Серце гупало в грудях. Перш ніж зайти до дідусевого офісу, я спробувала заспокоїтися. На щастя, погода була дуже вдалою: хмарно, збиралося на дощ.

— О-хо-хо, невже це моя онученька прийшла? — побачивши мене, дідусь широко розкрив свої обійми.

— Дідусю! — підбігла я, кидаючись до його рук.

Дивлячись на нас, Брошуль м’яко засміявся. Певно, він вперше бачив дідуся таким.

Що ж, я його розуміла. Лулак Ломбарді дуже рідко показував цю свою сторону. Певно, він дуже здивувався, якби дізнався, якою я була в минулому житті.

Я відійшла від дідуся і привіталася з Брошулєм:

— Вітаю, дідусю-бібліотекарю.

— Ха-ха, давно не бачилися, пані Флорентіє.

З того часу, як мій батько почав активно вести різні проєкти, у мене рідко була можливість завітати до бібліотеки, тож, схоже, він був мені радий.

— Я не знав, що отримати рекомендацію хотіла саме леді, — сказав Брошуль.

— Це не мені рекомендація, а Естері. Вона вчиться у лікаря О’Мелі.

— А, знаю. Вона все ще юна, але однозначно дуже розумна дівчинка.

— Так! Естера багато знає про трави. Тому сьогодні я принесла вам ліки, які зробила Естера!

Я витягнула зі своє маленької сумочки коробочку.

— Гм-м? Це від нього такий своєрідний запах? — спитав дідусь, принюхуючись.

Він з нетерпінням чекав, поки я розкрию, що ж це таке я принесла. Звісно, я не планувала одразу ж вгамовувати його цікавість.

Натомість я відкрила кришечку і підійшла до Брошуля.

— У вас дуже болять пальці?

— Гм-м? Звідки вам відомо? — вражено спитав Брошуль.

У людей, що займаються важкою роботою, з віком грубішають руки. Очевидно, що у нього були мозолі.

— Це Естера сказала! Що у тих, хто багато пише, як дідусі, часто болять суглоби пальців! — віддавши всі лаври Естері, я зачерпнула трохи мазі. — Ручку, будь ласка.

Брошуль зиркнув на дідуся, але подав хвору руку.

Його пальці були трохи вигнуті від великої кількості письма, тож я обережно нанесла мазь на кожен його палець.

Реакція не змусила довго на себе чекати.

— Хо? — здивовано вимовив пан Брошуль, дивлячись то на пальці, то на ліки.

— Як почуваєтеся?

— Через погано погоду біль погіршився… Але…

Я не жаліла мазі і добре втерла її в сугроби, тож ефект був відчутний майже одразу. Насправді й не потрібно було стільки її використовувати, але дивлячись на його руки, я просто не втрималася.

В минулому житті єдиним притулком для мене виявилися книги. Брошуль завжди допізна лишався в бібліотеці, щоб я могла почитати, а коли я чогось не розуміла, він спокійно роз’яснював мені все.

Можливо, це було замаленька подяка для того, хто обіймав посаду бібліотекаря, але ця дрібниця стала для мене великою втіхою. Це був мій спосіб завдячити Брошулю за все.

— Ось і все, готово! Що скажете, дідусю-бібліотекарю?

— Прохолодне відчуття. Завдяки ньому я майже не відчуваю болю, тому ліки доволі корисні… Гей, а це не?.. — він принюхався до запаху від своїх рук. Мабуть, помітив аромат гіпсі.

— Флорентіє, — гукнув мій дідусь, тупо дивлячись на Брошуля. — А як щодо дідуся?

Можливо, він приревнував мене. Це мене насмішило, але я поквапилася до дідуся з маззю, щоб він не засмучувався.

Я підійшла і впевнено сказала:

— Колінку!

— Га?

— Дідусю, колінку, будь ласка!

— Як ти дізналася, що мені зле в колінах? — вражено спитав дідусь.

— Ти іноді стукаєш по ним отак, — сказала я, повторюючи рух, який вже увійшов йому у звичку.

— Флорентіє…

Він кілька секунд мовчки дивився на мене. Схоже, його вразило, що я помітила його біль.

— Ну ж бо, дідусю!

Під дією мого напору дідусь слухняно припідняв поділ свого одягу, виставляючи праве коліно. Я нанесла на нього добру кількість мазі, м’яко втираючи її у шкіру.

На відміну від Брошуля, дідусь мовчав.

Він дивився на своє коліно, ледь помітно суплячись.

— Це… — зрештою серйозно вимовив він. Він кілька разів поворухнув хворим коліном і розгублено глянув на мене: — Це… що це, Флорентіє?

