Володар Ділард, що наразі займався загальним управлінням в Ломбарді, спозаранку прибув до маєтку за покликом Володаря. Рід Ділардів поколіннями був васалами Ломбарді. Важко було переоцінити їхню вірність. Був навіть жарт, в ньому говорилося, ніби для Ділардів існує лише один імператор — Ломбарді.

— Давно вас тут не було, Роменсе, — з ґанку привітав його дворецький.

— Ми прямуємо до офіса Володаря?

— Ні. Сьогодні вас покликали до зали засідань.

— Зали засідань? Гм-м, — задумливо відповів чоловік, потираючи свою коротку бороду.

Загальний керівник Ломбарді вже був доволі старим, але все ще сповненим життя та працьовитим, тож більшість контрактів та фінансів проходили через його руки. Його робота зовсім не потребувала особистої зустрічі з Володарем, тож, звісно, він був дуже збентежений тим, як раптово його викликали, і не міг перестати думати щодо того, що ж могло трапитися.

Діставшись кімнати засідань, він звернувся до помічника:

— Чи вже є там хтось, окрім мене?

Той відповів з ледь помітною усмішкою:

— На цей час вже прибули Бреї, Геріни, Білкі, Дівони та Вери. Ви останній, Роменсе.

Ділард ще дужче розгубився. Всі родини, які назвав помічник, служили Ломбарді на рівні з Ділардами і завідували основними справами: банківською справою, освітою, транспортуванням, агрокультурою та архітектурою.

Чоловік квапливо відчинив двері до зали засідань.

Першим його привітав володар Герін:

— О, давно не бачилися.

— Ви знаєте, що в біса відбувається?

Однак всі лише похитали головами. Тож Роменс знайшов вільне місце, опустився на нього й поставив те ж питання першому сину Бреїв, що сидів поруч.

Втім, відповідь виявилася тою ж:

— Я також не знаю. Вчора мене раптом викликали…

— Мене також. Це рідкість, щоб нас ось так скликали…

Роменс мав рацію. Всі вони збиралися разом хіба що на новорічне святкування чи святковий бенкет на честь дня народження Лулака.

Тоді двері знову відчинилися, і до приміщення зайшла ще одна людина.

— Невже навіть ви, Клеріване?

Це був заспаний Клеріван.

Лише мить оглянувши залу, Клеріван підійшов до Роменса та сів поруч.

— Давно не бачилися, Клеріване, — тихо привітався той, лише на мить здивувавшись появі чоловіка.

Стомлено потираючи очі, Клеріван тихо відповів:

— Так, батьку.

Прізвище «Фелет» дісталося Клерівану від матері. Він був позашлюбним сином, що ріс та жив окремо від родини Ділард. Васали ліворуч, яким були відомі стосунки між чоловіками, вдали, ніби не почули їхнього вітання.

Незабаром двері знову відчинилися і до зали засідань увійшов Лулак Ломбарді.

Всі, крім старого володаря Вера, підхопилися з місць на знак привітання. 

Лулак розсміявся і жестом сказав їм сідати.

— Отже, всі зібралися.

Напротивагу тому, що всі очікували, він вдоволено всміхався. Але через це васали стали ще більш підозрілими.

— Причина, чому я зібрав вас всіх сьогодні…

Між ними запанувала напруга.

Лулак махнув рукою, і увійшов помічник, несучи щось на таці.

Солодко.

Перед кожним поставили невеличкі коробочки. Всі вони були зав’язані червоною стрічкою, тож вміст їх важко було вгадати.
— Гм-м? Що це за запах? — спитав Ділард, обережно нахиляючись до коробочки.

— Пахне добре, але я ще ніколи не відчував такого запаху.

— Погоджуюся.

Більш нетерплячі вже відкрили коробочки і навіть трохи їх потрясли.

— …Ось чому я зібрав вас сьогодні, — з усмішкою спостерігаючи за ними, сказав Лулак.

— Це ліки?.. — спитав Ділард, судячи з гіркого запаху.

Васали переглянулися.

— Можна відкрити? — запитав Клеріван.

Лулак спокійно кивнув, а тоді заговорив до васалів, які вже з цікавістю розв’язували стрічки:

— Це універсальна мазь, яку потрібно наносити на хворе місце. Особливо ефективна проти болю у м’язах та хворих суглобів, як у мене.

