Чому тут така людина?

Він був молодшим, ніж я його пам'ятала, але це точно Клеріван Фелет. Високий, з упевненою постаттю і суворим поглядом. В родині Ломбарді лише кілька людей могли б витримати такий його натиск.

— Що привело вас, Клеріване? – розгублено спитав батько, чухаючи потилицю.

Навіть я здивувалася. Клеріван Фелет був настільки ж обдарованою, наскільки зайнятою людиною. Він мав владу майже над усім, що стосувалось Ломбарді, принаймні у тому майбутньому, яке я прожила. Можна на пальцях однієї руки порахувати рази, коли ми бачились, поки я працювала з дідусем, — настільки він був зайнятим.

— Я можу увійти?

— Так, звісно. Заходьте.

Батько так і лишився стояти коло дверей, в той час, як Клеріван впевнено прокрокував до середини кімнати, а я хутко вдала, що читаю. Не знаю навіщо. Чомусь здалося, що мушу так зробити.

Його погляд зачепився за палітурку книги в моїх руках і він кілька секунд уважно розглядав мене, а втім, все ж сів навпроти батька.

— Що сталося? Якщо батькові щось терміново потрібно...

— Ні, справа не в цьому.

— Тоді?..

Клеріван був лише найманим робітником, проте ставлення батька до нього відрізнялось від ставлення, наприклад, до того ж лікаря О'Мелі. Принаймні у мене з'явилось уявлення про нинішнє положення Клерівана в родині. Чому така людина завітала до мого батька?

— Причина, чому я завітав до вас сьогодні, пане Ґалагане, це пані Флорентія.

Га? Я?

Я з усіх сил трималась, аби не подивитися на них.

— Тобто, ви прийшли побачитись з Флорентією?..

— Так, вірно.

Я відчула погляди батька і Клерівана на собі. Здавалося, ніби вони ось-ось пропалять в мені дірку. Але я перегорнула сторінку книги, ніби все ще читаю.

— То це, мабуть, щодо занять.

Занять? Яких ще занять?

На відміну від розгубленої мене, батько впевнено чекав на відповідь.

— Офіційного рішення ще не прийнято. Саме тому я хотів би спочатку поспілкуватися з пані Флорентією.

— Так, звісно.

Не дивлячись на те, що батько цілком розумів причину візиту Клерівана, йому все ще було трохи ніяково, тож, кашлянувши кілька разів в кулак, він покликав мене.

— Тіє, підійди-но сюди.

— Добре.

Увійшовши в роль дитини, яка весь цей час читала, я вдавала, ніби не розумію, що відбувається. Потім на мить задумалась, куди ж мені сісти та з рештою просто сіла на татові колінка. Мені ж тільки сім років, а діти при зустрічі з незнайомцями намагаються триматись якомога ближче до батьків. Як і очікувалося, батько припідняв мене і зручніше влаштував на своїх колінах.

Запала тиша. Я і Клеріван мовчки спостерігали одне за одним. Я очікувала. Все-таки це він збирався говорити зі мною, а я навіть не могла привітатися першою, бо не знала, чи зустрічалися ми раніше.

— ...І справді, — через деякий час проказав він і щось пробурчав, а потім схилив голову і привітав мене. — Будемо знайомі, пані Флорентіє. Мене звати Клеріван Фелет.

Слава Богу. Ми не зустрічалися раніше.

Я трохи розслабилася і поволі відповіла:

— Вітаю, мене звати Флорентія Ломбарді.

Я шанобливо схилила голову, але це виявилось не так-то просто. Все-таки тіло маленької дитини з великою головою дуже незручне.

— Пане Ґалагане, чи можу я поспілкуватися з пані Флорентією наодинці?

Хоча він поставив питання, але по тону стало зрозуміло: відповідь не потрібна була. Іншими словами, батька попросили вийти.

— Тіє, пан Клеріван хоче поставити тобі кілька питань. Тато побуде у себе в кабінеті, – пояснив батько, лагідно погладивши мене по голові.

— Добре.

Чесно кажучи, я все ж трохи нервувала перед бесідою з Клеріваном наодинці. Його гострий погляд змушував все всередині стискатись, я відчувала себе піддослідним кроликом на дослідному столі.

Коли двері за батьком зачинились, Клеріван встав і щось взяв. Це була «Люди Півдня», яку я читала нещодавно.

— Ви знаєте, чим я займаюсь у родини Ломбарді?

Якби знала — так не нервувала б. Чим же займався Клеріван Фелет у молодості?

Я похитала головою.

— Я навчаю молодших наслідників родини, які у майбутньому очолять родину Ломбарді.

А! Ось про які заняття вони з батьком говорили!

З дев'яти років я якийсь час відвідувала уроки, але тоді був інший викладач. Невже Клерівана вже підвищили до того часу?

