— Лікарю О'Мелі, ви тут? — ми з татусем зайшли у лікарню маєтку.
Лікарі цього світу не були схожі на лікарів традиційної медицини: вони самі варили відвари, зілля, змелювали медичні трави і використовують їх як ліки. Деякі з них навіть мали таємничі цілющі здібності, як жреці з якихось фентезі романів.
Варто було тільки зайти в приміщення, як ніс лоскотнув запах цілющих трав.
— Лікарю О'Мелі!
По пахощам трав звідусіль було очевидно, що лікар сім'ї Ломбарді, лікар О'Мелі, був прихильником саме такої нетрадиційної медицини.
— В чому справа, Ґалагане?
З лабораторії вийшов чоловік із зосередженим виразом обличчя. Він був високим, на вигляд майже п'ятдесяти років.
— Флорентія поранена, можете її оглянути?
Після його слів лікар О'Мелі поглянув на мене. Якби я була ранено достатньо для того, щоб вести мене у лікарню, я мала б сильно плакати.
— Йой, як же це вийшло?..
Я сіла на стілець і нарешті подивилась на свої поранення. Лікар О'Мелі насупився. Рана була набагато серйозніша, ніж мені здалося спочатку.
— Я впала, — відказала я. І чому ж рана виглядає точнісінько, як мій старий шрам?
— Скоріш за все лишиться шрам.
На жаль, рана дійсно була на тому самому місці, на якому мав бути рубець він падіння на восьмий день народження. Не дивлячись на те, що я вирішила запобігти появі цього шраму, отримала такий самий. Принаймні нічого не зламала.
Але, на відміну від мене, батько уважно слухав лікаря з суворим виразом обличчя.
— Як же так...
Напевно важко було побачити шрами на тілі своєї малої доньки. Батько поклав долоню на мою голову і з тяжким зітханням погладив її.
Лікар О'Мелі впевнено усміхнувся мені, взяв дивне зілля й втер його в рану.
— Вас що-небудь ще непокоїть, юна леді?
Чесно кажучи, було ніяково чути таке звертання вперше за довгий час.
Точно. В останній раз це було ще до смерті батька.
Я простягнула лікарю О'Мелі ліву руку, що боліла навіть більше коліна.
— Ось тут.
— Угх, — лікар мимоволі цокнув язиком, побачивши мій припухлий зап'ясток.
— Хто це зробив, Тіє? — батьківський голос став глибшим від злості.
Напевно, моє зап'ястя таке через Бельзака і Астала. Схоже, батько збирався піти розбиратися з їхніми батьками, аби притягнути малих до відповідальності. Тож я стояла на своєму:
— Я впала.
— Тіє... — засмучено відказав батько, але я вдала, ніби не почула.
— Гмм... Судячи зі степеня опухлості можу сказати, що зап'ястя не зламане. Але краще не турбувати його якийсь час.
Я навіть не помітила, як він обв'язав мій зап'ясток бинтом.
Мені дозволили знімати його під час купання, але потім потрібно бути пов'язати бинт знову. Лікар О'Мелі навідає мене через кілька днів. А ще мені наказати пити гіркі ліки кожен день протягом місяця. Це було справжньою мукою, бо гірку їжу та напої я ненавиділа навіть дорослою.
Батько подивився на мене, що з огидою тримала ліки, а потім звернувся до лікаря О'Мелі:
— Лікарю, я хочу би поговорити з донькою наодинці, не могли б ви нас лишити?
— Звісно, я буду у себе у лабораторії. Кличте, якщо щось знадобиться, — і він вийшов, лишивши нас з батьком наодинці.
Це місце цілком належало лікарю, тож якби ми хотіли щось обговорити, доречніше було б піти до себе. Але в тому, як батько відіслав лікаря О'Мелі геть, відчувався характер сина Лулака.
— Тіє, — батько став на коліно, щоб його обличчя було на рівні з моїм. Від погляду цих зелених очей, які я не бачила довгі роки, щемило в грудях. — Чому ти не сказала раніше?
Мабуть, він про Бельзака і Астала.
Батько знав, що вони діставали мене, але навіть він здивувався, дізнавшись сьогодні про все, що вони казали мені. Раніше мене дуже лякали Бельзакові слова про те, що я пожалкую, якщо хтось з дорослих дізнається, тож ніколи не просила допомоги. Батько аж до самої смерті не дізнався про це. Я думала, що це на щастя, але зараз розумію, що була дурепою.
— Якби я сказала, мене знову вдарили б.
— Вони!.. — він скочив зі стільця, ніби ладний був піти й вже зараз розірвати їх на шмаття. Але я встигла схопити його за руку.
— Все добре. Я добряче відлупила його сьогодні, тож він не наважиться знову так розмовляти зі мною.
А коли наважиться — я знову вдарю.
