— Вона вдарила його, штовхнула, а потім почала гамселити книгою і...

Я ледь стримувала себе.

Як можна так брехати?! Дивовижно, як він легко це робить. Хотілось кричати, що це все — нагла брехня, але я змусила себе заспокоїтись. Натомість просто дивилася в очі дідуся, щоб той зрозумів, що мені теж є що сказати. Він поглянув на мене, а потім знов запитав Астала.

— Ти хочеш сказати, що Флорентія раптово почала бити вас с Бельзаком без причини?

— Ну, тобто...

На жаль, Астал не міг швидко придумати подальшу брехню. По лінії Ломбарді багато хто знався на силі, але точно не на розумі.

— Флорентія завжди нас ненавиділа... — відчувши, що всі їх виправдання йдуть крахом, подав голос Бельзак.

Кутик моїх губ ледь помітно піднявся.

— Не втручайся в розмову інших, Бельзаку.

Тому що дідусь це ненавидить понад усе.

Саме тому я стрималась, замість того, щоб викрикнути правду.

— Де ти навчився таких поганих манер?

Від докору Бельзак знов залився сльозами, але більше навіть не пискнув.

— Продовжуй, Астале.

Але Астал ще більше рознервувався. Хлопча, не здатне вигадати достойне виправдання, сховало обличчя в одежі свого батька Лорела, рюмсаючи.

Що ж.

Це була звичайна реакція дітей поряд з дідусем. Неймовірна сила й харизма Лулака Ломбарді іноді змушувала тремтіти навіть дорослих. Я давно до нього звикла, тож тепер мене це ані трохи не зачіпляло. В той час як багато людей не могли навіть очі на нього підняти.

— Флорентіє, — нарешті покликав дідусь. Батькові руки, що оповивали мої плечі, напружились. — Тепер розкажи ти, — наказав він, хоч і очікував від мене небагато.

Це й не дивно. Дитиною я була дуже сором'язливою і боязкою. Я була вся в батька, тому продовжувала дозволяти кузенам так поводитись зі мною. Але зараз я дивилась дідусеві прямо у вічі, коли промовляла:

— Я не зробила нічого неправильного.

— Навіть коли мій син!..

— В'єзе! — люто гарикнув дідусь.

Настрій В'єза, який ладен був мене тут же й придушити, одразу ж змінився: він відсахнувся й зіщулився від страху. Він не зміг стриматись, не дивлячись на те, що його сина лише хвилину тому насварили за те ж саме.

Яблучко від яблуньки недалеко котиться.

— Продовжуй, Флорентіє, — строго, але спокійно промовив дідусь.

І щось промайнуло в глибині його очей, за звичним холодом поглядом.

— Я чекала на батька. Але раптом Бельзак і Астал підійшли й почали знущатися з мене за те, що я напівкровка. Я сказала їм не називати мене так, і мене вдарили.

— Тебе вдарили? Хто тебе вдарив?

— Бельзак, — ткнула я пальцем на винуватця. — Ще він сказав, що мені місце серед селюків.

Навіть не дивлячись, я знала, який вираз обличчя у мого батька. Його руки на моїх плечах трясло від люті.

Це могло б стати приводом для повноцінної сварки, але я повинна була розповісти, як до мене ставилися.

Вибач, батьку. Будь ласка, потерпи трохи.

— То через це ти вдарила Бельзака?

— Ні.

— Тоді чому ти його вдарила?

— Тому, що Бельзак... — я вдихнула повні груди повітря і випалила: — Тому, що Бельзак сказав, що я не Ломбарді.

Дідусь мовчки, але уважно спостерігав за мною своїми карими очима. Вони здавались звичайними, але водночас в них читалися багаторічна мудрість і природня проникливість.

— Це правда, що я напівкровка.

Моя мати до самої смерті так і не дозволили взяти прізвище Ломбарді. Тому безглуздо було це заперечувати.

— Але, не дивлячись на це, я — Ломбарді. Ломбарді, визнана дідусем.

У минулому я вважала себе неповноцінною через те, що моя мати була простолюдинкою. Адже через це мене не визнавали. Бо у моїх кузенів була друга «половина», якої у мене ніколи не буде. Саме тому я приймала все як належне, навіть якщо до мене ставились як до наймички. Однак мовчки спостерігати за тим, куди вони заводять Ломбарді виявилось нестерпно.

Я в тисячу раз більше заслуговую носити ім'я Ломбарді, ніж всі вони разом взяті. Ті, хто тільки хизуються іменем сім'ї, але нічого задля неї не роблять. Тож я точно ані краплі не менше Ломбарді, ніж вони.

— Бельзак заперечував, що я Ломбарді. Я не могла цього стерпіти.

— То справа не в тому, що він глузував з тебе, а в тому, що він сказав, ніби ти не Ломбарді?

— Саме так, — кивнула я у відповідь і навмисно додала: — Дідусю.

Ніби нагадуючи: «Я теж твоя онучка». Хотілось показати, що я теж заслуговую кликати його дідусем, так само як і Бельзак.

І тоді я побачила.

