Воля Лулака полягала у тому, аби відтепер Флорентія почала навчання. Однак Клеріван віднісся до його рішення скептично й наполіг на тому, щоб провести дівчинці перевірку. Семирічна дівчина і читає таку книгу? Невже серце цього суворого і холоднокровного старого чоловіка розм'якло через онучку?
Про це думав Клеріван, стукаючи у двері кімнати Ґалагана. Щойно він увійшов у вітальню, як побачив Флорентію, котра сиділа і читала книгу. На зеленій обкладинці був напис: «Люди Півдня».
«Не може бути, що вона дійсно її читає».
З самого початку Клеріван не повірив жодному слову Лулака. Він не хотів ризикувати і брати на навчання семирічну дитину, яка тільки і буде що відриватися від занять та відволікали інших. Він навіть намагався переконати Лулака, що дівчинка певно просто роздивлялася картинки у книзі.
— Тіє, підійди-но сюди, — покликав Ґалаган, і Флорентія відклала книгу в сторону.
Каштанове кучеряве волосся, зав'язане бантом, і рожеві щічки — як для дитина вона виглядала вражаюче, але все ще дуже юно. Навіть сіла до батька на коліно.
Але було дещо, що змусило серце Клерівана, впевненого у своїх переконаннях, пропустити удар. Її яскраво зелені очі, точно такі ж, як у батька.
Як багато семирічних не злякалися б зорового контакту з незнайомим дорослим, ще й усміхнулися б у відповідь?
...І справді.
Стало зрозуміло, чому Лулак так зацікавився нею. Безумовно, характером Флорентія більше походила на свого дідуся, ніж на батька. Втім, вона все ще дитина. І навіть якщо вона мала сильний характер, що має всі шанси проявитись в майбутньому, це не доводило тезу про те, нібито вона здатна розуміти, ба навіть читати, професійну наукову літературу у свої сім років.
Всі його очікування було розбито відповіддю Флорентії.
— Я тільки трошки прочитала, але там про людей, які живуть у лісах на півдні нашої країни. В книзі розповідаються історії про них.
Дитина дивним чином вловила зміст книги.
«Їй могли про це розказати», — заспокоював себе Клеріван, щоб не виказати здивування
— Як звуть автора цієї книги?
— На обкладинці вказано «Лопель»
— Про що розповідає перший розділ?
— Лопель розповідає чутки про людей півдня.
— Гмм...
В нескінченному потоці питань не знайшлось жодного, на яке Флорентія не змогла дати відповіді. Невже ця дитина дійсно зрозуміла все, що зуміла прочитати?
З кожним новим питанням Клеріван все сильніше розгублювався.
— Лопель «вона», а не «він».
— Справді?
— Якщо подивитись на першій сторінці, там написано. Повне ім'я: «Абейн Лопель». Вона — жінка-вчена.
Повірити не можу. Мені на помилку вказала мала Флорентія. Нехай я вже читав «Людей Півдня» ще багато років тому, але навіть не здогадувався, що автор книги — жінка. Я був впевнений, що таку відому дослідницьку книгу написав чоловік.
Побачивши посмішку Флорентії у відповідь на його помилку, Клеріван геть почервонів від сорому.
— Ви сказали, що вже читали її, але, мабуть, тільки поверхово.
Неймовірно. Мене піддражнила дитина.
Клеріван здригнувся. Посмішка дівчинки здавалася не просто знайомою — вона була зовсім як у її дідуся. Такою, що перевертала все всередині.
— Заняття відбудеться на шостий день наступного тижня.
Не дивлячись на все, Клеріван полишив кімнату Ґалагана з усмішкою на губах.
— Я збирався покинути піст голови з навчання. Але, схоже, варто ще трохи затриматись.
Викладати такій дитині буде доволі цікаво.
І, вперше за довгий час, Клеріван, сповнений мотивації, вирушив у свій кабінет, аби підготуватись до заняття.
