Незапрошений гість
— Ми зв’язались із вами, щойно цей маєток з’явився в продажу, сер.
Агент із нерухомості повторив це вже втретє.
— У всьому Полні ви не знайдете кращого будинку. Я особисто ручаюсь.
Лоранц слухав з відстороненим виглядом, а в голові виринала інша картина —
маєток, білий і сліпучий, мов лебідь.
І жінка, яка дивиться на нього згори з балкона…
— Ах, здається, ми вже приїхали.
Вони вийшли з карети. І справді — агент не дарма так захоплювався.
— Його називають «Блакитні очі»!
Лоранц підняв руку, щоб затінити очі, і поглянув на будинок.
Так, у цьому маєтку було щось романтичне.
«Блакитні очі» — назва відповідала:
стіни в холодних, спокійних тонах, уся будівля дихала м’якою елегантністю.
Не палац, але й не скромне помешкання.
Спочатку це був літній дім одного багатія,
але маєток раптово виставили на продаж — імовірно, через фінансові труднощі.
«Вам просто пощастило!» — цю фразу лискуватий агент повторив щонайменше сім разів за поїздку.
— Усе завдяки вашій доблесній службі, сер Лоранце! Це ж не інакше як божественна ласка!
Лоранц, будучи атеїстом, пропустив лестощі повз вуха
й мовчки пішов за агентом через синій дворик.
Маєток утримували з дивовижною ретельністю — значно більшою, ніж зазвичай для будинку, який використовують лише кілька разів на рік.
— Вони навіть перефарбували фасад після весняного дощу — буквально кілька днів тому!
— Виглядає справді новеньким.
— Авжеж! Все так вдало збіглось, ніби сама доля…
— Ліс глибокий?
Лоранц урвав агента, кинувши погляд на хащі за будинком.
Густий ліс випромінював приємну, багатошарову енергію.
— О, більш ніж достатньо, щоб пополювати.
— Я не полюю.
— Е-е, справді? Більшість молодих джентльменів…
— Після стількох смертей на полі бою… я не бачу сенсу проливати ще чиюсь кров.
Голос Лоранца звучав із похмурою іронією.
Його усмішка мала той самий різкий, насмішкуватий відтінок,
від якого агент захвилювався, наче розмовляв не з героєм, а з маніяком.
— Т-так, звичайно! Ви ж зовсім не як «звичайні» молоді пани, сер Лоранце! Вибачте мою необачність!
— …Покажіть інтер’єр.
— Так, так! Ідіть за мною!
Хоч агент і заметушився, проте професіоналізму йому не бракувало.
Місцевий мешканець Полна, він уже двадцять років займався нерухомістю — і щойно мова заходила про маєтки, в нього з’являвся точний, зосереджений погляд.
У будинку було двадцять кімнат, і за бажанням Лоранца, нинішній персонал міг залишитися працювати й надалі.
Це була добра новина — він не мав на кого покластись у пошуку надійної прислуги.
— Маєток із виходом і до лісу, і до річки, ще й так близько до міста? Надзвичайна рідкість. Це — справжня перлина ринку.
Вони обійшли територію і знову вийшли до головних воріт.
Після чималої прогулянки агент витер чоло хустинкою й додав:
— А найкраще — звідси до «Білого Лебедя» менш як тридцять хвилин пішки.
— …«Білий Лебідь»?
//Коментар перекладача: ай, дідо стратег//
Лоранц злегка підняв брову. Агент одразу ж заговорив:
— Так, так! Це прізвисько маєтку графа Ернеста.
Вид на нього — наче лебідь із розпростертими крилами. Справжня краса. Вам варто побачити.
— Я вже бачив.
— А! Ну звісно, ви ж швидкий, сер!
Граф Ернест — благородніший за всіх благородних. Має безліч зв’язків.
До минулого місяця маєток був наглухо закритий,
а тепер… вітри весни починають ворушити гілки.
Лоранц здогадався, що агент говорить про Ері Ернест — хоч і не називає її прямо.
— Кажуть, він забрав до себе єдину онуку з Ґіннеса.
— Я чув.
— А зовсім нещодавно вона з’явилася на Долбіш-роуд.
І що ж — кажуть, така неймовірна краса, просто… ну, коротше…
— …
— А-а втім! З появою юної леді тут почнуться прийоми, вечірки, усе довкола оживе!
Блакитний дім.
У пам’яті Лоранца мимоволі виринули очі Ері Ернест.
Рішучі, пронизливі — саме такі, з якими вона дивилась на нього, переконана, що він з неї насміхається.
Той погляд лишив слід у попелі його серця, виразний і невитравний.
І вже в наступну мить, майже не усвідомлюючи, він сказав:
— Я беру.
— !
— Готівкою. Повна сума.
***
Сукні з Дусенти вже приїхали. Ері з полегшенням зітхнула — нарешті могла переодягнутись у щось нове перед зустріччю з мадам Боунз.
— Мадам Боунз була близькою подругою покійної господині цього дому. Вона дуже жвава, життєрадісна, — пояснювала Джинджер, розповідаючи все, що Ері варто було знати заздалегідь.
