Серце гупало в грудях. Перш ніж зайти до дідусевого офісу, я спробувала заспокоїтися. На щастя, погода була дуже вдалою: хмарно, збиралося на дощ.

— О-хо-хо, невже це моя онученька прийшла? — побачивши мене, дідусь широко розкрив свої обійми.

— Дідусю! — підбігла я, кидаючись до його рук.

Дивлячись на нас, Брошуль м’яко засміявся. Певно, він вперше бачив дідуся таким.

Що ж, я його розуміла. Лулак Ломбарді дуже рідко показував цю свою сторону. Певно, він дуже здивувався, якби дізнався, якою я була в минулому житті.

Я відійшла від дідуся і привіталася з Брошулєм:

— Вітаю, дідусю-бібліотекарю.

— Ха-ха, давно не бачилися, пані Флорентіє.

З того часу, як мій батько почав активно вести різні проєкти, у мене рідко була можливість завітати до бібліотеки, тож, схоже, він був мені радий.

— Я не знав, що отримати рекомендацію хотіла саме леді, — сказав Брошуль.

— Це не мені рекомендація, а Естері. Вона вчиться у лікаря О’Мелі.

— А, знаю. Вона все ще юна, але однозначно дуже розумна дівчинка.

— Так! Естера багато знає про трави. Тому сьогодні я принесла вам ліки, які зробила Естера!

Я витягнула зі своє маленької сумочки коробочку.

— Гм-м? Це від нього такий своєрідний запах? — спитав дідусь, принюхуючись.

Він з нетерпінням чекав, поки я розкрию, що ж це таке я принесла. Звісно, я не планувала одразу ж вгамовувати його цікавість.

Натомість я відкрила кришечку і підійшла до Брошуля.

— У вас дуже болять пальці?

— Гм-м? Звідки вам відомо? — вражено спитав Брошуль.

У людей, що займаються важкою роботою, з віком грубішають руки. Очевидно, що у нього були мозолі.

— Це Естера сказала! Що у тих, хто багато пише, як дідусі, часто болять суглоби пальців! — віддавши всі лаври Естері, я зачерпнула трохи мазі. — Ручку, будь ласка.

Брошуль зиркнув на дідуся, але подав хвору руку.

Його пальці були трохи вигнуті від великої кількості письма, тож я обережно нанесла мазь на кожен його палець.

Реакція не змусила довго на себе чекати.

— Хо? — здивовано вимовив пан Брошуль, дивлячись то на пальці, то на ліки.

— Як почуваєтеся?

— Через погано погоду біль погіршився… Але…

Я не жаліла мазі і добре втерла її в сугроби, тож ефект був відчутний майже одразу. Насправді й не потрібно було стільки її використовувати, але дивлячись на його руки, я просто не втрималася.

В минулому житті єдиним притулком для мене виявилися книги. Брошуль завжди допізна лишався в бібліотеці, щоб я могла почитати, а коли я чогось не розуміла, він спокійно роз’яснював мені все.

Можливо, це було замаленька подяка для того, хто обіймав посаду бібліотекаря, але ця дрібниця стала для мене великою втіхою. Це був мій спосіб завдячити Брошулю за все.

— Ось і все, готово! Що скажете, дідусю-бібліотекарю?

— Прохолодне відчуття. Завдяки ньому я майже не відчуваю болю, тому ліки доволі корисні… Гей, а це не?.. — він принюхався до запаху від своїх рук. Мабуть, помітив аромат гіпсі.

— Флорентіє, — гукнув мій дідусь, тупо дивлячись на Брошуля. — А як щодо дідуся?

Можливо, він приревнував мене. Це мене насмішило, але я поквапилася до дідуся з маззю, щоб він не засмучувався.

Я підійшла і впевнено сказала:

— Колінку!

— Га?

— Дідусю, колінку, будь ласка!

— Як ти дізналася, що мені зле в колінах? — вражено спитав дідусь.

