— Батьку?..

Чоловік з брунатним волоссям, близько тридцяти років, читав книжку.

— Бать... ні... тату?

Смарагдові очі, так схожі на мої, подивилися на мене.

— Що сталося, Тіє? — від знайомого голос, мурахи побігли по шкірі.

Стривайте, це по-справжньому?

Аромат старих бібліотечних книг був занадто реальними для передсмертних спогадів. Я кілька разів блимнула очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Чому я раптом опинилась в бібліотеці маєтку, замість того, щоб помирати на брудній брущатці на вулиці, де мене збив екіпаж? І чому полиці такі величезні, а стіл — високий?

— Тіє?

Коли останній раз мене так лагідно кликали?

Я дивилась на нього і ледь не плакала. Мій татусь був молодим, саме таким, яким я його пам'ятала.

— Тіє, все добре?

Не знаю що відбувається, але мені треба звідси тікати.

— Так-так, мені дещо треба з моєї кімнати, можна я піду?

Батько нахилив голову, кивнув і ніжно промовив:

— Звісно, йди. Піти з тобою?

— Н-ні! Я сама схожу.

— Ха-ха, а ти сьогодні активніша, ніж зазвичай. Будь ласка, будь обережною.

— Так, скоро буду, залишайся тут! — сказала я, зістрибнула зі стільця й побігла так швидко, як могла.

Мимохідь кинула оком на бібліотеку — вона була в старому вигляді: тому, що був ще до того, як я стала бібліотекаркою і переробила все на свій манер.

Дивно! Дуже дивно!

Я бігла геть від бібліотеки знайомими і водночас чужими коридорами. Моя кімната була далеко, тому я вбігла в першу-ліпшу відчинену. Тут виявились лише ліжко і простецькі меблі.

Здається, вона нікому не належить. Це, мабуть, гостьова кімната, але це зараз неважливо.

В маєтку була нескінченна кількість пустих кімнат, які могли вмістити в собі принаймні місто.

— Дзеркало! Так, дзеркало!

На щастя, в кутку кімнати стояло високе видовжене дзеркало. Але щоб дійти до нього, довелося зробити набагато більше кроків, ніж я розраховувала. Та коли я випросталась перед дзеркалом, то зрозуміла чому.

— Чому я така маленька?!

Моє тіло було кумедно маленьке, я навіть не досягала третини дзеркала, яке було зроблене по зросту середнього дорослого. Поглянула вниз: на дві невеличкі ладоньки, як кленові листочки, дитячий животик і пару маленьких ніжок.

— Скільки мені років?

І навіть спитати нікого. Трохи подумавши, я підняла спідницю свого плаття.

— На восьмий день народження я впала й поранилася!

Тоді я бавилась у саду й впала, сильно пошкодивши коліно о гостре каміння. Рана була настільки серйозна, що всі свої останні роки до двадцяти п'яти я так зі шрамом і ходила.

— Немає. Шраму немає.

Бліда шкіра коліна була гладенька і зовсім неушкоджена.

— Тоді мені ще немає восьми років...

Я знов подивилася у дзеркало. Звідки на мене все ще дивилася маленька дитина. Я пережила смертельну аварію, дивно, що не лишилося шрамів, але те, що я повернулась в минуле — ще дивовижніше.

Навіть якщо я реінкарнувала, було важко в це повірити. Це моя перша подорож у минуле.

Ноги задрижали, і я присіла на ліжко, що стояло поряд. Вікна маєтку Ломбарді були розташовані доволі високо, через свій маленький зріст я небагато могла з них побачити.

— Я дійсно повернулася у минуле, — прошепотіла я, роздивляючись кремезні зелені дерева, що хитались в глибині саду.

Дядько В'єз зрубав їх, коли став Головою сім'ї. Сказав, ніби вони псували зовнішній вигляд маєтку, але насправді він просто збутися того, що так плекав дідусь. Пізніше стало відомо, що ці дерева були подарунком першого Імператора до закінчення будівництва маєтку. В'єз був найстаршим сином і так званим Головою, але й гадки не мав, наскільки важливі були ці дерева для родини.

— Дурень ти, В'єз.

Я не знала про що взагалі думав дідусь, та В'єз взагалі не підходив не роль Голови. Власне, як і мій другий дядько – Лорел. Якщо В'єз був людиною обмеженою і нетерплячою, то його молодший брат Лорел був як маленьке цуценя: завжди робило все, що накаже старший брат. Єдиний, хто спроможний був стати Головою родини – мій батько, Ґалаган. Він був вдумливою, тендітною й дуже освіченою людиною. Навіть планував отримати ще одну освіту.

Але він рано помер, тому дідусю нічого не залишалося, крім....

Стривайте.

— Мого батька... можна врятувати?

Тоді батько помер через невиліковну хворобу перед моїм одинадцятим днем народження. На той час не було ліків і ми нічого не могли вдіяти, але лише за декілька років один лікар все таки винайшов їх.

— Я можу врятувати свого батька! — тіло дрижало від надії і радості. На очі навертались сльози.

Я не маю знову втрачати батька. Його можна врятувати. Не доведеться бачити, як він помирає в такому ранньому віці.

