На кухні маєтку Ломбарді з самого рання кипіла робота. Адже сьогодні — день, коли всі члени родини збираються, аби разом пообідати. Навіть мій батько, який був зайнятий настільки, що дихнути зайвий раз не міг, сьогодні не пішов на роботу. Все тому, що загальні обіди були настільки рідкісними, що їх просто не можна було пропускати.
Насправді ця традиція була звичайним дідусевим наказом, адже «вигляд згуртованої родини» мав велике значення для процвітання бізнесу. Саме тому наша родина сьогодні пропустила сніданок і, з’ївши легкі закуски, за допомогою робітників вдягалася у шати. Схоже, решта сімей наймали людей, аби ті повсякчас займалися їхнім вбранням, але ми не мали в цьому потреби. Достатньо було попросити допомоги в такі рідкісні дні, як цей.
— Наша Тія з кожним днем усе гарнішає! — всміхнувся мені в дзеркалі батько.
Я покірно промовчала. Зрештою, навіть собі я вдавалася гарною.
— Тато теж дуже гарний!
Це також були не порожні лестощі. Батько вперше за довгий час причепурився і тепер був прекрасним, хоч картину малюй. Поміж себе ми були сильно схожі, тож разом виглядали так, що й очей не відірвеш. Покоївки, що допомагали нам, дивилися на мого батька з розпашілими обличчями.
Ломбарді мали вроду, яку ніякі лахміття не здатні були приховати. Тож навіщо нам окрема людина, яка займалася б нашим зовнішнім виглядом?
Я знизала плечима.
— Ну ж бо, ходімо, Тіє, — простягнув мені руку батько, і я взяла її. Його долоні були широкими й теплими.
Погода була ясна, і яскраве сонячне світло м’яко заливало маєток крізь шибки.
Все здавалося таким ідеальним. Доки я не прибула до бенкетної зали, зали Елеонор.
— Ви прибули, — ввічливо привітався з нами дворецький.
Але мій погляд ковзнув за його спину, на стіл, де сиділи Ломбарді. Місце на чолі було порожнім, а отже дідусь ще не прийшов.
Угх. Не хочу заходити.
Я мимоволі зробила крок назад, але, зрештою, батько однаково повів мене до столу. Зовсім скоро я побачила знайомі обличчя. Вони сильно відрізнялися від доросліших версій себе, яких я пам’ятала, і зараз усі виглядали мов янголи, прекрасні та вбрані в барвистий одяг. Щоправда, всі ці барви були порожнім шумом, що приховував за собою брудну натуру.
В’єз сидів поруч із дідусевим місцем і, відчувши мій погляд, озирнувся. Відверто кажучи, через приналежність до роду Ломбраді, зовсім огидним зовнішньо він не був, але я щиро ненавиділа жадібність, яка завше була в його погляді.
Мені стало зле, тож я квапливо відвернулася.
— А ось і твої кузени, Тіє.
Стіл був чітко поділений на дітей та дорослих. Мені так було навіть краще. Не думаю, що мала б апетит, якби довелося дивитися на В’єза чи його дружину, Серу. Я все ще відчувала на собі їхні погляди.
— Тіє!
— Сідай поруч із нами!
Близнюки прийшли раніше, тож завбачивши мене, привіталися.
— Добре попіклуйтеся про Тію.
— Звісно! — енергійно кивнули вони.
Мій батько м’яко всміхнувся, очевидно, відчувши полегшення від їхніх слів, тоді попрощався:
— Скоро побачимося, Тіє, — і поцілував мене в маківку, перш ніж піти до дорослих.
Серед парочок мій батько здавався білою вороною.
Тихо зітхнувши, я відвернулася, аби, нарешті, зайняти місце.
— Тія сидітиме біля мене!
— Ні! Вона сидітиме поруч зі мною!
Близнюки знову почали через мене сварку. І хто тут ще кого має няньчити, батьку? Ґіліу та Мейрон мали пречудові стосунки та добре ладнали, але щойно справа доходила до мене — між ними повсякчас виникали суперечки.
— Годі, не сваріться, — сказала я, але вони так захопилися, що геть мене не почули.
— Цього разу моя черга!
— Хто сказав?
