Воля Лулака полягала у тому, аби відтепер Флорентія почала навчання. Однак Клеріван віднісся до його рішення скептично й наполіг на тому, щоб провести дівчинці перевірку. Семирічна дівчина і читає таку книгу? Невже серце цього суворого і холоднокровного старого чоловіка розм'якло через онучку?

Про це думав Клеріван, стукаючи у двері кімнати Ґалагана. Щойно він увійшов у вітальню, як побачив Флорентію, котра сиділа і читала книгу. На зеленій обкладинці був напис: «Люди Півдня».

«Не може бути, що вона дійсно її читає».

З самого початку Клеріван не повірив жодному слову Лулака. Він не хотів ризикувати і брати на навчання семирічну дитину, яка тільки і буде що відриватися від занять та відволікали інших. Він навіть намагався переконати Лулака, що дівчинка певно просто роздивлялася картинки у книзі.

— Тіє, підійди-но сюди, — покликав Ґалаган, і Флорентія відклала книгу в сторону.

Каштанове кучеряве волосся, зав'язане бантом, і рожеві щічки — як для дитина вона виглядала вражаюче, але все ще дуже юно. Навіть сіла до батька на коліно.

Але було дещо, що змусило серце Клерівана, впевненого у своїх переконаннях, пропустити удар. Її яскраво зелені очі, точно такі ж, як у батька.

Як багато семирічних не злякалися б зорового контакту з незнайомим дорослим, ще й усміхнулися б у відповідь?

...І справді.

Стало зрозуміло, чому Лулак так зацікавився нею. Безумовно, характером Флорентія більше походила на свого дідуся, ніж на батька. Втім, вона все ще дитина. І навіть якщо вона мала сильний характер, що має всі шанси проявитись в майбутньому, це не доводило тезу про те, нібито вона здатна розуміти, ба навіть читати, професійну наукову літературу у свої сім років.

Всі його очікування було розбито відповіддю Флорентії.

— Я тільки трошки прочитала, але там про людей, які живуть у лісах на півдні нашої країни. В книзі розповідаються історії про них.

Дитина дивним чином вловила зміст книги.

«Їй могли про це розказати», — заспокоював себе Клеріван, щоб не виказати здивування

— Як звуть автора цієї книги?

— На обкладинці вказано «Лопель»

— Про що розповідає перший розділ?

— Лопель розповідає чутки про людей півдня.

— Гмм...

В нескінченному потоці питань не знайшлось жодного, на яке Флорентія не змогла дати відповіді. Невже ця дитина дійсно зрозуміла все, що зуміла прочитати?

З кожним новим питанням Клеріван все сильніше розгублювався.

— Лопель «вона», а не «він».

— Справді?

— Якщо подивитись на першій сторінці, там написано. Повне ім'я: «Абейн Лопель». Вона — жінка-вчена.

Повірити не можу. Мені на помилку вказала мала Флорентія. Нехай я вже читав «Людей Півдня» ще багато років тому, але навіть не здогадувався, що автор книги — жінка. Я був впевнений, що таку відому дослідницьку книгу написав чоловік.

Побачивши посмішку Флорентії у відповідь на його помилку, Клеріван геть почервонів від сорому.

— Ви сказали, що вже читали її, але, мабуть, тільки поверхово.

Неймовірно. Мене піддражнила дитина.

Клеріван здригнувся. Посмішка дівчинки здавалася не просто знайомою — вона була зовсім як у її дідуся. Такою, що перевертала все всередині.

— Заняття відбудеться на шостий день наступного тижня.

Не дивлячись на все, Клеріван полишив кімнату Ґалагана з усмішкою на губах.

— Я збирався покинути піст голови з навчання. Але, схоже, варто ще трохи затриматись.

Викладати такій дитині буде доволі цікаво.

І, вперше за довгий час, Клеріван, сповнений мотивації, вирушив у свій кабінет, аби підготуватись до заняття.

***

— На вулиці така гарна погода, може, влаштуємо пікнік в саду? – несподівано запропонував Ґалаган ближче до обіду. — Візьмемо твоїх улюблених тістечок і печива та поніжимося на сонечку. О, а по дорозі ми могли б завітати до лікаря О'Мелі.

Ага.

Намір батька було видно голим оком: він був впевнений, що просто так я не погоджусь піти до лікарні, тому придумав заохотити мене пікніком зі смаколиками. З останнього візиту лікаря як раз пройшов тиждень. Час так швидко летить...

Я кивнула. Тато широко всміхнувся і квапливо взяв завчасно зібраний кошик, поки я не передумала.

Як мило.

Я взяла татуся за руку, і ми попрямували до лікарні.

