Навіщо ти мене постійно зачіпаєш?
— Чому твоя неприязнь до мене має бути для мене образою?
Отже, те, що мав на увазі Лоранц, звучало приблизно так:
Ти навіть не здатна мене образити. Ти не та людина, яка мала б такий вплив.
Ері почервоніла.
— Авжеж. І хто я, зрештою, така…
Власні думки вразили її.
У Ґіннессі вона була впевненою, стійкою.
Але відколи приїхала в Білий Лебідь — щось поволі кришилось усередині.
— Чудово. Очевидно, я дійсно нічого не важу для вас, сере. Які милі слова.
Її слова різали, але Лоранц і далі лишався абсолютно незворушним.
Він навіть зламав стебло лисохвосту й байдуже поворухнув ним перед Розі, наче дражнив кошеня.
— Це не тільки про вас. Я так ставлюсь до всіх. Навіщо перейматись тими, хто мене ненавидить?
Ері крутнулася до книжкової полиці, буркнувши з образою:
— То й мене ігноруйте.
— Так і роблю. Прагну.
— …Що ти щойно сказав?
Його відповідь була дивною. Занадто багатозначною.
Намагаюся не перейматись… — тобто, переймається.
І, враховуючи його кмітливість, він прекрасно розумів, як це прозвучить.
Навіть усвідомлюючи, що знову стала об’єктом його гри, Ері розгубилась.
— Схоже, ти не дуже й намагаєшся.
— Очевидно.
На його вустах зависла ледь помітна усмішка — відлуння тієї, що була раніше.
Розслаблена, майже сонна. Але тривожна у своїй м’якій невизначеності.
— …
Нарешті, Ері вирішила залишити гордість осторонь і спробувати поговорити щиро.
Вона подивилась йому просто в очі — довгі, чисті, з глибокими зеленими ірисами, що виблискували, як листя після дощу.
— Навіщо ти постійно мене зачіпаєш?
— …
— У тебе ж, напевно, безліч справ. Чому тобі потрібно приходити сюди?
— …
— Ти сам сказав — я того не варта.
Кожне слово було сказане з напругою.
В голосі — обурення, хоч вона й намагалася його приховати.
На подив, в очах Лоранца щось блиснуло.
Прислонений до стовбура дерева, він вирівняв спину.
— Напевно, я єдиний чоловік у світі, якого питають, чому він переслідує, після того, як подарував квіти.
Дивно, але виглядав він… майже ображеним.
Ері була настільки ошелешена, що не стрималась:
— Тобі взагалі не обов’язково було їх дарувати.
— А хіба потрібен дозвіл, щоб зробити комусь подарунок?
— Я не це мала на увазі…
— Якщо не подобається — викинь.
— Як я могла?
— Ага. Значить, ти їх таки залишила.
— …
Вона сама себе загнала.
Ері щільно стиснула губи. Почувалась загнаною в кут.
Полуденне сонце розсипалось золотими променями,
а вітер гойдав траву, додаючи всьому руху й життя.
Сваритися з таким живописним чоловіком у такий ідеальний день…
Це здавалося майже нереальним.
Сер Лоранц Брінґер. Герой війни.
Офіцер не з вищого роду, який урятував принца й примусив припинити війну блискавичною перемогою в морській битві при Місіссіні.
Чоловік, якого вона знала лише з письмових згадок,
тепер стояв перед нею.
І до божевілля збивав її з пантелику.
— Титул…
Ері прибрала пасмо волосся, що вибилось через вітер, за вухо.
Її лоб і кругла щока створювали ніжну лінію.
Та всупереч цій м’якості, її погляд був різкий —
такий, що міг прорізати поверхню й побачити суть.
— Цей титул… ти його справді так хочеш?
— Сер Лоранц шукає наречену.
— У нього є гроші, але немає титулу.
— Значить, хоче. Тоді він буде ідеальний.
Плітки, почуті в пудрениці, дзижчали в голові.
Ері не погоджувалась із кожним словом —
але хіба в кожного немає своїх уразливостей?
— …
І вперше навіть Лоранц Брінґер не зумів зберегти абсолютну холодність.