Батько розгубився від моєї спокійної відповіді, але сів навпроти і тихо розсміявся.
— Тіє, можу я дещо спитати?
— Що саме?
— Чому сьогодні ти вдіяла по-іншому?
Схоже, його зацікавило, що ж змінило мою думку. На його місці мені теж було б цікаво, що відбувається в голові моєї дитини.
— Тому, що знала, що це не припиниться, якщо я мовчатиму.
Коли я була маленькою, то постійно терпіла все з надією, що колись все скінчиться. Коли ми виросли, Бельзак і Астал дійсно перестали з мене глузувати. Але натомість стали ще жорстокішими.
— Батьку, я більше не стану мовчати. Я знову вдарю їх, а якщо це не спрацює, то покличу дорослих. Тож тобі не варто хвилюватися, — я обійняла батька, тільки б не бачити його сумний погляд. Донедавна серйозний батько здивовано погладив мене по спині.
— Але, Тіє, чому ти раптом кличеш мене батьком? Я б хотів, щоб ти, як раніше, називала мене татусем.
Ой. Я ж раніше називала батька татусем.
Стало ніяково. Не дивно, що така раптова відстань, що з'явилась між нами, засмутила батька.
Я нарешті зустріла свого татуся, який помер 10 років тому, невже я хоча б це не можу для нього зробити?
— Татусю! — промовила я й пригорнулась до нього ближче. — Давай разом проживемо довго-довго і щасливо!
— Ха-ха-ха, гаразд, Тіє! — звісно, він не розумів, що значили мої слова. І ніколи не зрозуміє. Я не дозволю йому дізнатися. Я зроблю все, аби уникнути того, що сталось в минулому.
Я врятую їх. І батька, і Ломбарді!
***
В офісі Голови Ломбарді.
Лулак потер бороду й знов подивився на книгу, що лежала навпроти нього.
«Люди півдня». Він відправив слугу, аби той приніс книгу, але в бібліотеці виявилось, що Флорентія взяла її першою.
Спочатку чоловік вирішив, що помилився щодо її змісту. Адже книга мала б бути науковою роботою з дослідження містичного племені, яке було знайдено десять років назад на півдні Імперії. Автор розповідає про життя племені і їх закриту культуру. Крім того, в них були магічні здібності. Вони передавались із покоління в покоління і сторонні люди не могли ними оволодіти.
Лулак розгорнув книгу і переглянув зміст.
Справа була зовсім не у вмісті. Куди більше Лулака хвилювало те, що його семирічна онучка читає складну наукову книгу, написану для дорослих. Надто вже вона відрізнялась від художньої літератури.
Цікаво.
Постукавши у двері, в кабінет увійшов статний чоловік в окулярах. Його золотаве волосся було охайно зібране в високий хвіст. Клеріван був одним з перших учених, що потрапили під систему стипендій Ломбарді. Тепер він завідував фінансами резиденції і займався освітою дітей Ломбарді.
— Ви кликали, мій пане?
— Присядь на хвильку.
Не встиг Клеріван сісти напроти нього, як Лулак підштовхнув йому «Людей півдня».
— Що це?
— Книга, яку читала моя онучка.
— Онучка... Пані Лорейн?
Лорейн була дочкою В'єза і сестрою Бельзака, старшою його на два роки.
— Неймовірно! Почати читати таку книгу в одинадцять років...
— Це була не Лорейн.
— Тоді хто?
— Флорентія.
Після слів Лулака Клеріван насупився, думаючи про те, чи не глузують з нього.
— Я не жартую.
— Але пані Флорентії лише..
— Сім років, — закінчив він.
Клеріван в сумнівах передивився книгу, так само як це зробив Лулак.
— Можливо, їй просто сподобалася обкладинка?
Звісно, обкладинка темно-зеленого кольору, як густий ліс, де живуть люди півдня, була дуже привабливою, особливо для дитячого ока.
— У сім років діти зазвичай здатні читати тільки казки і деякі художні книги.
— Зазвичай так і є, — погодився Лулак.
— Ви хочете сказати, що пані Флорентія не звичайна дитина?..
— Я покликав тебе для того, аби ти це з'ясував.
— Якщо це так...
— Тоді з наступного тижня дозволь Флорентії відвідувати заняття разом з іншими дітьми.
Раз на тиждень Клеріван збирав дітей Ломбарді і викладав їм. Заняття були одними й тими самими незалежно від віку. Єдині, кому до цього дозволялося ходити на заняття були діти В'єза і близнюки єдиної дочки Лулака, Шананет.
— Але пані Флорентія ще занадто мала. Дітям її віку зазвичай важко всидіти на одному місці так довго, не кажучи вже про те, щоб зрозуміти матеріал.
— Саме так, «зазвичай».
Зрозумівши натяк в словах Лулака, Клеріван прищурив очі.