— Хо…

З віком у васалів з’явилося принаймні одне-два хворих місця, тож дивилися вони на мазь з певним захопленням.

— О! Але, чув, таке не можна наносити пошкоджену шкіру чи криваві рани! — піднявши вказівний палець твердо зауважив володар Дівон, а тоді тихо спитав: — Але чому…

Лулак ще ширше всміхнувся, ніби тільки й очікував на це питання.

— Чи знаєте ви, хто виготовив цю мазь?

— Що ж, ну…

— Моя онука!

І зовсім скору залу заповнив Лулаковий сміх.

— Онука?

Нинішнє третє покоління Ломбарді було ще дуже молодим. Найстаршій, Лорейн, було всього одинадцять. Але це виготовила саме онука Володаря Ломбарді. Всі задумалися, чи немає раптом у Лулака дорослої онуки, про яку вони не знали.

Тоді Клеріван тихо спитав:

— Пані Флорентія?

Лулак, чиї плечі тремтіли від сміху, припинив реготати та глянув на чоловіка. Васали з лівого боку від нього загомоніли:

— Якщо це Флорентія, невже Ґалаганова?..

— Але вона така юна…

Всі вони хотіли знати, чи не жарт це випадково від їхнього Володаря. Раптом Лулак знову розреготався, але коли всі вже хотіли зітхнути, гадаючи, що це таки був жарт, він додав:

— Я не жартую. Це справді зробила моя онука Флорентія. Разом із науковицею на ім’я Естера, яка цього року пішла до академії з моєю рекомендацією.

— А-а, разом з науковицею!

— Ха-ха-ха! То це була співпраця!

Тоді вже й решта розсміялася.

Зрештою, навіть якщо це зробила дитина, чого тут дивуватися, якщо до справи приклала руку видатна науковиця? Певно, дівчинка просто обрала колір стрічки.

Саме так думали васали.

— З наступного місяця ми серйозно займемося продажем цього продукту. Гадаю, він розходитиметься швидше, ніж свіжа випічка!

— Гадаю, Володар дуже пишається своєю онукою! — розсміявся володар Герін.

— Не знаю, чи повірите ви мені на слово, але вам варто було бачити, як моя онука прийшла до мене обговорювати умови продажу цієї мазі!

— Вона прийшла обговорювати умови? З Володарем?

Його слова лишили на них неповторне враження. Всі вони були вже давно були знайомі, тому й могли ось так сидіти, жартувати й балакати. Але звичайна дитина завжди плакала в присутності Лулака. То щоб дитина, ще й вела з Володарем перемовини?..

— Флорентія зовсім мене не боїться. Вона дуже самовпевнена дівчинка.

— Хо… Неймовірно.

Вони здивувалися так само як при словах, що Флорентія виготовила цю мазь. Вони завагалися, чи варто казати «ого, вона не боїться Володаря, при тому, що ще зовсім дитина».

— Ніколи не думав, що побачу, як Володар настільки пишається своїми онуками,  — з усмішкою сказав володар Вер, найстарший з васалів. Серед присутніх він мав найближчі стосунки з Лулаком.

І хоч це могло прозвучати для когось, як насмішка, чоловік лише добродушно засміявся. Адже він так хвилювався, що щось трапилося, що щодуху примчав сюди на кареті тільки задля того, аби отримати мазь від онуки володаря. Зазвичай він був холодним і стриманим, але зараз вдумливо дивився на пакуночок, гадаючи, що ж побачить всередині. А тоді потягнув за край червоної стрічки.

Вони були зовсім такого ж кольору, як ті, що Флорентія носила найчастіше.

— Клеріван, що скажеш? — зацікавлено спитав Ділард, спостерігаючи за сином. — Гадаю, ти думаєш про те ж, про що і я та всі присутні.

Клеріван підвів очі на васалів, що розслаблено сміялися між собою, повсякчас зустрічаючись поглядами.

Всі мали б гадати, чому Володар зібрав їх всіх та показує їм мазь. Але в Ломбарді розуміти наміри Володаря без зайвих слів було звичною частиною роботи васалів. Могло б здатися, що всі бездумно базікають, але це було зовсім не так.

— Батьку, ви задумалися «Як і коли краще розповсюдити цю мазь серед верхівки Ломбарді»?