Його зазвичай стримані вуста ледь помітно сіпнулись.
— Ти взагалі уявляєш, наскільки зухвало прозвучало твоє питання?
— Я жодного разу в житті не бажав мати титул, —
його голос раптом став різким.
— Ніколи.
— Але тепер у тебе він є.
Мов тонкий дріт, по якому вдарили молотом,
Лоранц безжально перерізав її слабке виправдання.
Її щоки спалахнули — від образи, від несправедливості.
— Навіть у Ґіннессі… мені було досить добре.
— Тобто зараз тобі погано?
— Це…
— Якщо ти не збираєшся від усього цього відмовитись — не говори так, ніби вже це зробила.
Світла, весняна атмосфера раптом застигла,
мов крижаний подих пройшовся по траві.
— Ти вважаєш мене лицеміркою.
— І не заперечуватиму.
Ця пряма, не затримана відповідь пронизала Ері, наче лезо.
— Я… я не така.
— Не намагайся виправдовуватись переді мною.
— …
— І не треба. Це все одно нічого не змінить.
Він знизав плечима. Підняв складений мундир — Розі ІІІ жалібно нявкнула.
Лоранц легенько поплескав її по кругленькому задку —
кішечка підстрибнула й опинилась у Ері на руках.
Трава, де він сидів, лежала прим’ятою в усі боки.
— Тепер, коли я переконався, що з вами все гаразд — я піду.
Зрештою, вона так нічого нового про нього й не дізналась.
— Шкодую, що завадив вам читати.
— Брехун.
//Коментар перекладача: я сама не зрозуміла цей діалог//
Ері вигукнула це, мов прокляття,
повністю усвідомлюючи, як дріб'язково це звучить.
— Тобі зовсім не шкода.
Але Лоранц уже йшов геть.
Його яскраве світле волосся, широка спина й прямі плечі
залишали по собі враження —
мов вітрила переможного корабля.
Добре. Йди.
Ері уткнулась обличчям у книжкову полицю, що все ще пахла папером.
Вона відчувала себе розтріпаною з усіх боків,
ніби нитка ослабла — й тканина почала розпускатися.
***
Вже тридцять років у «Білому Лебеді» не проводили жодної офіційної вечірки.
Відтоді, як графиня — господиня маєтку — загинула в аварії,
двері залишались щільно зачиненими.
Тож новина сколихнула весь Фоллен.
Але оскільки для Ері Ернест це мала бути перша подібна подія,
вечірку вирішили зробити камерною.
Навіть попри підтримку мадам Боунс, навантаження на персонал було значне.
//Примітка перекладача: «камерна» означає, що вечірка буде невеликою, затишною, з обмеженим колом гостей, без надмірної помпезності — скоріше як репетиція перед великими подіями у майбутньому.//
І все ж, найбільший тягар лежав саме на Ері.
Кожного дня вона почувалась на межі знепритомнення.
Хоча вона й вивчала бухгалтерію,
уперше стикнулась із такими сумами —
і від бюджетування боліла голова сильніше, ніж від балів.
Дворецький Ґрейт щось запідозрив,
але вже був по шию зайнятий: допомагав графу Ернесту з інвестиційною кризою в Моторній Копальні.
А мадам Боунс, хоч і незамінна, не могла цілодобово сидіти в Ері за спиною й керувати кожною ложкою.
— Досить! Перерва!
Ері схопилась за палаючу голову й вигукнула.
Розі ІІІ, що дрімала на письмовому столі, насторожено підвела вуха й зробила героїчну мордочку.
— Ходімо, Розі.
Сьогодні я страйкую.
//Примітка перекладача: страйкувати — це відмовлятись виконувати роботу як форма протесту.//
Ері блукала маєтком разом із Розі ІІІ.
Її тіло ніби й гуляло, а от розум усе ще залишався за письмовим столом.
Напівзаглиблена в думки, вона машинально ішла слідом за кошеням,
що бігало за метеликами, змінюючи напрямок щоразу, як вітер.
— Мяааа~
Зрештою, вона дійшла до затіненого місця.
