Воля Лулака полягала у тому, аби відтепер Флорентія почала навчання. Однак Клеріван віднісся до його рішення скептично й наполіг на тому, щоб провести дівчинці перевірку. Семирічна дівчина і читає таку книгу? Невже серце цього суворого і холоднокровного старого чоловіка розм'якло через онучку?
Про це думав Клеріван, стукаючи у двері кімнати Ґалагана. Щойно він увійшов у вітальню, як побачив Флорентію, котра сиділа і читала книгу. На зеленій обкладинці був напис: «Люди Півдня».
«Не може бути, що вона дійсно її читає».
З самого початку Клеріван не повірив жодному слову Лулака. Він не хотів ризикувати і брати на навчання семирічну дитину, яка тільки і буде що відриватися від занять та відволікали інших. Він навіть намагався переконати Лулака, що дівчинка певно просто роздивлялася картинки у книзі.
— Тіє, підійди-но сюди, — покликав Ґалаган, і Флорентія відклала книгу в сторону.
Каштанове кучеряве волосся, зав'язане бантом, і рожеві щічки — як для дитина вона виглядала вражаюче, але все ще дуже юно. Навіть сіла до батька на коліно.
Але було дещо, що змусило серце Клерівана, впевненого у своїх переконаннях, пропустити удар. Її яскраво зелені очі, точно такі ж, як у батька.
Як багато семирічних не злякалися б зорового контакту з незнайомим дорослим, ще й усміхнулися б у відповідь?
...І справді.
Стало зрозуміло, чому Лулак так зацікавився нею. Безумовно, характером Флорентія більше походила на свого дідуся, ніж на батька. Втім, вона все ще дитина. І навіть якщо вона мала сильний характер, що має всі шанси проявитись в майбутньому, це не доводило тезу про те, нібито вона здатна розуміти, ба навіть читати, професійну наукову літературу у свої сім років.
Всі його очікування було розбито відповіддю Флорентії.
— Я тільки трошки прочитала, але там про людей, які живуть у лісах на півдні нашої країни. В книзі розповідаються історії про них.
Дитина дивним чином вловила зміст книги.
«Їй могли про це розказати», — заспокоював себе Клеріван, щоб не виказати здивування
— Як звуть автора цієї книги?
— На обкладинці вказано «Лопель»
— Про що розповідає перший розділ?
— Лопель розповідає чутки про людей півдня.
— Гмм...
В нескінченному потоці питань не знайшлось жодного, на яке Флорентія не змогла дати відповіді. Невже ця дитина дійсно зрозуміла все, що зуміла прочитати?
З кожним новим питанням Клеріван все сильніше розгублювався.
— Лопель «вона», а не «він».
— Справді?
— Якщо подивитись на першій сторінці, там написано. Повне ім'я: «Абейн Лопель». Вона — жінка-вчена.
Повірити не можу. Мені на помилку вказала мала Флорентія. Нехай я вже читав «Людей Півдня» ще багато років тому, але навіть не здогадувався, що автор книги — жінка. Я був впевнений, що таку відому дослідницьку книгу написав чоловік.
Побачивши посмішку Флорентії у відповідь на його помилку, Клеріван геть почервонів від сорому.
— Ви сказали, що вже читали її, але, мабуть, тільки поверхово.
Неймовірно. Мене піддражнила дитина.
Клеріван здригнувся. Посмішка дівчинки здавалася не просто знайомою — вона була зовсім як у її дідуся. Такою, що перевертала все всередині.
— Заняття відбудеться на шостий день наступного тижня.
Не дивлячись на все, Клеріван полишив кімнату Ґалагана з усмішкою на губах.
— Я збирався покинути піст голови з навчання. Але, схоже, варто ще трохи затриматись.
Викладати такій дитині буде доволі цікаво.
І, вперше за довгий час, Клеріван, сповнений мотивації, вирушив у свій кабінет, аби підготуватись до заняття.
***
— На вулиці така гарна погода, може, влаштуємо пікнік в саду? – несподівано запропонував Ґалаган ближче до обіду. — Візьмемо твоїх улюблених тістечок і печива та поніжимося на сонечку. О, а по дорозі ми могли б завітати до лікаря О'Мелі.
Ага.
Намір батька було видно голим оком: він був впевнений, що просто так я не погоджусь піти до лікарні, тому придумав заохотити мене пікніком зі смаколиками. З останнього візиту лікаря як раз пройшов тиждень. Час так швидко летить...
Я кивнула. Тато широко всміхнувся і квапливо взяв завчасно зібраний кошик, поки я не передумала.
Як мило.
Я взяла татуся за руку, і ми попрямували до лікарні.