— Ти іноді стукаєш по ним отак, — сказала я, повторюючи рух, який вже увійшов йому у звичку.

— Флорентіє…

Він кілька секунд мовчки дивився на мене. Схоже, його вразило, що я помітила його біль.

— Ну ж бо, дідусю!

Під дією мого напору дідусь слухняно припідняв поділ свого одягу, виставляючи праве коліно. Я нанесла на нього добру кількість мазі, м’яко втираючи її у шкіру.

На відміну від Брошуля, дідусь мовчав.

Він дивився на своє коліно, ледь помітно суплячись.

— Це… — зрештою серйозно вимовив він. Він кілька разів поворухнув хворим коліном і розгублено глянув на мене: — Це… що це, Флорентіє?

— Ліки, зроблені Естерою!

— Що ж це за ліки такі…

Дідусь здивовано зігнув та розігнув коліно. Схоже, він теж майже не відчував болю завдяки охолоджувальному ефекту.

— Естера трошки вдосконалила ліки, які передавалися в її родині! Що скажеш, дідусю? — з його виразу і так була очевидно відповідь, але я уточнила: — Як тобі, дідусю?

Дідусь кивнув.

— Якщо вона здатна виготовити такі ліки, вона заслуговує моєї рекомендації.

— З нетерпінням чекаю, які результати покаже юний талант при дослідженнях у добре облаштованій академії, — відповів Брошуль з усмішкою.

Вони були так серйозно налаштовані, що, певно, написали б Естері всі десять рекомендацій, якщо потрібно було б.

— Певно, Естері знадобиться стипендія. На дослідження та прожиття!

— Згоден, — погодився дідусь.

Добре, значить, мені не доведеться спонсорувати Естеру з власної кишені. Але я все одно була готова їй допомогти, якщо знадобиться.

Але ще не все було закінчено.

Дідусь заворожено потягнувся до баночки з маззю, але я лише закрила її кришкою, тримаючи при собі.

— Флорентіє? — ніяково спитав він.

— Естера сказала, що його дуже легко виготовляти, — усміхнулася я.

— Такі ліки легко виготовити? — схоже, його добряче шокувало таке одкровення.

— Тому вона сказала, що хоче дати ці ліки дідусю та пану Брошулю як подяку за рекомендацію…

Як і очікувалося.

— Ха-ха, яка мила дитина! — широко всміхнувся дідусь.

Пан Брошуль теж щасливо розсміявся, потираючи бороду.

Бачачи їх реакції, я ніби ненароком додала:

— Думаєте, іншим теж сподобається?

Мій дідусь враз затих, зустрічаючись зі мною поглядом.

Я знала, що зараз відбувалося у нього в голові. Чисельні розрахунки.

Тоді дідусь всміхнувся:

— Звісно. Гадаю, дуже багатьом сподобаються ці ліки.

***

— Тоді я передам Естері радісні новини! Бувайте! — ввічливо попрощалася Флорентія і енергійно пішла геть.

Ще деякий час з коридору було чутно її легкі квапливі кроки. Певно, вона побігла до Естери.

— Дуже дивні ліки.

Брошуль відкрив коробочку, яку Флорентія йому лишила, і глянув на помаранчеву мазь всередині.

Щойно вона опинилася його шкіри, біль в суглобах, яка так довго його мучила, зникла під холодною дією ліків. І, судячи з пояснення Флорентії, полегшенням болю все не обмежувалося, адже для виготовлення використовувалися трави, які мали загоювальний ефект, тож ця мазь вбивала двох зайців одним махом.

Брошуль раптом усвідомив дещо дивне. З того моменту як Флорентія пішла, Лулак не вимовив ані слова.

— Володарю? — обережно спитав він.

Як раптом…

— Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом Лулак, лякаючи цим Брошуля. Його плечі тремтіли від сильного сміху. — Я думав, в моєму віці мене вже неможливо здивувати!

Він ще раз згадав, як Флорентія впевнено говорила з ними.