Вологе повітря тут стало трішки прохолоднішим.
Ері підняла погляд.
— Це місце…
Червона поштова скринька.
Вона інстинктивно торкнулася ключа, що висів у неї на шиї.
Вона опинилась неподалік західного крила.
Мала б повертатись, але...
— Мяаау~
— …
Невже я довела себе до напівнепритомного стану?..
Усередині неї раптом спалахнуло бажання піти далі.
Ніби це була внутрішня винагорода за всі ті години, коли вона стримувала себе
і не дозволяла жодної забаганки, працюючи до знемоги.
— Розі… не лізь занадто далеко. Маленьке безсоромне створіння…
Ері ковтнула, відчувши легке хвилювання — і переклала провину на кішку.
— Ааааоуу!
У відповідь Розі ІІІ обурено нявкнула — вона точно знала, що її звинувачують.
Ері змирилась, підхопила кошеня й повільно рушила до задньої частини крила.
На диво, територія була доглянута. Жодного бур’яну.
Стіни — старі, але цілі, без тріщин.
Зрештою, перед нею відкрився скляний оранжерейний павільйон,
що був з’єднаний із балконом західного крила.
— …
Вона знала, що так і буде, якщо піде далі.
З першого разу, коли почула про цю оранжерею —
попри те, що вхід був заборонений,
вона вже тоді знала: колись обов’язково зайде.
Скло було таким запиленим, що всередину майже нічого не видно.
Перед нею — на диво маленькі двері.
Можливо, її бабуся була тендітною.
Ері провела долонею по білому дерев’яному обрамленню.
— Ауоо…
Кіт зморщив свого рожевого носика — пил щекотав.
— Ні, Розі. Не заходь…
Прошепотіла майже беззвучно,
наче хтось міг почути.
Ері обережно вставила блискучий ключ у замкову щілину.
Клац.
Ключ провернувся з виразним звуком.
Наче оранжерея весь цей час чекала —
саме її. Саме цього моменту.
*******
Марафонка перекладу на трасі.
Наздоганяю англійський переклад із дикими очима й файлом словника в зубах.
Цей розділ — чергова переможна миля, хоч ноги вже не слухаються, а дієслова — тим паче.
Переклала Nathaniel.
Якщо хочеш бути серед перших, хто отримує нові розділи (до того, як я впаду),
приєднуйся до мого Telegram-каналу.
(Не змушуй мене наздоганяти ще й тебе. Я вже наздоганяю англійську. Досить із мене.)
Коли я кажу «переклад», я не маю на увазі, що натиснула кнопку і пішла пити чай.
Я маю на увазі: перечитала один діалог п’ять разів,
викликала демона граматики, сперечалась із собою,
пережила трохи екзистенційної кризи — і лиш тоді натиснула «зберегти».
Донат — це не “плати мені за роботу”.
(Ну… я, звісно, не відмовлюсь. Уяви, якби за справу, яку ти любиш, ще й платили? Це ж майже мрія.)
Але правда в тому, що любов і захоплення — це прекрасно,
та іноді їх просто недостатньо,
особливо коли переклад — це не магія, а копирсання в деталях,
слова, які не хочуть лягати красиво,
Донат - це скоріше : "бачу тебе", "дякую за зусилля", "ти не в пустелі".
Він несе значно більше, ніж цифра на екрані. Він — привід не зупинятись.
А ще я страшенно радію, коли мені справді донатять. Не знаю, чому — але донат на переклад гріє сильніше, ніж сума втричі більша за щось абстрактне.
І — так, я дуже люблю ваші коментарі.
“Ого, ти вже переклала?”,
“Ого, ти ще й визначення дала?”,
“Дуже гарно перекладено сцену!” — я читаю все.
Деякі — з усмішкою, деякі — з бажанням їх роздрукувати й приклеїти на лоб.
Особливо люблю читати, де ви ділитесь своїми враженнями
Мовчати не заборонено, звісно.
(Але пам’ятай: кожен мовчазний читач — це ще один привид у коридорі мотивації.)
Тож якщо хочеш підтримати —
Monobank
abank24
Ko-fi
