Володар Ділард, що наразі займався загальним управлінням в Ломбарді, спозаранку прибув до маєтку за покликом Володаря. Рід Ділардів поколіннями був васалами Ломбарді. Важко було переоцінити їхню вірність. Був навіть жарт, в ньому говорилося, ніби для Ділардів існує лише один імператор — Ломбарді.

— Давно вас тут не було, Роменсе, — з ґанку привітав його дворецький.

— Ми прямуємо до офіса Володаря?

— Ні. Сьогодні вас покликали до зали засідань.

— Зали засідань? Гм-м, — задумливо відповів чоловік, потираючи свою коротку бороду.

Загальний керівник Ломбарді вже був доволі старим, але все ще сповненим життя та працьовитим, тож більшість контрактів та фінансів проходили через його руки. Його робота зовсім не потребувала особистої зустрічі з Володарем, тож, звісно, він був дуже збентежений тим, як раптово його викликали, і не міг перестати думати щодо того, що ж могло трапитися.

Діставшись кімнати засідань, він звернувся до помічника:

— Чи вже є там хтось, окрім мене?

Той відповів з ледь помітною усмішкою:

— На цей час вже прибули Бреї, Геріни, Білкі, Дівони та Вери. Ви останній, Роменсе.

Ділард ще дужче розгубився. Всі родини, які назвав помічник, служили Ломбарді на рівні з Ділардами і завідували основними справами: банківською справою, освітою, транспортуванням, агрокультурою та архітектурою.

Чоловік квапливо відчинив двері до зали засідань.

Першим його привітав володар Герін:

— О, давно не бачилися.

— Ви знаєте, що в біса відбувається?

Однак всі лише похитали головами. Тож Роменс знайшов вільне місце, опустився на нього й поставив те ж питання першому сину Бреїв, що сидів поруч.

Втім, відповідь виявилася тою ж:

— Я також не знаю. Вчора мене раптом викликали…

— Мене також. Це рідкість, щоб нас ось так скликали…

Роменс мав рацію. Всі вони збиралися разом хіба що на новорічне святкування чи святковий бенкет на честь дня народження Лулака.

Тоді двері знову відчинилися, і до приміщення зайшла ще одна людина.

— Невже навіть ви, Клеріване?

Це був заспаний Клеріван.

Лише мить оглянувши залу, Клеріван підійшов до Роменса та сів поруч.

— Давно не бачилися, Клеріване, — тихо привітався той, лише на мить здивувавшись появі чоловіка.

Стомлено потираючи очі, Клеріван тихо відповів:

— Так, батьку.

Прізвище «Фелет» дісталося Клерівану від матері. Він був позашлюбним сином, що ріс та жив окремо від родини Ділард. Васали ліворуч, яким були відомі стосунки між чоловіками, вдали, ніби не почули їхнього вітання.

Незабаром двері знову відчинилися і до зали засідань увійшов Лулак Ломбарді.

Всі, крім старого володаря Вера, підхопилися з місць на знак привітання. 

Лулак розсміявся і жестом сказав їм сідати.

— Отже, всі зібралися.

Напротивагу тому, що всі очікували, він вдоволено всміхався. Але через це васали стали ще більш підозрілими.

— Причина, чому я зібрав вас всіх сьогодні…

Між ними запанувала напруга.

Лулак махнув рукою, і увійшов помічник, несучи щось на таці.

Солодко.

Перед кожним поставили невеличкі коробочки. Всі вони були зав’язані червоною стрічкою, тож вміст їх важко було вгадати.
— Гм-м? Що це за запах? — спитав Ділард, обережно нахиляючись до коробочки.

— Пахне добре, але я ще ніколи не відчував такого запаху.

— Погоджуюся.

Більш нетерплячі вже відкрили коробочки і навіть трохи їх потрясли.

— …Ось чому я зібрав вас сьогодні, — з усмішкою спостерігаючи за ними, сказав Лулак.

— Це ліки?.. — спитав Ділард, судячи з гіркого запаху.

Васали переглянулися.

— Можна відкрити? — запитав Клеріван.

Лулак спокійно кивнув, а тоді заговорив до васалів, які вже з цікавістю розв’язували стрічки:

— Це універсальна мазь, яку потрібно наносити на хворе місце. Особливо ефективна проти болю у м’язах та хворих суглобів, як у мене.

— Хо…

З віком у васалів з’явилося принаймні одне-два хворих місця, тож дивилися вони на мазь з певним захопленням.

— О! Але, чув, таке не можна наносити пошкоджену шкіру чи криваві рани! — піднявши вказівний палець твердо зауважив володар Дівон, а тоді тихо спитав: — Але чому…

Лулак ще ширше всміхнувся, ніби тільки й очікував на це питання.

— Чи знаєте ви, хто виготовив цю мазь?

— Що ж, ну…

— Моя онука!

І зовсім скору залу заповнив Лулаковий сміх.

— Онука?

Нинішнє третє покоління Ломбарді було ще дуже молодим. Найстаршій, Лорейн, було всього одинадцять. Але це виготовила саме онука Володаря Ломбарді. Всі задумалися, чи немає раптом у Лулака дорослої онуки, про яку вони не знали.

Тоді Клеріван тихо спитав:

— Пані Флорентія?

Лулак, чиї плечі тремтіли від сміху, припинив реготати та глянув на чоловіка. Васали з лівого боку від нього загомоніли:

— Якщо це Флорентія, невже Ґалаганова?..

