— Тіє, чого б ти хотіла на день народження? — спитав батько, поки я спостерігала, як покоївки прибирають зі столу посуд після сніданку.
Після ретельного розслідування минулої ночі, я з'ясувала, що хоч мені й сім, до восьмого дня народження лишився тільки місяць.
— Плюшевого ведмедика! Такого великого! Дуже-дуже хочу! — вигукнула я перше, що змогла придумати як забаганку семирічної дитини.
— Хіба ти не ненавидиш м'які іграшки?
— Ах...
Зовсім забула. Я ж коли була малою боялась іграшок, бо думала, що вони рухаються ночами. І я тільки що ляпнула, що хочу ведмедика.
Батько здивовано подивився на мене, а я нервово відвела погляд.
— Я передумала... Не треба мені ведмедика.
— Тоді що хочеш?
— Гм...
З дитинства нічого не пригадувалося. А зараз єдине, що я хочу – віллу або маєток у тихому місці, де я б могла безтурботно жити до кінця своїх днів. Але, звісно, цього просити не можна. Треба попросити книгу чи щось таке.
Але саме в той момент батько радісно сплеснув у долоні.
— Тія! Як щодо коня?
— В сенсі?..
— Якщо взяти однорічне лоша і виховувати його з самого дитинства, то до того часу, поки ти виростеш, він стане чудовим скакуном.
— Що...
Навіть слів дібрати не вийшло.
Коні — це дуже дорого. За кількістю коней можна легко з'ясувати статок їх власників.
Не тільки купити, а й утримувати коня це вже шалені кошти. Якщо сам не хочеш піклуватись про тварину та годувати її, доведеться найняти для цього робітників. Крім того, потрібна стайня. Я вже не кажу про постійні вигули на пасовисько, де кінь міг би вільно бігати. Навіть заможні родини купують коня дітям в подарунок хіба що на вісімнадцятиріччя..
— Коли я був у твоєму віці, мені як раз подарували мого першого коня.
Але це ж Ломбарді. Вони грошей не рахують. Батько настільки стримана і лагідна людина, що я іноді забуваю, що він теж Ломбарді.
Замислившись, я подивилась на нього.
— Гм? В чому справа, Тіє?
— Ні в чому. Але, татку, лоша — ні.
Насправді мені зовсім не хотілося вчитися їздити верхи, тож я придумала відмазку.
— Не хочеш?
— Йому ж буде всього один рік, коли його заберуть від матусі. Йому буде дуже сумно.
— Тіє...
О Боже...
Я зрозуміла, яку величезну помилку зробила, коли батько сумно поглянув на мене.
— Це тому, що ти сумуєш за своєю матусею?
Я навіть не подумала про це. Мати ж померла майже одразу після мого народження. Звісно тато неправильно зрозумів мої слова і вирішив, що я асоціюю себе з цим лошам.
— Ох, татусю, я!.. — я спробувала виправити ситуацію, але вже було запізно.
Батько обійняв мене і промовив:
— Татко навіть не подумав. Нумо візьмемо і лоша, і його матусю.
— Все гаразд... Що?
Невже мені не почулося?..
— Як ти і сказала, дуже жорстоко розлучати дитину і мати. Тому, якщо ми купимо їх обох, вони зможуть щасливо жити вдвох.
Він правий. От тільки саме по собі лоша дуже дороге, а кобила, здатна народжувати, коштує набагато дорожче... Але мій батько, син Лулака Ломбарді, звісно навіть не думав про це.
Я неохоче погодилася і кивнула.
— І як у нашої Тії може бути таке велике серце? — тато ніжно гладив моє волосся, міцно пригортаючи до себе. — Ти зможеш навчитися кататися верхи, — задоволено прошепотів він.
— Можна я сьогодні не піду в бібліотеку, а почитаю у вітальні?
На відміну від інших кузенів, які майже весь день проводили із няньками, я своєї просто не мала. Моїм одяганням і купанням займались покоївки, а всім іншим завідував батько. Іншими словами, весь час, з ранку до вечора, я проводила з ним. Звісно, ми були дуже близькі, хоча б тому, що обидва були непомітними членами сім'ї. А втім, це стало можливо тільки тому, що батько не вів власної справи.
— Сьогодні я писатиму книгу.
Він був цікавим до всього і освіченим у багатьох сферах від мистецтва до економіки, хоча й не використовував ці знання. Хіба можна їх так марнувати? Але інколи, якщо він чимось цікавився, писав книги. Звісно, ніякого прибутку з того не мав, бо закінчена книга просто займала місце на полиці в його кабінеті.