***
— На вулиці така гарна погода, може, влаштуємо пікнік в саду? – несподівано запропонував Ґалаган ближче до обіду. — Візьмемо твоїх улюблених тістечок і печива та поніжимося на сонечку. О, а по дорозі ми могли б завітати до лікаря О'Мелі.
Ага.
Намір батька було видно голим оком: він був впевнений, що просто так я не погоджусь піти до лікарні, тому придумав заохотити мене пікніком зі смаколиками. З останнього візиту лікаря як раз пройшов тиждень. Час так швидко летить...
Я кивнула. Тато широко всміхнувся і квапливо взяв завчасно зібраний кошик, поки я не передумала.
Як мило.
Я взяла татуся за руку, і ми попрямували до лікарні.
У своєму офісі лікар О'Мелі виявився не один, а з якоюсь дівчиною.
— Га?
Білявка уважно слухала всі зауваження лікаря і кивала головою. На вигляд їй було років двадцять п'ять.
— О, то ви вже прийшли?
Лікар О'Мелі привітав нас, але вся моя увага була прикута до незнайомки. Батько помітив мій погляд, але перш ніж я встигла запитати, жінка сама представилася:
— Я учениця лікаря О'Мелі, Естера, — її високий голос звучав здивовано, але принаймні не боязко.
— Так, тепер оглянемо ваше зап'ястя? – усміхнувся мені лікар О'Мелі та підійшов ближче.
Проте я притислась до татової руки, ухиляючись від доторку лікаря.
— Тія?
— Ха-ха, схоже, пані не хоче.
Від моєї поведінки тато зніяковів.
— Тіє, що сталося? Невже ти злякалася?
Я похитала головою.
— Сестричка...
— Гм? Що ти маєш на увазі, Тіє?
— Хочу, щоб це зробила сестричка.
Тепер всі трьом стало незручно. Ніякову тишу порушив лікар О'Мелі:
— Вам сподобалась Естера? Тоді нехай сьогодні вас огляне вона.
— Але ж...
— Не хвилюйтесь, пане Ґалагане, Естера одна з моїх найкращих учнів. До того ж я буду поряд. Вас це влаштує, пані Флорентіє?
Я кивнула, підійшла до Естери і протягнула їй своє зап'ястя.
— Ох, добре, гаразд, почекайте хвилинку...
Розгублена і червона, вона обмотувала пов'язкою навколо мого зап'ястя дуже дбайливо. Але її руки помітно тремтіли від хвилювання.
Все це відбувалось через мене, тож я перша і заговорила до неї:
— То ім'я сестрички — Естера?
— Саме так.
— Мене звати Флорентія, а мого татуся Ґалаган.
Вона працює на Ломбарді, звісно вона вже знала моє ім'я. Проте я навмисно представилася, аби Естера нас гарненько запам'ятала.
— Що сестричка вивчає у лікаря?
— Я вивчаю траволікування.
— О, то, виходить, ти теж станеш лікаркою?
— Так, але ще дуже нескоро.
Можливо, через невимушену розмову, але Естера потроху почала заспокоювалась.
— Припухлість спала. Думаю, можна змінити ліки, вчителю.
— Згоден. Естера, принеси, будь ласка, екстракт сакоса.
Слова лікаря змусили мене насупитись. Мене не хвилювало, наскільки міцні ліки, бо жалітись мені було нема на що, але смак...
Ну, як я і думала. Яскраво-зелена рідина, яку принесла Естера, була гіркою навіть на вигляд.
— Давай, відкрий ротик, Тія, — батько відкрив кошик, щоб дістати печиво, але я сама просунула туди руку і взяла три великих печива.
Ковть.
Від гіркоти ліків тілом пішли дрижаки, тож я поквапилась заїсти їх солодким печивом. Потім ще одним печивом пригостила лікаря О'Мелі.
— Ох, дякую, юна пані, — щиро подякував він і в одну мить з'їв ціле печиво.
І останнє.
— А це тобі, сестричко.
Естера від несподіванки ледве не злякалась.
