— Я також прямую до Ґалагана, тож ходімо разом.
— Гаразд.
Не тільки я, а й діти довкола теж кивнули, переконані такою причиною. Щоправда, Лорейн усе ще виглядала так, ніби боялася, що Клеріван мене з’їсть.
— Гм… — на мить примружився він, ніби не зважаючи увагу на думку решти. — Що ж, тоді ходімо?
— Гаразд! — помітивши його погляд, близнюки підвелися зі своїх місць. — Бувайте!
Мов боючись, що Клеріван їх затримає, вони попрощалися і втекли.
— Па-па, Флорентіє. Бувайте, сере, — квапливо попрощалася Лорейн та пішла.
Бельзак, що чекав на сестру у дверях, глянув на мене й помітив Клерівана поруч.
Всі так його бояться.
Звісно, він мав дещо суворий характер, і погляд його гостріший, ніж у решти.
Я глянула на чоловіка. Не розумію їх. Так, він не посміхається та має холодний вираз, але Клеріван однозначно привабливий. Звісно, я здатна була зосереджуватися на лекціях, бо вони були дуже змістовні та послідовні, але також і тому, що Клеріван був гарний обличчям.
— Чому всі Вас бояться, сере?
Він знизав плечима.
— Не знаю. Гадаю, це просто пані особлива.
— Он як?
Клеріван не відповів, лише пішов першим. Я не любила бігти, намагаючись когось наздогнати, тому хода моя була повільною, мов я вийшла прогулятися. Він терпляче пристосовувався до мого темпу, розуміючи, що я не зрівняюся з дорослим у швидкості.
Ось, бачите? Він гарна людина.
***
Я стримувалася, але, зрештою, позіхнула. Двоє людей переді мною вели палку суперечку.
— Але тоді це більше не буде бізнесом, спрямованим на простолюдин, — невдоволено сказав батько.
— Цю ціну зможе собі дозволити простолюдин із певною сумою грошей, — невимушено відповів Клеріван.
— В тому і проблема, що лише люди при грошах зможуть дозволити собі наш товар.
— Основою цього бізнесу має бути якість, а не доступність.
— Якою б гарною не була якість, який від неї сенс, якщо люди не купуватимуть продукцію?
Так тривало вже деякий час.
Спершу навіть я була здивована. Хто ж знав, що мій батько може так палко горіти якоюсь справою? З самого початку зустрічі вони з Клеріваном безперервно сперечалися щодо багатьох питань.
Якщо мій батько був полум’я, то Клеріван — льодом. Він спокійно та прямолінійно спростовував батькові ідеї. Саме тому вони так добре одне одному підходили.
Помітивши, що я знудилася, Клеріван та батько спинилися.
— Зробімо перерву.
Мій батько зітхнув, потираючи очі. Він здавався виснаженим, тому я підійшла та обережно спитала:
— Тату, все добре?
Він ледве розсміявся та посадив мене до себе на коліна.
— Тіє.
— Так?
— Чи впорається тато?
Що ж, справа, яку він започаткував, була сильно непритаманною батьковому характеру. Проєкт із короєвої тканини вже існував у моєму минулому житті, тому я могла чимось зарадити, але не зараз. Цей проєкт від самого початку й до кінця був під владою мого батька, навіть Володар не мав до нього ніякого стосунку. Він не використовував гроші Ломбарді, лише той статок, який сам встиг накопичити.
Звісно, навіть якщо ця справа зазнає краху, це не сильно вплине на нас, адже ми Ломбарді, а, значить, автоматично забезпечені до кінця життя.
— Збадьорися, тату, — я погладила батькове плече й захоплено підняла руки: — Тільки подумай, одяг уже готовий, аби його носили! Так круто звучить!
