пуп’янки.
— Це ж головна окраса Білого Лебедя, зрештою.
— Незабаром у вас з’явиться ще одне джерело прибутку — шахти на острові Мотор.
Граф кивнув. Кілька аристократів вклалися в ці розробки під його керівництвом, а принц Фелікс додав солідну суму на завершальному етапі.
— Але, графе, Мотор — це лише верхівка айсберга.
Вілсон обережно змінив напрям розмови. Граф Ернест зберіг спокійну міну.
— Ви маєте на увазі золоту лихоманку? Чув про неї.
— Саме так. Усі зараз прагнуть перетнути Західний океан.
— Це надто ризиковано. Особливо з такими обсягами капіталу й робочої сили.
Граф Ернест мав репутацію надзвичайно обережного інвестора. Хтось називав це далекоглядністю, а хтось, як пан Вілсон, засліплений жадобою, — марнуванням шансів.
— Але ж великий ризик — великі прибутки, хіба ні?
— Існує чимало безпечніших способів заробити достойно.
— Це правда. Але… є дещо, що відомо лише небагатьом.
Попри те, що вони прогулювалися приватно, без прислуги, Вілсон приглушив голос, ніби відкривав державну таємницю.
Очі графа Ернеста ледь помітно розширились.
— Сер Лоранц?
— Саме він. А де Лоранц — там і принц Фелікс.
Граф згадав той день, коли принц з’явився без попередження — разом із Лоранцом.
— Якщо Лоранц рушає, принц не забариться.
— Хм...
— Ви ж чули ці чутки, правда? Кожна інвестиція, до якої торкається сер Лоранц, обертається на золото. Він не лише вправний у війні — він бачить весь ліс, а не окремі дерева.
Граф про такі чутки справді чув. Але щось у цьому не давало спокою. Під час обговорення шахт на Моторі принц Фелікс сам казав: Лоранц не зацікавлений у фінансових вкладеннях.
Гаразд, гроші змінюють людей. Але ж не так стрімко.
— Подумаю ще. Поки що не поспішаю, — сухо відповів граф і попрямував до альтанки.
Вілсон сердито гепнув себе кулаком у груди.
«Упертий старий!» — лише подумав.
Коли гість нарешті пішов, до графа підійшов дворецький Ґрейт.
— Панна Ері повідомила, що сьогодні пропустить вечерю.
Граф, який саме збирався закурити люльку, завмер, напівпіднявшись зі стільця.
— Чому? Вона зле себе почуває? Вона ж була на чаюванні у Деллервеїв. Щось сталося?
— Нічого серйозного, — спокійно відповів Ґрейт. Йому добре було відомо, чого саме боїться граф.
Граф Ернест постійно переймався, що минуле Ері може стати причиною того, що інші юні панянки відвернуться від неї.
Саме тому, коли вона запропонувала подарувати дівчатам парфуми, він пішов ще далі — порадив додати до кожного подарунка по троянді.
З огляду на те, наскільки дорогою для нього була ця розарія, навіть Ґрейт здивувався тоді.
//Примітка: у цьому випадку слово «розарія» означає сад або спеціально облаштовану ділянку з трояндами — тобто розарій.//
Ері, ймовірно, навіть не здогадується, яким винятковим був цей жест.
Дворецький налив у горнятко теплий ромашковий настій.
— За словами покоївки, вона засмутилась після розмови з якимось чоловіком біля поштового відділення.
— Чоловіком? Ви маєте на увазі сера Лоранца?
— Ні. Вона бачила його вперше. На вигляд… м’яко кажучи, психічно нестабільний. І ще...
Граф підніс горнятко до губ, але не зробив ковтка — повільно опустив руки на коліна.
Його пальці ледь тремтіли.
— Панна Ері попросила Джинджер дізнатися більше про цього чоловіка.
— Нестабільного?
— Здається… він згадав операцію Батерверкс і… ім’я молодшого пана Юріо.
— Юріо…
Чашка ледь не випала з його рук. Ґрейт поспішив її підхопити.
Граф потер підборіддя в задумі, а тоді нарешті підвівся.
— Прогуляюся трохи.
Він рушив до західного саду.
Той був менш пишним, ніж розарій на сході, зате пронизаний спогадами про його дружину. Зазвичай вони боліли. Він любив її так сильно, що втрата залишила порожнечу, яку ніщо не могло заповнити.
Але іноді ці спогади дарували спокій. Проходячи повз дерево, де вона колись гойдалась, він відчував, ніби вона знову штовхає його вперед.
— Який приємний вітерець, правда ж, Джордже?
Юріо найбільше на неї скидався — лагідний, чутливий. Співав гімни ангельським голосом, поки вона грала на фортепіано…
Граф зупинився біля оранжереї, не в силах іти далі. Він сперся на стовбур дерева, важко дихаючи.
— Саша… Саша!
Старий прошепотів її ім’я тремтячими губами. Очі наповнились слізьми — аж раптом він підвів голову.
— Мяу!
Кіт лапкою торкнувся його штанів. Граф зігнув коліна.
— Розі…?
Рудий смугастий кіт був точнісінько як Розі.
— Моя маленька Розі…
Він знав, що це не вона, але обережно погладив його по голові. Шерсть була м’якою, кісточки під шкірою — міцними. Вона була теплою.
— Мррр.
Кіт підстрибнув уперед, розсуваючи траву. Граф, заворожений, пішов слідом.
Кіт зупинився перед білими дверима оранжереї.
— Двері зачинені, кошенятко.
На обличчі графа з’явилася тужлива усмішка. Сльози вже встигли висохнути.
— Мяаау!
Але кіт штовхнув двері й проскочив усередину.
Очі графа широко розплющились. Це неможливо…
Повторюючи: «Не може бути», він наблизився до оранжереї.
Усередині хтось був.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
