— Лікарю О'Мелі, ви тут? — ми з татусем зайшли у лікарню маєтку.

Лікарі цього світу не були схожі на лікарів традиційної медицини: вони самі варили відвари, зілля, змелювали медичні трави і використовують їх як ліки. Деякі з них навіть мали таємничі цілющі здібності, як жреці з якихось фентезі романів.

Варто було тільки зайти в приміщення, як ніс лоскотнув запах цілющих трав.

— Лікарю О'Мелі!

По пахощам трав звідусіль було очевидно, що лікар сім'ї Ломбарді, лікар О'Мелі, був прихильником саме такої нетрадиційної медицини.

— В чому справа, Ґалагане?

З лабораторії вийшов чоловік із зосередженим виразом обличчя. Він був високим, на вигляд майже п'ятдесяти років.

— Флорентія поранена, можете її оглянути?

Після його слів лікар О'Мелі поглянув на мене. Якби я була ранено достатньо для того, щоб вести мене у лікарню, я мала б сильно плакати.

— Йой, як же це вийшло?..

Я сіла на стілець і нарешті подивилась на свої поранення. Лікар О'Мелі насупився. Рана була набагато серйозніша, ніж мені здалося спочатку.

— Я впала, — відказала я. І чому ж рана виглядає точнісінько, як мій старий шрам?

— Скоріш за все лишиться шрам.

На жаль, рана дійсно була на тому самому місці, на якому мав бути рубець він падіння на восьмий день народження. Не дивлячись на те, що я вирішила запобігти появі цього шраму, отримала такий самий. Принаймні нічого не зламала.

Але, на відміну від мене, батько уважно слухав лікаря з суворим виразом обличчя.

— Як же так...

Напевно важко було побачити шрами на тілі своєї малої доньки. Батько поклав долоню на мою голову і з тяжким зітханням погладив її.

Лікар О'Мелі впевнено усміхнувся мені, взяв дивне зілля й втер його в рану.

— Вас що-небудь ще непокоїть, юна леді?

Чесно кажучи, було ніяково чути таке звертання вперше за довгий час.

Точно. В останній раз це було ще до смерті батька.

Я простягнула лікарю О'Мелі ліву руку, що боліла навіть більше коліна.

— Ось тут.

— Угх, — лікар мимоволі цокнув язиком, побачивши мій припухлий зап'ясток.

— Хто це зробив, Тіє? — батьківський голос став глибшим від злості.

Напевно, моє зап'ястя таке через Бельзака і Астала. Схоже, батько збирався піти розбиратися з їхніми батьками, аби притягнути малих до відповідальності. Тож я стояла на своєму:

— Я впала.

— Тіє... — засмучено відказав батько, але я вдала, ніби не почула.

— Гмм... Судячи зі степеня опухлості можу сказати, що зап'ястя не зламане. Але краще не турбувати його якийсь час.

Я навіть не помітила, як він обв'язав мій зап'ясток бинтом.

Мені дозволили знімати його під час купання, але потім потрібно бути пов'язати бинт знову. Лікар О'Мелі навідає мене через кілька днів. А ще мені наказати пити гіркі ліки кожен день протягом місяця. Це було справжньою мукою, бо гірку їжу та напої я ненавиділа навіть дорослою.

Батько подивився на мене, що з огидою тримала ліки, а потім звернувся до лікаря О'Мелі:

— Лікарю, я хочу би поговорити з донькою наодинці, не могли б ви нас лишити?

— Звісно, я буду у себе у лабораторії. Кличте, якщо щось знадобиться, — і він вийшов, лишивши нас з батьком наодинці.

Це місце цілком належало лікарю, тож якби ми хотіли щось обговорити, доречніше було б піти до себе. Але в тому, як батько відіслав лікаря О'Мелі геть, відчувався характер сина Лулака.

— Тіє, — батько став на коліно, щоб його обличчя було на рівні з моїм. Від погляду цих зелених очей, які я не бачила довгі роки, щемило в грудях. — Чому ти не сказала раніше?

Мабуть, він про Бельзака і Астала.

Батько знав, що вони діставали мене, але навіть він здивувався, дізнавшись сьогодні про все, що вони казали мені. Раніше мене дуже лякали Бельзакові слова про те, що я пожалкую, якщо хтось з дорослих дізнається, тож ніколи не просила допомоги. Батько аж до самої смерті не дізнався про це. Я думала, що це на щастя, але зараз розумію, що була дурепою.

— Якби я сказала, мене знову вдарили б.

— Вони!.. — він скочив зі стільця, ніби ладний був піти й вже зараз розірвати їх на шмаття. Але я встигла схопити його за руку.

— Все добре. Я добряче відлупила його сьогодні, тож він не наважиться знову так розмовляти зі мною.

А коли наважиться — я знову вдарю.

Батько розгубився від моєї спокійної відповіді, але сів навпроти і тихо розсміявся.

— Тіє, можу я дещо спитати?

— Що саме?

— Чому сьогодні ти вдіяла по-іншому?

Схоже, його зацікавило, що ж змінило мою думку. На його місці мені теж було б цікаво, що відбувається в голові моєї дитини.

— Тому, що знала, що це не припиниться, якщо я мовчатиму.