— Ліки, зроблені Естерою!

— Що ж це за ліки такі…

Дідусь здивовано зігнув та розігнув коліно. Схоже, він теж майже не відчував болю завдяки охолоджувальному ефекту.

— Естера трошки вдосконалила ліки, які передавалися в її родині! Що скажеш, дідусю? — з його виразу і так була очевидно відповідь, але я уточнила: — Як тобі, дідусю?

Дідусь кивнув.

— Якщо вона здатна виготовити такі ліки, вона заслуговує моєї рекомендації.

— З нетерпінням чекаю, які результати покаже юний талант при дослідженнях у добре облаштованій академії, — відповів Брошуль з усмішкою.

Вони були так серйозно налаштовані, що, певно, написали б Естері всі десять рекомендацій, якщо потрібно було б.

— Певно, Естері знадобиться стипендія. На дослідження та прожиття!

— Згоден, — погодився дідусь.

Добре, значить, мені не доведеться спонсорувати Естеру з власної кишені. Але я все одно була готова їй допомогти, якщо знадобиться.

Але ще не все було закінчено.

Дідусь заворожено потягнувся до баночки з маззю, але я лише закрила її кришкою, тримаючи при собі.

— Флорентіє? — ніяково спитав він.

— Естера сказала, що його дуже легко виготовляти, — усміхнулася я.

— Такі ліки легко виготовити? — схоже, його добряче шокувало таке одкровення.

— Тому вона сказала, що хоче дати ці ліки дідусю та пану Брошулю як подяку за рекомендацію…

Як і очікувалося.

— Ха-ха, яка мила дитина! — широко всміхнувся дідусь.

Пан Брошуль теж щасливо розсміявся, потираючи бороду.

Бачачи їх реакції, я ніби ненароком додала:

— Думаєте, іншим теж сподобається?

Мій дідусь враз затих, зустрічаючись зі мною поглядом.

Я знала, що зараз відбувалося у нього в голові. Чисельні розрахунки.

Тоді дідусь всміхнувся:

— Звісно. Гадаю, дуже багатьом сподобаються ці ліки.

***

— Тоді я передам Естері радісні новини! Бувайте! — ввічливо попрощалася Флорентія і енергійно пішла геть.

Ще деякий час з коридору було чутно її легкі квапливі кроки. Певно, вона побігла до Естери.

— Дуже дивні ліки.

Брошуль відкрив коробочку, яку Флорентія йому лишила, і глянув на помаранчеву мазь всередині.

Щойно вона опинилася його шкіри, біль в суглобах, яка так довго його мучила, зникла під холодною дією ліків. І, судячи з пояснення Флорентії, полегшенням болю все не обмежувалося, адже для виготовлення використовувалися трави, які мали загоювальний ефект, тож ця мазь вбивала двох зайців одним махом.

Брошуль раптом усвідомив дещо дивне. З того моменту як Флорентія пішла, Лулак не вимовив ані слова.

— Володарю? — обережно спитав він.

Як раптом…

— Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом Лулак, лякаючи цим Брошуля. Його плечі тремтіли від сильного сміху. — Я думав, в моєму віці мене вже неможливо здивувати!

Він ще раз згадав, як Флорентія впевнено говорила з ними.

«Два рекомендаційних листи і стипендії недостатньо. Дайте їй відсоток від продажу ліків».

Це була одна з умов Флорентії. Дуже виправдана, варто визнати, адже ці чарівні ліки розробила саме Естера, тож звісно вона мала б отримати свій відсоток.

Сумлінний торговець виставив таку умову, чітко давши зрозуміти, що перемовин не буде. Що Лулаку лишалося, окрім як прийняти її?

Хто ще міг проявляти такі неймовірні здібності, крім його власної онуки?

Хоча якби хтось інший розказав би йому про це, він би не повірив.

Можливо?

Думки, які Лулак весь час намагався стримувати, повернулися з новою силою.

— Брошулю.

— Так, Володарю?

— Хіба наша Флорентія не розумниця?

Брошуль розсміявя та кивнув.

— Ломбарді чекає світле майбутнє.

— Точно. Майбутнє Ломбарді.

Можливо, дивно було таке казати про восьмирічну дитину, однак Лулак ніяк не міг відірвати погляду від баночки з маззю перед собою.

***

Настав день від’їзду Естери. Всього за кілька днів після моєї розмови з дідусем.

