Примирення
Сер Лоранц Брінґер прибув до Білого Лебедя — і не просто так, а як гість Ері Ернест.
Ері, приголомшена, перепитала з недовірою:
— Він… справді прийшов до мене?
Вона ледь не сказала той чоловік,
але вчасно змінила формулювання — з поваги до мадам Боунз.
Джинджер кивнула:
— Так, панно. Так він і сказав. Я провела його до вітальні.
Людину статусу Лоранца Брінґера якось незручно залишати стояти біля дверей.
Але тепер, коли він уже всередині, відмовити йому стало в рази складніше.
Ері кинула на Джинджер ледь докірливий погляд.
— …Я не можу піти. У мене вже є інша домовленість…
— Але ж урок уже закінчився.
У цей момент мадам Боунз, яка досі мовчала, нарешті втрутилась.
Її обличчя світилась цікавістю, хоч вона й ховала це за гідною усмішкою.
— Якщо ви стримуєтесь лише через мене, то мушу наполягти — усе абсолютно гаразд.
— Але ж все одно…
— Я б насправді дуже хотіла з ним познайомитися. Ви ж уже знайомі, так?
Якщо він і справді такий вродливий, як кажуть… може, я й забуду, що мені потрібна тростина.
Додала вона жартома.
З таким ентузіазмом з боку мадам Боунз Ері більше не могла посилатися на неї, аби відмовити Лоранцу.
До того ж вона згадала слова Джинджер:
якщо зараз відкинути його — можуть піти чутки, що сера Лоранца прогнали від дверей маєтку графа Ернеста.
Я не можу зганьбити діда.
Зібравшись, Ері вибачилась і вийшла з кімнати.
***
Лоранц був у головній вітальні. Він не сидів — стояв біля консолі, уважно розглядаючи портрет у рамі.
Це було юнацьке зображення графині Ернест, найімовірніше написане тоді, коли вона щойно оселилася в маєтку після шлюбу.
Навіть зараз картина ніби заявляла: це — її дім, і вона — його справжня господиня.
Ері сповільнила крок, спостерігаючи за високим, міцної статури чоловіком, який замислено торкався підборіддя, вдивляючись у полотно.
— …
Мадам Боунз мала рацію — він справді смішно красивий.
У цю мить, дивлячись на портрет, Лоранц сам виглядав так,
ніби є ще однією картиною в залі.
І що з того?
У нього жахливий характер.
— Сер Брінґер.
Ері вирівняла голос і звернулась до нього.
Він обернувся плавно, з холодною, ввічливою усмішкою —
занадто стриманою, як для гостя.
— Панно Ернест. Радий знову вас бачити. Сподіваюся, мій візит не завдав вам незручностей.
— Власне, сьогодні тут і мадам Боунз.
Ері відповіла з витриманістю, згадуючи уроки етикету з того ж дня.
Це була ввічлива форма вислову: ваш візит таки незручний.
— Розумію.
Лоранц, схоже, не переймався цим анітрохи.
— Тоді, можливо, мені варто піти?
— …
Ері стисла тканину спідниці. Вона хотіла сказати “так”,
але ж вона вже мала домовленість із мадам Боунз.
Питання Лоранца прозвучало майже як навмисна спроба зачепити її гордість.
Вона зрозуміла, що, коли йдеться про нього, її думки завжди стають колючими, гострими.
Тож свідомо обірвала цей потік і спокійно відповіла:
— Якщо ви не проти, я б хотіла представити вас мадам Боунз.
Будь ласка, скажи “ні”.
— Для мене це буде честю.
— Тоді я проведу вас до салону.
— Дякую.
Він упевнено рушив до неї — і, на її подив, простягнув руку.
— ?
Коли вона вагалась, Лоранц глянув на неї так,
ніби казав: «Ще трохи — і рука відпаде».
Його ідеально окреслені брови сіпнулись з нетерпінням,
і розгублена Ері не мала вибору — мусила взяти його під руку.