Коли я була маленькою, то постійно терпіла все з надією, що колись все скінчиться. Коли ми виросли, Бельзак і Астал дійсно перестали з мене глузувати. Але натомість стали ще жорстокішими.

— Батьку, я більше не стану мовчати. Я знову вдарю їх, а якщо це не спрацює, то покличу дорослих. Тож тобі не варто хвилюватися, — я обійняла батька, тільки б не бачити його сумний погляд. Донедавна серйозний батько здивовано погладив мене по спині.

— Але, Тіє, чому ти раптом кличеш мене батьком? Я б хотів, щоб ти, як раніше, називала мене татусем.

Ой. Я ж раніше називала батька татусем.

Стало ніяково. Не дивно, що така раптова відстань, що з'явилась між нами, засмутила батька.

Я нарешті зустріла свого татуся, який помер 10 років тому, невже я хоча б це не можу для нього зробити?

— Татусю! — промовила я й пригорнулась до нього ближче. — Давай разом проживемо довго-довго і щасливо!

— Ха-ха-ха, гаразд, Тіє! — звісно, він не розумів, що значили мої слова. І ніколи не зрозуміє. Я не дозволю йому дізнатися. Я зроблю все, аби уникнути того, що сталось в минулому.

Я врятую їх. І батька, і Ломбарді!

***

В офісі Голови Ломбарді.

Лулак потер бороду й знов подивився на книгу, що лежала навпроти нього.

«Люди півдня». Він відправив слугу, аби той приніс книгу, але в бібліотеці виявилось, що Флорентія взяла її першою.

Спочатку чоловік вирішив, що помилився щодо її змісту. Адже книга мала б бути науковою роботою з дослідження містичного племені, яке було знайдено десять років назад на півдні Імперії. Автор розповідає про життя племені і їх закриту культуру. Крім того, в них були магічні здібності. Вони передавались із покоління в покоління і сторонні люди не могли ними оволодіти.

Лулак розгорнув книгу і переглянув зміст.

Справа була зовсім не у вмісті. Куди більше Лулака хвилювало те, що його семирічна онучка читає складну наукову книгу, написану для дорослих. Надто вже вона відрізнялась від художньої літератури.

Цікаво.

Постукавши у двері, в кабінет увійшов статний чоловік в окулярах. Його золотаве волосся було охайно зібране в високий хвіст. Клеріван був одним з перших учених, що потрапили під систему стипендій Ломбарді. Тепер він завідував фінансами резиденції і займався освітою дітей Ломбарді.

— Ви кликали, мій пане?

— Присядь на хвильку.

Не встиг Клеріван сісти напроти нього, як Лулак підштовхнув йому «Людей півдня».

— Що це?

— Книга, яку читала моя онучка.

— Онучка... Пані Лорейн?

Лорейн була дочкою В'єза і сестрою Бельзака, старшою його на два роки.

— Неймовірно! Почати читати таку книгу в одинадцять років...

— Це була не Лорейн.

— Тоді хто?

— Флорентія.

Після слів Лулака Клеріван насупився, думаючи про те, чи не глузують з нього.

— Я не жартую.

— Але пані Флорентії лише..

— Сім років, — закінчив він.

Клеріван в сумнівах передивився книгу, так само як це зробив Лулак.

— Можливо, їй просто сподобалася обкладинка?

Звісно, обкладинка темно-зеленого кольору, як густий ліс, де живуть люди півдня, була дуже привабливою, особливо для дитячого ока.

— У сім років діти зазвичай здатні читати тільки казки і деякі художні книги.

— Зазвичай так і є, — погодився Лулак.

— Ви хочете сказати, що пані Флорентія не звичайна дитина?..

— Я покликав тебе для того, аби ти це з'ясував.

— Якщо це так...

— Тоді з наступного тижня дозволь Флорентії відвідувати заняття разом з іншими дітьми.

Раз на тиждень Клеріван збирав дітей Ломбарді і викладав їм. Заняття були одними й тими самими незалежно від віку. Єдині, кому до цього дозволялося ходити на заняття були діти В'єза і близнюки єдиної дочки Лулака, Шананет.

— Але пані Флорентія ще занадто мала. Дітям її віку зазвичай важко всидіти на одному місці так довго, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти матеріал.

— Саме так, «зазвичай».

Зрозумівши натяк в словах Лулака, Клеріван прищурив очі.

— Що ви намагаєтесь перевірити, пане Лулаку?

— Що ж... — чоловік постукав пальцями по кришці столу. — Мати Флорентії була звичайною мандрівницею, якій поталанило потрапити в наше місто. Вона була гарна обличчям, але більше нічого не мала.

Обличчя майже стерлось з пам'яті, на відміну від мужнього погляду очей. Лулак продовжив:

— Я дійсно не звертав уваги на Флорентію до сьогоднішнього дня...

Він згадав обличчя своєї онучки, яка впевнено сказала все без краплі страху та не зронивши ні сльозинки, хоч її волосся і було в повному безладі.

— Думаю, вона могла успадкувати щось від мене.

Від спогадів про те, як дівчинка люто била книгою Бельзака, який був набагато більше за неї, тепла усмішка з'явилася на його зморшкуватому обличчі.