Так, справа, яку починав мій батько — продаж готового одягу. Ця ідея прийшла йому на думку під час розроблення прототипів із короє-бавовнової тканини, які пізніше розійшлися на подарунки шляхтам. Ви можете подумати, що це абсолютно звичайна ідея, але річ у тім, що тут ще не існувало концепту продажу готового одягу. Зазвичай люди ходили до ательє, аби їм пошили вбрання. Це доволі зручно для покупця: я можу викликати до себе професійних кравців та дизайнерів із багаторічним досвідом і замовити вбрання, яке забажаю, з тих матеріалів, які хочу. А зважаючи, що мірки братимуть безпосередньо з мене, не варто буде хвилюватися, чи буде воно мого розміру. Втім, це завжди було дуже дорого.
Аристократи, що не настільки фінансово незалежні, як ми, сильно цінували свій одяг. Особливо це стосувалося барвистих та легких суконь для бенкетів чи світських заходів, адже матеріали були не з дешевих.
І якщо навіть шляхта переймалася цим, можете уявити становище простолюдин. Ті, хто при грошах — могли піти до ательє для простолюдин, але решта виготовляла вбрання в домашніх умовах. Швацькі навички матері визначали якість вбрання всіх домочадців. Я також чула, що простолюдини не перуть одяг, адже бояться, що так він швидше протреться.
Зважаючи на все це, ідея мого батька була абсолютно новаторською. Тож коли я про неї почула, то першою ж моєю думкою було те, що батько — геній. Адже побачити спосіб рішення вже установлених процесів — надзвичайно важко.
Навіть якщо Клеріван в останню мить приєднався до ініціативи, останнє слово лишалося за батьком.
— Більше не можна відкладати встановлення ціни, — сказав Клеріван, тим самим завершуючи перерву. — Треба взяти до уваги багато показників, таких як: кошт праці ремісників, кошт тканини та виготовлення візерунків, а також витрати на забудову.
Я підвелася з батькових колін та сіла в крісло поруч, щоб не заважати їхній розмові.
Тоді наші з Клеріваном погляди зустрілися. Це не було чимось незвичним, але він дивився на мене якось інакше. Втім, це тривало лиш якусь мить, і варто було йому кліпнути, як усе повернулося в норму.
Мені здалося?
— Ґалагане, будь ласка, уважно мене вислухайте, — сказав він, переводячи погляд із мене на батька. — Коли я сказав, що магазин варто розмістити на ринку Геслот, а не Седакюні, я робив це з урахуванням того, що простолюдини будуть відкритішими до нового способу придбання одягу, ніж аристократи.
— Але…
— Цей проєкт варто спрямувати на тих, хто бажає розкоші, навіть якщо це поміж простолюдин.
Га? Зачекайте.
Я приголомшено глянула на Клерівана.
Але це не так?
Втім, Клеріван був абсолютно серйозним, і мій батько теж це помітив. Він задумався.
— Розкіш…
Ні, батьку! Це не воно!
— Так, цей бізнес має бути спрямовано на тих, хто користується ринком Геслот, але водночас не пошкодує витратити гроші на щось нове.
Що з Клеріваном?! Він зламався, несіть нового!
— Але в такому випадку доведеться підняти ціну… — відповів батько. Ото ж бо!
Цільовою авдиторією цього проєкту має стати середній клас простолюдинів, отже, ціна теж має бути якомога меншою. Вони залюбки витратять трохи грошей, аби уникнути клопоту робити собі одяг власноруч, але заможні простолюдини радше нададуть перевагу виготовленому на замовлення одягу. Для особливих подій готовий одяг навряд чи підійде, але покупець запросто придбає його для щоденного носіння, не переймаючись, що такий дизайн може трапитися ще в когось.
— Подумайте над цим.
Клеріване, я тобі вірила! Чому ти намагаєшся збити мого батька з правильного шляху?!
Я чекала кінця їхньої розмови. Можливо, батько або Клеріван помітять недоліки такого підходу…
Але відкривши рота після глибокої задуми, батько сказав:
— Тоді все ж варто підняти ціну…
— Мені б це не сподобалося! — квапливо вигукнула я, і він вражено глянув на мене. Вороття немає, тож я продовжила: — Що, як хтось носитиме той же одяг, що і я? Тоді я краще піду й куплю сукню, яка буде тільки моєю!
— Он як?
— Тому я, як завжди, піду до ательє.
Він кивнув.