У своєму офісі лікар О'Мелі виявився не один, а з якоюсь дівчиною.
— Га?
Білявка уважно слухала всі зауваження лікаря і кивала головою. На вигляд їй було років двадцять п'ять.
— О, то ви вже прийшли?
Лікар О'Мелі привітав нас, але вся моя увага була прикута до незнайомки. Батько помітив мій погляд, але перш ніж я встигла запитати, жінка сама представилася:
— Я учениця лікаря О'Мелі, Естера, — її високий голос звучав здивовано, але принаймні не боязко.
— Так, тепер оглянемо ваше зап'ястя? – усміхнувся мені лікар О'Мелі та підійшов ближче.
Проте я притислась до татової руки, ухиляючись від доторку лікаря.
— Тія?
— Ха-ха, схоже, пані не хоче.
Від моєї поведінки тато зніяковів.
— Тіє, що сталося? Невже ти злякалася?
Я похитала головою.
— Сестричка...
— Гм? Що ти маєш на увазі, Тіє?
— Хочу, щоб це зробила сестричка.
Тепер всі трьом стало незручно. Ніякову тишу порушив лікар О'Мелі:
— Вам сподобалась Естера? Тоді нехай сьогодні вас огляне вона.
— Але ж...
— Не хвилюйтесь, пане Ґалагане, Естера одна з моїх найкращих учнів. До того ж я буду поряд. Вас це влаштує, пані Флорентіє?
Я кивнула, підійшла до Естери і протягнула їй своє зап'ястя.
— Ох, добре, гаразд, почекайте хвилинку...
Розгублена і червона, вона обмотувала пов'язкою навколо мого зап'ястя дуже дбайливо. Але її руки помітно тремтіли від хвилювання.
Все це відбувалось через мене, тож я перша і заговорила до неї:
— То ім'я сестрички — Естера?
— Саме так.
— Мене звати Флорентія, а мого татуся Ґалаган.
Вона працює на Ломбарді, звісно вона вже знала моє ім'я. Проте я навмисно представилася, аби Естера нас гарненько запам'ятала.
— Що сестричка вивчає у лікаря?
— Я вивчаю траволікування.
— О, то, виходить, ти теж станеш лікаркою?
— Так, але ще дуже нескоро.
Можливо, через невимушену розмову, але Естера потроху почала заспокоювалась.
— Припухлість спала. Думаю, можна змінити ліки, вчителю.
— Згоден. Естера, принеси, будь ласка, екстракт сакоса.
Слова лікаря змусили мене насупитись. Мене не хвилювало, наскільки міцні ліки, бо жалітись мені було нема на що, але смак...
Ну, як я і думала. Яскраво-зелена рідина, яку принесла Естера, була гіркою навіть на вигляд.
— Давай, відкрий ротик, Тія, — батько відкрив кошик, щоб дістати печиво, але я сама просунула туди руку і взяла три великих печива.
Ковть.
Від гіркоти ліків тілом пішли дрижаки, тож я поквапилась заїсти їх солодким печивом. Потім ще одним печивом пригостила лікаря О'Мелі.
— Ох, дякую, юна пані, — щиро подякував він і в одну мить з'їв ціле печиво.
І останнє.
— А це тобі, сестричко.
Естера від несподіванки ледве не злякалась.
— Я-я...
— За те, що вилікувала мене. Це дуже смачне печиво.
Естера якусь мить вагалась, але з рештою вдячно прийняла печиво.
— То ми можемо вже йти? — бадьоро мовив батько, обіймаючи мене, після чого попрощався.
Сидячи у батька на руках, я на прощання махала рукою лікарю О'Мелі. За лікарем стояла Естера, яка все ще задумливо дивилась на печиво.
— Па-па, сестричко!
Почувши мій голос, вона здригнулась і вклонилася мені.
Наступного разу візьму печиво і запрошу Естеру до нас. Необхідно буде з нею зблизитися.
***
З тихим свистом мене огорнув прохолодний вітерець з вікна.
— У тебе сьогодні гарний настрій. Схвильована перед своїм першим заняттям?
Ну, можна сказати і так.
Я глянула на батька і розсміялася, а той тільки усміхнувся у відповідь. Потім він повернувся до своїх справ, намагаючись щось намалювати. А я знов виглянула у вікно. Сьогодні небо було настільки чистим, мов і не йшов ніякий дощ кілька днів поспіль. Я жадібно набрала повні груди чистого повітря, ніби ніяк не могла ним насититись.
В якийсь момент через головні ворота на територію маєтку Ломбарді в'їхала карета з прапором на даху.
— Приїхали, — лишень прошепотіла я.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!