Хоч це й більше скидалося на пастку, ніж на люб’язність.
— Прошу, ведіть.
Сказав він з ледь помітною усмішкою.
Ері, напружена й зосереджена на кожному кроці,
не помітила задоволення, що промайнуло в його погляді.
***
На здивування Ері, Лоранц був напрочуд ввічливим із мадам Боунз.
Боунз і справді вміла ладнати з людьми,
але Ері й уявити не могла, що Лоранц може усміхатися так щиро.
Під час першої зустрічі в Рожевому саду, а потім і в Дусенті,
він здавався холодним і величним —
наче король, що не визнає жодного блазня.
Його вимушені посмішки тоді лише підкреслювали:
він красивий… як воскова фігура.
Але зараз — усе було по-іншому.
— …Отож, я привезла додому Розі. Її вже немає,
але в неї залишилась донька, схожа на неї мов крапля води,
і нещодавно вона знову народила кошенят…
Розі була гладкою кішкою, яку обожнювала графиня Ернест.
Після її смерті мадам Боунз забрала Розі до себе й виростила.
Тепер нащадок Розі — Розі II — народила забагато кошенят,
і Боунз роздавала їх знайомим.
Поки Лоранц уважно слухав, він запропонував рішення:
— А що як панна Ернест візьме одного до себе?
— Що?
Ері, яка до того дивилась на невеличку коробку біля нього, здивовано підняла очі.
Погляд Лоранца — м’який, зеленкуватий — зустрів її.
— Думаю, це був би гарний компаньйон.
Ері знову стиснула спідницю. Серце шалено калатало.
Насправді, їй справді потрібен був компаньйон.
Після дебюту в суспільстві, можливо, з’являться знайомства —
але до переможного балу ще кілька тижнів.
А враховуючи її нелюбов до вечірок,
кішка, з якою можна провести дні в Білому Лебеді,
змогла б розвіяти самотність набагато краще.
Бо так — Ері почувалась самотньою.
Від самого першого дня маєток здавався їй льодовим палацом.
І нічого в цьому не змінилося.
Але звідки Лоранц це побачив?
Наче прочитав її думки. Серце.
Ері відчула складний клубок емоцій —
сором, роздратування й, дивним чином, затишок.
Усе змішалося, і серце забило голосніше.
— Я думаю… це хороша ідея. Зрештою… Розі належала моїй бабусі.
Мені хотілося б подбати про її нащадка.
Мадам Боунз тепло усміхнулась і взяла її за руку.
— Наступного разу я приведу Розі III
— Наступного разу я приведу Розі Третю.
— Дякую вам, мадам.
— Ох, ця стара вже розбалакалась. Сер Брінґер, певно, мав і власні справи.
Вона майстерно повернула розмову в інше русло.
Її погляд упав на невеличку подарункову коробку,
перев’язану ніжною рожевою стрічкою.
Очевидно — саме це й було причиною візиту Лоранца.
Ері здогадувалась, що всередині.
І — ніби він знав, що вона знає —
Лоранц легко, майже невимушено, подав їй пакунок.
— Знак вибачення. Сподіваюся, ви приймете його.
— …
Він був надзвичайно ввічливий.
Мадам Боунз дивилася на них із відкритою цікавістю,
нетерпляче бажаючи почути повну історію цього “вибачення”.
Лоранц узяв ініціативу:
— Днями я пошкодив пару рукавичок, що були дуже дорогі панні Ернест.
Вона великодушно сказала, що не потрібно нічого… але…
Ері, ледь чуючи його м’який голос, розв’язала стрічку.
Усередині лежала пара муслінових рукавичок —
майже таких самих, як ті, що вона втратила,
а ще — блискуча шпилька з аквамарином.
Очі Ері округлились — мигдалеподібні, здивовані.
Лоранц промовив спокійно:
— Я хотів, щоб ви знали — я був щирий.
— …
— І… якщо чесно, я шукав привід навідатись до Білого Лебедя. Як хороший сусід.
