— Пффф! — почувся безсоромний сміх.

Кликав Бельзак, син В'єза. Хлопець з каштановим волоссям та карими очима зовсім не був схожий на свою матір Серу, проте був точною копією В'єза. Його вічно хмуре обличчя, звісно, мало недоліки, але жінки все одно до нього липнули через статус старшого сина родини Ломбарді.

— Ахаха!

Але зараз переді мною стояв звичайний хлопчик років десяти. Він був тим типом дітей, які роблять пакості. Дітям як я, завжди доводиться розв'язувати проблеми, які ті спричинили. В минулому мене струсило від страху, щойно я його бачила, але дитиною він був милою.

— Ти смієшся з мене?!

Хоча характер був зовсім не милий.

Тільки-но я хотіла перепросити, бо уявила, до чого це може привести, як...

— Ця брудна напівкровка сміє сміятися з когось? — образи зривались з його губ.

— Напівкровка?

І я почала пригадувати.

Мої кузени, особливо Бельзак, ображали мене все життя, бо моя мати була простолюдинкою.

— Брате, думаю, напівкровка злиться.

Я озирнулась на новий голос і побачила Астала, першого сина мого другого дядька. Якщо Бельзак зводив мене з розуму своєю розбещеною поведінкою, то Астал став залежним від азартних ігор. Він став відмінною мішенню для інших гравців, бо мав купу грошей, але був безмозким ідіотом, чиї ходи міг прорахувати будь-хто бажаючий. Врешті-решт, дідусь його майже вигнав, коли дізнався, що Астал продав майно лицарського ордену через карткові борги.

Так, ці двоє завжди трималися разом і любили знущатися з мене.

— І що, як я розлючена?

— Збираєшся розридатись і обмочитися від страху?

Були часи, коли я справді дуже лякалася їх. Навіть, якщо це були просто «дитячі забавки», вони все ще були дуже жорстокими. А я була маленькою і слабкою. Я не могла їм протистояти. Раніше, коли бачила їх, навіть втекти не могла — кам'яніла від переляку і молилася, щоб все скоріше закінчилося.

Іноді Бельзак обмежувався лише образами та жартами, але коли у нього був поганий настрій, то починав мене лупцювати.

Коли мій батько вичитував їх, В'єз і Лорел завжди заступалися і казали, що «вони ж просто діти, вони так бавляться».

Але я стримала свій гнів.

— Ха, — й запитала: — Бельзаку, скільки мені років?

— Що? — він з подивом подивився на мене, почувши таке дивне питання.

— Скільки мені років? — повторила я якомога серйозніше і суворіше й зневажливо подивилась на нього: — Ти навіть цього не знаєш?

— Тобі сім років! Я знаю!

О, то мені сім.

— Так. Мені сім років. Тобі десять, а Асталу вісім, — я знала різницю між нами, тому з легкістю порахувала. — Ну, якщо тобі вже десять років, чому ти поводишся, як дитина?

В його віці діти вже вважають себе дорослими.

— Ти не повинен сміятися зі своєї кузини і називати її напівкровкою, або як тобі заманеться, — намагалась врозумити я їх. Що діти розуміють? Вся провина лежить на дорослих.

Але натомість Бельзак ще більше роздратувався.

— Кузина? Як дитина?

З'явилось передчуття чогось поганого.

Я розвернулася, відчувши його злість. Він грізно дивився на мене.

— З глузду з'їхала? — замахнувся він, але за якоїсь причини забарився перед ударом. Мов чекав, що я злякаюсь. А коли не отримав від мене бажаної реакції — розгубився. І це ще більше його розлютило.

— А-а!

Піднята ним рука схопила моє волосся і смикнула з усієї сили. Голова віддалась болем, ніби мене добряче так кинули на землю. Поглянувши вверх, я побачила декілька пасм мого волосся в його руці.

— Ха-ха! Яке чудове видовище!

Це насмішливе обличчя. Я знала його. Я бачила його, коли бувала в кабінеті дідуся. Бельзак наказував мені піти зайнятись чимось на кшталт прання, бо для нього я була не краще покоївки.

Гнів, що я стримувала тільки тому, що він дитина, запалав з новою силою.

— Ти ще мене вчити зібралась, напівкровко? — Бельзак щосили штовхнув мене на підлогу.

— Почала вважати себе однією з нас тільки тому, що в тебе таке саме прізвище, — багатозначно посміхнувся Астал.

— Ти не Ломбарді. А тепер забирайся звідси, напівкровка.

— Казала не називати мене так.