І навіть так йому вистачає грошей купити лоша з кобилою на день народження своєї семирічної дочки. Він же Ломбарді.
Переконавшись, що батько сконцентрований на роботі, я відкрила книжку і сіла неподалік. Звісно, читання було лише прикриттям, а займалася я зовсім іншим.
Необхідно зібрати думки докупи.
Треба було розібратись, що робити далі. Звісно, краще записати все на папері, але тоді з'явилася б вірогідність, що це знайдуть і прочитають. Те, що я змушена весь час проводити поряд з батьком невимовно втомлювало.
Прикидаючись, що читаю, я гортала книгу і думала.
Спочатку треба завоювати симпатії дідуся. Адже дідусь так жалів, що не дізнався про мої здібності раніше, а не перед самою смертю...
Я вірила, що це не змінило б майбутнє родини. Навіть якби він дізнався про мої здібності раніше, все одно – було вже пізно. Ніщо не змінилося б, адже В'єз все одно повинен був наслідувати родину, а незаконно народжена онучка була всього лише донькою третього сина. Таке відношення підсилював вплив В'єзового сина, Бельзака.
Потрібно буде здолати не одну перешкоду, щоб досягти мети. Зараз я лише семирічна донька безвладного третього сина.
Тож, з цього моменту, я повинна вражати дідуся при будь-якому зручному випадку. Мушу показати на що здатна і заручитися його повною підтримкою. Втім, однієї тільки його підтримки буде недостатньо, щоб перейняти правління сім'єю. Повинні бути й інші засоби.
На думку спав Другий принц. Хтось за межами родини, хто міг би зміцнити моє становище серед Ломбарді. Навіть після становлення Головою родини, Другий принц все ще буде чудовим союзником, щоб вести справи.
Звісно, в боргу я не залишусь. Допоможу йому стати кронпринцом. Майбутній Імператор ніколи не зрадить Ломбарді, які з самого дитинства підтримували його.
Можливо, ми навіть потоваришуємо.
— Ох, здається, десь в цей час...
За вікном почало дощило. Мати Фереза, Другого Принца, померла в один з днів під час цьогорічного сезону дощів. Мені сказали, що не дивлячись на народження сина самому Імператору, вона померла за відсутністю нагального догляду через забаганки Імператриці. Ферез, якого Імператриця намагалась отруїти, все ж став Наслідним принцом, а коли Імператриця злегла від хвороби, він повернув їй цей борг.
Він не дозволів лікарям відвідувати її у Палаці. І не гаючи часу, Принц узяв владу у свої руки, а Астана - Перший принц, який повинен був захищати мати, був відправлений у забуття. Ніщо не могло зупинити Другого Принца.
Скільки ж він настраждався за життя, поки ніхто не визнавав його спадкоємним принцом? Звісно, без отрути не обійшлося б.
Але зараз, Ферез, можливо, не знаходить собі місця без матусі, проводячи цілі дні на самоті. Мені хотілося б прийти і втішити його, але я не могла. Дітям Ломбарді не дозволялось покидати маєток, доки їм не виповнилося одинадцять. Таке було правило дідуся. Звісно, це було необхідно, аби вберегти нас.
— Дочекайся.
Але я не збираюсь марнувати час до свого одинадцятиріччя. Зараз варто зосередитися на родинних справах. А вже наступним кроком буде створення можливість потрапити в Імперський Палац.
Після того, як організувала думки, я закрила книгу і спробувала згадати щось з минулого життя.
Що відбувалось у родині приблизно в цей час?
Працюючи на таку сім'ю не один рік, хочеш цього чи ні, але вивчиш всю їхню історію. Але особисто я дуже хотіла знати.
Рік, коли мені виповнилося вісім. Безсумнівно, в цей час Ломбарді украли одну велику угоду. Це трапилось саме тоді.
З думок мене вирвав повільний стук у двері. Після нього почувся на диво знайомий голос:
— Ґалагане, ви тут?
Де я чула цей голос?
— Хто там? — нахиливши голову спитав тато, відчинивши двері до вітальні.
Я була вражена, побачивши обличчя чоловіка, що завітав.
Він добився значного впливу в Ломбарді, але після смерті мого дідуся його вигнали так само як і мене. Він заснував компанію «Фелет», яка лише за два роки увійшла у топ п'яти компаній Ламбурзької Імперії.
Клеріван Фелет увійшов до нашої вітальні.