Їхні голоси звучали дедалі гучніше. Але коли я зібралася втрутитися, — адже такими темпами вони точно привернуть на себе всю увагу, — хтось увійшов до бенкетної зали та суворо гукнув близнюків:
— Ґіліу, Мейроне.
Це виявився Вестіан, їхній батько. На його обличчі все ще була усмішка, але щось у ній було дивне.
— Чому ви двоє шумите? — а тоді він глянув на мене й сказав: — Знову ти.
Га? Чому він так дивно поводиться? Зовсім не так, як у присутності тітоньки Шананет. Зараз він дивився так, ніби я була причиною всіх його проблем, навіть штовхнув мене плечем. Несильно, але я була дитиною, а він — дорослим, тож я мимоволі похитнулася.
Коли я опинилася поза його полем зору, Вестіан звернувся до синів:
— Хіба я, як батько, не навчив вас чемно поводитися на родинних зборах?
— Навчив.
— Вибач… — засмучено опустили голови вони.
— Гаразд, я вам вірю, — сказав Вестіан наостанок і попрямував до стола: — Ха-ха, вибачте, я запізнився.
Тепер його голос звучав так мило й приємно, що ніхто б і не повірив, що якусь мить тому цей чоловік дивився на мене так, ніби хотів якнайшвидше збутися.
Він знову став схожим на знайомого мені Вестіана Шульца.
Близнюки мовчки повернулися на свої місця. Я сіла поруч. Звісно, зовсім скоро до них повернувся звичний грайливий настрій, ніби нічого й не було.
— Гей… Я зробила щось не так? — обережно спитала я. Вони нахилили голови, не розуміючи мого питання. — Нещодавно пан Вестіан… Ну, мені здалося, що він трохи мною роздратований.
Вони переглянулися з тихим «А», а тоді глянули навсібіч і відповіли:
— Справа не в тому, що Тія зробила щось не так.
— Батько взагалі всіх наших кузенів ненавидить.
— Всіх? Чому?..
— Угу. Батько каже, що ненавидить Ломбарді, — завагавшись, пояснив Ґіліу.
Мейрон здавався наляканим його відповіддю, він насварив брата:
— Гей, цього не можна казати!
— Тії можна.
— Так, але…
— Не хвилюйтеся, я нікому не скажу, — запевнила я.
Після моєї обіцянки нікому не казати Мейрон трохи розслабився. Він прошепотів:
— І батькові не подобається, що ми граємося з тобою.
— Правда? А тітонька Шананет про це знає?
Звісно, вони похитали головами у відповідь.
— Батько каже, що це секрет чоловіків родини Шульц.
«Чоловіків родини Шульц». Звісно, хоч близнюки й носили прізвище Ломбарді, вони також належали до родоводу Шульців, але Вестіанові, який завжди представляється як «Вестіан Ломбраді», геть не личило таке казати.
Я повернулася і глянула туди, де сиділи дорослі. Вестіан про щось пожартував, і всі зайшлися сміхом.
Я була впевнена, що в словах близнюків не було брехні — Вестіан сам мене штовхнув. Однак Шананет щиро всміхалася, тримаючи його за руку. Шананет, яку я знаю, ніколи не стала б грати на публіку.
Зовсім як у минулому житті.
Але тепер я точно переконалася, що Вестіан Шульц може виявитися не таким уже й безтурботним зятем, як гадалося.
Раптом з іншої сторони широкого столу почулося шипіння:
— Гей, покручко.
А. Не було, не було й ось знову.
Я кинула короткий погляд у той бік і побачила Бельзака, що якраз гигикав із мене. Втім, через відсутність моєї реакції він дуже швидко затих.
Я була не в настрої з ним сваритися, і, певно, це було видно з мого виразу обличчя. Сьогодні навіть Астал, який завжди підтявкував Бельзакові, покірно мовчав.
— Гей, ти мене не почула? — суворіше гиркнув Бельзак.
Та хіба люди відповідають на собаче гавкання? Тож я, ніби нічого не сталося, відламала шматочок хліба.
— Нахабне дівчисько…
Ще більш розлючений, він озирнувся по сторонах.
А тоді взяв зелену виноградину та кинув у мене.
