Термінова справа
Парфуми й одяг.
Тільки про це граф Ернест і говорив за вечерею.
А після цього настала гнітюча тиша.
Як для дворянина — надто вже незвично, або й просто грубо — він першим завершив трапезу й покинув стіл, не зважаючи на присутність «гості».
Свіжі морепродукти на мить потішили її смакові рецептори, але це тривало недовго.
Ері раптово обдало холодним потом, ніби мертва риба в її животі раптом ожила й почала битися.
— Міс… Все добре?
Джинджер, як завжди уважна, обережно наблизилась, помітивши, що губи Ері стали не просто блідими — вони посиніли.
— Ух… Мені недобре.
Більшість страв лишилася неторканою. Їй не було сумно, що вона не доїла — їй було шкода кухаря. Таку вечерю готувати…
Це почуття провини стримувало її від того, щоб просто встати й піти.
Вона нервово теребила пальці під столом, а потім тихо запитала:
— Чи можна… загорнути їжу з собою?
— Перепрошую? Ну… не неможливо, але… можна дізнатись чому?
— Було б шкода викидати. Я подумала, що можна розігріти на сніданок. Це занадто зухвало?
— Я передам шеф-кухарю.
— Дякую.
Тільки тоді Ері нарешті відчула достатнє полегшення, щоб підвестися. Вона злегка вклонилася служниці, яка подавала страви з-за її спини.
— Завдяки вам вечеря була дуже комфортною.
— О-о, так, панно. Дякую вам.
Служниця явно розгубилася.
— Будь ласка, передайте, що їжа була справді смачною.
— Обов’язково!
Почуваючись значно краще, Ері бадьоро залишила їдальню. Вона не помітила зацікавленого блиску в очах служниці, що проводжала її поглядом.
***
Коли двері її кімнати зачинилися, Ері глибоко зітхнула — важко й виснажено.
Будь-хто міг би побачити: у неї розлад шлунка.
Вона стала перед дзеркалом і зняла шпильку з волосся.
У дзеркалі на неї дивилась жінка з акуратно заплетеним і підколотим волоссям.
Незнайомка.
Нова зачіска, макіяж, дрібні, але дорогі на вигляд прикраси — все це було чужим.
Коли вона розпустила волосся, до шкіри голови повернулась кров. Тільки тоді вона відчула, наскільки вона була напружена.
Потім зняла сережки й намисто. Відкриваючи скриньку для прикрас, почула стукіт у двері — зайшла Джинджер.
— Ось ліки для травлення, міс.
— Постав на стіл, будь ласка.
— Я допоможу вам.
Джинджер поставила ліки на стіл і одразу ж підійшла допомогти.
Ері мовчки дозволила — розстебнути всі ґудзики на спині самотужки було неможливо.
— У вас таке гарне волосся, панно, — сказала Джинджер, розчісуючи густе, оксамитове волосся Ері.
Можливо, ці слова зірвались мимоволі, бо її щоки одразу спалахнули. Ері помітила це у дзеркалі.
— Так. Моє єдине надбання — розкішне волосся. А, ще й міцне здоров’я, мабуть, — додала вона з легкою усмішкою.
— Будь ласка, не кажіть так. Щойно ви дебютуєте в світському колі — інші панянки вам тільки заздритимуть.
— Чому?
— Перепрошую?
Ері взяла щітку з рук Джинджер і глянула на неї крізь дзеркало.
— Через те, що я успадкую великий статок?
— …
— То тепер за мною вишикується черга знатних залицяльників?
Ері щиро сподівалась, що вечеря з дідом стане нагодою для справжньої розмови. Але граф Ернест поводився з нею як із гостею, не як з родичкою.
Він не запитав, як вона себе почуває. Не поцікавився, чому вона вирішила приїхати, або чого хоче далі. Нічого з того, що для неї було важливим.
Це вона ще могла б пробачити. Але…
— Він не сказав жодного слова про мого батька.
Можливо, між ними і був розрив, але для Ері батько був найріднішою людиною.
Ніжний чоловік, який називав дружину «моє кохання», а її — «мій медовий глечик».
Той, хто приносив додому стрічку, яка їй сподобалась, або потайки замінював стерті материні черевики новими.
Ері мала стільки сказати про нього. І якби дід справді любив свого молодшого сина — вона вірила, що він захоче почути кожне слово.
Але — ні.
— Я просто… фігура в шахах. Її витягли, бо не змогли змиритися з тим, що спадок піде якомусь далекому родичу.
Двадцять років.
Очікувати, що хтось захоче прийняти онуку, про існування якої навіть не здогадувався, — це було наївно.
І самовпевнено.
— Принаймні він одразу дав зрозуміти, на що розраховувати.
Ері уявила, як стискає долонею зболене серце.
— Я теж можу скористатись цією родиною. І через таке не зламаюся.
Зібравшись із думками, вона звернулася до Джинджер, яка мовчки спостерігала за нею.
— Вибач. Я просто надто гостро все сприйняла.
— …Пані.
— До речі, ми можемо завтра поїхати до міста?
Як належить справжній служниці, Джинджер приховала цікавість і чемно відповіла:
— Звісно. Що ви хотіли зробити?
— Замовити кілька нових суконь.
