Третій візит
Коли Сер Лоранц Брінґер прибув до «Білого Лебедя», граф Ернест був відсутній. Почувши це від дворецького, Лоранц лише злегка знизав плечима:
— Не страшно. Я прийшов до міс Ері.
Це вже був другий випадок, коли Лоранц навідувався до Ері без попередження.
Слуги, виховані й стримані, зустріли його без жодного натяку на подив, хоча кулуарні чутки вже тихенько ширились Фолленом.
//Примітка перекладача: кулуарні чутки — це неофіційні, часто напівприховані розмови, які циркулюють "у кулуарах" — тобто поза офіційними подіями, у приватних розмовах, за лаштунками, у тіні.//
І треба сказати — чутки були з тих, які Фоллен просто обожнював.
Сер Лоранц Брінґер і міс Ері Ернест… посварились, мов закохані!
На бенкеті з нагоди перемоги їхню історію сильно спресували, цілковито ігноруючи те, що було насправді.
Звісно, розповідь перебрехали й прикрасили, та тих, хто живе плітками, правда ніколи особливо не цікавила.
Молоді покоївки нишком поглядали на сера Лоранца й перешіптувались, поки їх не присоромила старша покоївка Лора.
У результаті подати чай доручили напруженій Джинджер.
Коли вона занесла тацю з чаєм до вітальні, Лоранца на дивані не було.
— ?
Натомість він сидів навприсядки поряд.
— Мяу!
— Розі! — вигукнула Джинджер, почувши знайомий звук, і швидко поставила тацю на стіл.
— Отже, її звати Розі, моя леді.
Джинджер одразу зрозуміла: звернення «моя леді» адресувалось не їй.
— Мяу~.
Навприсядки, Лоранц чухав Розі під підборіддям.
Кішка, прикрашена стрічкою кольору крему, насторожила вушка й, мружачи блискучі очі, з видимим задоволенням приймала ласку.
— Гей, Розі. Не можна так. Іди сюди, — пошепки промовила Джинджер.
Але Розі демонстративно зачепила кігтями штанину Лоранца, після чого спробувала стрибнути йому на коліна. Зрештою, він сам узяв її на руки.
— Вона чарівна.
Джинджер застигла, витріщившись на холоднуватого аристократа й пухнасту істоту на його руках.
Вона ніяк не очікувала, що такий серйозний чоловік вимовить слово «чарівна».
Прийшовши до тями, вона поспішно повідомила:
— Міс Ері щойно прийняла ліки й відпочиває.
— Я почекаю.
— Вона щойно заснула… Я не знаю, коли прокинеться…
Лоранц безтурботно схрестив довгі ноги, однією рукою утримуючи Розі, яка почала з’їжджати з колін — так, ніби тримав її щодня.
— Якщо міс Ері не відмовляє мені прямо — я зачекаю.
— Вона… вона не відмовляє.
Лоранц плавно нахилив підборіддя.
Навіть найменший його рух змушував Джинджер ковтнути — такої вроди не бачиш щодня.
Здавалося, щойно зійшов з картини.
Поставивши чай, Джинджер обережно відступила.
Вона ще раз спробувала прошепки покликати Розі, та марно.
Здавалося, “моя леді” остаточно визначилась зі своїм фаворитом — вродливим героєм війни.
***
Того дня Сер Лоранц Брінґер чекав Ері три години, перш ніж піти, пообіцявши повернутись наступного дня в той самий час.
Серед слуг одразу ж виникла ставка: Чи справді він повернеться?
І він справді повернувся — цього разу з оберемком квітів у руках.
— Скажіть йому, щоб пішов.
Щойно Ері, вже цілком одужала, дізналась, що Лоранц чекає вже годину — різко відмовилася.
— …Розумію. А з букетом як бути?..
— Викиньте.
Одна жоржина — така велика й розкішна, як саме її обличчя. Ніжне поєднання рожевого й білого, мовби пелюстки й досі зберігають ранкову росу.