Пинь.
Вдарившись у моє обличчя, вона впала й покотилася білосніжною скатертиною.
Все-таки мало тебе били.
Я не збиралася просто мовчки терпіти.
Я якраз узяла в руку три зелені виноградини, аби відплатити йому тою ж монетою, але перш ніж я встигнула їх кинути, щось влетіло в Бельзака.
Хлюп! Намащений маслом хліб ненадовго прилип йому до обличчя, перш ніж повільно зісковзнути донизу.
— Пха-ха-ха! — розсміялася я та глянула в сторону, з якої прилетіла скибка.
Там сидів Мейрон, і на ножі в його руках були залишки масла.
— Якого дідька ти робиш? Ух! — розізлився Бельзак, і якраз тоді повз мене пролетів інший кусень хліба, який приклеївся до іншої його щоки.
Гадаю, не варто казати, що цього разу це була робота Ґіліу.
— Гей, чому ви це робите? — ображено гукнув Бельзак, витираючись хусткою.
— Але ж ти перший кинув у Тію фруктами?
— Тож ми подумали, що ти вирішив погратися в бій їжею. Це не так?
Близнюки зневажливо всміхнулися.
— Так, але з цією низькорідною, а не з вами двома! Ви маєте розуміти, з ким варто водитися, а з ким ні!
Але близнюки зовсім не слухали його, лише байдуже почухали вуха. Бельзак деякий час мовчав, а тоді злісно посміхнувся:
— Ви двоє можете мені тільки позаздрити.
Про що він?
Зазвичай я б не звернула уваги на його слова, списавши це на типову маячню Бельзака, але чомусь мені здалося, що в його словах крилося щось більше. Надто вже він був піднесений.
Глянувши на мене та близнюків, він похизувався:
— Дід дав мені дозвіл раз на місяць відвідувати імперський палац на особисте запрошення Її Величності імператриці.
Далі
Розділ 36
Ах, невже почалося? Я задумалася. Точно. В минулому житті це також сталося близько цього часу. Бельзак увійшов до імператорського палацу, як друг дитинства першого принца. Звісно, геть не тому, що Астана та Бельзак були у гарних стосунках, — Астана завжди зневажав Бельзака за боягузтво. Причини тому були політичними. — Хіба вам не заздрісно? — вигукнув Бельзак. — Та ні. — Чому тут заздрити? — Нащо заздрити дружбі з хлопцем, який має таку огидну особистість? — До того ж він так погано вчинив з Тією, — відповіли близнюки. Гадаю, вони були щирими. Кумедно, але у дітей Ломбарді перший принц не викликав нічого крім байдужості, але чи так само ставилися до цього інші аристократи? — Ха, брехня, всі заздрять! Можливо, він вже встиг цим повихвалятися перед іншими. Саме цього прагнути В’єз та Сера. Втім, зовсім не для того аби просто похизуватися, а для того, аби показати наскільки гарні стосунки між принцом, а отже і імператрицею, та їхнім подружжям. — Тому, покручко, — сказав Бельзак, вказуючи на мене виделкою, — Хіба не краще слухатися мене? Чому б тобі знову не стати покірною, як раніше? Що сказав, придурку? Я геть не заздрила його зв’язку з першим принцом, зважаючи на те, що другий принц займе місце кронпринца і відправить його на поле бою, однак мені було огидно від піднесеного настрою Бельзака, який гадки не мав про майбутнє. Тому я мовчки намастила хліб маслом. Добряче, не шкодуючи анітрохи. А тоді занесла скибку. Бельзак, що спостерігав за моїми діями, здригнувся. Але я лише поклала його до рота, смакуючи реакцією Бельзака. Зрозумівши, що відбулося, він враз почервонів від сорому. А я, злизуючи крихти з губ, нарочито голосно сказала: — Смаколик. Близнюки тихо пирснули. В ту мить двері до зали Елеонор відчинилися, і всередину увійшов дідусь. Він кинув погляд на своїх онуків, а тоді попрямував до столу, де сиділи дорослі. Вони встали, аби привітати його. Сімейний банкет тільки починається. Я замовкнула і дослухалась до розмову, яку вели дорослі. *** — Як добре бачити всіх у зборі, — задоволено сказав Лулак, кидаючи оком