На кухні маєтку Ломбарді з самого рання кипіла робота. Адже сьогодні — день, коли всі члени родини збираються, аби разом пообідати. Навіть мій батько, який був зайнятий настільки, що дихнути зайвий раз не міг, сьогодні не пішов на роботу. Все тому, що загальні обіди були настільки рідкісними, що їх просто не можна було пропускати.

Насправді ця традиція була звичайним дідусевим наказом, адже «вигляд згуртованої родини» мав велике значення для процвітання бізнесу. Саме тому наша родина сьогодні пропустила сніданок і, з’ївши легкі закуски, за допомогою робітників вдягалася у шати.  Схоже, решта сімей наймали людей, аби ті повсякчас займалися їхнім вбранням, але ми не мали в цьому потреби. Достатньо було попросити допомоги в такі рідкісні дні, як цей.

— Наша Тія з кожним днем усе гарнішає! — всміхнувся мені в дзеркалі батько.

Я покірно промовчала. Зрештою, навіть собі я вдавалася гарною.

— Тато теж дуже гарний!

Це також були не порожні лестощі. Батько вперше за довгий час причепурився і тепер був прекрасним, хоч картину малюй. Поміж себе ми були сильно схожі, тож разом виглядали так, що й очей не відірвеш. Покоївки, що допомагали нам, дивилися на мого батька з розпашілими обличчями.

Ломбарді мали вроду, яку ніякі лахміття не здатні були приховати. Тож навіщо нам окрема людина, яка займалася б нашим зовнішнім виглядом?

Я знизала плечима.

— Ну ж бо, ходімо, Тіє, — простягнув мені руку батько, і я взяла її. Його долоні були широкими й теплими.

Погода була ясна, і яскраве сонячне світло м’яко заливало маєток крізь шибки.

Все здавалося таким ідеальним. Доки я не прибула до бенкетної зали, зали Елеонор.

— Ви прибули, — ввічливо привітався з нами дворецький.

Але мій погляд ковзнув за його спину, на стіл, де сиділи Ломбарді. Місце на чолі було порожнім, а отже дідусь ще не прийшов.

Угх. Не хочу заходити.

Я мимоволі зробила крок назад, але, зрештою, батько однаково повів мене до столу. Зовсім скоро я побачила знайомі обличчя. Вони сильно відрізнялися від доросліших версій себе, яких я пам’ятала, і зараз усі виглядали мов янголи, прекрасні та вбрані в барвистий одяг. Щоправда, всі ці барви були порожнім шумом, що приховував за собою брудну натуру.

В’єз сидів поруч із дідусевим місцем і, відчувши мій погляд, озирнувся. Відверто кажучи, через приналежність до роду Ломбраді, зовсім огидним зовнішньо він не був, але я щиро ненавиділа жадібність, яка завше була в його погляді.

Мені стало зле, тож я квапливо відвернулася.

— А ось і твої кузени, Тіє.

Стіл був чітко поділений на дітей та дорослих. Мені так було навіть краще. Не думаю, що мала б апетит, якби довелося дивитися на В’єза чи його дружину, Серу. Я все ще відчувала на собі їхні погляди.

— Тіє!

— Сідай поруч із нами!

Близнюки прийшли раніше, тож завбачивши мене, привіталися.

— Добре попіклуйтеся про Тію.

— Звісно! — енергійно кивнули вони.

Мій батько м’яко всміхнувся, очевидно, відчувши полегшення від їхніх слів, тоді попрощався:

— Скоро побачимося, Тіє, — і поцілував мене в маківку, перш ніж піти до дорослих.

Серед парочок мій батько здавався білою вороною.

Тихо зітхнувши, я відвернулася, аби, нарешті, зайняти місце.

— Тія сидітиме біля мене!

— Ні! Вона сидітиме поруч зі мною!

Близнюки знову почали через мене сварку. І хто тут ще кого має няньчити, батьку? Ґіліу та Мейрон мали пречудові стосунки та добре ладнали, але щойно справа доходила до мене — між ними повсякчас виникали суперечки.

— Годі, не сваріться, — сказала я, але вони так захопилися, що геть мене не почули.

— Цього разу моя черга!

— Хто сказав?

Їхні голоси звучали дедалі гучніше. Але коли я зібралася втрутитися, — адже такими темпами вони точно привернуть на себе всю увагу, — хтось увійшов до бенкетної зали та суворо гукнув близнюків:

— Ґіліу, Мейроне.

Це виявився Вестіан, їхній батько. На його обличчі все ще була усмішка, але щось у ній було дивне.

— Чому ви двоє шумите? — а тоді він глянув на мене й сказав: — Знову ти.

Га? Чому він так дивно поводиться? Зовсім не так, як у присутності тітоньки Шананет. Зараз він дивився так, ніби я була причиною всіх його проблем, навіть штовхнув мене плечем. Несильно, але я була дитиною, а він — дорослим, тож я мимоволі похитнулася.

Коли я опинилася поза його полем зору, Вестіан звернувся до синів:

— Хіба я, як батько, не навчив вас чемно поводитися на родинних зборах?

— Навчив.