І саме тому Ері здавалося це ще більш абсурдним.
Це що — помста?
За приниження на бенкеті перемоги?
Чи він кепкує з того, що я лежала хвора в ліжку?
Ухопивши букет як щит, Джинджер хитнулась назад.
Щойно їй вдалося вхопитися за дверну ручку, Ері покликала:
— Зачекай. Можеш… поставити квіти у вазу?
— А, звісно.
— Це ж не провина квітів…
Тихо пробурмотіла вона, наче виправдовувалась більше перед собою.
Джинджер ледь помітно усміхнулась.
***
Лист, на який вона так чекала, прийшов наступного ранку.
Він був від її матері.
Тремтячи від нетерпіння, Ері розірвала конверт. Вона була так схвильована, що не могла навіть сісти — металася балконом, мов неспокійне цуценя.
«Моя люба доню.
Від перших слів у неї защеміло в грудях. Очі затуманились.
Рада чути, що в тебе все гаразд. Це справді заспокоює моє серце.
Я, як завжди, багато працюю. Це виснажує, але я вдячна за те, що не мушу хвилюватися про щоденний хліб.
До лікарні ходжу регулярно, не хвилюйся.
Ти завжди була сильною дитиною, але в новому середовищі — будь обережна. Пий багато води, спи добре, гуляй на повітрі.
У тихі пообідні години, коли я одна шию в нашому порожньому будинку, я уявляю день, коли ти вийдеш заміж за хорошого чоловіка й підеш від мене.
Тепер я розумію, чому мої подруги, що віддали дочок заміж, часто відчувають самотність.
Я сумую за твоїм щебетом. Будинок здається таким великим і тихим без тебе.
Але коли я уявляю тебе щасливою там, де ти є, я нагадую собі — треба триматися.
Вчися, їж добре, заводь друзів і закохуйся.
Ти кажеш, що сумуєш за мною зараз, але настане день, коли ти згадуватимеш про мене лише зрідка.
Не сумуй за цим наперед.
Якщо ти колись покличеш мене — я примчу до тебе вмить.
Будь чемною з графом і не створюй зайвих клопотів.
З любов’ю, від Ранкової Слави —
Мама.»
Коли вона дочитала, сльози вже не стримувались.
Ері плакала — довго, по-справжньому. Але разом із цими сльозами пішло й щось більше:
вся втома, вся образа, весь біль.
І після того, як виплакалась до дна — стало легше.
Ніби залишки хвороби просто розчинились у повітрі.
Вона кинулась до письмового столу й тут же написала відповідь.
І навіть додала листа для Моен.
Після того, як Джинджер принесла їй холодний компрес на запухлі очі, Ері вирішила: цього дня — прогулянка.
— Ходімо, Розі.
Склавши простий пікнік, вона вийшла з маєтку разом зі своєю кішкою.
***
— Леді Ері! Як добре бачити вас здоровою! —
Священник із парафії тепло привітав її біля озера.
— Завдяки вашим молитвам, — відповіла вона з гідною посмішкою.
Вона розстелила червоно-білу клітчасту ковдру під величезною вербою й сіла.
Розі вмостилася в неї на колінах, тихенько муркочучи.
День був дивовижний.
Теплий весняний вітер згинав траву в одному напрямку.
Озеро блищало, мов посипане скалками скла.
Запах свіжої зелені, кислуватість апельсинового соку, рожевий носик Розі, шелест листя —
усе зливалося в одну мить.
Мов рай.
Саме так і подумала Ері, відкриваючи товсту книжку в твердій палітурці.
Час від часу вона відламувала шматочки багета, гралася з Розі.
Сторінки перегортались повільно, а от години — пролітали.
Скільки часу минуло?
Через книжку пробігла тінь.
Вона подумала — хмара.
Але ні.
— Мені сказали, що ви тут.
Тінь належала високому чоловікові.
Сер Лоранц Брінґер стояв перед нею в досить офіційному вбранні, одну руку безтурботно тримав у кишені.