Почувши це, мадам Боунз ляснула себе по стегну:
— То чутки, що ви переїжджаєте до Полна — правда?
— Так. Я підписав документи сьогодні вранці. Всього тридцять хвилин пішки звідси.
— Ви купили Блакитні Очі, так? Ті двоє ніяк не могли наважитись на продаж. Не віриться, що вони таки погодились! Який дім — справжня розкіш!
Мадам Боунз радісно сплеснула в долоні,
а Ері крутила в пальцях шпильку з аквамарином у формі сльозинки.
Прикраса була очевидно дорогою.
Звісно, рукавички, які пошила її мама, не мали ціни —
але це не означало, що Ері хотіла приймати ще один подарунок.
Лоранц глянув на неї:
— Вибачте мій кепський смак. Це вперше я купую подарунок для панянки.
Це була репліка, яку дуже легко неправильно витлумачити —
і мадам Боунз, судячи з радісного здригування плечей, уже витлумачила.
А от Ері, розгублена й роздвоєна, прикусила губу.
Лоранц казав, що не навмисне пошкодив рукавички.
Тоді вона сприйняла це як відмовку…
Але згадавши — він же не розірвав їх. Можливо, просто зсунув ногою?
Тоді це здавалося немислимим.
Але тепер… не зовсім неможливим.
Я тоді справді перебільшила.
Тільки зараз Ері визнала, що дозволила упередженню
від їхньої напруженої першої зустрічі затьмарити її враження про Лоранца.
Як жест примирення, вона приколола шпильку до волосся.
А потім глянула на нього й яскраво усміхнулась.
— Як вам? Пасує мені?
Вона й гадки не мала — жодного уявлення,
що зробила з Лоранцом її усмішка в ту мить.
//Коментар перекладача: Все? Це все? Отак просто — шпилька, усмішка, і ми вже в зоні перемир’я?
Ні, я не вірю.//
*******
Марафонка перекладу на трасі.
Наздоганяю англійський переклад із дикими очима й файлом словника в зубах.
Цей розділ — чергова переможна миля, хоч ноги вже не слухаються, а дієслова — тим паче.
Переклала Nathaniel.
Якщо хочеш бути серед перших, хто отримує нові розділи (до того, як я впаду),
приєднуйся до мого Telegram-каналу.
(Не змушуй мене наздоганяти ще й тебе. Я вже наздоганяю англійську. Досить із мене.)
Коли я кажу «переклад», я не маю на увазі, що натиснула кнопку і пішла пити чай.
Я маю на увазі: перечитала один діалог п’ять разів,
викликала демона граматики, сперечалась із собою,
пережила трохи екзистенційної кризи — і лиш тоді натиснула «зберегти».
Донат — це не “плати мені за роботу”.
(Ну… я, звісно, не відмовлюсь. Уяви, якби за справу, яку ти любиш, ще й платили? Це ж майже мрія.)
Але правда в тому, що любов і захоплення — це прекрасно,
та іноді їх просто недостатньо,
особливо коли переклад — це не магія, а копирсання в деталях,
слова, які не хочуть лягати красиво,
Донат - це скоріше : "бачу тебе", "дякую за зусилля", "ти не в пустелі".
Він несе значно більше, ніж цифра на екрані. Він — привід не зупинятись.
А ще я страшенно радію, коли мені справді донатять. Не знаю, чому — але донат на переклад гріє сильніше, ніж сума втричі більша за щось абстрактне.
І — так, я дуже люблю ваші коментарі.
“Ого, ти вже переклала?”,
“Ого, ти ще й визначення дала?”,
“Дуже гарно перекладено сцену!” — я читаю все.
Деякі
— з усмішкою, деякі — з бажанням їх роздрукувати й приклеїти на лоб.
Особливо люблю читати, де ви ділитесь своїми враженнями
Мовчати не заборонено, звісно.
(Але пам’ятай: кожен мовчазний читач — це ще один привид у коридорі мотивації.)
Тож якщо хочеш підтримати —
Monobank
abank24
Ko-fi