— Я-я...
— За те, що вилікувала мене. Це дуже смачне печиво.
Естера якусь мить вагалась, але з рештою вдячно прийняла печиво.
— То ми можемо вже йти? — бадьоро мовив батько, обіймаючи мене, після чого попрощався.
Сидячи у батька на руках, я на прощання махала рукою лікарю О'Мелі. За лікарем стояла Естера, яка все ще задумливо дивилась на печиво.
— Па-па, сестричко!
Почувши мій голос, вона здригнулась і вклонилася мені.
Наступного разу візьму печиво і запрошу Естеру до нас. Необхідно буде з нею зблизитися.
***
З тихим свистом мене огорнув прохолодний вітерець з вікна.
— У тебе сьогодні гарний настрій. Схвильована перед своїм першим заняттям?
Ну, можна сказати і так.
Я глянула на батька і розсміялася, а той тільки усміхнувся у відповідь. Потім він повернувся до своїх справ, намагаючись щось намалювати. А я знов виглянула у вікно. Сьогодні небо було настільки чистим, мов і не йшов ніякий дощ кілька днів поспіль. Я жадібно набрала повні груди чистого повітря, ніби ніяк не могла ним насититись.
В якийсь момент через головні ворота на територію маєтку Ломбарді в'їхала карета з прапором на даху.
— Приїхали, — лишень прошепотіла я.
Далі
Розділ 9
Доки Флорентія роздивлялась краєвид у вікні, Клеріван був у кабінеті Лулака. Крім роботи вчителем для дітей Ломбарді, він також повинен був звітувати про багато речей Господарю. — ...Це все, що я на цю мить можу вам доповісти. — Чудова робота. А тепер присаджуйся, вип'ємо чаю. — Що ж, не відмовлюсь. Лулак натиснув на маленький дзвоник, і лакей, що вже чекав поза дверима, увійшов з тацею. Кабінет одразу наповнився солодким ароматом добірного чаю. — Тож, що думаєш? — спитав Лулак. Клеріван зрозумів його без зайвих пояснень. — Я нарешті зрозумів, що ви мали на увазі, мій пане. — Тож, це правда. Попри всю свою солідність і суворість, Лулак усміхнувся Клерівану, розуміючи, як той зараз картає себе за недовіру. — Нещодавно я і сам вважав, що вона звичайна семирічна дитина. Це так дивно. — Так, і я спробував дізнатись більше, — погодився Клеріван і поставив горнятко на блюдце. — Я розпитав слуг пана Ґалагана і пані Флорентії, але ніхто з них навіть не здогадувався, що дівчинка — геній. — Он як. — Коли я сказав, що пані Флорентія здатна відвідувати заняття, навіть сам пан Ґалаган здивувався. Лулак погладив свою доглянуту бороду. Ця стара звичка проявлялась кожен раз, коли чоловік поринав у глибоку задуму. Клеріван глянув на нього і обережно додав: — Я думаю, що пані Флорентія ховала свої здібності. — Ховала здібності?.. — Це просто моє припущення... — попередив Клеріван. — Будь ласка, поясни. В карих очах Лулака, кольору старого дубу, що тільки темнів з роками, вирувала сила, здатна схили до своєї волі будь-кого одним тільки поглядом. Відповідно до Лулака Клеріван теж посерйознішав. — Флорентія неймовірна дитина. Вона здатна помічати те, що не бачать інші діти. Наприклад, атмосферу в маєтку Ломбарді чи позицію її батька в родинних стосунках. — Можливо. Лулак ще сильніше насупився. Саме він довів Ломбарді до найбільшого успіху за всю історію, але в вихованні дітей він не був таким майстерним. А вибір спадкоємця був найскладнішим рішенням в його житті. Один не знав міри, другий — не розумівся на справах, третій був слабкий характером. Єдина дочка — Шананет, найкраще підходила на цю роль. Проте Лулака хвилював його зять Вестіан Шульц, який особисто попросив дозволити його синам носити прізвище Ломбарді. Крім того, родина Шульц