Ділард кивнув, знизуючи плечима, мов його спіймали на гарячому.

— Крім цього…

Клеріван знову поглянув на стрічку. Чуття підказувало йому: «спостерігай за власницею червоної стрічки». Чоловік обережно взяв баночку ліків до рук.

***

Заняття закінчилося.

— Флорентіє, я думаю тобі дуже пасує червоний, — м’яко всміхнулася Лорейн, вплітаючи мені в волосся червону стрічку.

— А тобі — білий.

І це були не просто слова. Чи було це через те, що Лорейн мала бліду білу шкіру та блакитні очі, притаманні Анґенасам, але білий й справді дуже їй личив.

— Дякую… — зашарілась вона, хоча перша зробила мені комплімент.

Лорейн була доброю, невинною та чутливою дитиною, зовсім не схожою на Бельзака, попри те, що пішли вони від одних батьків. Вона була квіткою, надто прекрасною, аби зав’янути через брак любові десь далеко від дому.

Думаючи про це, я сказала:

— Хіба тобі не подобаються ляльки? Мені подарували кілька на дні народженні, але я їх зовсім не люблю. Хочеш, подарю тобі, Лорейн?

— Правда? Вау, дякую! — щасливо всміхнулася вона.

Я так всміхнулася б хіба що на золотий злиток.

— А я? Я?

— І мені подаруй щось, Тіє! — заволали близнюки, допомагаючи мені прибрати книжки та подушки.

— Добре, я подумаю.

Звісно, у мене була лише одна причина ось ні про що балакати з дітьми.

— Ха-ах, — вдавано позіхнула я, непомітно дивлячись назад.

Клеріван так пильно спостерігав за мною, що, здавалося, ось-ось пропалить в мені дірку. На початку і протягом усього заняття він за будь-якої нагоди ставив мені різні питання.

А коли клас закінчився, він продовжив так само ретельно слідкувати за мною.

Це мене бентежило. Але не могла ж я сказати «Вибачте, не дивіться на мене, будь ласка, бо у мене таке відчуття, ніби я зараз вмру».

Адже я невинна дівчинка, що нічого не знає, невинне дитятко…

І якраз коли я, як мантру, повторювала собі це, хтось поплескав мене по плечі.

— Ва, яка несподіванка!

— Чому ви так здивовані?

Це був Клеріван.

— Ну, ви щойно були там. Т-тож що ви хотіли, вчителю? — спитала я, вичавлюючи з себе усмішку.

— Ходімо зі мною.

— Га?

Лорейн та близнюки, що стояли поруч, теж розгублено нахили голови.

Отже, мені не здалося.

— Я сказав вам піти зі мною, Флорентіє.

Що я вже зробила не так?