— Кажуть, вона — найвпливовіша жінка в Полні. Часто влаштовує чаювання… Не перебільшення сказати, що саме там народжується більшість міських пліток.
Після паузи Джинджер обережно додала особисту пораду. На щастя, Ері все зрозуміла правильно.
Вона підвелась із ясною усмішкою:
— Тобто, мені краще поводитися обережно?
— Н-не обов’язково поводитися… Просто треба знати, що будь-який момент може потім “розлетітися”.
— Зрозуміло. Дякую, Джинджер.
Чесно, не знаю, як би я тут вижила без тебе.
— Не варто, панно…
Ері спустилася до вітальні у стриманій темно-синій сукні.
Мадам Боунз, яка саме сьорбала чай, підвелася з допомогою тростини, щойно побачила її.
— Панно Ері.
— Добрий день, мадам Боунз.
— Так, ми бачимося вперше. Дуже приємно.
Обличчя мадам Боунз було теплим, доброзичливим, а фігура — досить пишною.
Говорили, що вона на п’ять років молодша за покійну графиню Ернест, яка, своєю чергою, була на десять років молодша за графа.
Тож називати її “старенькою” було якось не зовсім доречно — хоча тростина викликала подив.
— Думала, зустрінеш бабусю, еге ж? Та це все коліна. Усе інше в порядку.
Вона шльопнула себе долонею по колінах і буркнула:
— Ой ви ж шибеники. І дощу немає, а все одно вередуєте — от скажіть мені, чому?
Ері не змогла стримати усмішку.
Трохи нахилившись, вона глянула на коліна мадам.
— Ну що ж, мадам, здається, ваші коліна натякають, що нам варто сісти ось на те м’яке крісло. Що скажете?
— Хо-хо, ходімо!
Ері взяла мадам під руку й повела до великої кімнати, де мали відбуватись заняття.
— Граф повторював мені стільки разів: “пильнуй за нею”, що я вже мозолі на вухах натерла. Якщо щось буде не так — одразу кажіть.
— Якщо щось піде не так, то винна буду я. А за вашу увагу я дуже-дуже вдячна.
Мадам Боунз зручно вмостилася у широке крісло й усміхнулася вдавано-суворо:
— Ой, ви така ввічлива. Подивимось, чи залишитесь такою ж милою після доброї прочуханки.
***
Післяобідні заняття виявилися виснажливими, але результативними.
Мадам Боунз жодного разу не дорікнула Ері за незнання бретіанського етикету й не кричала даремно.
Так, вона була сувора — але саме настільки, щоб допомогти засвоїти матеріал точно й ефективно.
А ще — щедро хвалила, що підтримувало впевненість Ері.
— Розумна й швидко схоплюєш! Чудово!
Як виявилось, мадам Боунз у молодості була танцівницею, а тепер у вільний час викладала.
Не дивно, що вона ставилася ще суворіше до постави й рухів.
— Добре попрацювали — час на перекус!
Вони пили чай і ласували солодощами.
Ері раптом помітила, що говорить більше, ніж зазвичай.
Окрім Джинджер, вона рідко мала з кимось глибокі розмови.
Але з мадам Боунз, попри різницю у віці, легко знаходила спільну мову.
І їй хотілося стати ближчою до неї.
Насправді мадам Боунз трохи нагадувала Ері її маму з Ґіннеса.
Хоча мати була стриманою й тихою — зовсім не такою живою, як Боунз — але те, як обидві дивилися на неї з теплом і ніжно гладили по голові, було дивовижно схожим.
Під час розмови про "Білого Лебедя" мадам Боунз згадала покійну графиню.
— …Ніколи не забуду ту теплицю. Вона славилась рідкісними рослинами,
але ми найбільше любили звичайні — конюшину, скажімо.
Вона була така дівоча… коли знаходила чотирилисту — раділа весь день.
Цей спогад, сказала вона, нагадав їй про Ері.
Ця дрібничка викликала в дівчині сильне, незрозуміле почуття —
сум за бабусею, якої вона ніколи не знала.
— Я… я відчуваю те саме.
— Можливо, твій світлий бік — саме від неї?
Бабуся.
Це слово відлунювало в серці Ері.
Вона навіть не могла назвати графа Ернеста “дідом” —
він ставився до неї як до гості: стримано й відсторонено.
Але мадам Боунз стала першою, хто поводився з нею так,
ніби вона справді частина родини.
— Я… справді схожа на неї?
— Ну, гарний характер — так. І… твій жахливий танець.
— Мадам Боунз!
— Хо-хо! Я графові не скажу, але тобі краще ще трохи потренуватись!
Це був рідкісний момент спільного сміху.
Ері так хотілося, щоби цей полудень тривав вічно.
Але незабаром до кімнати увійшла Джинджер з дивним виразом обличчя.
— Па
нно.
— Щось трапилось?
— Ем… у вас гість.
Ері озирнулась і, з подивом вказавши на себе, перепитала:
— У мене?
— Так.
— Хто саме?
— …Сер Лоранц Брінґер.
Джинджер відповіла з нерішучістю.
А в очах мадам Боунз спалахнула цікавість.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