на всіх присутніх. За нинішнього Володаря в родині Ломбарді панувала злагода. Як вже неодноразово показувала історія — кровні зв’язки втрачають силу перед владою. Члени інших родин боялися зайвий раз повертатися до родичів спиною. Принаймні в родині Ломбарді брат не пішов на брата. Втім, це було спричинено добрим здоров’ям Лулака. Якщо настане день, коли Володаря скосить хвороба, і перед васалами постане питання, хто ж очолюватиме родину надалі, стане важко ось так невинно збиратися за одним столом. Особливо для того, хто стане наступним Володарем Ломбарді. Та й для самого Лулака, врешті-решт. — Виносьте страви, — наказав він дворецькому. Зовсім скоро зайшли слуги зі срібними блюдами. — Вау, яка краса. Очі дітей засяяли від вигляду двох слуг, що крокували в кінці процесії. В руках вони несли тацю з величезним запеченим поросям, у роті якого красувалося яблуко. Залу наповнив смачний аромат свіжоприготованих страв. Останнім увійшов чоловік у світлому вбранні. Це був особистий кухар Володаря. Цікаво знати, але особистий кухар імператора Джованеса був його учнем. Кухар ввічливо привітався з Лулаком, взяв ножа та розрізав порося. Легко було помітити його відданість родині Ломбарді — кожна страва виглядала як витвір мистецтва. Зовсім скоро перед усіма поставили тарілки і трапеза нарешті почалася. В’єз підвівся та підійшов до Лулака з пляшкою вина у руках. — Батьку, я наллю вам. Лулак вдоволено кивнув і прийняв пропозицію свого старшого сина. В’єз, мов привертаючи увагу, голосно сказав: — Дякую, що дозволили Бельзаку відвідувати імператорський палац. Першим на його слова зреагував Вестіан: — Схоже, все пройшло добре, шурине. — Це все завдяки батькові, — рішуче відповів В’єз, переводячи погляд на батька. — Без цього дозволу Бельзаку довелося б ще місяцями чекати свого одинадцятиріччя. В’єз мав жахливий характер, але з Вестіаном він підтримував доволі непогані стосунки. Вестіану чудово вдавалося з усіма ладнати, тож не дивно, що вони зрештою знайшли спільну мову. Лулак мовчки спостерігав за ними, підносячи до губ келих вина. — Як добре, що ваш батько зробив виключення для нашого Бельзака, — розсміялася Сера, наголошуючи на слові «виключення». Зазвичай дітям Ломбарді не дозволено залишати маєток до одинадцятиріччя. Що означало — Бельзак мав особливий привілей, який давав йому змогу відвідувати палац. — Навіть виключення довелося зробити, — холодно мовила Шананет. Довгі вії Сери затріпотіли від образи, однак сперечатися вона не стала. Жоден з дітей Лулака не здатен був протистояти Шананет, що вже казати про їхніх партнерів. В цій напруженій атмосфері Вестіан всміхнувся та погладив руку Шананет. Жінка завжди була суворою зі своїми братами, і тільки перед своїм чоловіком вона дозволяла собі проявляти слабкість. Тож і зараз її незворушний вираз змінився усмішкою, і Шананет повернулася до їжі. — Немає приводу зчиняти через це галас, — нарешті сказав Лулак. — Якщо є гідний привід, немає причин, чому діти не можуть залишати маєток до одинадцятиріччя. До того ж не можна просто проігнорувати листа імператриці. Ледь помітна посмішка з’явилася на Сериних губах. — Тому переконайтесь, що Бельзак не допускатиме помилок у палаці. — Так, батьку, — всміхнувся В’єз. — Коли ми всі разом, страви смакують набагато краще. Чи не так, батьку? — м’яко розрядив обстановку Вестіан. — Саме так. — Ах, як би добре було частіше ось так збиратися! Ох, певно, це буде обтяжливо для тебе, молодший шурине? Ха-ха! Ґалаган, що спокійно собі їв поодаль, здивовано округлив очі, почувши, що розмова зайшла за нього. — Прошу? — Останнім часом я геть не мав змоги тебе побачити! — Ах, перепрошую… Я сильно