— Я також прямую до Ґалагана, тож ходімо разом.

— Гаразд.

Не тільки я, а й діти довкола теж кивнули, переконані такою причиною. Щоправда, Лорейн усе ще виглядала так, ніби боялася, що Клеріван мене з’їсть.

— Гм… — на мить примружився він, ніби не зважаючи увагу на думку решти. — Що ж, тоді ходімо?

— Гаразд! — помітивши його погляд, близнюки підвелися зі своїх місць. — Бувайте!

Мов боючись, що Клеріван їх затримає, вони попрощалися і втекли.

— Па-па, Флорентіє. Бувайте, сере, — квапливо попрощалася Лорейн та пішла.

Бельзак, що чекав на сестру у дверях, глянув на мене й помітив Клерівана поруч.

Всі так його бояться.

Звісно, він мав дещо суворий характер, і погляд його гостріший, ніж у решти.

Я глянула на чоловіка. Не розумію їх. Так, він не посміхається та має холодний вираз, але Клеріван однозначно привабливий. Звісно, я здатна була зосереджуватися на лекціях, бо вони були дуже змістовні та послідовні, але також і тому, що Клеріван був гарний обличчям.

— Чому всі Вас бояться, сере?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Гадаю, це просто пані особлива.

— Он як?

Клеріван не відповів, лише пішов першим. Я не любила бігти, намагаючись когось наздогнати, тому хода моя була повільною, мов я вийшла прогулятися. Він терпляче пристосовувався до мого темпу, розуміючи, що я не зрівняюся з дорослим у швидкості.

Ось, бачите? Він гарна людина.

***

Я стримувалася, але, зрештою, позіхнула. Двоє людей переді мною вели палку суперечку.

— Але тоді це більше не буде бізнесом, спрямованим на простолюдин, — невдоволено сказав батько.

— Цю ціну зможе собі дозволити простолюдин із певною сумою грошей, — невимушено відповів Клеріван.

— В тому і проблема, що лише люди при грошах зможуть дозволити собі наш товар.

— Основою цього бізнесу має бути якість, а не доступність.

— Якою б гарною не була якість, який від неї сенс, якщо люди не купуватимуть продукцію?

Так тривало вже деякий час.

Спершу навіть я була здивована. Хто ж знав, що мій батько може так палко горіти якоюсь справою? З самого початку зустрічі вони з Клеріваном безперервно сперечалися щодо багатьох питань.

Якщо мій батько був полум’я, то Клеріван — льодом. Він спокійно та прямолінійно спростовував батькові ідеї. Саме тому вони так добре одне одному підходили.

Помітивши, що я знудилася, Клеріван та батько спинилися.

— Зробімо перерву.

Мій батько зітхнув, потираючи очі. Він здавався виснаженим, тому я підійшла та обережно спитала:

— Тату, все добре?

Він ледве розсміявся та посадив мене до себе на коліна.

— Тіє.

— Так?

— Чи впорається тато?

Що ж, справа, яку він започаткував, була сильно непритаманною батьковому характеру. Проєкт із короєвої тканини вже існував у моєму минулому житті, тому я могла чимось зарадити, але не зараз. Цей проєкт від самого початку й до кінця був під владою мого батька, навіть Володар не мав до нього ніякого стосунку. Він не використовував гроші Ломбарді, лише той статок, який сам встиг накопичити.

Звісно, навіть якщо ця справа зазнає краху, це не сильно вплине на нас, адже ми Ломбарді, а, значить, автоматично забезпечені до кінця життя.

— Збадьорися, тату, — я погладила батькове плече й захоплено підняла руки: — Тільки подумай, одяг уже готовий, аби його носили! Так круто звучить!

Так, справа, яку починав мій батько — продаж готового одягу. Ця ідея прийшла йому на думку під час розроблення прототипів із короє-бавовнової тканини, які пізніше розійшлися на подарунки шляхтам. Ви можете подумати, що це абсолютно звичайна ідея, але річ у тім, що тут ще не існувало концепту продажу готового одягу. Зазвичай люди ходили до ательє, аби їм пошили вбрання. Це доволі зручно для покупця: я можу викликати до себе професійних кравців та дизайнерів із багаторічним досвідом і замовити вбрання, яке забажаю, з тих матеріалів, які хочу. А зважаючи, що мірки братимуть безпосередньо з мене, не варто буде хвилюватися, чи буде воно мого розміру. Втім, це завжди було дуже дорого.

Аристократи, що не настільки фінансово незалежні, як ми, сильно цінували свій одяг. Особливо це стосувалося барвистих та легких суконь для бенкетів чи світських заходів, адже матеріали були не з дешевих.

І якщо навіть шляхта переймалася цим, можете уявити становище простолюдин. Ті, хто при грошах — могли піти до ательє для простолюдин, але решта виготовляла вбрання в домашніх умовах. Швацькі навички матері визначали якість вбрання всіх домочадців. Я також чула, що простолюдини не перуть одяг, адже бояться, що так він швидше протреться.

Зважаючи на все це, ідея мого батька була абсолютно новаторською. Тож коли я про неї почула, то першою ж моєю думкою було те, що батько — геній. Адже побачити спосіб рішення вже установлених процесів — надзвичайно важко.