— Що?

— Я сказала тобі, не називати мене напівкровкою, — лежачи на підлозі, я викинула ногу, вдаривши Бельзака у гомілку. Багато сили я не вкладала, але по больовій точці попала.

— А-аргх! — скрикнув Бельзак, впав і почав кататися по підлозі, схопившись за ногу. — Боляче!

Я миттю встала і схопила книгу, що валялася поруч.

Здивований Астал хотів допомогти кузенові, але одного мого грізного погляду вистачило, аби він боязко зупинився. Впевнившись, що хлопча не зрушить з місця, я перевела погляд на Бельзака, що все ще повзав по підлозі, як цуценя.

— Розбещене щеня.

І мала рацію. Дядько В'єз не вмів нормально поводитися, і бігав за своєю дружиною, як той пес. Ну, а Бельзак — повна копія свого батька. Мале цуценя. Щеня, що ще нічого не боїться. Я виправлю це.

Я била його бібліотечною книгою куди попадала. Вона була достатньо товста, аби удари від неї дуже боліли.

— Скажена лярва! — лаявся він, не дивлячись на біль. — Агхх! Аай!

— Знову і знову! Напівкровка і напівкровка! Дістав мене! Сам напросився!

— Аст-Астале! Зроби щось! Аргх! Забери її з мене! Ахх! — Бельзак все кликав Астала, але бідна дитина стояла поруч і просто тремтіла. Маленький хлопчик восьми років нічим не міг йому допомогти.

— Це тобі за мене! Все через тебе! Ти не уявляєш як мені було важко!

Він намагався відштовхнути мене, але я відкинула його руку й продовжила.

— Агхх, а-ай!

Хоча я вдарила лише кілька разів, дитяче тіло вже втомилося, й руки ослабли. Дав би зараз Бельзак мені відсіч, то точно переміг би, але хвилюватись було нічого — він розридався.

— А-ай! Ммгх, рятуйте!

Від його дзвінкого вереску боліла голова. Але це спрацювало — двері кабінету з гомоном відчинилася, й почувся голосний чоловічий крик.

— Що за шум?

Переді мною постав чоловік середнього віку з акуратно зібраним світлим волоссям і бородою, схожою на гриву лева.

— Д-дідусю.

Це був мій дідусь, Лулак Ломбарді, Голова родини Ломбарді.

Він подивився на Бельзака, що лежав на підлозі, а потім на мене, застиглою над ним з книгою в руках.

— Бельзак!

В'єз вискочив із кабінету і відштовхнув мене.

— Ай! — і впала я болючіше, ніж коли штовхнув Бельзак.

Книжка випала з рук, а долоні й зап'ястя боліли, бо я впала на них, намагаючись захистити голову.

— Тія? — почувся ніжний голос.

Батько вийшов з кабінету останнім і здивовано підскочив до мене.

— О Господи! Тіє, ти ранена!

Певно, я виглядала не найкращим чином. Однак, голосно плачучий Бельзак відвертав на себе увагу. Очевидно було, що він намагається вдати, ніби йому прийшлось набагато гірше, ніж є насправді.

— Брате, батьку! Батьку! — вигукнув В'єз, а потім повернувся до мене і наказав: — Ти! Негайно перепроси у мого сина!

Навіть не потурбувався дізнатися, що ж сталося.

Я відчула, як щипає очі, й відвернулась, щоб ніхто цього не бачив.

— Нахаба! — В'єз замахнувся рукою.

— Брате! — батько обійняв мене, захищаючи від удару. Не сумніваюсь, що В'єз дійсно вдарив би.

— Припиніть це! — суворо крикнув дідусь, і всі замовкли. В'єз вагався, але нічого сказати не міг, тож просто люто дивився в мої очі, ніби ладен був тут же мене й вбити.

В тихому коридорі чулись лише схлипи Бельзака.

А я що? Тихо лежала в обіймах татуся.

Чесно кажучи, в глибині душі я тішилася. Разом з тим хотілось справити добре враження на дідуся, а в результаті вважаюсь винною. Все через дурня Бельзака. Дідусь подивився на Бельзака, на мене, і перевів погляд на Астала, що вже ховався за спиною батька — Лорела.

— Астале, що трапилося? — спитав дідусь.

Хлопчина боязко подивився на батька і тільки потім відповів:

— Б-братик Бельзак і я гуляли по коридору і ця напів-, тобто Флорентія, раптом вискочила й почала нас лупцювати.

Ні, ну тільки послухайте, що це щеня верзе?!