Дідусь не скупився на спонсорство. Він сказав, що не може дозволити Естері жити в гуртожитку, маючи при собі рекомендацію від Ломбарді, тож він купив їй будинок неподалік академії. До того ж він отримав особистий дозвіл від декана на те, щоб Естера приїхала трохи раніше від інших, щоб завчасно пристосуватися до нового життя. Тепер Естері лишалося тільки сумлінно працювати і чекати, поки гроші з продажу мазі перетворюватимуться на її статок у банку Ломбарді.

Всі валізи були вже спаковані. Кучер сидів, з готовністю тримаючи поводи коней. Естера прощалася зі мною зі сльозами на очах.

— Як я можу завдячити вам, пані Флорентіє?

— Ах, цю можливість Естера заробила власними силами, — з усмішкою відповіла я.

Але вона похитала головою і схлипнула:

— Якщо я можу якось відплатити вам за вашу підтримку…

Я глянула на неї й спитала:

— Ти впевнена, Естеро?

— Звісно! Будь ласка, просіть будь-що, пані!

Її зворушили мої слова. Я завагалася.

— Тоді, Естеро, у мене є одне прохання. Але воно не маленьке.

Це питання життя і смерті для мого батька, Ґалагана Ломбарді.

— На території академії є лікарська трава під назвою «Ро». Зроби з її допомогою ліки проти тленбрю.

— Ліки проти тленбрю… — голос Естери зірвався. — Звідки леді знає, що для ліків потрібна трава розет?..

Я не відповіла.

— Пані…

Ми мовчки дивилися одне одному в очі. Спочатку вона вагалася, але скоро переповнилася рішучістю. Схоже, вона знайшла свою відповідь.

Естера спитала:

— Чи здатна я зробити ліки для настільки рідкісної хвороби?

«Я сумніваюся, що здатна на такі успіхи».

Я розуміла, що це неймовірний тягар для тої, хто тільки-но вперше їде в академію.

Але я відповіла, не відриваючи від неї погляду:

— Угу, Естера здатна. Ти можеш зробити ліки.

Тому що ти і є та, хто розробить ці ліки.

Рівно за три роки після смерті мого батька я почула ім’я науковиці Естери, що свого часу навчалася у Ломбарді. Це була новина про те, що їй вдалося розробити ліки проти тленбрю завдяки траві під назвою ро.

Однак в цьому житті ми мусимо за будь-яку ціну зробити їх швидше. Ось чому я й дала підказку про інгредієнти.

— Естеро, тобі однозначно вдасться.

Саме тому я з себе вискакувала, аби якнайшвидше відправити Естеру до академії.

______
Прим. Maids
: Нам терміново потрібні перекладачі! Якщо ви хочете спробувати свої сили або вже маєте досвід, пишіть в телеграм (@NAH_v1p3r).