намагалась взяти до рук малі бізнеси Ломбарді, але занапастила всі з них, бо використовувала непрофесійних фахівців. Лулак похитав головою і важко зітхнув. Боротьба за спадщину була жорстокою, але як Голова сім'ї він не мав в неї втручатися. Лулак був здатен тільки спостерігати, щоб не впадати в крайнощі. — Як же чудово, що Флорентія не пішла у свого батька, — сказав він, і на серці полегшало від спогадів про дівчинку. — У пані Флорентії блискучий розум. Уявить тільки що з неї виросте при належному вихованні. Оточення дуже важливе. — Як жаль, що становище Ґалагана настільки обмежене, що їй довелося приховувати такі здібності. — Здається, наша розмова затягнулася. Будьте терплячим, — порадив Клеріван. Лулак стримано кивнув. — Будемо спостерігати. Буду чекати твої звіти одразу ж після кожного заняття. Клеріван мовчки надпив свого чаю. Мудре рішення. В той самий час у двері постукали. Отримавши на це дозвіл Лулака, в кабінет увійшов В'єз. — Батько, приїхали представники компанії «Д'юрак». — Тоді я піду, — Клеріван підвівся з місця і кивнув Лулакові на прощання. Тільки після цього В'єз нарешті його помітив та неприязно скривився. — І ти тут. — Давно не бачились, пане В'єзе. Ці двоє ніколи не ладнали, і навіть цього не приховували. — До батька прийшли важливі люди, тож забирайся... — Ні. Клеріване, залишся. Від несподіванки Клеріван здригнувся, але слухняно опустився назад на стілець. — Батьку! Попри невдоволення В'єза Лулак не змінив свого рішення, тільки сказав: — Запроси представників «Д'юраку» увійти. Хоч ситуація його не влаштовувала, але В'єз залишив кімнату, грізно зиркнувши на Клерівана. Скоро після цього до кабінету увійшов чоловік середнього віку у розкішному вбранні. — Радий знайомству. Я Кройтон Анґенас, голова «Д'юрак», — привітався він. Анґенас. Прізвище змусило око Клерівана нервово сіпнутись. Саме з родини Анґенас брали походження нинішня Імператриця та Сера, дружина В'єза. Клеріван нічого не сказав, тільки мовчки схрестив руки на грудях. — Я Лулак Ломбарді. Сідайте і розповідайте з чим прийшли. Варто було Кройтону сісти, і В'єз більше не міг приховувати хвилювання: почав гомзатися. — Мій старший син вже мені розповів, але я б хотів, щоб ви особисто мені все пояснили. Кройтон прочистив горло і почав говорити. Пояснення вийшли надзвичайно довгими, тож Клеріван час від часу задавав уточнюючі питання. Врешті, він підсумував: — Тож ви хочете організувати поставки тканин зі Сходу, а тут обробляти їх і продавати, але зараз можливості «Д'юраку» не дозволяють транспортувати товари на таку відстань, тому ви просите допомоги у Ломбарді? — Все вірно. — Окрім цього, кошти на плату за текстиль ви хочете позичити у банку родини Ломбарді. — Так, це було б чудово. Дурнішу пропозицію і уявити складно. Клеріван важко зітхнув та потер вилиці, а потім поглянув на В'єза на протилежному боці стола. — Гм... — Лулак задумливо потер бороду, але і він був помітно невдоволений умовами. — Хіба не чудова пропозиція, батьку? — схвильовано спитав В'єз. Дивовижно, що він зовсім не бачив в цій пропозиції ніякої проблеми. — В такому випадку прошу у вас щедру суму, — додав Кройтон. Ніби хтось буде вимагати гроші у боржника, який належить до сім'ї Імператриці. Боже, та їм, мабуть, здається, що вони ідеально все продумали. Родина Анґенас – родина матері Астани, Першого принца, тож Імператорська родина була нерозривно з ними пов'язана. Фактично ця справа належатиме «Д'юраку», але