Тінь усмішки на вічно суворому обличчі дідуся.

— Болять коліна? — після його слів я нарешті подивилась на свої ноги і побачила, що рана на них кровить.

— Звісно болять.

— Але ти не плачеш, хоча зазвичай ти плаксива.

А я й забула.

Невже це настільки дивно, що я, що до вчорашнього дня була плаксунею, так раптово змінилась?

Трохи зніяковіла, я все ж відповіла:

— Я плакатиму. Скажу все, що повинна, а тоді піду в свою кімнату й заплачу.

— Хах, — сміх вирвався з вуст батька над самим моїм вухом.

Нарешті атмосфера перестала бути такою напруженою. Дякувати Богові. Потайки я з полегшенням зітхнула.

В першу чергу, аби втілити свій план, мені необхідно отримати довіру дідуся. Глави сім'ї Ломбарді.

Всі рішення в родині, від найдрібніших до найважливіших, приймаються виключно під його керівництвом. Іншими словами, воля дідуся визначала абсолютно все. Тож навіть якщо я не подобаюсь комусь з родини В'єза, вони нічого не зможуть вдіяти, поки я улюблениця дідуся.

В цій родині втратити підтримку дідуся було рівносильно смерті.

Бійка з Бельзаком була незапланованою, але вона виявилась для мене чудовою можливістю.

— Батьку, я думаю треба обробити рани Тії, — м'яко відказав мій батько.

— Правда. Так і зробіть. Можете бути вільні.

— З вашого дозволу ми вас покинемо.

І саме коли я хотіла схопити батька за руку, знов почувся голос дідуся.

— Стривайте.

О ні, ну що ще?

— Флорентія, це твоя книга? — спитав він, піднімаючи з підлоги книгу і простягаючи мені. Товста книга під назвою «Люди з півдня» зовсім не виглядала як книга казок, яку б читала дитина. Вона була дуже дорогою і цінною.

Я завмерла.

Бо я абсолютно зовсім забула про книгу і про те, як дідусь ставиться до людей, які погано обходяться з книжками.

Я вирішила зізнатися. Дідусь і так бачив, як я гамселила цією книгою Бельзака, тож викручуватись не було сенсу.

— Так, це моя книга, — відповіла я, обома руками приймаючи книгу. — Мені шкода.

— Гм? — задумливо подивився на мене дідусь.

Що? То він не злий на мене?

— За що ти перепрошуєш?

— Ну, не можна так поводитися з книгами, бо книги створені, щоб передавати знання, а не для того, щоб ними чи завдавати шкоди.

— Але ж ти нещодавно казала, що не зробила нічого неправильного.

Яка ж відмінна в нього пам'ять.

Я відповіла, вдаючи, що не помітила:

— Найкращий спосіб виправити помилку — це спочатку визнати її, коли тобі на неї вказують.

Дідуся розвеселили мої слова і він навіть розсміявся. А потім звернувся до мого батька:

— Йдіть і покажіть Флорентію лікареві.

Звісно ж, він мав на увазі особистого лікаря сім'ї. За підтримки родини, він влаштував невеличкою лікарнею, яка окрім лікування пацієнтів займалася ще дослідженнями і навчанням.

— Так, батьку.

Татусь глянув на мої скривавлені коліна й міцно обійняв мене. Нічого дивного в тому, що батько обіймає свою семирічну дитину не було, але насправді ж у мене розум дорослої жінки. І я зніяковіла від лагідних обіймів батька, який так давно помер, і якого я не бачила вже дуже багато років.

— Але батьку! Невже ви так це залишите? Флорентія побила Бельзака! — розгублено крикнув В'єз. — Вона повинна відповісти за це! — вибухнув він новою порцією злості.

Хотілось заритися обличчям в батькові плечі. Бо я знала, що буде далі.

— Ти заперечуєш моє рішення? — голос дідуся знов сповнився суворості.

— Ні, це не..

— В'єзе.

— Так, батьку?

— Тобі має бути соромно за себе, — промовив дідусь і повернувся до себе у кабінет. В'єз жадав помсти, але не міг нічого вдіяти.

— Ми підемо, — сказав мій батько, підіймаючи мене на руки. Він зробив кілька кроків, але зупинився й озирнувся: — Брате. Не забагато ти переймаєшся через звичайні дитячі забавки?

— Ого!

Я хутко заткнула собі рота рукою. Адже я аж ніяк не очікувала, що батько поверне йому фразу, якою сам В'єз постійно виправдовував свого синочка!

— Ти, ти!.. — В'єз мав палкий характер і зовсім не знав, як відповісти на цю шпичку, а батько мовчки покрокував собі далі, не звертаючи на нього аніякої уваги.

Я міцно обхопила батькову шию руками і поглянула йому за спину, шукаючи очима Бельзака. Коли наші погляди зустрілись, його плечі здригнулись.

Жорстока посмішка розквітла на моїх губах, і я одними губами промовила: «Ще побачимося».

Він раптом знов розридався, а я, насолоджуючись моментом, щільніше притулила обличчя до батькового плеча.

Я так сильно сумувала за його увагою. І цим приємним запахом.