В будь-якому випадку, «заняття», про які казав Клеріван, були індикатором здібностей наслідників Ломбарді і першою оцінною планкою, яку необхідно було подолати.

Навчальний план був таким, що всі діти родини навчаються разом. Хоч, на перший погляд, заняття можуть здатися легким домашнім навчанням, але це було далеко від правди.

Не було ніякий вікових критеріїв щодо того, коли діти почнуть ходити на заняття. Відвідувати заняття мали право тільки ті, хто отримав відповідний дозвіл. Звісно, рівень обдарованості дитини можна було оцінити по тому, наскільки рано вона цей дозвіл отримала. Крім того, не було віку і для випуску, а право відвідувати заняття могли забрати. Мені просто одного разу просто сказали: «Можете більше не відвідувати заняття».

Проте, що найважливіше, оцінки за кожне заняття доповідалися одразу дідусеві. Іншими словами, Клеріван Фелет міг би стати посередником між мною і дідусем.

— Мій дідусь попросив вас її забрати?

Я ледь стримала усмішку, згадавши, як засяяло дідусеве обличчя від погляду на мене з книгою в руках.

Я спокійно дивилася на Клерівана, а він супився. Чоловік підсунув книжку до мене і сказав:

— Чув, ви її читаєте?

— Так, зі вчора.

— Якщо так, можете розповісти, про що книга?

Схоже, він вирішив перевірити, чи кажу я правду. Як вдало, що я дійсно прочитала її вночі.

Я навмисно вичекала паузу, вдаючи, що роздумую, і відповіла:

— Я тільки трошки прочитала, але там про людей, які живуть у лісах на півдні нашої країни. В книзі розповідаються історії про них.

Клеріван почув мою відповідь і розгубився. Що, думав, що я ту книгу як іграшку тягаю? Однак його можна зрозуміти. Звісно, дуже дивно, що маленька дівчина замість казок читає книгу, яка навіть дорослого змусить нудьгувати.

Я подивилася на Клерівана з легкою усмішкою, ніби кидала виклик: «Питай що завгодно».

— Як звуть автора цієї книги?

— На обкладинці вказано «Лопель».

— Про що розповідає перший розділ?

— Лопель розповідає чутки про людей півдня.

— Гмм...

Клеріван втратив дар мови від моїх бездоганних відповідей. З безвинним виразом обличчя я спитала:

— Ви прийшли, бо теж хочете її почитати? Позичити вам? — я протягнула йому товсту зелену книгу. — Мені цікаво, що там далі, але я можу дочитати пізніше.

— Не варто. Я її вже прочитав, тож можете читати далі.

— Ах, дуже добре! – я засміялася, притискаючи книжку до грудей, ніби це мене неймовірно порадувало.

Було дуже весело дражнити Клерівана і бачити, як його зазвичай суворий погляд шалено бігав по мені. Все це дуже його бентежило. Обличчя Клерівана знову зробилося строгим і він задав ще одне питання:

— Лопель розповідає про три чутки, які він чув. Які саме?..

— Стривайте, дядьку Клеріване.

— Чому?..

— Ви помились, — я розсміялась і прикрила долонею рот. — Лопель «вона», а не «він».

— Справді?

— Якщо подивитись на першій сторінці після обкладинки, там написано. Повне ім'я Абейн Лопель. Вона жінка-вчена.

— Ох, невже... — розгублений Клеріван відкрив книгу, хутко читаючи першу сторінку.

О, а це весело.

Йому було так ніяково, що я не стрималась і додала:

— Ви сказали, що вже читали її, але, мабуть, тільки поверхово.

Плечі Клерівана здригнулась, а вуха почервоніли від сорому. Довелося прикусити щоку, аби не засміятися.

Він гучно захлопнув книгу і, дивлячись на розслаблену мене, обережно промовив:

— Спочатку буде важко встигати за іншими учнями.

— Я зможу дізнатись багато нового! – радісно відповіла я.

— До вас не будуть ставитись виключно тільки через те, що ви молодше. Вам доведеться займатись зі своїми старшими кузенами.

— Мабуть, це буде дуже цікаво! — так навіть краще, я буду виглядати ще розумнішою на їхньому тлі.

Спостерігаючи, як я радісно вскочила на ноги, він зітхнув:

— І не «дядько»... Називайте мене вчителем.

А ось і мій дозвіл!

Поки Клеріван не передумав, я голосно відповіла:

— Так, вчителю!

Я буду відвідувати заняття у свої сім років! Певно, я наймолодша учениця з історії родини. Цікаво, чи буде Клеріван доповідати дідусю, як сьогодні все пройшло?

Від цих думок на серці потеплішало. Я уявила розгубленого Клерівана в кабінеті дідуся і знов розсміялась.