«Два рекомендаційних листи і стипендії недостатньо. Дайте їй відсоток від продажу ліків».

Це була одна з умов Флорентії. Дуже виправдана, варто визнати, адже ці чарівні ліки розробила саме Естера, тож звісно вона мала б отримати свій відсоток.

Сумлінний торговець виставив таку умову, чітко давши зрозуміти, що перемовин не буде. Що Лулаку лишалося, окрім як прийняти її?

Хто ще міг проявляти такі неймовірні здібності, крім його власної онуки?

Хоча якби хтось інший розказав би йому про це, він би не повірив.

Можливо?

Думки, які Лулак весь час намагався стримувати, повернулися з новою силою.

— Брошулю.

— Так, Володарю?

— Хіба наша Флорентія не розумниця?

Брошуль розсміявя та кивнув.

— Ломбарді чекає світле майбутнє.

— Точно. Майбутнє Ломбарді.

Можливо, дивно було таке казати про восьмирічну дитину, однак Лулак ніяк не міг відірвати погляду від баночки з маззю перед собою.

***

Настав день від’їзду Естери. Всього за кілька днів після моєї розмови з дідусем.

Дідусь не скупився на спонсорство. Він сказав, що не може дозволити Естері жити в гуртожитку, маючи при собі рекомендацію від Ломбарді, тож він купив їй будинок неподалік академії. До того ж він отримав особистий дозвіл від декана на те, щоб Естера приїхала трохи раніше від інших, щоб завчасно пристосуватися до нового життя. Тепер Естері лишалося тільки сумлінно працювати і чекати, поки гроші з продажу мазі перетворюватимуться на її статок у банку Ломбарді.

Всі валізи були вже спаковані. Кучер сидів, з готовністю тримаючи поводи коней. Естера прощалася зі мною зі сльозами на очах.

— Як я можу завдячити вам, пані Флорентіє?

— Ах, цю можливість Естера заробила власними силами, — з усмішкою відповіла я.

Але вона похитала головою і схлипнула:

— Якщо я можу якось відплатити вам за вашу підтримку…

Я глянула на неї й спитала:

— Ти впевнена, Естеро?

— Звісно! Будь ласка, просіть будь-що, пані!

Її зворушили мої слова. Я завагалася.

— Тоді, Естеро, у мене є одне прохання. Але воно не маленьке.

Це питання життя і смерті для мого батька, Ґалагана Ломбарді.

— На території академії є лікарська трава під назвою «Ро». Зроби з її допомогою ліки проти тленбрю.

— Ліки проти тленбрю… — голос Естери зірвався. — Звідки леді знає, що для ліків потрібна трава розет?..

Я не відповіла.

— Пані…

Ми мовчки дивилися одне одному в очі. Спочатку вона вагалася, але скоро переповнилася рішучістю. Схоже, вона знайшла свою відповідь.

Естера спитала:

— Чи здатна я зробити ліки для настільки рідкісної хвороби?

«Я сумніваюся, що здатна на такі успіхи».

Я розуміла, що це неймовірний тягар для тої, хто тільки-но вперше їде в академію.

Але я відповіла, не відриваючи від неї погляду:

— Угу, Естера здатна. Ти можеш зробити ліки.

Тому що ти і є та, хто розробить ці ліки.

Рівно за три роки після смерті мого батька я почула ім’я науковиці Естери, що свого часу навчалася у Ломбарді. Це була новина про те, що їй вдалося розробити ліки проти тленбрю завдяки траві під назвою ро.

Однак в цьому житті ми мусимо за будь-яку ціну зробити їх швидше. Ось чому я й дала підказку про інгредієнти.

— Естеро, тобі однозначно вдасться.

Саме тому я з себе вискакувала, аби якнайшвидше відправити Естеру до академії.

______
Прим. Maids: Нам терміново потрібні перекладачі! Якщо ви хочете спробувати свої сили або вже маєте досвід, пишіть в телеграм (@NAH_v1p3r).