— Що ви намагаєтесь перевірити, пане Лулаку?
— Що ж... — чоловік постукав пальцями по кришці столу. — Мати Флорентії була звичайною мандрівницею, якій поталанило потрапити в наше місто. Вона була гарна обличчям, але більше нічого не мала.
Обличчя майже стерлось з пам'яті, на відміну від мужнього погляду очей. Лулак продовжив:
— Я дійсно не звертав уваги на Флорентію до сьогоднішнього дня...
Він згадав обличчя своєї онучки, яка впевнено сказала все без краплі страху та не зронивши ні сльозинки, хоч її волосся і було в повному безладі.
— Думаю, вона могла успадкувати щось від мене.
Від спогадів про те, як дівчинка люто била книгою Бельзака, який був набагато більше за неї, тепла усмішка з'явилася на його зморшкуватому обличчі.
Далі
Розділ 6
— Тіє, чого б ти хотіла на день народження? — спитав батько, поки я спостерігала, як покоївки прибирають зі столу посуд після сніданку. Після ретельного розслідування минулої ночі, я з'ясувала, що хоч мені й сім, до восьмого дня народження лишився тільки місяць. — Плюшевого ведмедика! Такого великого! Дуже-дуже хочу! — вигукнула я перше, що змогла придумати як забаганку семирічної дитини. — Хіба ти не ненавидиш м'які іграшки? — Ах... Зовсім забула. Я ж коли була малою боялась іграшок, бо думала, що вони рухаються ночами. І я тільки що ляпнула, що хочу ведмедика. Батько здивовано подивився на мене, а я нервово відвела погляд. — Я передумала... Не треба мені ведмедика. — Тоді що хочеш? — Гм... З дитинства нічого не пригадувалося. А зараз єдине, що я хочу – віллу або маєток у тихому місці, де я б могла безтурботно жити до кінця своїх днів. Але, звісно, цього просити не можна. Треба попросити книгу чи щось таке. Але саме в той момент батько радісно сплеснув у долоні. — Тія! Як щодо коня? — В сенсі?.. — Якщо взяти однорічне лоша і виховувати його з самого дитинства, то до того часу, поки ти виростеш, він стане чудовим скакуном. — Що... Навіть слів дібрати не вийшло. Коні — це дуже дорого. За кількістю коней можна легко з'ясувати статок їх власників. Не тільки купити, а й утримувати коня це вже шалені кошти. Якщо сам не хочеш піклуватись про тварину та годувати її, доведеться найняти для цього робітників. Крім того, потрібна стайня. Я вже не кажу про постійні вигули на пасовисько, де кінь міг би вільно бігати. Навіть заможні родини купують коня дітям в подарунок хіба що на вісімнадцятиріччя.. — Коли я був у твоєму віці, мені як раз подарували мого першого коня. Але це ж Ломбарді. Вони грошей не рахують. Батько настільки стримана і лагідна людина, що я іноді забуваю, що він теж Ломбарді. Замислившись, я подивилась на нього. — Гм? В чому справа, Тіє? — Ні в чому. Але, татку, лоша — ні. Насправді мені зовсім не хотілося вчитися їздити верхи, тож я придумала відмазку. — Не хочеш? — Йому ж буде всього один рік, коли його заберуть від матусі. Йому буде дуже сумно. — Тіє... О Боже... Я зрозуміла, яку величезну помилку зробила, коли батько сумно поглянув на мене. — Це тому, що ти сумуєш за своєю матусею? Я навіть не подумала про це. Мати ж померла майже одразу після мого народження. Звісно тато неправильно зрозумів мої слова і вирішив, що я асоціюю себе з цим лошам. — Ох, татусю, я!.. — я спробувала виправити ситуацію, але вже було запізно. Батько обійняв мене і промовив: — Татко навіть не подумав. Нумо візьмемо і лоша, і його матусю. — Все гаразд... Що? Невже мені не почулося?.. — Як ти і сказала, дуже жорстоко розлучати дитину і мати. Тому, якщо ми купимо їх обох, вони зможуть щасливо жити вдвох. Він правий. От тільки саме по собі лоша дуже дороге, а кобила, здатна народжувати, коштує набагато дорожче... Але мій батько, син Лулака Ломбарді, звісно навіть не думав про це. Я неохоче погодилася і кивнула. — І як у нашої Тії може бути таке велике серце? — тато ніжно гладив моє волосся, міцно пригортаючи до себе. — Ти зможеш навчитися кататися верхи, — задоволено прошепотів він. — Можна я сьогодні не піду в бібліотеку, а почитаю у вітальні? На відміну від інших кузенів, які майже весь день проводили із няньками, я своєї просто не мала. Моїм одяганням і купанням займались покоївки, а всім іншим завідував батько. Іншими словами, весь час, з ранку до вечора, я проводила з ним. Звісно, ми були дуже близькі, хоча б тому, що обидва були непомітними членами сім'ї. А втім, це стало можливо тільки тому, що батько не вів власної