Далі

Розділ 33

Володар Ділард, що наразі займався загальним управлінням в Ломбарді, спозаранку прибув до маєтку за покликом Володаря. Рід Ділардів поколіннями був васалами Ломбарді. Важко було переоцінити їхню вірність. Був навіть жарт, в ньому говорилося, ніби для Ділардів існує лише один імператор — Ломбарді. — Давно вас тут не було, Роменсе, — з ґанку привітав його дворецький. — Ми прямуємо до офіса Володаря? — Ні. Сьогодні вас покликали до зали засідань. — Зали засідань? Гм-м, — задумливо відповів чоловік, потираючи свою коротку бороду. Загальний керівник Ломбарді вже був доволі старим, але все ще сповненим життя та працьовитим, тож більшість контрактів та фінансів проходили через його руки. Його робота зовсім не потребувала особистої зустрічі з Володарем, тож, звісно, він був дуже збентежений тим, як раптово його викликали, і не міг перестати думати щодо того, що ж могло трапитися. Діставшись кімнати засідань, він звернувся до помічника: — Чи вже є там хтось, окрім мене? Той відповів з ледь помітною усмішкою: — На цей час вже прибули Бреї, Геріни, Білкі, Дівони та Вери. Ви останній, Роменсе. Ділард ще дужче розгубився. Всі родини, які назвав помічник, служили Ломбарді на рівні з Ділардами і завідували основними справами: банківською справою, освітою, транспортуванням, агрокультурою та архітектурою. Чоловік квапливо відчинив двері до зали засідань. Першим його привітав володар Герін: — О, давно не бачилися. — Ви знаєте, що в біса відбувається? Однак всі лише похитали головами. Тож Роменс знайшов вільне місце, опустився на нього й поставив те ж питання першому сину Бреїв, що сидів поруч. Втім, відповідь виявилася тою ж: — Я також не знаю. Вчора мене раптом викликали… — Мене також. Це рідкість, щоб нас ось так скликали… Роменс мав рацію. Всі вони збиралися разом хіба що на новорічне святкування чи святковий бенкет на честь дня народження Лулака. Тоді двері знову відчинилися, і до приміщення зайшла ще одна людина. — Невже навіть ви, Клеріване? Це був заспаний Клеріван. Лише мить оглянувши залу, Клеріван підійшов до Роменса та сів поруч. — Давно не бачилися, Клеріване, — тихо привітався той, лише на мить здивувавшись появі чоловіка. Стомлено потираючи очі, Клеріван тихо відповів: — Так, батьку. Прізвище «Фелет» дісталося Клерівану від матері. Він був позашлюбним сином, що ріс та жив окремо від родини Ділард. Васали ліворуч, яким були відомі стосунки між чоловіками, вдали, ніби не почули їхнього вітання. Незабаром двері знову відчинилися і до зали засідань увійшов Лулак Ломбарді. Всі, крім старого володаря Вера, підхопилися з місць на знак привітання.  Лулак розсміявся і жестом сказав їм сідати. — Отже, всі зібралися. Напротивагу тому, що всі очікували, він вдоволено всміхався. Але через це васали стали ще більш підозрілими. — Причина, чому я зібрав вас всіх сьогодні… Між ними запанувала напруга. Лулак махнув рукою, і увійшов помічник, несучи щось на таці. Солодко. Перед кожним поставили невеличкі коробочки. Всі вони були зав’язані червоною стрічкою, тож вміст їх важко було вгадати. — Гм-м? Що це за запах? — спитав Ділард, обережно нахиляючись до коробочки. — Пахне добре, але я ще ніколи не відчував такого запаху. — Погоджуюся. Більш нетерплячі вже відкрили коробочки і навіть трохи їх потрясли. — …Ось чому я зібрав вас сьогодні, — з усмішкою спостерігаючи за ними, сказав Лулак. — Це ліки?.. — спитав Ділард, судячи з гіркого запаху. Васали переглянулися. — Можна відкрити? — запитав Клеріван. Лулак спокійно кивнув, а тоді заговорив до васалів, які вже з цікавістю розв’язували стрічки: — Це універсальна мазь, яку потрібно наносити на хворе місце. Особливо ефективна проти болю у м’язах та хворих суглобів, як у мене. — Хо… З віком у васалів з’явилося принаймні одне-два хворих місця, тож дивилися вони на мазь з певним захопленням. — О! Але, чув, таке не можна наносити пошкоджену шкіру чи криваві рани! — піднявши вказівний палець твердо зауважив володар Дівон, а тоді тихо спитав: — Але чому… Лулак ще ширше всміхнувся, ніби тільки й очікував на це питання. — Чи знаєте ви, хто виготовив цю мазь? — Що ж, ну… — Моя онука! І зовсім скору залу заповнив Лулаковий сміх. — Онука? Нинішнє третє покоління Ломбарді було ще дуже молодим. Найстаршій, Лорейн, було всього одинадцять. Але це виготовила саме онука Володаря Ломбарді. Всі задумалися, чи немає раптом у Лулака дорослої онуки, про яку вони не знали. Тоді Клеріван тихо спитав: — Пані Флорентія? Лулак, чиї плечі тремтіли від сміху, припинив реготати та глянув на чоловіка. Васали з лівого боку від нього загомоніли: — Якщо це Флорентія, невже Ґалаганова?.. — Але вона така юна… Всі вони хотіли знати, чи не жарт це випадково від їхнього Володаря. Раптом Лулак знову розреготався, але коли всі вже хотіли зітхнути, гадаючи, що це таки був