— Розумію.
— Тому я хотіла б низьку ціну, щоб я могла носити одяг і не турбуватися про таке, — я хотіла, як завжди, лише підказати, але не можна було ризикувати, аби все знову пішло не так, як слід. Тож я також впевнено спитала: — Серед простолюдин більше людей без грошей, ніж багатих, хіба ні?
Іншими словами, ринок також більший. Звісно, після продажу одягу прибуток може здатися не таким уже й великим, але не варто ним нехтувати. Адже простолюдинам готовий одяг однозначно пристане до душі.
— Гадаю, у словах Флорентії є сенс. Що скажете, Клеріване? — батько розвернувся до Клерівана.
Я теж розвернулася.
І тоді побачила.
Як обличчям Клерівана повільно простягається усмішка.
Це не була ледь помітна усмішка, яка за мить сходить нанівець, і не звична холодна насмішка. Це була широка та щира радісна усмішка.
— Пане Клеріване? — розгублено спитав батько.
Я теж була здивована. Вперше за два життя я бачила, аби Клеріван Фелет так усміхався. Ні, навіть у найсміливіших мріях я не могла собі уявити таку сяючу усмішку на його обличчі.
Він усе ще всміхався, зовсім не зважаючи на наш подив. Водночас дивився він на мене.
Вражена його мальовничою усмішкою, я навіть не встигла як слід все обдумати, коли Клеріван несподівано підвівся зі свого місця та підійшов до мене.
Здриг.
Здивована, я застигла на мить, але ніяк не пручалася.
Клеріван підійшов та опустився переді мною на коліна, опускаючи голову. І перш ніж мій збентежений батько встиг щось сказати, кінчики пальців Клерівана торкнулися моїх туфель. Точніше, стрічки на них. Я навіть не помітила, як вона розв’язалася. Нічого не кажучи, Клеріван своїми довгими блідими пальцями зав’язав гарний міцний бант.
— Ах, дякую…
Він підняв на мене погляд, і з тою ж усмішкою тихо сказав:
— Гарно сказано, юна пані.
Його погляд на мене був таким глибоким та вдумливим, що я відчула, як мить тому в Клерівані щось змінилося. А я не здатна була відірвати очей.
Далі
Розділ 35
На кухні маєтку Ломбарді з самого рання кипіла робота. Адже сьогодні — день, коли всі члени родини збираються, аби разом пообідати. Навіть мій батько, який був зайнятий настільки, що дихнути зайвий раз не міг, сьогодні не пішов на роботу. Все тому, що загальні обіди були настільки рідкісними, що їх просто не можна було пропускати. Насправді ця традиція була звичайним дідусевим наказом, адже «вигляд згуртованої родини» мав велике значення для процвітання бізнесу. Саме тому наша родина сьогодні пропустила сніданок і, з’ївши легкі закуски, за допомогою робітників вдягалася у шати. Схоже, решта сімей наймали людей, аби ті повсякчас займалися їхнім вбранням, але ми не мали в цьому потреби. Достатньо було попросити допомоги в такі рідкісні дні, як цей. — Наша Тія з кожним днем усе гарнішає! — всміхнувся мені в дзеркалі батько. Я покірно промовчала. Зрештою, навіть собі я вдавалася гарною. — Тато теж дуже гарний! Це також були не порожні лестощі. Батько вперше за довгий час причепурився і тепер був прекрасним, хоч картину малюй. Поміж себе ми були сильно схожі, тож разом виглядали так, що й очей не відірвеш. Покоївки, що допомагали нам, дивилися на мого батька з розпашілими обличчями. Ломбарді мали вроду, яку ніякі лахміття не здатні були приховати. Тож навіщо нам окрема людина, яка займалася б нашим зовнішнім виглядом? Я знизала плечима. — Ну ж бо, ходімо, Тіє, — простягнув мені руку батько, і я взяла її. Його долоні були широкими й теплими. Погода була ясна, і яскраве сонячне світло м’яко заливало маєток крізь шибки. Все здавалося таким ідеальним. Доки я не прибула