Ґалаган та Клеріван сиділи один навпроти одного. Що здивувало першого, так це те, що Клеріван запросив його зайняти найкраще місце.

Збентежено, але Ґалаган все ж сів у м’яке крісло, на яке вказав Клеріван, а тоді заговорив пересохлими губами:

— Знаю, ви найближчим часом будете доволі зайнятим, але я прийшов до вас за порадою.

— Вам не обов’язково було приходити до мене особисто, ви могли просто викликати мене до головного офісу Д’юраку.

— Це не стосується справи текстилю з корою. Мені необхідна порада стосовно моєї власної справи.

Власна справа Ґалагана Ломбарді. Ці слова викликали у ньому змішані почуття.

Слова «справа» та «Ґалаган», що завжди насолоджувався читанням книг в якомусь закутку маєтку, не підходили одне одному. Зрештою, навіть останній проєкт з тканиною з корою був довірений йому проти волі.

Але тепер він хотів започаткувати власну справу.

Клеріван подумав, що, можливо, йому варто переглянути свої висновки щодо Ґалагана.

— Не знаю, чим зможу допомогти, але можете сміливо поділитися зі мною своїми думками.

Щиро кажучи, був би це хтось інший, Клеріван просто відмахнувся б, кажучи, що йому бракує вільного часу на консультації. Але чомусь він подумав про Флорентію, і це змусило його передумати.

А Ґалаган, мов не очікуючи такої відповіді, здивовано вирячив очі. Побачивши його сумнів та збентеження, Клеріван спокійно сказав:

— Але це не означає, що у мене є весь час світу, Ґалагане.

— Ах, звісно! Перепрошую. Тож, я думав щодо…

Прочистивши горло, Ґалаган взявся вдумливо пояснювати свій план. Цього разу його пояснення були більш послідовними, ніж ті, які він надав зранку Флорентії. Але воно все одно було великим, тож говорив Ґалаган доволі довго.

Коли Ґалаган закінчив, в горлі у нього стояв клубок, але, мов не усвідомлюючи цього, він нервово спостерігав за реакцією Клерівана.

Той нічого не казав.

Це нажахало Ґалагана.

Невже все дуже погано? Настільки, що й сказати нічого?

Через кілька моментів тиші, коли Ґалаган вже розчаровано втиснув голову в плечі, Клеріван раптом мовив:

— Дивовижно.

— Га?

— Звісно, є ще кілька нюансів, які треба допрацювати.

— Ах, звісно. Що це за нюанси? — поспішно спитав Ґалаган.

Але Клеріван тільки сказав:

— У мене тільки одна умова.

— Яка?

— Я хочу бути вашим партнером у цій справі, Ґалагане.

Ґалаган завмер, сумніваючись, чи не почулося йому часу.

— Повторюся, ваш бізнес-план — грандіозний.

— Ви хочете сказати, що він хороший?

— Так. Точніше, він дивовижний.

Клеріван визнав. Він дуже недооцінював чоловіка на ім’я Ґалаган Ломбарді.

— Моя порада допоможе цьому проєкту отримати величезний успіх. Боюся, я позеленію від заздрості, якщо просто спостерігатиму зі сторони. Якщо погодитеся на мою умову, я доведу ваш план до ідеалу.

Ґалаган всміхнувся, а тоді враз посерйознішав.

— Але, сере Клеріване, хіба ви не працюєте на Ломбарді? А це — моя особиста справа, не пов’язана з родиною…

Ґалаган прагнув свого незалежного статку, не прив’язаного до імені Ломбарді. Йому потрібні були сили, аби захистити Флорентію, коли одного дня почнеться хаос через порожнє місце Володаря. І як би відчайдушно він не потребував Клеріванової допомоги, він не міг покладатися виключно на Ломбарді.

Однак, неочікувано для нього, Клеріван усміхнувся. Це була усмішка вдоволення.

— Ваша обачність на краще, — а тоді пояснив: — Мій контракт з Ломбарді строковий, а не безстроковий. До того ж можете не хвилюватися, контракт не забороняє мені брати додаткову роботу.

Коли він тільки вступив на посаду керівника з навчання, Володар наполіг на новому контракті з цими умовами.

— В такому випадку це я маю просити про співпрацю. Сподіваюся, ми спрацюємося, Клеріване! — він простягнув руку.

Після короткого рукостискання Клеріван розслаблено додав:

— Щойно владнаємо деталі розподілу прибутку, я візьму на себе владнання усіх додаткових заходів.

Ґалаган палко кивнув.

Це нагадало Клерівану Флорентію під час занять, і він тихо розсміявся.

— Авдиторією цієї справи мають бути простолюдини, а не шляхта.

— Простолюдини?

Це було абсолютно протилежне тому, що Ґалаган планував.

— Так. Тому, відповідно, місце розташування магазину краще змінити з Седакюни на ринок Геслот.

Ринок Геслот знаходився по іншу сторону торгової вулиці Седакюн і був величезним торгівельним районом, що також знаходився під прямим підпорядкуванням імператора.

На відміну від Седакюну, де було переважно спокійно, Геслот завжди був шумним та людним, адже туди з’їжджалися люди з усієї імперії.

— А також…

Їхня зустріч закінчилася ще через деякий час. Якби у Клерівана опісля цього не була запланована зустріч, вони, певно, проговорили б до заходу сонця.

Підводячись з місця, Клеріван трохи виснажено після такої енергійної розмови, спитав:

— Це був Володар?

— Ви про що?

— Той, хто сказав вам звернутися до мене за порадою.

Ґалаган знав, що нині ходили чутки, нібито Лулак надає перевагу наймолодшому сину. Але він лише всміхнувся та похитав головою.