вся практична робота ляже на плечі Ломбарді. Іншими словами, якщо цей бізнес провалиться, то збитки понесуть виключно Ломбарді, а «Д'юрак» просто сховаються за плечима Імператриці, що призведе до того, що зажадати від них сплату боргу стане неможливо. Але вони все одно наважились пропонувати таке Ломбарді. Один тільки В'єз усміхався, як дурний, зовсім не розуміючи проблеми. Клеріван намагався втамувати гнів. Не може ж Лулак прийняти таку жахливу пропозицію. — Доручаю це тобі, В'єзе. Зроби все чисто і без помилок. — Мій Господарю!!! – вигукнув Клеріван, але Лулак навіть бровою не повів. — Так! Довіртеся мені, батьку! — зраділий В'єз вже був ладен піти з кабінету разом з головою «Д'юрак», перш ніж Лулак змінив свою думку. Клеріван перевів погляду Лулака на В'єза і, не стримавшись, підхопився з місця. — Давайте спочатку спершу оглянемо товар, — твердо мовив він. В'єза збентежило це несподіване втручання. Мов сніг на голову! Як він взагалі наважився сказати таке, коли батько вже все остаточно вирішив? В цьому проєкту В'єз бачив не тільки змогу збагатитись, але і зміцнити свій вплив: хоча Анґенас зараз мають фінансові труднощі, якщо справа з текстилем допоможе їх вирішити, сама Імператриця буде в боргу перед ним. — Ти просто вчиш дітей, як ти смієш! — крикнув В'єз, але Клерівану було на це все одно. Він дивився на Лулака. — Це не необґрунтоване прохання. Що скажете, пане Кройтоне? Кройтон тільки закотив очі, зітхнув та неохоче кивнув: — Гаразд. Так і зробимо. У нас є закуплена партія текстилю, тож я привезу її з собою наступного разу, коли відвідуватиму вас. Скривлене обличчя В'єза почервоніло від сорому. Він винувато опустив голову. — Вибачте, пане, вам необов'язково це робити. От же йолоп! Клеріван вже втомився стримуватися, аби не закричати. Як можна ставитись так до людини, яка нахабним чином прийшла позичати ресурси і гроші Ломбарді? Якою не була б дурна собака, навіть вона знає, коли варто показати пазурі. Він точно син Лулака? Клеріван дивився на Лулака, що пустим поглядом спостерігав за старшим сином. Зрештою, Голова Ломбарді кивнув. *** — Це ж тут? Я стояла перед величезними дверима. Хоч я прожила в маєтку Ломбарді більш як двадцять років, але цю кімнату ніколи не відвідувала. В минулому, коли мені дозволили навчатись, заняття вже проводились у дослідницькій кімнаті північного крила маєтку, а не поряд з офісом Голови родини. — Думаю, так. Знизавши плечима, я щосили штовхнула двері. Вони повільно і безшумно відчинилися, відкриваючи мені кімнату. — Що? Я очікувала побачити клас з партам і стільцями. Принаймні, так вони виглядали в той час, коли навчалась я. Проте ця кімната зовсім відрізнялась від того, що я звикла бачити. Сонячне світло наповнювало величезну кімнату, а повстяний килим під ногами був таким м'яким і доглянутим, що хотілось лягти просто на нього. По всій кімнаті стояли великі та маленькі диванчики, а в центрі — кілька музичних інструментів та трохи ляльок. Але мою увагу привернула дошка і стенд з книгами, що займав усю стіну. І кілька маленьких людських фігур, які сиділи, де хотіли. Бельзак лежав на найбільшому дивані і з відкритим від здивування ротом дивився на мене. Його старша сестра, Лорейн, читала книгу, обіймаючи велику ляльку. А сини-близнюки тітки Шананет, Ґіліу та Мейрон, окинули мене поглядом з залитого сонцем підвіконня. Всі вони були наслідниками Ломбарді, моїми кузенами.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!