до бенкетної зали, зали Елеонор. — Ви прибули, — ввічливо привітався з нами дворецький. Але мій погляд ковзнув за його спину, на стіл, де сиділи Ломбарді. Місце на чолі було порожнім, а отже дідусь ще не прийшов. Угх. Не хочу заходити. Я мимоволі зробила крок назад, але, зрештою, батько однаково повів мене до столу. Зовсім скоро я побачила знайомі обличчя. Вони сильно відрізнялися від доросліших версій себе, яких я пам’ятала, і зараз усі виглядали мов янголи, прекрасні та вбрані в барвистий одяг. Щоправда, всі ці барви були порожнім шумом, що приховував за собою брудну натуру. В’єз сидів поруч із дідусевим місцем і, відчувши мій погляд, озирнувся. Відверто кажучи, через приналежність до роду Ломбраді, зовсім огидним зовнішньо він не був, але я щиро ненавиділа жадібність, яка завше була в його погляді. Мені стало зле, тож я квапливо відвернулася. — А ось і твої кузени, Тіє. Стіл був чітко поділений на дітей та дорослих. Мені так було навіть краще. Не думаю, що мала б апетит, якби довелося дивитися на В’єза чи його дружину, Серу. Я все ще відчувала на собі їхні погляди. — Тіє! — Сідай поруч із нами! Близнюки прийшли раніше, тож завбачивши мене, привіталися. — Добре попіклуйтеся про Тію. — Звісно! — енергійно кивнули вони. Мій батько м’яко всміхнувся, очевидно, відчувши полегшення від їхніх слів, тоді попрощався: — Скоро побачимося, Тіє, — і поцілував мене в маківку, перш ніж піти до дорослих. Серед парочок мій батько здавався білою вороною. Тихо зітхнувши, я відвернулася, аби, нарешті, зайняти місце. — Тія сидітиме біля мене! — Ні! Вона сидітиме поруч зі мною! Близнюки знову почали через мене сварку. І хто тут ще кого має няньчити, батьку? Ґіліу та Мейрон мали пречудові стосунки та добре ладнали, але щойно справа доходила до мене — між ними повсякчас виникали суперечки. — Годі, не сваріться, — сказала я, але вони так захопилися, що геть мене не почули. — Цього разу моя черга! — Хто сказав? Їхні голоси звучали дедалі гучніше. Але коли я зібралася втрутитися, — адже такими темпами вони точно привернуть на себе всю увагу, — хтось увійшов до бенкетної зали та суворо гукнув близнюків: — Ґіліу, Мейроне. Це виявився Вестіан, їхній батько. На його обличчі все ще була усмішка, але щось у ній було дивне. — Чому ви двоє шумите? — а тоді він глянув на мене й сказав: — Знову ти. Га? Чому він так дивно поводиться? Зовсім не так, як у присутності тітоньки Шананет. Зараз він дивився так, ніби я була причиною всіх його проблем, навіть штовхнув мене плечем. Несильно, але я була дитиною, а він — дорослим, тож я мимоволі похитнулася. Коли я опинилася поза його полем зору, Вестіан звернувся до синів: — Хіба я, як батько, не навчив вас чемно поводитися на родинних зборах? — Навчив. — Вибач… — засмучено опустили голови вони. — Гаразд, я вам вірю, — сказав Вестіан наостанок і попрямував до стола: — Ха-ха, вибачте, я запізнився. Тепер його голос звучав так мило й приємно, що ніхто б і не повірив, що якусь мить тому цей чоловік дивився на мене так, ніби хотів якнайшвидше збутися. Він знову став схожим на знайомого мені Вестіана Шульца. Близнюки мовчки повернулися на свої місця. Я сіла поруч. Звісно, зовсім скоро до них повернувся звичний грайливий настрій, ніби нічого й не було. — Гей… Я зробила щось не так? — обережно спитала я. Вони нахилили голови, не розуміючи мого питання. — Нещодавно пан Вестіан… Ну, мені здалося, що він трохи мною роздратований. Вони переглянулися з тихим «А», а тоді глянули навсібіч і відповіли: — Справа не в тому, що Тія зробила щось не