Навіть легкий нахил плечей надавав йому незрозумілої притягальності.
— Не заперечуєте, якщо я присяду?
— …
Ері не відповіла, але Лоранц усе одно сів поруч.
Він послабив краватку й розстібнув слоново-білий жилет.
Ері відвела погляд.
— Цього разу ви мене не відштовхнули. Мені це варто вважати честю?
— У мене гарний настрій, тому прощаю вам сарказм.
Лоранц навіть кинув на землю свій мундир — важкі еполетки з глухим звуком вдарилися об ковдру.
Розі насторожилась, а потім жваво підбігла.
— Розі!
Але кішка із задоволенням вмостилася на зім’ятому мундирі.
Лоранц кілька разів погладив її, тоді повернувся до Ері й зустрів її погляд.
— Чув, що ви занедужали.
— Я вже в порядку.
— Добре.
— Дякую за турботу.
Розмова була суха, майже протокольна.
Ері не мала жодного уявлення, чому він шукав її три дні поспіль. Та й, якщо чесно, знати не особливо прагнула.
— Але ж ви все одно прийшли.
Вона мусила це озвучити.
— Прийшов.
— Я… принизила вас.
Вона говорила обережно. Підтекст питав: Навіщо? Або: У вас що, зовсім немає гордості?
Але замість відповіді — Лоранц розсміявся.
По-справжньому. Легко. Щиро.
Ері зловила себе на тому, що просто дивиться.
На його витончено окреслене обличчя,
на те, як воно змінюється від щирого сміху.
Сонячне світло проникало крізь листя,
і золотими плямами лягало йому на щоки,
освітлюючи посмішку.
А тоді він заговорив:
— Чому твоя неприязнь до мене має бути образою для мене?
//Коментар перекладача: люблю цей роман//
*******
Марафонка перекладу на трасі.
Наздоганяю англійський переклад із дикими очима й файлом словника в зубах.
Цей розділ — чергова переможна миля, хоч ноги вже не слухаються, а дієслова — тим паче.
Переклала Nathaniel.
Якщо хочеш бути серед перших, хто отримує нові розділи (до того, як я впаду),
приєднуйся до мого Telegram-каналу.
(Не змушуй мене наздоганяти ще й тебе. Я вже наздоганяю англійську. Досить із мене.)
Коли я кажу «переклад», я не маю на увазі, що натиснула кнопку і пішла пити чай.
Я маю на увазі: перечитала один діалог п’ять разів,
викликала демона граматики, сперечалась із собою,
пережила трохи екзистенційної кризи — і лиш тоді натиснула «зберегти».
Донат — це не “плати мені за роботу”.
(Ну… я, звісно, не відмовлюсь. Уяви, якби за справу, яку ти любиш, ще й платили? Це ж майже мрія.)
Але правда в тому, що любов і захоплення — це прекрасно,
та іноді їх просто недостатньо,
особливо коли переклад — це не магія, а копирсання в деталях,
слова, які не хочуть лягати красиво,
Донат - це скоріше : "бачу тебе", "дякую за зусилля", "ти не в пустелі".
Він несе значно більше, ніж цифра на екрані. Він — привід не зупинятись.
А ще я страшенно радію, коли мені справді донатять. Не знаю, чому — але донат на переклад гріє сильніше, ніж сума втричі більша за щось абстрактне.
І — так, я дуже люблю ваші коментарі.
“Ого, ти вже переклала?”,
“Ого, ти ще й визначення дала?”,
“Дуже гарно перекладено сцену!” — я читаю все.
Деякі — з усмішк
ою, деякі — з бажанням їх роздрукувати й приклеїти на лоб.
Особливо люблю читати, де ви ділитесь своїми враженнями
Мовчати не заборонено, звісно.
(Але пам’ятай: кожен мовчазний читач — це ще один привид у коридорі мотивації.)
Тож якщо хочеш підтримати —
Monobank
abank24
Ko-fi