Далі

Розділ 34

— Я також прямую до Ґалагана, тож ходімо разом. — Гаразд. Не тільки я, а й діти довкола теж кивнули, переконані такою причиною. Щоправда, Лорейн усе ще виглядала так, ніби боялася, що Клеріван мене з’їсть. — Гм… — на мить примружився він, ніби не зважаючи увагу на думку решти. — Що ж, тоді ходімо? — Гаразд! — помітивши його погляд, близнюки підвелися зі своїх місць. — Бувайте! Мов боючись, що Клеріван їх затримає, вони попрощалися і втекли. — Па-па, Флорентіє. Бувайте, сере, — квапливо попрощалася Лорейн та пішла. Бельзак, що чекав на сестру у дверях, глянув на мене й помітив Клерівана поруч. Всі так його бояться. Звісно, він мав дещо суворий характер, і погляд його гостріший, ніж у решти. Я глянула на чоловіка. Не розумію їх. Так, він не посміхається та має холодний вираз, але Клеріван однозначно привабливий. Звісно, я здатна була зосереджуватися на лекціях, бо вони були дуже змістовні та послідовні, але також і тому, що Клеріван був гарний обличчям. — Чому всі Вас бояться, сере? Він знизав плечима. — Не знаю. Гадаю, це просто пані особлива. — Он як? Клеріван не відповів, лише пішов першим. Я не любила бігти, намагаючись когось наздогнати, тому хода моя була повільною, мов я вийшла прогулятися. Він терпляче пристосовувався до мого темпу, розуміючи, що я не зрівняюся з дорослим у швидкості. Ось, бачите? Він гарна людина. *** Я стримувалася, але, зрештою, позіхнула. Двоє людей переді мною вели палку суперечку. — Але тоді це більше не буде бізнесом, спрямованим на простолюдин, — невдоволено сказав батько. — Цю ціну зможе собі дозволити простолюдин із певною сумою грошей, — невимушено відповів Клеріван. — В тому і проблема, що лише люди при грошах зможуть дозволити собі наш товар. — Основою цього бізнесу має бути якість, а не доступність. — Якою б гарною не була якість, який від неї сенс, якщо люди не купуватимуть продукцію? Так тривало вже деякий час. Спершу навіть я була здивована. Хто ж знав, що мій батько може так палко горіти якоюсь справою? З самого початку зустрічі вони з Клеріваном безперервно сперечалися щодо багатьох питань. Якщо мій батько був полум’я, то Клеріван — льодом. Він спокійно та прямолінійно спростовував батькові ідеї. Саме тому вони так добре одне одному підходили. Помітивши, що я знудилася, Клеріван та батько спинилися. — Зробімо перерву. Мій батько зітхнув, потираючи очі. Він здавався виснаженим, тому я підійшла та обережно спитала: — Тату, все добре? Він ледве розсміявся та посадив мене до себе на коліна. — Тіє. — Так? — Чи впорається тато? Що ж, справа, яку він започаткував, була сильно непритаманною батьковому характеру. Проєкт із короєвої тканини вже існував у моєму минулому житті, тому я могла чимось зарадити, але не зараз. Цей проєкт від самого початку й до кінця був під владою мого батька, навіть Володар не мав до нього ніякого стосунку. Він не використовував гроші Ломбарді, лише той статок, який сам встиг накопичити. Звісно, навіть якщо ця справа зазнає краху, це не сильно вплине на нас, адже ми Ломбарді, а, значить, автоматично забезпечені до кінця життя. — Збадьорися, тату, — я погладила батькове плече й захоплено підняла руки: — Тільки подумай, одяг уже готовий, аби його носили! Так круто звучить! Так, справа, яку починав мій батько — продаж готового одягу. Ця ідея прийшла йому на думку під час розроблення прототипів із короє-бавовнової тканини, які пізніше розійшлися на подарунки шляхтам. Ви можете подумати, що це абсолютно звичайна ідея, але річ у тім, що тут ще не існувало концепту продажу готового одягу. Зазвичай люди ходили до ательє, аби їм пошили вбрання. Це доволі зручно для покупця: я можу викликати до себе професійних кравців та дизайнерів із багаторічним досвідом і замовити вбрання, яке забажаю, з тих матеріалів, які хочу. А зважаючи, що мірки братимуть безпосередньо з мене, не варто буде хвилюватися, чи буде воно мого розміру. Втім, це завжди було дуже дорого. Аристократи, що не настільки фінансово незалежні, як ми, сильно цінували свій одяг. Особливо це стосувалося барвистих та легких суконь для бенкетів чи світських заходів, адже матеріали були не з дешевих. І якщо навіть шляхта переймалася цим, можете уявити становище простолюдин. Ті, хто при грошах — могли піти до ательє для простолюдин, але решта виготовляла вбрання в домашніх умовах. Швацькі навички матері визначали якість вбрання всіх домочадців. Я також чула, що простолюдини не перуть одяг, адже бояться, що так він швидше протреться. Зважаючи на все це, ідея мого батька була абсолютно новаторською. Тож коли я про неї почула, то першою ж моєю думкою було