— Естеро, підійди на секунду.

Естера, що писала підсумок в журнал відвідування щодо стану здоров’я пацієнта, який щойно пішов, підвелася.

Лікар О’Мелі не був особливо суворим чи страшним вчителем, але чомусь сьогодні у нього був недобрий вираз обличчя… Помітивши це, Естера мовчи сила в крісло навпроти нього.

— Я чув від Джейсона, що сталося. Схоже, останнім часом ти займаєшся чимось дивним.

— А…

Більше пояснень не треба було. Вона зрозуміла, що чоловік намагається сказати, і спробувала пояснитися, але той її обірвав:

— Здавайся.

— Га?..

Естера розгублено глянула на лікаря, а він тільки похитав головою.

— Мені не подобається, що ти підіграєш примхам пані Флорентії, Естеро.

— Примхам?..

— Вона лише восьмирічна дитина, що вона може знати? Ти надто захоплена через дитячі ігри.

Лікар О’Мелі лаяв її. І хоча він не підвищував голос, а його вираз лишався незмінним, Естера чудово це відчула. 

— Ні, сере! Пані Флорентія намагається мені допомогти! — палко відповіла вона.

Естеру не займає, якщо він недооцінює мене, але я не можу дозволити, аби він говорив так про пані Флорентію.

— Вона щиро намагається мені допомогти…

— Ха-а, Естеро… — зітхнув чоловік так важко, ніби на нього звалилася вся важкість світу. Зрештою, він прочистив горло. — Я розумію твій відчай від бажання потрапити в академію, але просто не цього року. Здавайся.

Він вже вдруге підштовхував її здатися.

— Це заради твого ж блага.

А чи правда ви думаєте про мене?

Естера схилила голову, щоб приховати вираз сумніву на своєму обличчі.

— До того ж я вже написав рекомендацію Джейсону, отже хтось інший має написати твою… — все продовжував лікар О’Мелі. — Не будь жадібною, тоді наступного року я напишу твого листа.

Естера закусила губу.

Отримати роботу, здатну прогодувати тебе, і шанс вчитися фармакології під початком відомого лікаря Ломбарді було для звичайної дівчинки з села подібно диву. Тож лікар О’Мелі, можливо, мав рацію і мітити на місце дослідника в академії — жадібно. Естера розуміла його слова.

— Вчителю, — тихо мовила вона. — Я хочу викластися на повну.

— Естеро, я ж сказав!..

— Я хочу виправдати очікування пані Флорентії, сере!

Почувши це, лікар замовк.

— Міледі сказала, що я зможу. Що допоможе мені, відправить до академії, — розсміялася вона, згадавши той день. — Як ви й сказали, можливо, вона все ще дитина, але я їй вірю.

Вона сказала, що зробить мрію Естери реальністю. Вона не розсміялася, і не сказала, що ця мрія нездійснена для простолюдина, що вже казати — жінки. Навпроти, вона допоможе, адже вона обіцяла.

Естера раз і назавжди запам’ятала її прекрасні зелені очі, що сяяли впевненістю.

— Ти продовжиш це безглуздя, попри те що я не напишу тобі рекомендаційного листа?

Лікар О’Мелі почав втрачати самовладання. Взагалі, він розраховував, що розмова закінчиться швидко, адже Естера завжди була тихою, ніколи не сперечалася та завжди слухалася. Хто ж знав, що вона раптом стане так опиратися?

Але якщо він не придушить її волю, його місце на посаді лікаря буде під загрозою.

Вчора лікаря О’Мелі викликав В’єз Ломбарді. Він гадав, що це звичайний прийом, але, увійшовши, побачив В’єза та батька Джейсона, президента медичної компанії План, в компанії один одного. Втім, його це не здивувало, адже ці двоє давно підтримують дружні та робочі стосунки.

Але коли президент медичної компанії План раптом почав нарікати на Естеру, він не знав куди себе подіти.

Президент сказав: «Не думаю, що таке дівча взагалі має право просити у лікаря рекомендацію. Чому б просто одразу її не вигнати?» А ще він наголосив, наскільки його турбує, що учні О’Мелі не знають свого місця, і що лікарю не варто змушувати його через це хвилюватися й надалі.

Іншими словами, він сказав деякий час не писати рекомендаційні листи нікому, включно з Естерою. Чоловік пообіцяв, що візьме на себе відповідальність і переконає Естеру відмовитися від академії.