жарт, він додав: — Я не жартую. Це справді зробила моя онука Флорентія. Разом із науковицею на ім’я Естера, яка цього року пішла до академії з моєю рекомендацією. — А-а, разом з науковицею! — Ха-ха-ха! То це була співпраця! Тоді вже й решта розсміялася. Зрештою, навіть якщо це зробила дитина, чого тут дивуватися, якщо до справи приклала руку видатна науковиця? Певно, дівчинка просто обрала колір стрічки. Саме так думали васали. — З наступного місяця ми серйозно займемося продажем цього продукту. Гадаю, він розходитиметься швидше, ніж свіжа випічка! — Гадаю, Володар дуже пишається своєю онукою! — розсміявся володар Герін. — Не знаю, чи повірите ви мені на слово, але вам варто було бачити, як моя онука прийшла до мене обговорювати умови продажу цієї мазі! — Вона прийшла обговорювати умови? З Володарем? Його слова лишили на них неповторне враження. Всі вони були вже давно були знайомі, тому й могли ось так сидіти, жартувати й балакати. Але звичайна дитина завжди плакала в присутності Лулака. То щоб дитина, ще й вела з Володарем перемовини?.. — Флорентія зовсім мене не боїться. Вона дуже самовпевнена дівчинка. — Хо… Неймовірно. Вони здивувалися так само як при словах, що Флорентія виготовила цю мазь. Вони завагалися, чи варто казати «ого, вона не боїться Володаря, при тому, що ще зовсім дитина». — Ніколи не думав, що побачу, як Володар настільки пишається своїми онуками,  — з усмішкою сказав володар Вер, найстарший з васалів. Серед присутніх він мав найближчі стосунки з Лулаком. І хоч це могло прозвучати для когось, як насмішка, чоловік лише добродушно засміявся. Адже він так хвилювався, що щось трапилося, що щодуху примчав сюди на кареті тільки задля того, аби отримати мазь від онуки володаря. Зазвичай він був холодним і стриманим, але зараз вдумливо дивився на пакуночок, гадаючи, що ж побачить всередині. А тоді потягнув за край червоної стрічки. Вони були зовсім такого ж кольору, як ті, що Флорентія носила найчастіше. — Клеріван, що скажеш? — зацікавлено спитав Ділард, спостерігаючи за сином. — Гадаю, ти думаєш про те ж, про що і я та всі присутні. Клеріван підвів очі на васалів, що розслаблено сміялися між собою, повсякчас зустрічаючись поглядами. Всі мали б гадати, чому Володар зібрав їх всіх та показує їм мазь. Але в Ломбарді розуміти наміри Володаря без зайвих слів було звичною частиною роботи васалів. Могло б здатися, що всі бездумно базікають, але це було зовсім не так. — Батьку, ви задумалися «Як і коли краще розповсюдити цю мазь серед верхівки Ломбарді»? Ділард кивнув, знизуючи плечима, мов його спіймали на гарячому. — Крім цього… Клеріван знову поглянув на стрічку. Чуття підказувало йому: «спостерігай за власницею червоної стрічки». Чоловік обережно взяв баночку ліків до рук. *** Заняття закінчилося. — Флорентіє, я думаю тобі дуже пасує червоний, — м’яко всміхнулася Лорейн, вплітаючи мені в волосся червону стрічку. — А тобі — білий. І це були не просто слова. Чи було це через те, що Лорейн мала бліду білу шкіру та блакитні очі, притаманні Анґенасам, але білий й справді дуже їй личив. — Дякую… — зашарілась вона, хоча перша зробила мені комплімент. Лорейн була доброю, невинною та чутливою дитиною, зовсім не схожою на Бельзака, попри те, що пішли вони від одних батьків. Вона була квіткою, надто прекрасною, аби зав’янути через брак любові десь далеко від дому. Думаючи про це, я сказала: — Хіба тобі не подобаються ляльки? Мені подарували кілька на дні народженні, але я їх зовсім не люблю. Хочеш, подарю тобі, Лорейн? — Правда? Вау, дякую! — щасливо всміхнулася вона. Я так всміхнулася б хіба що на золотий злиток. — А я? Я? — І мені подаруй щось, Тіє! — заволали близнюки, допомагаючи мені прибрати книжки та подушки. — Добре, я подумаю. Звісно, у мене була лише одна причина ось ні про що балакати з дітьми. — Ха-ах, — вдавано позіхнула я, непомітно дивлячись назад. Клеріван так пильно спостерігав за мною, що, здавалося, ось-ось пропалить в мені дірку. На початку і протягом усього заняття він за будь-якої нагоди ставив мені різні питання. А коли клас закінчився, він продовжив так само ретельно слідкувати за мною. Це мене бентежило. Але не могла ж я сказати «Вибачте, не дивіться на мене, будь ласка, бо у мене таке відчуття, ніби я зараз вмру». Адже я невинна дівчинка, що нічого не знає, невинне дитятко… І якраз коли я, як мантру, повторювала собі це, хтось поплескав мене по плечі. — Ва, яка несподіванка! — Чому ви так здивовані? Це був Клеріван. — Ну, ви щойно були там. Т-тож що ви хотіли, вчителю? — спитала я, вичавлюючи з себе усмішку. — Ходімо зі мною. — Га? Лорейн та близнюки, що стояли поруч, теж розгублено нахили голови. Отже, мені не здалося. — Я сказав вам піти зі мною, Флорентіє. Що я вже зробила не так?

Читати


Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!