справи. — Сьогодні я писатиму книгу. Він був цікавим до всього і освіченим у багатьох сферах від мистецтва до економіки, хоча й не використовував ці знання. Хіба можна їх так марнувати? Але інколи, якщо він чимось цікавився, писав книги. Звісно, ніякого прибутку з того не мав, бо закінчена книга просто займала місце на полиці в його кабінеті. І навіть так йому вистачає грошей купити лоша з кобилою на день народження своєї семирічної дочки. Він же Ломбарді. Переконавшись, що батько сконцентрований на роботі, я відкрила книжку і сіла неподалік. Звісно, читання було лише прикриттям, а займалася я зовсім іншим. Необхідно зібрати думки докупи. Треба було розібратись, що робити далі. Звісно, краще записати все на папері, але тоді з'явилася б вірогідність, що це знайдуть і прочитають. Те, що я змушена весь час проводити поряд з батьком невимовно втомлювало. Прикидаючись, що читаю, я гортала книгу і думала. Спочатку треба завоювати симпатії дідуся. Адже дідусь так жалів, що не дізнався про мої здібності раніше, а не перед самою смертю... Я вірила, що це не змінило б майбутнє родини. Навіть якби він дізнався про мої здібності раніше, все одно – було вже пізно. Ніщо не змінилося б, адже В'єз все одно повинен був наслідувати родину, а незаконно народжена онучка була всього лише донькою третього сина. Таке відношення підсилював вплив В'єзового сина, Бельзака. Потрібно буде здолати не одну перешкоду, щоб досягти мети. Зараз я лише семирічна донька безвладного третього сина. Тож, з цього моменту, я повинна вражати дідуся при будь-якому зручному випадку. Мушу показати на що здатна і заручитися його повною підтримкою. Втім, однієї тільки його підтримки буде недостатньо, щоб перейняти правління сім'єю. Повинні бути й інші засоби. На думку спав Другий принц. Хтось за межами родини, хто міг би зміцнити моє становище серед Ломбарді. Навіть після становлення Головою родини, Другий принц все ще буде чудовим союзником, щоб вести справи. Звісно, в боргу я не залишусь. Допоможу йому стати кронпринцом. Майбутній Імператор ніколи не зрадить Ломбарді, які з самого дитинства підтримували його. Можливо, ми навіть потоваришуємо. — Ох, здається, десь в цей час... За вікном почало дощило. Мати Фереза, Другого Принца, померла в один з днів під час цьогорічного сезону дощів. Мені сказали, що не дивлячись на народження сина самому Імператору, вона померла за відсутністю нагального догляду через забаганки Імператриці. Ферез, якого Імператриця намагалась отруїти, все ж став Наслідним принцом, а коли Імператриця злегла від хвороби, він повернув їй цей борг. Він не дозволів лікарям відвідувати її у Палаці. І не гаючи часу, Принц узяв владу у свої руки, а Астана - Перший принц, який повинен був захищати мати, був відправлений у забуття. Ніщо не могло зупинити Другого Принца. Скільки ж він настраждався за життя, поки ніхто не визнавав його спадкоємним принцом? Звісно, без отрути не обійшлося б. Але зараз, Ферез, можливо, не знаходить собі місця без матусі, проводячи цілі дні на самоті. Мені хотілося б прийти і втішити його, але я не могла. Дітям Ломбарді не дозволялось покидати маєток, доки їм не виповнилося одинадцять. Таке було правило дідуся. Звісно, це було необхідно, аби вберегти нас. — Дочекайся. Але я не збираюсь марнувати час до свого одинадцятиріччя. Зараз варто зосередитися на родинних справах. А вже наступним кроком буде створення можливість потрапити в Імперський Палац. Після того, як організувала думки, я закрила книгу і спробувала згадати щось з минулого життя. Що відбувалось у родині приблизно в цей час? Працюючи на таку сім'ю не один рік, хочеш цього чи ні, але вивчиш всю їхню історію. Але особисто я дуже хотіла знати. Рік, коли мені виповнилося вісім. Безсумнівно, в цей час Ломбарді украли одну велику угоду. Це трапилось саме тоді. З думок мене вирвав повільний стук у двері. Після нього почувся на диво знайомий голос: — Ґалагане, ви тут? Де я чула цей голос? — Хто там? — нахиливши голову спитав тато, відчинивши двері до вітальні. Я була вражена, побачивши обличчя чоловіка, що завітав. Він добився значного впливу в Ломбарді, але після смерті мого дідуся його вигнали так само як і мене. Він заснував компанію «Фелет», яка лише за два роки увійшла у топ п'яти компаній Ламбурзької Імперії. Клеріван Фелет увійшов до нашої вітальні.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!