Далі
Розділ 7
Чому тут така людина? Він був молодшим, ніж я його пам'ятала, але це точно Клеріван Фелет. Високий, з упевненою постаттю і суворим поглядом. В родині Ломбарді лише кілька людей могли б витримати такий його натиск. — Що привело вас, Клеріване? – розгублено спитав батько, чухаючи потилицю. Навіть я здивувалася. Клеріван Фелет був настільки ж обдарованою, наскільки зайнятою людиною. Він мав владу майже над усім, що стосувалось Ломбарді, принаймні у тому майбутньому, яке я прожила. Можна на пальцях однієї руки порахувати рази, коли ми бачились, поки я працювала з дідусем, — настільки він був зайнятим. — Я можу увійти? — Так, звісно. Заходьте. Батько так і лишився стояти коло дверей, в той час, як Клеріван впевнено прокрокував до середини кімнати, а я хутко вдала, що читаю. Не знаю навіщо. Чомусь здалося, що мушу так зробити. Його погляд зачепився за палітурку книги в моїх руках і він кілька секунд уважно розглядав мене, а втім, все ж сів навпроти батька. — Що сталося? Якщо батькові щось терміново потрібно... — Ні, справа не в цьому. — Тоді?.. Клеріван був лише найманим робітником, проте ставлення батька до нього відрізнялось від ставлення, наприклад, до того ж лікаря О'Мелі. Принаймні у мене з'явилось уявлення про нинішнє положення Клерівана в родині. Чому така людина завітала до мого батька? — Причина, чому я завітав до вас сьогодні, пане Ґалагане, це пані Флорентія. Га? Я? Я з усіх сил трималась, аби не подивитися на них. — Тобто, ви прийшли побачитись з Флорентією?.. — Так, вірно. Я відчула погляди батька і Клерівана на собі. Здавалося, ніби вони ось-ось пропалять в мені дірку. Але я перегорнула сторінку книги, ніби все ще читаю. — То це, мабуть, щодо занять. Занять? Яких ще занять? На відміну від розгубленої мене, батько впевнено чекав на відповідь. — Офіційного рішення ще не прийнято. Саме тому я хотів би спочатку поспілкуватися з пані Флорентією. — Так, звісно. Не дивлячись на те, що батько цілком розумів причину візиту Клерівана, йому все ще було трохи ніяково, тож, кашлянувши кілька разів в кулак, він покликав мене. — Тіє, підійди-но сюди. — Добре. Увійшовши в роль дитини, яка весь цей час читала, я вдавала, ніби не розумію, що відбувається. Потім на мить задумалась, куди ж мені сісти та з рештою просто сіла на татові колінка. Мені ж тільки сім років, а діти при зустрічі з незнайомцями намагаються триматись якомога ближче до батьків. Як і очікувалося, батько припідняв мене і зручніше влаштував на своїх колінах. Запала тиша. Я і Клеріван мовчки спостерігали одне за одним. Я очікувала. Все-таки це він збирався говорити зі мною, а я навіть не могла привітатися першою, бо не знала, чи зустрічалися ми раніше. — ...І справді, — через деякий час проказав він і щось пробурчав, а потім схилив голову і привітав мене. — Будемо знайомі, пані Флорентіє. Мене звати Клеріван Фелет. Слава Богу. Ми не зустрічалися раніше. Я трохи розслабилася і поволі відповіла: — Вітаю, мене звати Флорентія Ломбарді. Я шанобливо схилила голову, але це виявилось не так-то просто. Все-таки тіло маленької дитини з великою головою дуже незручне. — Пане Ґалагане, чи можу я поспілкуватися з пані Флорентією наодинці? Хоча він поставив питання, але по тону стало зрозуміло: відповідь не потрібна була. Іншими словами, батька попросили вийти. — Тіє, пан Клеріван хоче поставити тобі кілька питань. Тато побуде у себе в кабінеті, – пояснив батько, лагідно погладивши мене по голові. — Добре. Чесно кажучи, я все ж трохи нервувала перед бесідою з Клеріваном наодинці. Його гострий погляд змушував все всередині стискатись, я відчувала себе піддослідним кроликом на дослідному столі. Коли двері за батьком зачинились, Клеріван встав і щось взяв. Це була «Люди Півдня», яку я читала нещодавно. — Ви знаєте, чим я займаюсь у родини Ломбарді? Якби знала — так не нервувала б. Чим же займався Клеріван Фелет у молодості? Я похитала головою. — Я навчаю молодших наслідників родини, які у майбутньому очолять родину Ломбарді. А! Ось про які заняття вони з батьком говорили! З дев'яти років я якийсь час відвідувала уроки, але тоді був інший викладач. Невже Клерівана вже підвищили до того