те, що батько — геній. Адже побачити спосіб рішення вже установлених процесів — надзвичайно важко. Навіть якщо Клеріван в останню мить приєднався до ініціативи, останнє слово лишалося за батьком. — Більше не можна відкладати встановлення ціни, — сказав Клеріван, тим самим завершуючи перерву. — Треба взяти до уваги багато показників, таких як: кошт праці ремісників, кошт тканини та виготовлення візерунків, а також витрати на забудову. Я підвелася з батькових колін та сіла в крісло поруч, щоб не заважати їхній розмові. Тоді наші з Клеріваном погляди зустрілися. Це не було чимось незвичним, але він дивився на мене якось інакше. Втім, це тривало лиш якусь мить, і варто було йому кліпнути, як усе повернулося в норму. Мені здалося? — Ґалагане, будь ласка, уважно мене вислухайте, — сказав він, переводячи погляд із мене на батька. — Коли я сказав, що магазин варто розмістити на ринку Геслот, а не Седакюні, я робив це з урахуванням того, що простолюдини будуть відкритішими до нового способу придбання одягу, ніж аристократи. — Але… — Цей проєкт варто спрямувати на тих, хто бажає розкоші, навіть якщо це поміж простолюдин. Га? Зачекайте. Я приголомшено глянула на Клерівана. Але це не так? Втім, Клеріван був абсолютно серйозним, і мій батько теж це помітив. Він задумався. — Розкіш… Ні, батьку! Це не воно! — Так, цей бізнес має бути спрямовано на тих, хто користується ринком Геслот, але водночас не пошкодує витратити гроші на щось нове. Що з Клеріваном?! Він зламався, несіть нового! — Але в такому випадку доведеться підняти ціну… — відповів батько. Ото ж бо! Цільовою авдиторією цього проєкту має стати середній клас простолюдинів, отже, ціна теж має бути якомога меншою. Вони залюбки витратять трохи грошей, аби уникнути клопоту робити собі одяг власноруч, але заможні простолюдини радше нададуть перевагу виготовленому на замовлення одягу. Для особливих подій готовий одяг навряд чи підійде, але покупець запросто придбає його для щоденного носіння, не переймаючись, що такий дизайн може трапитися ще в когось. — Подумайте над цим. Клеріване, я тобі вірила! Чому ти намагаєшся збити мого батька з правильного шляху?! Я чекала кінця їхньої розмови. Можливо, батько або Клеріван помітять недоліки такого підходу… Але відкривши рота після глибокої задуми, батько сказав: — Тоді все ж варто підняти ціну… — Мені б це не сподобалося! — квапливо вигукнула я, і він вражено глянув на мене. Вороття немає, тож я продовжила: — Що, як хтось носитиме той же одяг, що і я? Тоді я краще піду й куплю сукню, яка буде тільки моєю! — Он як? — Тому я, як завжди, піду до ательє. Він кивнув. — Розумію. — Тому я хотіла б низьку ціну, щоб я могла носити одяг і не турбуватися про таке, — я хотіла, як завжди, лише підказати, але не можна було ризикувати, аби все знову пішло не так, як слід. Тож я також впевнено спитала: — Серед простолюдин більше людей без грошей, ніж багатих, хіба ні? Іншими словами, ринок також більший. Звісно, після продажу одягу прибуток може здатися не таким уже й великим, але не варто ним нехтувати. Адже простолюдинам готовий одяг однозначно пристане до душі. — Гадаю, у словах Флорентії є сенс. Що скажете, Клеріване? — батько розвернувся до Клерівана. Я теж розвернулася. І тоді побачила. Як обличчям Клерівана повільно простягається усмішка. Це не була ледь помітна усмішка, яка за мить сходить нанівець, і не звична холодна насмішка. Це була широка та щира радісна усмішка. — Пане Клеріване? — розгублено спитав батько. Я теж була здивована. Вперше за два життя я бачила, аби Клеріван Фелет так усміхався. Ні, навіть у найсміливіших мріях я не могла собі уявити таку сяючу усмішку на його обличчі. Він усе ще всміхався, зовсім не зважаючи на наш подив. Водночас дивився він на мене. Вражена його мальовничою усмішкою, я навіть не встигла як слід все обдумати, коли Клеріван несподівано підвівся зі свого місця та підійшов до мене. Здриг. Здивована, я застигла на мить, але ніяк не пручалася. Клеріван підійшов та опустився переді мною на коліна, опускаючи голову. І перш ніж мій збентежений батько встиг щось сказати, кінчики пальців Клерівана торкнулися моїх туфель. Точніше, стрічки на них. Я навіть не помітила, як вона розв’язалася. Нічого не кажучи, Клеріван своїми довгими блідими пальцями зав’язав гарний міцний бант. — Ах, дякую… Він підняв на мене погляд, і з тою ж усмішкою тихо сказав: — Гарно сказано, юна пані. Його погляд на мене був таким глибоким та вдумливим, що я відчула, як мить тому в Клерівані щось змінилося. А я не здатна була відірвати очей.  

Читати


Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!