— Вибач… — засмучено опустили голови вони.

— Гаразд, я вам вірю, — сказав Вестіан наостанок і попрямував до стола: — Ха-ха, вибачте, я запізнився.

Тепер його голос звучав так мило й приємно, що ніхто б і не повірив, що якусь мить тому цей чоловік дивився на мене так, ніби хотів якнайшвидше збутися.

Він знову став схожим на знайомого мені Вестіана Шульца.

Близнюки мовчки повернулися на свої місця. Я сіла поруч. Звісно, зовсім скоро до них повернувся звичний грайливий настрій, ніби нічого й не було.

— Гей… Я зробила щось не так? — обережно спитала я. Вони нахилили голови, не розуміючи мого питання. — Нещодавно пан Вестіан… Ну, мені здалося, що він трохи мною роздратований.

Вони переглянулися з тихим «А», а тоді глянули навсібіч і відповіли:

— Справа не в тому, що Тія зробила щось не так.

— Батько взагалі всіх наших кузенів ненавидить.

— Всіх? Чому?..

— Угу. Батько каже, що ненавидить Ломбарді, — завагавшись, пояснив Ґіліу.

Мейрон здавався наляканим його відповіддю, він насварив брата:

— Гей, цього не можна казати!

— Тії можна.

— Так, але…

— Не хвилюйтеся, я нікому не скажу, — запевнила я.

Після моєї обіцянки нікому не казати Мейрон трохи розслабився. Він прошепотів:

— І батькові не подобається, що ми граємося з тобою.

— Правда? А тітонька Шананет про це знає?

Звісно, вони похитали головами у відповідь.

— Батько каже, що це секрет чоловіків родини Шульц.

«Чоловіків родини Шульц». Звісно, хоч близнюки й носили прізвище Ломбарді, вони також належали до родоводу Шульців, але Вестіанові, який завжди представляється як «Вестіан Ломбраді», геть не личило таке казати.

Я повернулася і глянула туди, де сиділи дорослі. Вестіан про щось пожартував, і всі зайшлися сміхом.

Я була впевнена, що в словах близнюків не було брехні — Вестіан сам мене штовхнув. Однак Шананет щиро всміхалася, тримаючи його за руку. Шананет, яку я знаю, ніколи не стала б грати на публіку.

Зовсім як у минулому житті.

Але тепер я точно переконалася, що Вестіан Шульц може виявитися не таким уже й безтурботним зятем, як гадалося.

Раптом з іншої сторони широкого столу почулося шипіння:

— Гей, покручко.

А. Не було, не було й ось знову.

Я кинула короткий погляд у той бік і побачила Бельзака, що якраз гигикав із мене. Втім, через відсутність моєї реакції він дуже швидко затих.

Я була не в настрої з ним сваритися, і, певно, це було видно з мого виразу обличчя. Сьогодні навіть Астал, який завжди підтявкував Бельзакові, покірно мовчав.

— Гей, ти мене не почула? — суворіше гиркнув Бельзак.

Та хіба люди відповідають на собаче гавкання? Тож я, ніби нічого не сталося, відламала шматочок хліба.

— Нахабне дівчисько…

Ще більш розлючений, він озирнувся по сторонах.

А тоді взяв зелену виноградину та кинув у мене.

Пинь.

Вдарившись у моє обличчя, вона впала й покотилася білосніжною скатертиною.

Все-таки мало тебе били.

Я не збиралася просто мовчки терпіти.

Я якраз узяла в руку три зелені виноградини, аби відплатити йому тою ж монетою, але перш ніж я встигнула їх кинути, щось влетіло в Бельзака.

Хлюп! Намащений маслом хліб ненадовго прилип йому до обличчя, перш ніж повільно зісковзнути донизу.

— Пха-ха-ха! — розсміялася я та глянула в сторону, з якої прилетіла скибка.

Там сидів Мейрон, і на ножі в його руках були залишки масла.

— Якого дідька ти робиш? Ух! — розізлився Бельзак, і якраз тоді повз мене пролетів інший кусень хліба, який приклеївся до іншої його щоки.

Гадаю, не варто казати, що цього разу це була робота Ґіліу.

— Гей, чому ви це робите? — ображено гукнув Бельзак, витираючись хусткою.

— Але ж ти перший кинув у Тію фруктами?

— Тож ми подумали, що ти вирішив погратися в бій їжею. Це не так?

Близнюки зневажливо всміхнулися.

— Так, але з цією низькорідною, а не з вами двома! Ви маєте розуміти, з ким варто водитися, а з ким ні!

Але близнюки зовсім не слухали його, лише байдуже почухали вуха. Бельзак деякий час мовчав, а тоді злісно посміхнувся:

— Ви двоє можете мені тільки позаздрити.

Про що він?

Зазвичай я б не звернула уваги на його слова, списавши це на типову маячню Бельзака, але чомусь мені здалося, що в його словах крилося щось більше. Надто вже він був піднесений.

Глянувши на мене та близнюків, він похизувався:

— Дід дав мені дозвіл раз на місяць відвідувати імперський палац на особисте запрошення Її Величності імператриці.