зайнятий роботою, — Ґалаган схилив голову. — Якою? — Що ти таке говориш? — розсміявся В’єз, через що отримав легкого штурхана від Сери. — Чув, цього разу ти намагаєшся відкрити магазин. Тон його був очевидно насмішкуватим, але Ґалаган розважливо відповів: — Все саме так. Я збираюся відкрити невеличкий магазин. — Без допомоги родини? — Так. Я планую зробити все виключно власними зусиллями, — відповів чоловік, киваючи дворецькому на знак подяки за поновлений келих. — Тому ти вирішив розмістити його на ринку Геслот? Після його слів почувся тихий смішок. Це були Сера, Лорел та Вестіан. — Через тебе мені важко на людях показуватися. Якби я відчиняв магазин, то облаштував би його на Седакюні. Але на ринку Геслот… Хо-хо-хо. — Якщо тобі бракує коштів, ми можемо позичити, — сказав Лорел з удаваною братською турботою. — Дякую, але статків у мене вдосталь. Втім, попри усміх Ґалагана, не було схоже, що йому повірили. Заговорила Сера: — Якщо тобі потрібне місце на Седакюні, можливо, я могла б поговорити зі своєю родиною? Не соромся просити мене про допомогу, Ґалагане. — Все гаразд. — Однак… Сера обмінялася поглядами з Ронет, дружиною Лорела. Схоже, жінки вже встигли це між собою обговорити. Ґалаган гірко всміхнувся — здогадатися що саме було нескладно. — Магазин для простолюдин? Та я від тих чуток щоразу обличчя втрачаю — ходить поголос, мов я намагаюся вигнати тебе з родини. — Не знав про це. — Ти носа на жодних соціальних подіях не висовуєш, звідки ж тобі знати? Ах, навіть якщо тебе ніхто не запрошує, варто хоч іноді з’являтися в люди. З першого погляду це могло прозвучати як турбота за молодшого брата, але насправді В’єз лиш намагався публічно принизити Ґалагана і вихвалити себе, що був відомим в соціальних колах. — Тобі варто переглянути ідею щодо торгівлі серед простолюдинів, Ґалагане, — підсумував він. Очевидно, що думка Ґалагана його не хвилювала. Це мало б розлютити чоловіка, але він лиш відпив зі свого келиха з незрозумілим виразом обличчя. В’єз та Лорел розсміялися: вирішили, що Ґалаганові було нічого заперечити. Лулак витер рот білосніжною хусткою, сигналізуючи, що він завершив свою їду, і поміж іншим кинув: — Я спостерігатиму, Ґалагане. Цим словам здивувався навіть сам Ґалаган — чоловік завмер та опустив келих. В’єз скривився. Слова Лулака прозвучали багатозначно, але В’єз обурено глянув на батька. Хіба це не звучить так, ніби ти з нетерпінням очікуєш результатів, які він покаже? В’єз почувався зрадженим, адже сам він не мав честі отримати від Лулака такого ставлення. Ґалаган теж глянув на їхнього батька, а тоді спокійно мовив: — Так, батьку. Я з усіх сил старатимусь. Після цього, з ініціативи Вестіана, розмова знову повернулася у невимушене русло, але все це було лише порожнє базікання. В’єз все так само невдоволено розпивав алкоголь, а Ґалаган мовчки слухав балачки за столом, час від часу впадаючи в глибоку задуму. *** Я була не єдиною, хто дослухався до слів дорослих. Зневажливі слова в сторону мого батька помітно занепокоїли близнюків, — вони все поглядували то на них, то на мене, — а ось у Бельзака та Астала викликали гиготіння. — Тіє, все гаразд? — схвильовано спитала Лорейн, доглядаючи Крені — молодшого брата Астала. — Що? — Ну, просто… Вона замовкла. — А, я не проти. О, як смачненько. Треба буде попросити ще, — відмовила я, розрізаючи пружний брунатний стейк. Та я й справді була не проти. Більш того, я була схвильована. Аби ж тільки час минав трохи швидше. Мені було цікаво, які у них всіх будуть обличчя, коли батько успішно відкриє свій магазин. — Хо… — зловтішний смішок вирвався з моїх грудей.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!