Якщо чесно, їй хотілося просто викинути всі свої старі сукні на знак протесту. Але ж голяка по місту не походиш.
Ері спокійно сказала:
— Як і сказав граф, я позбуваюся всього, що привезла з собою.
***
Лоранц починав шкодувати, що взяв із собою до міста друга Вейнса.
Якщо говорити про смак, то краще було б узяти Фелікса — хай він і бабій, але все ж принц.
Та Фелікс попередив: якщо щось термінове — надішли за ним когось. У нього були справи в палаці, тож він просто висадив Лоранца біля будинку.
На думку Лоранца, «купити рукавички для жінки» аж ніяк не підпадало під категорію «термінове».
Та якби йшлося про онуку графа Ернеста, Фелікс, мабуть, усе б кинув і примчав особисто.
— Ти що, очі в багнюці промивав? Вона ж із себе просто випромінює "я — дешеве філе"!
Вейнс, у захваті від можливості покритикувати, не вгавав.
Продавчиня навіть не встигла нічого запропонувати чи пояснити. Зрештою, вона просто застигла біля каси з порожнім поглядом.
— Та навіть її попередні рукавички верещали, що вони з розпродажу.
— Скажи мені одне. Людям узагалі можна казати, що вони некрасиві?
— ?
Лоранц уже збирався відповісти, що не варто судити за зовнішністю, але Вейнс перебив, згризаючи зуби:
— Назвати жабу жабою — факт. Але все одно гидко звучить, правда ж?
— …
— Це не просто виговоритись. Це — подарунок-вибачення.
«Вибач, що змусив тебе почуватись погано. Пробач, якщо зможеш». Я щось плутаю?
Він не помилявся. Ані на крихту.
Лоранцу нічого було заперечити.
— Прояви хоч трохи зусиль. Хоч на рівні креветячого посліду.
— Як я взагалі в це вляпався…
Лоранц застогнав і втомлено провів рукою по вухах, ніби витираючи уявну кров.
***
Після того як кілька варіантів було відкинуто, Вейнс вирішив, що треба «ставити вищу планку».
Як герою флоту з нагородами, що мав і статки, і репутацію, Лоранцу не личило постійно з’являтись у крамницях нижчого класу.
Справедливо.
Його метою було знайти гідну панянку з дворянства.
Пригадавши нещодавню виставку, Лоранц зрозумів, що йому не завадить реальний досвід спілкування з вищим світом.
Деякі речі можна вивчити за книжками, але інші — тільки на практиці.
Він прийняв свою долю.
І от вони рушили до Долбіш-роуд, де зосереджувалися бутіки класу люкс.
Завдяки своїй гарній пам’яті Лоранц згадав назву елітного магазину, яку минулого тижня згадала одна пані на виставці — маленька, але приємна перемога.
Та біля блискучої дверної ручки магазину Вейнс раптом завагався.
Лоранц як слід врізав йому ліктем у плече.
— Якщо збираєшся ганьбитись — можеш одразу йти звідси.
Вейнс пробурмотів щось лайливе собі під ніс, але все ж пішов за ним.
Дверний дзвоник м’яко дзеленькнув, і молодий продавець привітно вклонився:
— Вітаю вас.
— Нам потрібні жіночі рукавички.
— Звичайно, сер.
Їх провели до внутрішньої кімнати. Підлогу вкривав килим, м’який і вологий на вигляд, як морські водорості, а вишуканий, жорсткий на дотик диван завершував інтер’єр.
Продавець приніс чай, час від часу крадькома поглядаючи на Лоранца. Здавалося, він його впізнав.
Нарешті, понизивши голос, він запитав:
— Перепрошую, але… ви ж той герой флоту…?
Лоранц лише злегка кивнув.
Посмішка миттєво розквітла на обличчі клерка. Він зніяковіло витер долоню об штани.
— Я… я вами захоплююся! Можна потиснути вам руку…?
— Ні.
Лоранц відповів холодною, але ввічливою усмішкою:
— Просто покажи нам рукавички, гаразд?
— А-а, так, звісно! Пані зараз зайнята з іншою клієнткою, тож доведеться трохи почекати…
Зіткнувшись із холодним тоном Лоранца, продавець швидко зібрався.
— Скільки саме?
Лоранц неквапно схрестив довгі ноги.
— Це надовго не затягнеться!
— Це не відповідь.
— Я-я… зараз дізнаюся…
Збентежений клерк хутко зник у сусідній кімнаті, пройшовши через арковий прохід.
Звідти долинали голоси:
— …все, що зможу… Звісно, звісно…
— …спробую заробити більше…
Чистий, дзвінкий голос — мов аромат зеленого винограду.
— Я її знаю.
Лоранц різко підвівся, поклавши долоню на стегно. Вейнс аж підскочив:
— Що? Куди ти зібрався?
— Знайти свою майбутню наречену.
Невимушено кинув Лоранц і рушив до наступної кімнати.
Вейнс квапливо кинувся за ним.
//Коментар перекладача: мені вже цікаво, що Лоранцо витворятиме далі.
І не те щоб у мене були якісь надійні підстави,
але я дедалі впевненіше підозрюю, що Лоранцо — мізофоб.//
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю с
праву.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
(У коментарі до донату можеш зазначити, який твір ти підтримуєш або який переклад хочеш побачити в майбутньому)