Навіть якщо Клеріван в останню мить приєднався до ініціативи, останнє слово лишалося за батьком.

— Більше не можна відкладати встановлення ціни, — сказав Клеріван, тим самим завершуючи перерву. — Треба взяти до уваги багато показників, таких як: кошт праці ремісників, кошт тканини та виготовлення візерунків, а також витрати на забудову.

Я підвелася з батькових колін та сіла в крісло поруч, щоб не заважати їхній розмові.

Тоді наші з Клеріваном погляди зустрілися. Це не було чимось незвичним, але він дивився на мене якось інакше. Втім, це тривало лиш якусь мить, і варто було йому кліпнути, як усе повернулося в норму.

Мені здалося?

— Ґалагане, будь ласка, уважно мене вислухайте, — сказав він, переводячи погляд із мене на батька. — Коли я сказав, що магазин варто розмістити на ринку Геслот, а не Седакюні, я робив це з урахуванням того, що простолюдини будуть відкритішими до нового способу придбання одягу, ніж аристократи.

— Але…

— Цей проєкт варто спрямувати на тих, хто бажає розкоші, навіть якщо це поміж простолюдин.

Га? Зачекайте.

Я приголомшено глянула на Клерівана.

Але це не так?

Втім, Клеріван був абсолютно серйозним, і мій батько теж це помітив. Він задумався.

— Розкіш…

Ні, батьку! Це не воно!

— Так, цей бізнес має бути спрямовано на тих, хто користується ринком Геслот, але водночас не пошкодує витратити гроші на щось нове.

Що з Клеріваном?! Він зламався, несіть нового!

— Але в такому випадку доведеться підняти ціну… — відповів батько. Ото ж бо!
Цільовою авдиторією цього проєкту має стати середній клас простолюдинів, отже, ціна теж має бути якомога меншою. Вони залюбки витратять трохи грошей, аби уникнути клопоту робити собі одяг власноруч, але заможні простолюдини радше нададуть перевагу виготовленому на замовлення одягу. Для особливих подій готовий одяг навряд чи підійде, але покупець запросто придбає його для щоденного носіння, не переймаючись, що такий дизайн може трапитися ще в когось.

— Подумайте над цим.

Клеріване, я тобі вірила! Чому ти намагаєшся збити мого батька з правильного шляху?!

Я чекала кінця їхньої розмови. Можливо, батько або Клеріван помітять недоліки такого підходу…

Але відкривши рота після глибокої задуми, батько сказав:

— Тоді все ж варто підняти ціну…

— Мені б це не сподобалося! — квапливо вигукнула я, і він вражено глянув на мене. Вороття немає, тож я продовжила: — Що, як хтось носитиме той же одяг, що і я? Тоді я краще піду й куплю сукню, яка буде тільки моєю!

— Он як?

— Тому я, як завжди, піду до ательє.

Він кивнув.

— Розумію.

— Тому я хотіла б низьку ціну, щоб я могла носити одяг і не турбуватися про таке, — я хотіла, як завжди, лише підказати, але не можна було ризикувати, аби все знову пішло не так, як слід. Тож я також впевнено спитала: — Серед простолюдин більше людей без грошей, ніж багатих, хіба ні?

Іншими словами, ринок також більший. Звісно, після продажу одягу прибуток може здатися не таким уже й великим, але не варто ним нехтувати. Адже простолюдинам готовий одяг однозначно пристане до душі.

— Гадаю, у словах Флорентії є сенс. Що скажете, Клеріване? — батько розвернувся до Клерівана.

Я теж розвернулася.

І тоді побачила.

Як обличчям Клерівана повільно простягається усмішка.

Це не була ледь помітна усмішка, яка за мить сходить нанівець, і не звична холодна насмішка. Це була широка та щира радісна усмішка.

— Пане Клеріване? — розгублено спитав батько.

Я теж була здивована. Вперше за два життя я бачила, аби Клеріван Фелет так усміхався. Ні, навіть у найсміливіших мріях я не могла собі уявити таку сяючу усмішку на його обличчі.

Він усе ще всміхався, зовсім не зважаючи на наш подив. Водночас дивився він на мене.

Вражена його мальовничою усмішкою, я навіть не встигла як слід все обдумати, коли Клеріван несподівано підвівся зі свого місця та підійшов до мене.

Здриг.

Здивована, я застигла на мить, але ніяк не пручалася.

Клеріван підійшов та опустився переді мною на коліна, опускаючи голову. І перш ніж мій збентежений батько встиг щось сказати, кінчики пальців Клерівана торкнулися моїх туфель. Точніше, стрічки на них. Я навіть не помітила, як вона розв’язалася. Нічого не кажучи, Клеріван своїми довгими блідими пальцями зав’язав гарний міцний бант.

— Ах, дякую…

Він підняв на мене погляд, і з тою ж усмішкою тихо сказав:

— Гарно сказано, юна пані.

Його погляд на мене був таким глибоким та вдумливим, що я відчула, як мить тому в Клерівані щось змінилося. А я не здатна була відірвати очей.