У своєму офісі лікар О'Мелі виявився не один, а з якоюсь дівчиною.

— Га?

Білявка уважно слухала всі зауваження лікаря і кивала головою. На вигляд їй було років двадцять п'ять.

— О, то ви вже прийшли?

Лікар О'Мелі привітав нас, але вся моя увага була прикута до незнайомки. Батько помітив мій погляд, але перш ніж я встигла запитати, жінка сама представилася:

— Я учениця лікаря О'Мелі, Естера, — її високий голос звучав здивовано, але принаймні не боязко.

— Так, тепер оглянемо ваше зап'ястя? – усміхнувся мені лікар О'Мелі та підійшов ближче.

Проте я притислась до татової руки, ухиляючись від доторку лікаря.

— Тія?

— Ха-ха, схоже, пані не хоче.

Від моєї поведінки тато зніяковів.

— Тіє, що сталося? Невже ти злякалася?

Я похитала головою.

— Сестричка...

— Гм? Що ти маєш на увазі, Тіє?

— Хочу, щоб це зробила сестричка.

Тепер всі трьом стало незручно. Ніякову тишу порушив лікар О'Мелі:

— Вам сподобалась Естера? Тоді нехай сьогодні вас огляне вона.

— Але ж...

— Не хвилюйтесь, пане Ґалагане, Естера одна з моїх найкращих учнів. До того ж я буду поряд. Вас це влаштує, пані Флорентіє?

Я кивнула, підійшла до Естери і протягнула їй своє зап'ястя.

— Ох, добре, гаразд, почекайте хвилинку...

Розгублена і червона, вона обмотувала пов'язкою навколо мого зап'ястя дуже дбайливо. Але її руки помітно тремтіли від хвилювання.

Все це відбувалось через мене, тож я перша і заговорила до неї:

— То ім'я сестрички — Естера?

— Саме так.

— Мене звати Флорентія, а мого татуся Ґалаган.

Вона працює на Ломбарді, звісно вона вже знала моє ім'я. Проте я навмисно представилася, аби Естера нас гарненько запам'ятала.

— Що сестричка вивчає у лікаря?

— Я вивчаю траволікування.

— О, то, виходить, ти теж станеш лікаркою?

— Так, але ще дуже нескоро.

Можливо, через невимушену розмову, але Естера потроху почала заспокоювалась.

— Припухлість спала. Думаю, можна змінити ліки, вчителю.

— Згоден. Естера, принеси, будь ласка, екстракт сакоса.

Слова лікаря змусили мене насупитись. Мене не хвилювало, наскільки міцні ліки, бо жалітись мені було нема на що, але смак...

Ну, як я і думала. Яскраво-зелена рідина, яку принесла Естера, була гіркою навіть на вигляд.

— Давай, відкрий ротик, Тія, — батько відкрив кошик, щоб дістати печиво, але я сама просунула туди руку і взяла три великих печива.

Ковть.

Від гіркоти ліків тілом пішли дрижаки, тож я поквапилась заїсти їх солодким печивом. Потім ще одним печивом пригостила лікаря О'Мелі.

— Ох, дякую, юна пані, — щиро подякував він і в одну мить з'їв ціле печиво.

І останнє.

— А це тобі, сестричко.

Естера від несподіванки ледве не злякалась.

— Я-я...

— За те, що вилікувала мене. Це дуже смачне печиво.

Естера якусь мить вагалась, але з рештою вдячно прийняла печиво.

— То ми можемо вже йти? — бадьоро мовив батько, обіймаючи мене, після чого попрощався.

Сидячи у батька на руках, я на прощання махала рукою лікарю О'Мелі. За лікарем стояла Естера, яка все ще задумливо дивилась на печиво.

— Па-па, сестричко!

Почувши мій голос, вона здригнулась і вклонилася мені.

Наступного разу візьму печиво і запрошу Естеру до нас. Необхідно буде з нею зблизитися.

***

З тихим свистом мене огорнув прохолодний вітерець з вікна.

— У тебе сьогодні гарний настрій. Схвильована перед своїм першим заняттям?

Ну, можна сказати і так.

Я глянула на батька і розсміялася, а той тільки усміхнувся у відповідь. Потім він повернувся до своїх справ, намагаючись щось намалювати. А я знов виглянула у вікно. Сьогодні небо було настільки чистим, мов і не йшов ніякий дощ кілька днів поспіль. Я жадібно набрала повні груди чистого повітря, ніби ніяк не могла ним насититись.

В якийсь момент через головні ворота на територію маєтку Ломбарді в'їхала карета з прапором на даху.

— Приїхали, — лишень прошепотіла я.