так. — Батько взагалі всіх наших кузенів ненавидить. — Всіх? Чому?.. — Угу. Батько каже, що ненавидить Ломбарді, — завагавшись, пояснив Ґіліу. Мейрон здавався наляканим його відповіддю, він насварив брата: — Гей, цього не можна казати! — Тії можна. — Так, але… — Не хвилюйтеся, я нікому не скажу, — запевнила я. Після моєї обіцянки нікому не казати Мейрон трохи розслабився. Він прошепотів: — І батькові не подобається, що ми граємося з тобою. — Правда? А тітонька Шананет про це знає? Звісно, вони похитали головами у відповідь. — Батько каже, що це секрет чоловіків родини Шульц. «Чоловіків родини Шульц». Звісно, хоч близнюки й носили прізвище Ломбарді, вони також належали до родоводу Шульців, але Вестіанові, який завжди представляється як «Вестіан Ломбраді», геть не личило таке казати. Я повернулася і глянула туди, де сиділи дорослі. Вестіан про щось пожартував, і всі зайшлися сміхом. Я була впевнена, що в словах близнюків не було брехні — Вестіан сам мене штовхнув. Однак Шананет щиро всміхалася, тримаючи його за руку. Шананет, яку я знаю, ніколи не стала б грати на публіку. Зовсім як у минулому житті. Але тепер я точно переконалася, що Вестіан Шульц може виявитися не таким уже й безтурботним зятем, як гадалося. Раптом з іншої сторони широкого столу почулося шипіння: — Гей, покручко. А. Не було, не було й ось знову. Я кинула короткий погляд у той бік і побачила Бельзака, що якраз гигикав із мене. Втім, через відсутність моєї реакції він дуже швидко затих. Я була не в настрої з ним сваритися, і, певно, це було видно з мого виразу обличчя. Сьогодні навіть Астал, який завжди підтявкував Бельзакові, покірно мовчав. — Гей, ти мене не почула? — суворіше гиркнув Бельзак. Та хіба люди відповідають на собаче гавкання? Тож я, ніби нічого не сталося, відламала шматочок хліба. — Нахабне дівчисько… Ще більш розлючений, він озирнувся по сторонах. А тоді взяв зелену виноградину та кинув у мене. Пинь. Вдарившись у моє обличчя, вона впала й покотилася білосніжною скатертиною. Все-таки мало тебе били. Я не збиралася просто мовчки терпіти. Я якраз узяла в руку три зелені виноградини, аби відплатити йому тою ж монетою, але перш ніж я встигнула їх кинути, щось влетіло в Бельзака. Хлюп! Намащений маслом хліб ненадовго прилип йому до обличчя, перш ніж повільно зісковзнути донизу. — Пха-ха-ха! — розсміялася я та глянула в сторону, з якої прилетіла скибка. Там сидів Мейрон, і на ножі в його руках були залишки масла. — Якого дідька ти робиш? Ух! — розізлився Бельзак, і якраз тоді повз мене пролетів інший кусень хліба, який приклеївся до іншої його щоки. Гадаю, не варто казати, що цього разу це була робота Ґіліу. — Гей, чому ви це робите? — ображено гукнув Бельзак, витираючись хусткою. — Але ж ти перший кинув у Тію фруктами? — Тож ми подумали, що ти вирішив погратися в бій їжею. Це не так? Близнюки зневажливо всміхнулися. — Так, але з цією низькорідною, а не з вами двома! Ви маєте розуміти, з ким варто водитися, а з ким ні! Але близнюки зовсім не слухали його, лише байдуже почухали вуха. Бельзак деякий час мовчав, а тоді злісно посміхнувся: — Ви двоє можете мені тільки позаздрити. Про що він? Зазвичай я б не звернула уваги на його слова, списавши це на типову маячню Бельзака, але чомусь мені здалося, що в його словах крилося щось більше. Надто вже він був піднесений. Глянувши на мене та близнюків, він похизувався: — Дід дав мені дозвіл раз на місяць відвідувати імперський палац на особисте запрошення Її Величності імператриці.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!