Божевілля, але якимось чином я дійсно повернулась у минуле.

Мене осяяло.

— Тоді, невже є можливість й Ломбарді зберегти?

З бібліотеки було видно основну чотириповерхову будівлю маєтку і декілька інших прибудов. Можна було бачити гостей, прислугу й інших людей, що працювати в маєтку.

І все це припинило своє існування.

В спогадах сплило, як хмурі імперські лицарі зачиняють ворота пустого маєтку просто переді мною.

— Перш за все, не можна допустити, щоб В'єз став Головою родини.

Будучи наступним Головою, він підтримуватиме Першого принца. Рабіна Анґенас, мати Першого принца і Імператриця Ламбурзької імперії, була кузиною Сери, дружини В'єза. З такими родинними зв'язками він неминуче підтримували б її сина на посаді Наслідного принца.

Перший принц, на відміну від свого батька, Імператора Йованеса, не міг справитися з такою владою і відповідальністю. В'єз цього не розумів та сліпо підтримував Першого принца. І недостатньо йому було просто його підтримувати. Ні! Треба було обов'язково шантажувати Другого принца й намагатись йому зашкодити! Якби не це, Ломбарді залишались би у безпеці.

Мені здавалось, що я зможу переконати В'єза, але згодом я зрозуміла, що нічого не вийде. Якби мені все ж вдалося, він би не зруйнував Ломбарді так швидко.

Тоді хтось інший повинен стати наступним Головою.

«Я би передав родину тільки тобі...» — в пам'яті сплив голос дідуся зі звичним зітханням. Він часто повторював це, коли хворів.

— Мені?.. Невже варто спробувати?

Я усміхнулася. Звучало, як наївна дитяча мрія.

Поки я допомагала дідусю зі справами родини, не один раз задумувалась над тим, що краще я стану Головою, ніж В'єз, який тільки й робив, що псував всі мої намагання покращити стан сім'ї. Взагалі, будь-що, що я робила, все одно було краще того, що коїв дядько.

— Я принаймні не помилялася щодо Другого принца. Тоді й родина буде у безпеці. Адже Другий принц все одно стане Імператором...

Тоді чому б не допомогти йому в цьому? Якщо ми зблизимось, це може стати Ломбарді в пригоді.

Навіть більше. Я знаю, що відбудеться в наступні 20 років. Якщо скористаюся цими знаннями на свою користь, зроблю родину Ломбарді сильнішою. Я власноруч захищу свою любу родину.

Вирішено.

— Я зроблю це.

Родина розвалиться, якщо ніхто не буде керувати нею, як слід. Сотні років історії великого роду будуть марно втрачені. Я не можу цього допустити.

— Я стану Головою Ломбарді.

Або допоможу своєму батькові стати наступником дідуся. Аби тільки ним не стали В'єз чи Лорел.

— Тоді...

Я відкинулася назад на ліжко і задумливо зітхнула.

***

— Голова викликав пана Ґалагана до себе в кабінет, юна леді, — пояснив бібліотекар, коли я повернулась і не знайшла тата, де полишила його в останнє.

Старого сивого бібліотекаря звали Брошуль. Саме його наступницею я стала, коли він звільнився через хворобу. Він був вельмишановним професором в академії, але вирішив працювати на Ломбарді.

— Дідусю-бібліотекарю.

Якби я була у своєму справжньому віці, то ніколи б не сказала Брошулю таку дурість, враховуючи те, наскільки він шановна людина. Але хто мені що скаже? Я ж дитина.

— Будь ласочка, дайте мені книжку.

— Яку книжку ви хочете?

Коли я сказала назву, Брошуль здивовано вирячився на мене.

— Це, раптом, не пан Ґалаган попросив вас її взяти?

— Ні, це я хочу її почитати.

Не дивно, що Брошуль здивувався. Але я впевнено дивилась на нього й чекала. Понад усе в минулому житті я хотіла прочитати цю книгу. Однак не змогла, бо вона виявилась надзвичайно коштовною й цінною.

Зовсім скоро я полишила бібліотеку з важкою книжкою в руках.

— Піду до кабінету, а доки чекатиму батька — почитаю.

Я запитала у однієї зі слуг, який сьогодні день тижня, і, як виявилось, була середа. Дідусь завжди проводив невеличкі зустрічі зі своїми трьома синами і дочкою в цей день тижня. Але час зустрічі кожен раз змінювався, тому татусь з братами і сестрою повинні були весь день залишатися в маєтку й чекати, поки їх покличуть. Ніхто не смів висловити невдоволення з цього приводу, бо в маєтку Ломбарді влада дідуся була абсолютною і беззаперечною.

Я йшла по головній будівлі, й спинилась в коридорі біля кабінету. Я часто приходила сюди, коли допомагала дідусю з роботою. Але, чомусь, з точки зору дитини це місце мало інший вигляд.

Я хотіла ще оглянути головну будівлю, але вирішила спочити коло вікна.

Відстань від бібліотеки до кабінету була надзвичайно великою, особливо для мого нового тіла. Воно було слабким і швидко втомлюватися. Та коли я вирішила здрімнути...

— Гей, напівкровко, — почувся нахабний дитячий голос.