часу? В будь-якому випадку, «заняття», про які казав Клеріван, були індикатором здібностей наслідників Ломбарді і першою оцінною планкою, яку необхідно було подолати. Навчальний план був таким, що всі діти родини навчаються разом. Хоч, на перший погляд, заняття можуть здатися легким домашнім навчанням, але це було далеко від правди. Не було ніякий вікових критеріїв щодо того, коли діти почнуть ходити на заняття. Відвідувати заняття мали право тільки ті, хто отримав відповідний дозвіл. Звісно, рівень обдарованості дитини можна було оцінити по тому, наскільки рано вона цей дозвіл отримала. Крім того, не було віку і для випуску, а право відвідувати заняття могли забрати. Мені просто одного разу просто сказали: «Можете більше не відвідувати заняття». Проте, що найважливіше, оцінки за кожне заняття доповідалися одразу дідусеві. Іншими словами, Клеріван Фелет міг би стати посередником між мною і дідусем. — Мій дідусь попросив вас її забрати? Я ледь стримала усмішку, згадавши, як засяяло дідусеве обличчя від погляду на мене з книгою в руках. Я спокійно дивилася на Клерівана, а він супився. Чоловік підсунув книжку до мене і сказав: — Чув, ви її читаєте? — Так, зі вчора. — Якщо так, можете розповісти, про що книга? Схоже, він вирішив перевірити, чи кажу я правду. Як вдало, що я дійсно прочитала її вночі. Я навмисно вичекала паузу, вдаючи, що роздумую, і відповіла: — Я тільки трошки прочитала, але там про людей, які живуть у лісах на півдні нашої країни. В книзі розповідаються історії про них. Клеріван почув мою відповідь і розгубився. Що, думав, що я ту книгу як іграшку тягаю? Однак його можна зрозуміти. Звісно, дуже дивно, що маленька дівчина замість казок читає книгу, яка навіть дорослого змусить нудьгувати. Я подивилася на Клерівана з легкою усмішкою, ніби кидала виклик: «Питай що завгодно». — Як звуть автора цієї книги? — На обкладинці вказано «Лопель». — Про що розповідає перший розділ? — Лопель розповідає чутки про людей півдня. — Гмм... Клеріван втратив дар мови від моїх бездоганних відповідей. З безвинним виразом обличчя я спитала: — Ви прийшли, бо теж хочете її почитати? Позичити вам? — я протягнула йому товсту зелену книгу. — Мені цікаво, що там далі, але я можу дочитати пізніше. — Не варто. Я її вже прочитав, тож можете читати далі. — Ах, дуже добре! – я засміялася, притискаючи книжку до грудей, ніби це мене неймовірно порадувало. Було дуже весело дражнити Клерівана і бачити, як його зазвичай суворий погляд шалено бігав по мені. Все це дуже його бентежило. Обличчя Клерівана знову зробилося строгим і він задав ще одне питання: — Лопель розповідає про три чутки, які він чув. Які саме?.. — Стривайте, дядьку Клеріване. — Чому?.. — Ви помились, — я розсміялась і прикрила долонею рот. — Лопель «вона», а не «він». — Справді? — Якщо подивитись на першій сторінці після обкладинки, там написано. Повне ім'я Абейн Лопель. Вона жінка-вчена. — Ох, невже... — розгублений Клеріван відкрив книгу, хутко читаючи першу сторінку. О, а це весело. Йому було так ніяково, що я не стрималась і додала: — Ви сказали, що вже читали її, але, мабуть, тільки поверхово. Плечі Клерівана здригнулась, а вуха почервоніли від сорому. Довелося прикусити щоку, аби не засміятися. Він гучно захлопнув книгу і, дивлячись на розслаблену мене, обережно промовив: — Спочатку буде важко встигати за іншими учнями. — Я зможу дізнатись багато нового! – радісно відповіла я. — До вас не будуть ставитись виключно тільки через те, що ви молодше. Вам доведеться займатись зі своїми старшими кузенами. — Мабуть, це буде дуже цікаво! — так навіть краще, я буду виглядати ще розумнішою на їхньому тлі. Спостерігаючи, як я радісно вскочила на ноги, він зітхнув: — І не «дядько»... Називайте мене вчителем. А ось і мій дозвіл! Поки Клеріван не передумав, я голосно відповіла: — Так, вчителю! Я буду відвідувати заняття у свої сім років! Певно, я наймолодша учениця з історії родини. Цікаво, чи буде Клеріван доповідати дідусю, як сьогодні все пройшло? Від цих думок на серці потеплішало. Я уявила розгубленого Клерівана в кабінеті дідуся і знов розсміялась.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!