Адже він знав її боязку вдачу і був упевнений, що кількома словами зможе її переконати.

— Ти пошкодуєш!

Він був упевнений, що після цього Естера відступить. Вона завагалася. Але зрештою кивнула.

— Вибачте, сере. Я вірю пані Флорентії.

— Ха! Ох.

Це шокувало лікаря. Він гадав, що суворих слів буде достатньо, аби зламати її волю. А тепер він з образою глянув на Естеру та цокнув язиком.

З самого початку все це було безглуздям. Вона довірилася словам восьмирічної дитини і навіть не сприймає всерйоз слова власного вчителя. Він вирішив, що після цього уріже їй зарплатню.

— Зрештою, ти вирішила створити мені клопіт.
— Га? Клопіт…

Чоловік відвернувся і холодно сказав:

— Тобі не треба цього знати. Йди.

Естера стримано попрощалася. Але в серці у неї вирувала буря.

***

Серце калатало у грудях. 

Я взяла до рук коробочку розміром з долоню і зробила глибокий вдих. Кришка була щільно закрита, але я відчула різкий запах листя гіпсі.

— Відкриваю.

Естера кивнула.

Клац, — відкрилася кришечка і перед моїми очима постала тверда мазь. Я обережно взяла її на палець і нанесла на тильну сторону долоні.

Бджолиний віск та органічне масло реагувало на температуру шкіри і створювало приємне відчуття при нанесенні.

— Готово…

Ідеально.

— Про всяк випадок, останні кілька днів я наносила цю мазь на одне й те саме місце, — Естера вказала на свій зап’ясток. — Вона вгамовувала біль, якщо та була, а також покращила стан шкіри. Можливо, у неї з’явилися додаткові ефекти, пані.

Як вона і сказала, порівняно з іншим зап’ястком, шкіра на цьому була на диво гладенькою.

Я закрила кришку і обережно поставила коробочку на стіл.

— Естеро, чи є щось, чого ти хочеш?

На моє неочікуване питання вона лише мовчки похитала головою.

— Уважно подумай, що хочеш, чого б це не вартувало.

— Чого б це не вартувало? — вона задумалася на деякий час, а тоді, ніяково потираючи щоку, обережно відповіла: — Тобі я б хотіла невеликий будиночок в місті Ломбарді.

— Он як? Зрозуміла.

— До речі, чому це ви раптом питаєте, пані?

— Не можна обмінювати такі ліки лише на два рекомендаційних листи та стипендію.

— «Лише»?.. — розгублено перепитала вона дивлячись то на мене, то на мазь.

Але я була серйозна. Ці ліки були призначені не тільки для дідуся та Брошуля.

Я всміхнулася Естері, мов кажучи «можеш не хвилюватися».

***

В той день трохи дощило. Вперше за довгий час нарешті пішов дощ, але Лулака, з його хворими колінами, це зовсім не радувало.

Він потирав хворе коліно, дивлячись на усміхнене обличчя старого бібліотекаря, Брошуля.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре. А ти? — широко всміхнувся Лулак.

— Шкода, що Клеріван знайшов роботу на стороні. Чув, це спільна справа з Ґалаганом.

Коли Лулак тільки почув, він не повірив власним вухам. Адже Клеріван раптом прийшов до нього та заявив, що вестиме справу спільно з Ґалаганом. Більш того, чоловік сказав: «Пан Ґалаган здається надзвичайно розумною людиною», а він рідко когось хвалив.

— Як би я його не питав, він ніяк не зізнається, що ж це за справа, — пожалівся Лулак, а втім розсміявся.

Брошуль і сам не втримав усмішку.

— Але навіщо ви мене сьогодні покликали?

— А, це. Дехто настільки сміливий, щоб просити рекомендаційного листа від нас з тобою, — його очі ледь помітно примружилися, а кутик губ поповз догори.

Брошуль знав Лулака понад тридцять років, але бачив його таким вперше.

Бібліотекар схилив голову на бік, коли раптом почувся тихий стукіт у двері.

«Заходьте», — відповів Лулак, ніби тільки цього й чекав.

Коли двері відчинилися, і в офіс увійшла маленька дівчинка, Брошуль вже подумав, що це жарт якийсь.

— Вітаю!

Адже це була ніхто інша, як восьмирічна онука Лулака, Флорентія.