— Ні, це була Флорентія.

— Га?

— Насправді, я ще навіть не обговорював це з батьком. Я боявся почути його реакції, зважаючи, що це моя особиста справа. Тож я думав на самоті, коли Флорентія запропонувала мені звернутися до вас, — спокійно пояснив Ґалаган, а тоді щиро додав: — Це доказ того, як добре ви, сере Клеріване, вчите мою Флорентію. Дякую вам.

Почувши його подяку, Клеріван не міг не усміхнутися. Виглядало так, ніби дитина розповіла своєму батькові про розумного вчителя, який все знає, і, схоже, саме так Ґалаган і думав. Але чомусь Клерівану згадався глибокий та свідомий погляд Флорентії. І щось підказувало йому, що наважився Ґалаган прийти до нього теж не сам.

***

Зранку, коли мій батько пішов на роботу, я навідалася в лабораторію лікаря О’Мелі. На щастя, було ще рано, тож там виявилася лише Естера.

Певно, вона була дуже засмучена тим, що на моїх очах рекомендацію віддали комусь іншому. Ще й Джейсон до неї пристав.

Але сьогодні вона, ніби нічого не сталося, продовжувала працювати.

Я щиро хотіла їй допомогти.

Коли я тихенько розчинила двері та увійшла, Естера, що старанно прибирала на столі, підняла на мене погляд та привіталася:

— Це ви, пані.

— Доброго ранку, Естера!

— Сьогодні ви в кращому настрої.

— Я знайшла вихід!

— Вихід? — її очі округлилися від подиву.

— Так, я знаю як отримати рекомендаційного листа для Естери!

— Пані Флорентіє… — зворушено мовила вона.

— Естера, пам’ятаєш книгу, яку ти мені показувала?

— Записник моєї бабусі?

— Так, його. Можеш знову його мені показати?

Коли мені лікували зап’ясток, я багато про що питала Естеру. По-перше, щоб зблизитися, а по-друге, щоб дізнатися про неї якомога більше. Тоді-то я й дізналася про Естерину бабусю.

Вона жила в невеличкому поселенні, де, схоже, традиційно з роду в рід передавалися різні рецепти ліків, які можна було використовувати там, де не було лікарень. Естера також розповіла мені, що це дуже на неї повпливало, і саме завдяки цим знанням вона вирішила, що хоче допомагати хворим.

— Звісно. Зачекайте, будь ласка.

Естера знайшла записник і принесла його мені. Це був старий зношений блокнот з потемнілою обкладинкою.

Я розгорнула його і прогортала приблизно до середини.

— Можеш пояснити мені більше про ці ліки?

Естера прослідкувала, куди я вказую, й відповіла:

— Бабуся казала що ці ліки добре використовувати тим, хто розтягнув щиколотку або поранив плече під час роботи в селі.

Вона м’яко всміхалася, мов вигляд бабусиного почерку викликав у ній ностальгію.

— Ці ліки усно передавалися в нашій родині з покоління в покоління, тож його немає в офіційно виданих книгах… Вони знижують набряк та знімають біль.

— Як воно вживається? Його треба їсти?

— Ні. Зазвичай в них змащується тканина, після чого прикладається до пошкодження.

Я лише мигцем читала про нього, але моя пам’ять тут не помилилася.

Я уточнила те, що не було записано:

— Їх можна використовувати протягом тривалого часу?

— Так. В моєму рідному місці його дуже часто використовували. Дехто навіть щоночі протягом місяців.

— А як вони пахнуть? У них не поганий запах?

— Ні. Він навіть трохи солодкуватий. Основний інгредієнт — сушені дерев’яні горіхи.

Ідеально.

Але я постаралася приховати захват і спокійно сказала:

— Нумо трошки змінимо їх. Можна зробити їх такими ж міцними, як мелконові ліки?

Естера кивнула. Вона не питала, навіщо мені це.

— Так, юна пані.

В її очах читалася абсолютна довіра до мене. Я усміхнулася.

Якщо все піде за планом, я без перешкод відправлю Естеру до імперської академії.

— А, а є якісь трави, які здаються холодними, коли їси їх або наносиш на тіло?

— З трав, які мать охолоджувальний ефект, є чайне листя під назвою гіпсі. 

— А, гіпсі!

Я вже колись пробувала їх. На смак схоже на м’яту.

— Вони теж треба. Міцні-міцні!

— Але чому листя гіпсі…

— Коли їжа добре пахне, вона смачніша. З ліками теж так. Важливо, аби відчувалося, що вони працюють.

— А, зрозуміла.

Тепер Естера дивилася на мене з повагою.

Я знизала плечима, ніби це була дрібниця.

— Я попрошу принести тобі бджолиний віск та олію. Змішай це все.

Ліки, які зменшують набряк і мають розслабляючу дію, чайне листя з охолоджувальним ефектом та запахом м’яти і нарешті бджолиний віск.

Я розсміялася від думок про те, які ліки вийдуть від такого поєднання.

Мазь з тигром*.

*[1] те саме, що мазь зірочка. Просто в Азії на ній зображається тигр.

Я відтворю в цьому світі те, що вважали загальною панацеєю від артриту, головного болю та навіть забитого носа.

І з її допомогою я відправлю Естеру в академію. З двома блискучими рекомендаційними листами!

Неможливо, щоб літнім людям на кшталт дідуся чи Брошуля не сподобалася ця мазь. І щойно ці ліки будуть успішно виготовлені, мені лишиться хвилюватися тільки про одне.

Яке коліно дідусеві крутило на погоду: праве чи ліве?