— Але вона така юна…

Всі вони хотіли знати, чи не жарт це випадково від їхнього Володаря. Раптом Лулак знову розреготався, але коли всі вже хотіли зітхнути, гадаючи, що це таки був жарт, він додав:

— Я не жартую. Це справді зробила моя онука Флорентія. Разом із науковицею на ім’я Естера, яка цього року пішла до академії з моєю рекомендацією.

— А-а, разом з науковицею!

— Ха-ха-ха! То це була співпраця!

Тоді вже й решта розсміялася.

Зрештою, навіть якщо це зробила дитина, чого тут дивуватися, якщо до справи приклала руку видатна науковиця? Певно, дівчинка просто обрала колір стрічки.

Саме так думали васали.

— З наступного місяця ми серйозно займемося продажем цього продукту. Гадаю, він розходитиметься швидше, ніж свіжа випічка!

— Гадаю, Володар дуже пишається своєю онукою! — розсміявся володар Герін.

— Не знаю, чи повірите ви мені на слово, але вам варто було бачити, як моя онука прийшла до мене обговорювати умови продажу цієї мазі!

— Вона прийшла обговорювати умови? З Володарем?

Його слова лишили на них неповторне враження. Всі вони були вже давно були знайомі, тому й могли ось так сидіти, жартувати й балакати. Але звичайна дитина завжди плакала в присутності Лулака. То щоб дитина, ще й вела з Володарем перемовини?..

— Флорентія зовсім мене не боїться. Вона дуже самовпевнена дівчинка.

— Хо… Неймовірно.

Вони здивувалися так само як при словах, що Флорентія виготовила цю мазь. Вони завагалися, чи варто казати «ого, вона не боїться Володаря, при тому, що ще зовсім дитина».

— Ніколи не думав, що побачу, як Володар настільки пишається своїми онуками,  — з усмішкою сказав володар Вер, найстарший з васалів. Серед присутніх він мав найближчі стосунки з Лулаком.

І хоч це могло прозвучати для когось, як насмішка, чоловік лише добродушно засміявся. Адже він так хвилювався, що щось трапилося, що щодуху примчав сюди на кареті тільки задля того, аби отримати мазь від онуки володаря. Зазвичай він був холодним і стриманим, але зараз вдумливо дивився на пакуночок, гадаючи, що ж побачить всередині. А тоді потягнув за край червоної стрічки.

Вони були зовсім такого ж кольору, як ті, що Флорентія носила найчастіше.

— Клеріван, що скажеш? — зацікавлено спитав Ділард, спостерігаючи за сином. — Гадаю, ти думаєш про те ж, про що і я та всі присутні.

Клеріван підвів очі на васалів, що розслаблено сміялися між собою, повсякчас зустрічаючись поглядами.

Всі мали б гадати, чому Володар зібрав їх всіх та показує їм мазь. Але в Ломбарді розуміти наміри Володаря без зайвих слів було звичною частиною роботи васалів. Могло б здатися, що всі бездумно базікають, але це було зовсім не так.

— Батьку, ви задумалися «Як і коли краще розповсюдити цю мазь серед верхівки Ломбарді»?

Ділард кивнув, знизуючи плечима, мов його спіймали на гарячому.

— Крім цього…

Клеріван знову поглянув на стрічку. Чуття підказувало йому: «спостерігай за власницею червоної стрічки». Чоловік обережно взяв баночку ліків до рук.

***

Заняття закінчилося.

— Флорентіє, я думаю тобі дуже пасує червоний, — м’яко всміхнулася Лорейн, вплітаючи мені в волосся червону стрічку.

— А тобі — білий.

І це були не просто слова. Чи було це через те, що Лорейн мала бліду білу шкіру та блакитні очі, притаманні Анґенасам, але білий й справді дуже їй личив.

— Дякую… — зашарілась вона, хоча перша зробила мені комплімент.

Лорейн була доброю, невинною та чутливою дитиною, зовсім не схожою на Бельзака, попри те, що пішли вони від одних батьків. Вона була квіткою, надто прекрасною, аби зав’янути через брак любові десь далеко від дому.

Думаючи про це, я сказала:

— Хіба тобі не подобаються ляльки? Мені подарували кілька на дні народженні, але я їх зовсім не люблю. Хочеш, подарю тобі, Лорейн?

— Правда? Вау, дякую! — щасливо всміхнулася вона.

Я так всміхнулася б хіба що на золотий злиток.

— А я? Я?

— І мені подаруй щось, Тіє! — заволали близнюки, допомагаючи мені прибрати книжки та подушки.

— Добре, я подумаю.

Звісно, у мене була лише одна причина ось ні про що балакати з дітьми.

— Ха-ах, — вдавано позіхнула я, непомітно дивлячись назад.

Клеріван так пильно спостерігав за мною, що, здавалося, ось-ось пропалить в мені дірку. На початку і протягом усього заняття він за будь-якої нагоди ставив мені різні питання.

А коли клас закінчився, він продовжив так само ретельно слідкувати за мною.

Це мене бентежило. Але не могла ж я сказати «Вибачте, не дивіться на мене, будь ласка, бо у мене таке відчуття, ніби я зараз вмру».

Адже я невинна дівчинка, що нічого не знає, невинне дитятко…

І якраз коли я, як мантру, повторювала собі це, хтось поплескав мене по плечі.

— Ва, яка несподіванка!

— Чому ви так здивовані?

Це був Клеріван.

— Ну, ви щойно були там. Т-тож що ви хотіли, вчителю? — спитала я, вичавлюючи з себе усмішку.

— Ходімо зі мною.

— Га?

Лорейн та близнюки, що стояли поруч, теж розгублено нахили голови.

Отже, мені не здалося.

— Я сказав вам піти зі мною, Флорентіє.

Що я вже зробила не так?